Массаро Правдивий

Матеріал з Wikisource

Массаро Правдивий

Жив колись король, і були у нього коза, ягня, баран і теля. Король дуже любив своїх тварин, особливо теля. От і вирішив він узяти в пастухи надійну людину. І найщирішим з усіх, кого він знав, виявився селянин за прізвиськом “Массаро Правдивий”: він за все своє життя жодного разу не збрехав. Викликав король цього селянина і доручив йому доглядати своїх тварин. – Кожної суботи,– мовив король,– ти повинен приходити до палацу і докладати мені, як поживають мої улюблені коза, ягня, баран і теля. І от кожної суботи Массаро Правдивий сходив з гір, приходив до короля, знімав картуза і говорив: – Доброго дня, ваша світлосте! – Доброго здоров'я, Массаро Правдивий! Як моя коза? – Білянка й пустунка! – Як ягнятко? – Біленьке й гарненьке! – Як там баран? – Товстий і лінивий! – Як телятко? – Жирне-прежирне! Король довіряв його слову, і після розмови Массаро Правдивий повертався до себе в гори. Але один з міністрів дуже заздрив селянину – селянин, а стільки честі виказує йому король. От він одного разу й каже королю: – Не може бути, щоб цей чоловік ані разу не збрехав! Закладаюся, що цієї суботи він скаже неправду! – Готовий віддати голову, якщо мій селянин скаже мені неправду! – відповів король. От вони і домовились, хто програє, тому голову геть. Лишалось вже три дні, а міністр, скільки не думав, як вимусити селянина сказати неправду, так нічого і не надумав! Не було йому спокою ні вдень, ні вночі. Помітила жінка, як чоловік її схуд, і питає: – Що трапилось? Чому ти такий понурий? – А, облиш мене,– відповів чоловік,– все тобі треба знати! Але вона так довго й так лагідно розпитувала його, що він вимушений був усе їй розповісти. – Оце і все? – мовила вона.– Заспокойся. Я все владнаю. Наступного ранку жінка міністра одягла найкращі свої шати й начепила дорогоцінності, а до лоба притулила діамантову зірку. Потім сіла до карети і повеліла їхати в гори, де Массаро Правдивий випасав козу, ягня, барана і теля. Приїхала вона на місце, вийшла з карети і почала роздивлятися. Зніяковів бідний селянин – ніколи в житті він не бачив таких красунь. Запіклувався він, заметушився, щоб прийняти жінку міністра, як найліпше. – Шановний чоловіче,– сказала жінка,– не міг би ти виконати моє прохання? – Благородна сеньйоро,– відповів селянин,– наказуйте, і я зроблю все, що ви побажаєте. – Я очікую дитину, і мені дуже хочеться смаженої телячої печінки. Я помру, якщо ти не виконаєш моє прохання. – Благородна сеньйоро,– мовив селянин,– просіть усе, що забажаєте, тільки цього прохання я виконати не можу, адже теля належить королю, і серед тварин воно йому найдорожче. – Ой, я нещасна,– заплакала жінка.– Якщо ти не виконаєш цього прохання, я помру… помру. Чоловіче, шановний чоловіче, зроби таку ласку! Король нічого про це не дізнається. Ти скажеш йому, що теля впало з гори. – Ні,– відповів селянин,– я не можу пригостити вас печінкою. Тут вже сльози полились в рікою, впала жінка міністра на землю і зробила вигляд, що вмирає. Вона була така гарненька, що серце селянина не витримало: зарізав він теля, підсмажив його печінку і пригостив її. Зраділа зла жінка, скоріше з'їла печінку, попрощалась з селянином, сіла в карету і поїхала. Бідний селянин лишився наодинці, і відчув він, що на серці у нього важкий камінь. “Що ж у суботу я скажу королю? Коли він запитає мене: “Як теля?”– Я не зможу відповісти: “Жирне-прежирне”. Узяв селянин свою палку, устромив у землю і накинув зверху плащ; відійшов далі, потім зробив кілька кроків уперед, поклонився і говорить, звертаючись до палки: – Доброго дня, ваша світлосте! А потім то за короля, то за себе: – Доброго здоров'я, Массаро Правдивий! Ну, як коза? – Білянка й пустунка! – Як ягнятко? – Біленьке й гарненьке! – Як там баран? – Товстий і лінивий! – Як телятко? Тут він замовк і не знає, що відповісти. А потім, заїкаючись, він знову звернувся до палки: – Ваша величносте… Я пригнав його на пасовище… а він звалився з високої гори… переламав собі кістки… й подох… Язик його почав заплітатися, і він зовсім замовк. – Ні,– рішуче сказав селянин,– не буду я так говорити королю. Це ж брехня.– Пішов він в інше місце, знову встромив у землю палку, накинув на неї плащ і знову повторив всю розмову, але коли дійшов до питання: “Як телятко?”– язик його знову почав заплітатися: – Ваша величносте, у мене його вкрали… злодії. Ліг Массаро Правдивий спочивати, але так і не стулив очей. Наступного ранку була субота – пішов він у путь і думає, що сказати королю. Кожному дереву по дорозі вклонявся і говорив: – Доброго дня, ваша королівське величносте,– і знову мовчав, не знаючи, що сказати далі. І раптом його осяяло: “От так я і скажу!”– вирішив селянин і відразу звеселів. Йде дорогою, уклоняється кожному дереву і повторює всю розмову з початку. І чим далі він повторював її, тим більше йому подобалось те, що він придумав. В палаці на селянина очікував король з усіма своїми наближеними. Чекали, як вирішиться суперечка між королем і міністром. Массаро Правдивий зняв картуза і говорить: – Доброго дня, ваша світлосте! – Доброго дня, Массаро Правдивий! Як моя коза? – Білянка й пустунка! – Як ягнятко? – Біленьке й гарненьке! – Як там баран? – Товстий і лінивий! – Як телятко? – Ваша королівське величносте, я вам скажу всю правду: приїздила дуже знатна дама, гарненька зовні, повна тілом. Мене підкорила її краса, я і зарізав телятко заради любові до неї.– Мовив це Массаро Правдивий, опустив голову і додав: – А тепер, якщо буде на то ваша воля, покарайте мене, тільки я сказав чисту правду. Дуже засмутила короля загибель телятка, але він згадав, що виграв суперечку, і звеселів. Подарував король Массаро Правдивому мішок золота. Всі почали радіти, мовчав лише міністр. За свої заздрощі мусив він сплатити головою.