Подвійне коло

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук

Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв, i Половцi не пiзнавали один одного, а з неба палило сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою; ось i розбiглися всi по степу, i Оверко перемiг. Його чорний шлик вiявся по плечах. "Рубай, брати, бiлу кiсть!" Пил спадав. Дехто з Андрiєвого загону втiк. Дехто простягав руки, i йому рубали руки, пiдiймав до неба вкрите пилом i потом обличчя, i йому рубали шаблею обличчя, падав до землi i їв землю, захлинаючись передсмертною тугою, i його рубали по чiм попало i топтали конем.
Загони зiтнулися на рiвному степу пiд Компанiївкою. Небо округ здiймалося вгору блакитними вежами. Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армiї генерала Антона Денiкiна командував Половець Андрiй. Купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри вiв Половець Оверко. Степовi пiрати зчепилися бортами, i їх кружляв задушливий шторм степу. Був серпень нечуваного тембру.
"Сюди веди!" I пiдводили високих степовикiв, i летiли їхнi голови, як кавуни (а пiд ногами баштан iз кавунами, i конi зупинялися коло них), дехто кричав скажено i, мов у снi, нечутно, а цей собi падав, як пiдрубаний бересток, обдираючи геть кору й гублячи листя. "Шукай, куме, броду!"
Висвистували шаблi, хряскотiли кiстки, i до Овсрка пiдвели Андрiя. "Ахвицер? Тю-тю, та це ти, брате?!" Андрiй не похнюпився, поранену руку заклав за френч i зiпсував одежу кров'ю. "Та я, мазепо проклятий!" - "Ну,, що? Допомогли тобi твої генерали?"
Високий Андрiй став iще вищий, Оверко бавився шликом, мов дiвчина чорною косою, вони були високi й широкоплечi, з хижими дзьобами й сiрими очима. "А жити тобi хочеться? -питав Оверко. -Коло нашої Дофiнiвки море собi грає, старий батько Мусiй Половець у бiнокль видивляється, чи не йде скумбрiя, пам'ятаєш, ти й бiнокль з турецького фронту привiз?"
Андрiй розстебнув на грудях френч i пiднiс високо вгору поранену руку, нiби гукаючи своїм болем на помiч, а це вiн тамував кров з пораненої руки. "Ну й цирк!" - гукнули Оверковi хлопцi,, неподалiк заiржав вiд болю кiнь, кружляючи на мiсцi, спека й задуха упали на степ, i на обрiї стояли блакитнi вежi пiвденного неба.
"Петлюрiвське стерво, - сказав Андрiй, - мать Росiю продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смертi, ми не хочемо австрiйського ярма". Оверко засмiявся, пiдморгнув козакам, зупинив хлопчака, що. вихопив на Андрiя шаблю. Хлопчак став колупати з досади шаблею кавуна, спека дужчала й дужчала, Андрiй не опускав руки, кров текла в рукав, вiн стояв перед братом Оверком, готовий до всього.
"Що тобi оце згадується? - допитувався переможець. - Одеса чи Очакiв?" - "А згадується менi, згадується батько Половець i його старi слова..." Оверко перебив, подивився на пiвденний захiд. "Майстро вiятиме, - сказав вiн, - коли б дощу не навiяв..." - "I його старi слова: тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду".
"Ну й цирк! - гукнуло Оверкове козацтво. - Кровi з нього, як з бугая, це я так рубонув, ну вже й ти, от тобi хрест, що я, а що наш йому одповiсть, звiсно що, гуляй душа без тiла, а тiло без душi!"-"Цирк? -перепитав Оверко. - Рiд наш великий, голови не щитанi, крiм нас двох, iще троє рiд носять. Рiд - це основа, а найперше - держава, а коли ти на державу важиш, тодi рiд хай плаче, тодi брат брата зарубає, он як!"
"Ну й цирк!" - гукнули чорнi шлики, а Андрiй став одбiлюватись на сонцi, мов полотно, гаряче було в степу коням i людям, з пiвденного заходу намiрився вiяти майстро. "Роде, мiй роде, прости менi, роде, що я не милую згоди. Рiд переведеться, держава стоятиме. Навiки амiнь".
"Проклинаю тебе моїм руським серцем, iм'ям великої Росiї-матiнки, од Варшави до Японiї, од Бiлого моря до Чорного, проклинаю iм'ям брата i згодою роду, проклинаю й ненавиджу в. мою останню хвилину..." - "Та рубайте його, козацтво!" - скрикнув Оверко, i поточився Андрiй, i заревли переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстре, i стояли нерухомо вежi степового неба.
А над берегом моря походжає старий Половець, дивиться в бiнокль на море, виглядає вiтру чи хвилi, шукає на водi буйки над сiтками, i йому згадується син Андрiй. "Доброго бiнокля привiз, Андрiю". Над морем устав силует пiдпрапорщика росiйської армiї, поверхстрокового вояки за вєру, царя i отєчество, героя Саракамиша й Ерзерума. Та з моря наближалася шаланда, видко було дружнi вимахи весел, на хвилю i з хвилi, на хвилю i з хвилi. Хмарка одна кублилася на заходi над близькою Одесою, i нiхто не сказав би, що в нiй гримлять громи та заховано блискавки, хiба що старий Половець, хiба, може, той досвiдчений рибалка, який поспiшає до берега. Шаланда добре помiтна. Половець лягає на землю й дивиться з землi. В шаландi п'ятеро. Видко, що "Ластiвка". На кормi людина .без кашкета. Троє ознак збiгається. Далi буде: "Чи є у вас скумбрiя зелена?" - "А вам ночi мало?" Половець зiйшов до води, пiдкотив штани, повернув носа шаланди в море, притримав за корму, потяг її до себе, люди позiскакували, вiдбувся дiалог, з човна вивантажили важкi пакунки, старому Половцю згадалися контрабандистськi справи сина Панаса. "Може, динамiт?" - "Ще дужче за динамiт!" -засмiялися гостi, шаланду виволокли на берег, Iванiв товариш пiзнав, осмiхнувся до старого: "Рибалиш, гвардiя, а твiй Iван з бiляками б'ється?" - "Яка я гвардiя, я рибалка". - "Чубенко, поясни йому, що тепер вiн червона гвардiя, хоч хоче, хоч не хоче". Iванiв товариш узяв Мусiєву руку: "Денiкiнцiв обдурили, французiв обпливли, друкарня тут, шрифт є, пролетарiя всiх стран, соєдиняйсь", - та ляснув старого по руцi, аж берег загув. Хмарка над Одесою ворушила крайками крил, зривався вiтрець, море почорнiло. Половець прислухався до плескоту хвиль об камiнцi, "рокотить, невеличка заворушка буде на вiсiм балiв, майстре зiрвався десь iз не наших гiр".

"Майстре десь зiрвався", - сказав Оверко Половець i оглянув степ, обставлений блакитними вежами неба.
Чорношличники взялися до кишень порубаного ворога, серед бойовища стримiв на списi жовто-блакитний прапор, над степом здiймався пiвденно-захiдний вiтер.
Здалеку закружляв вихор, веретеном устав догори, розквiтнув пiд небом, вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебiг баштан, прогув бойовищем, i полетiло вгору лахмiття, шапки, падали люди, кидалися конi. I смерч розбився об купу коней i трупiв, упав на землю зливою задушливого пилу, вiтер однiс його далi, i, наче з хмари дощ, хилився вiн пiд подувом майстра.
Козацтво чхало i обтрушувалось, конi iржали, i з-за лiска вискочили вершники з чорним прапором, розгорнулися, пропустивши наперед тачанки, "до зброї! по конях! кулемети! махновцi!", а тачанки обходили з флангiв, четверики коней гризли пiд собою землю, тачанки пiдскакували над землею, мов хури демонiв, i строчили кулемети.
У пилюцi, як у_ туманi, блискали пострiли, груди розривала спека, майстро дмухав невiрно й гаряче, пробiгли верхiвцi раз, другий, "наша бере, i морда в кровi", "тримайся", "слава", одчайдушний свист, далекий грiм прогуркотiв, "роби грязь!" - почулася команда Панаса Половця, раптом зупинились кулемети, раптом завмерли пострiли. Майстро рiвно односив пил. Оверковi чорнi шлики падали пiд кiнське копито, шаблi блищали в руках, бiй закiнчився раптом, як i почався.
Оверко Половець сидiв пiд колесом тачанки просто на землi, голова в нього була розкраяна, вiн дивився собi на ноги, затуляв долонею рану, вiн ще не вмирав, крiзь рану не пролазило його могутнє життя, i Панас Половець пiдiйшов iз револьвером у руцi, придивляючись до Оверка.
"Зустрiлися, браток! -трусонув волоссям, що спадало аж на плечi. - Там i Андрiй лежить, чиста шуточка, а я собi сиджу в лiсочку й чекаю, доки вони кiнчать битися, а вони й кiнчили - один, мертвий, а другий кволий, ну що - України тобi хочеться?"
Оверко не пiдвiв очей. На конi, чорний вiд пороху, пiд'їхав чотирнадцятирiчний Сашко Половець. "Дай я його домучу!" - "Дурню, це Оверко". Сашко зблiд, зiскочив з коня, пiдiйшов до брата, взяв його рукою за пiдборiддя й пiдвiв йому голову. - "Оверку, горе моє", - сказав вiн голосом старої Половчихи. Оверко виплюнув йому в обличчя кров з рота й застогнав.
"Махновський душогубе, - тихо сказав Оверко, дивлячись собi на ноги, - ненька Україна кривавими сльозами плаче, а ти гайдамачиш по степах iз ножем за халявою". Панас стояв кремезний, мов дуб, i реготав. Сашко витирав з обличчя братову кров i хапався за зброю.
"Iменем батька Нестора Махна, - реготав Панас, - призначаю тобi суд i слiдство. За вбивство рiдного брата Андрiя - утопити в морi, за пiдтримку української держави на територiї матерi порядку анархiї - одрубати голову". Оверко ще виплюнув жменю кровi, хмара на пiвденному заходi катастрофiчне росла, майстро поволi перелiг на грего - протилежний вiтер, грего пiдганяв хмару з усiх бокiв, вiн тирлував її, збивав докупи, мов отару, i чувся приглушений гуркiт, сонце палило, "дайте пити", - сказав Оверко.
Обвiв очима ноги, що стояли густо перед ним, в ньому закипiло зло уключ, вiн спинив його i мовив: "Пам'ятаєш батькову науку? Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Прогуркотiв грiм близького дощу. Панас Половець замислився, "рiд наш рибальський, на морi бувальський, рiд у державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархiю несемо на плечах, нащо нам рiд, коли не треба держави, не треба родини, а вiльне спiвжиття?"
"Проклинаю тебе..." - "Почекай проклинати, я, вiльний моряк батька Махна, даю тобi хвилину, а ти подумай собi i помiркуй, здохнути завше встигнеш, чи правду я кажу, хлопцi, здохнути вiн устигне, та, може, вiн нашим буде, ловецького Половецького роду, завзятий i проклятий, дарма що по просвiтах в Одесi на театрi грав та вчительську семiнарiю пройшов, правду я кажу, брате?"
"Проклинаю тебе великою ненавистю брата i проклинаю тебе долею нашою щербатою" душогубе махновський, злодюго каторжний, у бога, в свiт, у ясний день..." Оверко не зводив очей i не бачив своєї смертi, вона вилетiла з Панасового маузера, вибила Оверковi мозок на колесо, блискавка розколола хмару, слiдом ударив грiм, "дощем запахло, хлопцi, по конях!" За кiлометр постала сiра висока пелена, там iшов дощ, до сонця пiдсувалися хмари, степ потемнiв, земля нiби здригалася, чекаючи дощу, грего рiвно дмухав у височинi.
А над берегом моря походжає старий Половець, вiн думає думу, дивиться в бiнокль, щоб не прогавити когось чужого, а в береговiй печерi йде робота. Чубенко там за старшого, здоровий за трьох, так тими руками машину гне, що не встигаєш i папiр пiдкладати. А паперу цiла купа, на весь берег вистачило б курити, i є собi по-нашому, а є такою й он такою мовою, для французьких матросiв та грецької пiхоти. Хто зна, по-якому вони там говорять, на всiх треба настачити, бо знову ж - ревком. Гострi рибальськi очi побачили далеко над берегом у напрямку з Одеси - людину. У бiноклi вона стала солдатом. Iз степу показалася друга постать. У бiноклi вона стала солдатом.
Рибалка обдивився, чи добре замасковано небезпечну печеру, вiдiйшов далi по берегу, заходився коло сiток на приколах, солдати наближалися. Над Одесою йшов дощ, Пересип був у мряцi, на рейдi димiли крейсери й мiноносцi, солдати наближалися. Грего посiвав море дощем, тiльки чомусь не видно патруля, може, вiн потiм прийде машиною або моторкою. Стара Половчиха десь в Одесi на базарi, хiба з тої риби проживеш; солдати наближалися. Вони йшли рiвним вiйськовим кроком, вони сунулись, як на магнiт, Половець для чогось помацав свої кощавi руки. Вiн був середнiй на зрiст i завжди дивувався, коли велетнi сини оступали його, мов бiр; солдати наближалися. Це були iноземцi, i один з них пiдiйшов перший. Половець удав, що нiчого не бачить, - "по-якому ти з ним говоритимеш?" Солдат пiдiйшов щiльно - чорнявий i тендiтний, - "по-якому ти з ним говоритимеш?" - "Скумбрiї зеленої", - почув Половець. -"А вам ночi мало?" - не думаючи, одповiв паролем рибалка, серце в нього з радощiв закалатало, як замолоду, вiн обняв солдата, над Одесою спускалася завiса прикрого дощу, море було аж чорне.
"Закопати треба, - сказав Панас Половець, спиняючи коня коло мертвого Оверка, - клятий був босяцюра". Дощ дрiбно сiк, двi тачанки поставлено нещiльно поруч, мiж тачанками напнули ковдру, сам Половець, узявши, шанцеву лопату, копав там притулок двом братам. Пiт котився, як дрiб, вiн був важкий i дебелий - цей четвертий Половець, колишнiй моряк торговельного флоту й контрабандист.

Сашко скулився на тачанцi коло кулемета, вiн забув за дощ, йому мрiялося, що рука старої Половчихи смиче його за чуба, навкруги берег, та навкруги море, i можна скупатися й не чекати кулi, i сiтки сохнуть на приколах. Та таке недосяжне рибальське життя, та так пахне море, та й чого вiн взагалi пiшов, а Панас його не жалує, ну, та назад хай чорт лисий ходить, а не вiн, Сашко, - таке кляте Половецьке насiння!
Панас сопiв, викидаючи з ями землю, вiн грався лопатою, як iнший виделкою, "ну, здається, хватить! Хай не кажуть, що я рiд зневажив!"
I похорон вiдбувся. Дощ напинав свої вiтрила, над степом зрiдка пробiгав вiтер, добрячий дощ пронизував землю. По обличчю Панаса Половця бiгли дощовi краплi, збоку здавалося, що вiн слiзно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощовi сльози, це була страшна рiч, щоб отак плакав гiрко цiлий вiйськовий загiн, а дощ не вгавав.
I тодi за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кiнного загону iнтернацiонального полку на чолi з Iваном Половцем. Ляснули першi пострiли, а Панас уже сидiв на тачанцi, крутив на всi боки кулемета. Сашко подавав йому стрiчки, тачанки пiшли врозтiч, кiннотники розбiглися вмить, "здавайся! кидай зброю! червонi! червонi!" Та тiкати було нiкуди, Iван Половець заганяв їх на спiшену кiнноту, заганяв їх на кулi, i треба було вмерти або здатися, i Панас заплакав од безсилої лютi. Вiн скочив на чийогось коня, кiнь пiд ним упав, вiн сiв на коня з тачанки, "хлопцi, за мною! махновцi не здаються!", спробував пробитися крiзь Iванiв фланг, загубив половину людей, дощ лив безперестанку, конi сковзалися, Iван Половець посилив натиск, i махновцi здалися.
I дощ, витрусивши безлiч краплин, посунув свої хмари далi, збирав до себе всi випари i перешиковував хмаровище, вiдганяв хмарки тендiтнi, оболоки прозорi, залишаючи темних, плiдних, дощовитих, надiйну пiдпору й силу.
Панас Половець стояв перед братом Iваном та його комiсаром Гертом, усi кулi поминули Панаса, вiн стояв геть .увесь заболочений, .розхристаний, без шапки, довге волосся спадало на шию, високий i дебелий, стояв вiн перед сухорлявим Iваном.
"От де зустрiлися, Панасе", -сказав Iван i перемовився кiлькома словами з Гертом. Полонених зiгнали в купу, стали збиратися звiдусiль переможцi, з iнтернацiонального полку, сонце проглянуло з-за хмар, заблищав навкруги рiвний степ, i потроху пiдносилися слiдом за хмарами блакитнi вежi степового неба.
Панас мовчки стояв, дивлячись кудись у небесний простiр. Сашко пiдiйшов, сiв коло нього на землю, обличчя в нього було бiле й ввесь час смикалось, "та тут i Сашко", - посмутнiв Iван, а Панас раптом закричав з усiєї сили: "Проклятий байстрюче, пiдземна гнидо, вугляна душе! Наймит Ленiна й комуни, кому ти служиш, комiсарська твоя морда?!"
"З тобою мова буде потiм, - сказав Iван, - а я служу революцiї, iнтернацiоналу", - i, ще перемовившися з Гертом, мовчки пiдiйшов до купи полонених, оглянув їх уважно, розглядаючи кожне обличчя, мов машинну деталь на браковцi, пройшовся раз i двiчi й почав говорити:
"Хлопцi, - сказав Iван, - от i скiнчилася ваша служба. в зрадника й бандита батька Махна. I з вами говорить брат вашого Половця, а обоє ми з ним рибалки, батьки нашi рибалки й увесь рiд. Слова мої простi й некрасивi, та ви зрозумiєте мене й так, бо скрiзь по степах судяться зараз двi правди: правда багатих i правда бiдних. Вiдступаємо ми перед кривавим царським генералом Денiкiним, пробиваємось на Київ, i, вiдступаючи, б'ємо ворогiв, не даємо пощади. От i ви, серед вас є, певно, i обдуренi бiдняки, ми закликаємо вас, бо ви з нами одного горя, - ставайте поруч битися за правду бiдних. Бiдняки й трудящi будуть з нами, i всi, як один, до перемоги, хай живе Радянська влада. Червона Армiя!"
Герт подав команду, трохи людей одiйшло лiворуч i стало, а решта пiшла купою геть, нешвидким кроком пiшла геть, всi очi дивилися на них, i панувала мовчанка. Купа одходила далi й далi, вони прискорювали кроки, дехто став пiдбiгати, один вирвався з купи й побiг, за ним другий, третiй, уся купа побiгла, як отара овець, побiгла щосили, не оглядаючись, тiкаючи вiд смертi. Тодi Iван Половець наказав приготувати кулемети. За його знаком кiлька кулеметiв почало стрiляти, i кулемети спинилися, коли завдання було виконано.
Панас не чекав собi милостi, вiн бачив, як загинули його вояки, що їх вiн збирав зерно до зерна, а iншi з них стали не його. У нього промайнуло в головi дитинство й дитячi роки на шаландi, i нiчнi влови, i запах материної одежi, неосяжний простiр моря. "Це - близько смерть", - подумав i звернувся до Iвана з тим словом, що чув його вiд Оверка: "Чи чуєш, Iване, тут вже двоє загинуло, а тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду".
"Рiд наш роботящий, та не всi в родi путящi. Є горем горьованi, свiдомiстю пiдкутi, пролетарської науки люди, а є злодюги й несвiдомi, вороги й наймити ворогiв. От i бачиш сам, що рiд розпадається, а клас стоїть, i весь свiт за нас, i Карл Маркс".
"Проклинаю тебе, - закричав Панас в агонiї, - проклинаю моєю останньою хвилиною!" Вiн вихопив з-пiд френча маленький браунiнг i пустив собi в рот кулю, трохи постояв нерухомо, став гойдатися й розхитуватись, скрутився, як сухий лист, гримнув об землю, i розлетiлася з-пiд нього мокра земля.
"Стрiляй i мене, - сказав Iвановi клятий Сашко, - стрiляй, байстрюче". - "Бiсової душi вилупок", - промимрив Iван та взяв Сашка за чуба, що виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Герт осмiхнувся.
На степу пiд Компанiївкою одного дня серпня року 1919 стояла спека, потiм вiяв рибальський майстро, ходили високi, гнучкi стовпи пилу, грего навiяв тривалого дощу, навiть зливи, а помiж цим точилися кривавi бої, i Iван Половець загубив трьох своїх братiв, - "одного роду, - сказав Герт, - та не одного з тобою класу".