|
Тиняючи на чужині
По-над Елеком, стрів я діда
Вельми старого. Наш земляк
І недомучений варнак
Старий той був. Та у неділю,
Якось у полі ми зустрілись
Та й забалакались. Старий
Згадав свою Волинь святую
І волю-долю молодую,
Свою бувальщину. І ми
В траві за валом посідали
І розмовляли-сповідались
Один другому: „Довгий вік!“
Старий промовив. „Все од Бога.
Од Бога все! А сам нічого
Дурний не вдіє чоловік!
Я сам, як бачиш, марно, всує...
Я сам занівечив свій вік!
І ні на кого не жалкую,
І ні у кого не прошу я,
Нічого не прошу. От-так,
Мій сину, друже мій єдиний,
Так і загину на чужині,
В неволі.“ І старий варнак
Заплакав нишком. Сивий брате!
Поки живе надія в хаті,
Нехай живе, не виганяй!
Нехай пустку нетоплену
Иноді нагріє;
І потечуть з очей старих
Слёзи молодиї;
І, умитеє слёзами,
Серце одпочине!
І полине із чужини
На свою країну!
„Багато де-чого не стало.“
Сказав старий. »Води чи-мало
Із Икви в море утекло...
Над Иквою було село.
У тім селі, на безталання
Та на погибель, виріс я...
Лихая доленька моя!
У нашої старої пані
Малиї паничі були,
Таки однолітки зо мною.
Вона й бере мене в покої
Синкам на виграшку. Росли,
Росли панята, виростали.
Як ті щенята, покусали
Не одного мене малі.
От-то ж і вчити почали
Письму панят. На безголовъя
І я учуся. Слізмн, кровъю
Письмо те полилося! Нас,
Дешевших панської собаки,
Письму учити!?
Молитись Богу,
Та за ралом спотикатись,
А більш нічого
Не повинен знать невольник, —
Така ёго доля!
От-тож і вивчився я, виріс,
Прошу собі волі;
Не дає, і в москалі.
Проклята, не голить!
Що тут на світі робити?
Пішов я до рала,
А паничів у гвардію
Поопреділяли...
„Година тяжкая настала,
Настали тяжкиї літа!
От-то ж працюю я за ралом.
Я був убогий сирота,
А у сусіди виростала
У наймах дівчина. І я...
О, доле-доленька моя!
О, Боже мій! О, мій єдиний!
Воно тоді було дитина,
Воно... Не нам Твої діла
Судить, о, Боже наш великий!
От-то ж вона мені на лихо
Та на погибель підросла.
Не довелось і надивитись...
А я вже думав одружитись,
І веселитися, і жить,
Людей і Господа хвалить...
А довелося...
Накупили
І краму, й пива наварили, —
Не довелося тілько пить.
Старої пані бахур сивий
Окрав той крам, розлив те пиво,
Пустив покриткою... Дарма!
Минуло... годі!... Не до-ладу
Тепер і згадувать! Нема,
Нема, минулося, пропало...
Покинув ниву я і рало,
Покинув хату і город —
Усе покинув. Чорт нарадив,
Пішов я в писарі в громаду.
То сяк, то так минає год:
Пишу собі, з людьми братаюсь
Та добрих хлопців добіраю.
Минув і другий. Паничі
На третє літо позъїзжались,
Уже засватані. Жили, [1]
В дворі гуляли, в карти грали,
Свого весілля дожидали,
Та молодих дівчат в селі,
Мов бугаї, перебірали, —
Звичайне паничі. Ждемо,
І ми ждемо весілля!
„От-то ж у клеччану неділю
Їх і повінчано обох,
Таки в домашнёму костёлі:
Вони ляхи були. Ніколи
Нічого кращого сам Бог
Не бачив на землі великій,
Як молодиї ті були...
Заграла весело музика —
Їх із костёлу повели
В возобновленниї покої... [2]
А ми й зостріли їх, і всіх —
Княжят, панят і молодих —
Всіх перерізали. Рудою
Весілля вмилося! Не втік
Ніже єдиний католик —
Всі полягли, мов поросята
В багні смердячому. А ми,
Упоравшись, пішли шукати
Нової хати; і найшли
Зелену хату і кімнату
У гаї темному. В лугах,
В степах широких, в байраках
Крутих, глибоких — всюди хата!
Було де в хаті погуляти
І одпочити де було.
„Мене господарем обрали.
Сімья моя що-день росла
І вже до сотні доростала.
Мов поросяча кров лилась!
Я різав все, що паном звалось,
Без милосердій і зла,
А різав так. І сам не знаю,
Чого хотілося мені?
Ходив три годи я з ножами,
Неначе пьяний той різник.
До слёз, до крови, до пожару —
До всёго, всёго я привик!
Бувало, мов жабу ту на списі
Спряжеш дитину на огні,
Або панянку білолицю
Розіпнеш голу на коні,
Та й пустиш в степ!...
Всего, всего тоді бувало —
І все докучило мені.
„Одурів я, тяжко стало
У вертепах жити.
Думав сам себе зарізать,
Щоб не нудить світом.
І зарізав би, — та диво,
Диво-дивне сталось
Надо мною, недолюдом.
Вже на світ займалось...
Вийшов я з ножем в халяві
З Броварського лісу,
Щоб зарізаться. Дивлюся,
Мов на небі вісить
Святий Київ наш великий!
Святим дивом сяють
Храми Божі, ніби з самим
Богом розмовляють.
Дивлюся я, а сам млію.
Тихо задзвонили
У Київі, неначе на небі...
О, Боже мій милий!
Який дивний Ти! Я плакав,
До полудня плакав...
Та так мені любо стало!
І малого знаку
Нудьги тиї не осталось,
Мов переродився...
Подивився кругом себе
І, перехрестившись,
Пішов собі тихо в Київ
Святим помолитись,
Та суда, суда людського
У людей просити.“
|
