Політологічні прогнози розвитку українсько-російських стосунків у ХХІ ст.
Матеріал з Wikisource
Політологічні прогнози розвитку українсько-російських стосункув у ХХІ ст.
[ред.] Проблема трансформації поставторитарних держав
Шлях поставторитарних держав, що виникли на теренах Східної й Центральної Європи до нової суспільної системи, виявився, як попереджали деякі політологи, надто тернистим і тривалим. Досягнення європейського рівня демократії ліберального зразка, формування громадянського суспільства й ринкової економіки наштовхується на численні психологічні, ментальні, економічні й соціально-політичні перешкоди. В цьому відношенні кардинальних зрушень у найбільших східнослов'янських країнах, що ними є Україна і Росія, в останнє десятиріччя спостерігається, на жаль, небагато. Аналізуючи поступ обох суспільств до омріяного майбутнього, препаруючи компоненти зовнішньої політики, західні спеціалісти з вивчення транзитивних соціумів та держав продовжують досить уважно стежити як за суперечливим розвитком російсько-українських відносин, так і особливостями їхнього внутрішнього життя. За аналогією з кінцем минулого століття, левова частка досліджень пострадянологів припадає й сьогодні на праці, присвячені феномену російського протокапіталізму, ролі Російської федерації, особисто Президента В.В.Путіна у формуванні Євразійського економічного і політичного простору. Скажімо, в 2000 р. у Мюнхені вийшли з друку дві політичних біографії російського Президента (автори А.Рар [1] і В.Зейфферт [2]). Викладач академії національної оборони (Відень) М.Малек справедливо зазначив, що в обох працях простежується спроба якомога більше прикрасити минуле В. Путіна, побачити в його діяльності радянських часів не лояльного офіцера органів безпеки, а опозиціонера, хоча й замаскованого. Підфарбованою у мажорні тони виглядає і його діяльність після літа 1998 року [3].
Навпаки, небезпідставно вважає співробітниця Центру російських та східноєвропейських досліджень Бірмінгемського університету К.Волчук, складну за своїми особливостями Україну вчені досліджують відносно рідко [4].
[ред.] Оцінки ад'юнкт-професора політичних наук Стенфордського університету М.Макфоула
На думку ад'юнкт-професора політичних наук Стенфордського університету М.Макфоула, з 28 нових транзитивних країн Східної й Центральної Європи лише вісім, тобто Латвія, Литва, Польща, Словенія, Угорщина, Чехія, Естонія, недавно Хорватія стали ліберальними демократіями. В інших посткомуністичних державах існують режими з різними нюансами диктатур або нестійкі перехідні структури. В цілому перехід посткомуністичних суспільств до нового типу існування відрізняється від трьох хвиль демократичних змін у Латинській Америці й Південній Європі 70-х – 80-х років, бо в четвертій хвилі декомунізація відкрила шлях водночас до демократії і диктатури. Тому в таких державах, як Албанія, Азербайджан, Македонія, Молдова, Росія, Україна спостерігається панування часткової демократії, нестійкий баланс влади. Не випадково М.Макфоул наводить у своїй статті характерну назву рукопису С.Левицьки й Л.Вея "Конкурентний авторитаризм: гібридні режими в Перу й Україні у зрівняльній перспективі" [5].
[ред.] Оцінки віце-президента Асоціації з вивчення націоналізму О.Мотиля
Для України, з її внутрішьополітичними потрясіннями осені 2001-2002 років, пошуки стратегічних партнерів (можливо, на початку 2003 р. їхня чисельність перевищить 20 країн), заяви про необхідність євроатлантичної інтеграції межують з намірами рухатися до Європи лише разом з Росією. Звичайно, таку подвійну позицію легко зрозуміти, враховуючи особливий статус українсько-російських взаємин, адже, як писав у 1998 р. Р.Менон, всі пострадянські держави знаходяться "в тіні ведмедя", тобто Росії. Хоча Україну і можна порівнювати з Росією з точки зору потенційного ресурсу, вважає віце-президент Асоціації з вивчення націоналізму О.Мотиль, але її армія знаходиться в жахливому стані [6], а рівень енергетичної залежності і необхідності значного рівня торгівлі з Росією нівелює перспективи повної незалежності. Тому що Росія після серпня 1998 р. швидко одужала економічно, О. Мотиль передбачає дев'ять можливих наслідків взаємодії з сусідніми державами.
[ред.] Оцінки фінського політолога Т.Піірайнена
Цікаві результати одержав фінських учений Т.Піірайнен, коли брав інтерв'ю у 30 вчителів Санкт-Петербурга в 1996 р. Коли мова заходила про існування таких держав, як Естонія або Узбекистан, то вони наголошували, що існування цих країн – типовий приклад перемоги почуттів і ідей націоналізму. Але коли згадувались незалежні Росія, Україна й Білорусь, то їх окреме існування відчувалося абсолютно абсурдним, неприродним станом. Виходить, панславізм був надто важливою частиною, якщо не ядром, радянського інтернаціоналізму, асимілюючи три слов'янські народи під моральним лідерством великоросів. Як писали неодноразово російський вчений В.Тишков і німецький дослідник Г.Зімон, руйнування загальної спільноти і сепарація слов'янських націй створили серед росіян почуття уразливості та невпевненості [8].
[ред.] Оцінки канадського історика українького походження С.Величенко
Саме тому канадський історик українького походження С.Величенко звертає увагу на надзвичайну дражливість проблем національних історій у Росії, Україні й Польщі. Адже у Франції чи Німеччині мало хто задумується над питанням, був Карл Великий "французом" чи "німцем". Навпаки, російські й українські вчені до цього часу не змогли вирішити: національність князя Володимира була українська чи російська, бо від остаточного висновку залежить трактування багатьох сучасних подій [9].
Незважаючи на майже 350-річну відстань від Переяславської угоди 1654 року, ця подія по різному потрактована в Росії та Україні, залишається болісною до цього часу. Якщо українські історики поступово перейшли від підкреслювання державотворчих елементів, не виключаючи такі процеси у козацькому середовищі, до національного дискурсу, то в Росії спостерігається схильність до дублювання дореволюційної історіографії з настирливим підкреслюванням ідеї слов'янської та ортодоксально-релігійної єдності росіян, білорусів, українців [10].
Навпаки, в Україні ювілеї гетьмана Б.Хмельницького – символу першої квазінезалежної козацької держави – стали, переконана німецька дослідниця Я.Бюргерс (м.Зінген), яскравим прикладом маніпулювання історією, перенесенням змісту подій XVII ст. на сучасний період державотворчості [11].
[ред.] Оцінки українського політолога Центру російських та східноєвропейських студій Торонтського університету Т.Кузьо
Якщо раніше західні спеціалісти з проблем Східної Європи традиційно порівнювали українсько-російські відносини з шотландсько-англійськими, то в 2002 р. науковий співробітник Центру російських та східноєвропейських студій Торонтського університету Т.Кузьо проводить аналогії з англо-ірландськими стосунками. Як для українсько-російського, так і ірландсько-англійського співіснування вирішальну роль мав колоніальний спадок. Дійсно, в Ірландії кілька разів розпочиналися спроби відродити національну галлську мову, але так і не досягли успіху. Тому в 2002 р. лише 2% населення тут використовують її як засіб щоденного спілкування. Більшість ірландців віддають перевагу передачам британського телебачення і радіомовлення, так само, як і в Україні, де російське телебачення все ще більш популярне, ніж державне українське. В обох випадках, і в цьому Т.Кузьо має рацію, колоніальна спадщина англізації та русифікації зміцнює далі вплив мови країн-гегемонів. Населення Ірландії та України відзначається різною лояльністю: відповідно це англо-ірландці і радянофіли та російськомовні. Англо-ірландці відчувають гордість за своє ірландське походження, не відкидаючи водночас зв'язків з "високою" англійською культурою та спадком. Т.Кузьо риторично запитує: чи можуть вважатися "справжніми українцями" ті радянофіли й російськомовні громадяни незалежної України, які не розмовляють державною мовою? Подібний територіальний патріотизм контрастує з етнокультурним образом нації, який пропонують структури на зразок Галльської ліги і українських Просвіти та Руху [12].
Але весь світовий досвід розвитку етнонаціональних і мовних спільнот свідчить, що прямолінійний дискурс при визначенні належності тієї чи іншої спільноти з огляду на виключно мовний фактор не спрацьовує. Якщо звернутися до часів середньовіччя, то серед студентів Празького університету XVI ст. реєстрували чотири "нації": богемську, польську, баварську і саксонську. Але ж до баварської належали німці, угорці, хорвати, далматинці, що проживали в Богемії; до польської – вихідці з Сілезії; до баварської – ті студенти, які жили на заході до Рейну і Голландії; саксонцями вважалися мешканці Півночі, до кордонів зі Скандинавією. Цікаво, що до складу польської політичної нації (natio polonica) включали себе ті, хто мешкав у Великому князівстві Литовському, незалежно від свого польського, західноруського, литовського або германського походження. В ситуації, коли на кінець XIX ст. у Ризі 46% жителів складали німці, 20% - латиші, 20% - росіяни, у Вільно – 46% були євреями, 34% - поляками, 16% - росіянами, 4% - литовцями, у Чернівцях – 51% були німцями, 14% - румунами, 13% - поляками, 19% українцями і т.д. [13], питання загальновживаної мови, прийнятної для більшості населення, не могло вирішуватись виключно на базі лінійного принципу. Але і на початку XXI ст. жителі польської Силезії нерідко іменували себе таким чином: "німець і поляк", "німець, поляк і трішки силезець", "більше поляк", "поляк, але силезький" і т.п. [14]
[ред.] Порівняння з США. Думка вченого Г.Л.Бреттока
Не менш цікаві етнолінгвістичні процеси розвиваються й у колишньому "плавильному казані" націй –Сполучених Штатах Америки. Тут за останні десятиріччя суттєво зросла кількість тих громадян, що розмовляють двома або більше мовами. Хоча темп "англізації" іспаномовного та іншого неєвропейського населення посилився, і біля 85% жителів США вважають американський варіант англійської мови рідним. Дослідники етнолінгвістичних проблем переконані, що білінгвізм не може бути ліквідований у індивідуумів за командою верхів. Адже двомовні громадяни "не вибирають" якою мовою їм розмовляти, бо дві різні мови владно формують їхні мовні ідентичності й здатності. Латиноамериканці в США все більш схиляються до глибоких антиасиміляційних форм інтеграції, а покоління, молодше 35 років, бажає, щоб латинська культура поступово стала частиною американської. Подібні явища підкріплюють точку зору вченого Г.Л.Бреттока, який у 1977 р. визначив, що найважливішою функцією мови як багатоцільового інструменту є саме формування сутності культурної ідентичності [15].
[ред.] Оцінки В.Липинського, Д. Джанмаата та Т.Кузьо
Для України процеси національно-культурного будівництва та відродження розпочиналися неодноразово, але, за влучним висловом В.Липинського, з мовно-культурної точки зору вона ніяк не могла народитись. Регіональна строкатість, протилежні нерідко політичні пріоритети, наявність тісних зв'язків з Росією кожного разу перешкоджали реалізації національних програм українізації (дерусифікації). Не менше труднощів на цьому шляху зустрічається й сьогодні. Як показав у своєму дослідженні Д. Джанмаат, реакція російськомовного населення і вибір ним відповідних позицій збереження звичної мови, згода з інтеграцією чи асиміляцією – залежить в основному від співвідношення етносів у регіонах і кількості змішаних шлюбів. Вивчаючи поведінку жителів України під час неодноразових відвідувань республіки, нідерландський етнограф і географ дійшов висновку щодо малоймовірності широкого використання в побуті української мови мешканцями східних і південних міст. Тут, за його глибоким переконанням, створюється загальна ідентичність російськомовних українців та етнічних росіян.Більш того, культурна багатоманітність в Україні такою мірою яскрава, що її важко вважати державою, яка націоналізується. Водночас Д.Джанмаат рішуче відкидає твердження російських політиків, які наголошують на примусових аспектах українізації стосовно етнічних росіян. Навпаки, політику України щодо рівня етнічного плюралізму він вважає ліберально-поблажливою, хоча й проглядаються безперервні спроби (але надто нерішучі та непослідовні – В.П.) до створення культурно гомогенної держави. Однак у подальшому він, як пише рецензент його праці К.Волчук, фактично дезвуював цей висновок [16].
Навіть для Т.Кузьо ситуація, в котрій українці не зможуть забезпечити етнокультурну гегемонію, поступившись російській, змінює позицію українських націоналістів у напрямі громадянського варіанту на зразок регіону Басків у Іспанії. І не лише цей приклад можна наслідувати, бо в Фінляндії, Шотландії і Каталонії домінування фінського, англійського та каталонського наріччя заспокоїло місцеві еліти [17].
[ред.] Оцінки дослідниці з кафедри антропології університета Дж.Гопкінса в Балтіморі А.Форньє
Цікаву точку зору на вказані проблеми висловила А.Форньє – дослідниця з кафедри антропології університета Дж.Гопкінса в Балтіморі. Вона пояснює опір українізації з боку російськомовних громадян не тому, що вони втратили свій статус (як писали в 1996р. Д.Чінн та Р.Кайзер), а через невизнання українським мовним правом гібридної російсько-української культури. Хоча раніше між обома народами й спостерігалося "перехресне опилення культур", але воно виглядало імперським. Відомо, що на Сході України 81,5% населення використовує російську мову, але для деяких українців лінгвістична русифікація залишається поверховою: вони публічно говорять російською, а вдома – українською, тобто фактично сповідують білінгвізм (хоча дехто і вдома вживає російську). Однак А.Форньє не виключає розмежування між мовою й ідентичністю, тому російськомовні українці можуть мати стійку українську національну свідомість і називати українську мову рідною, не розмовляючи нею. Значить, мова ризикує перетворитися в емблему, і тому сумнівно, щоб росіяни й російськомовні українці сповідували одну культуру, особливо з огляду на те, що російськомовні українці – не що інше, як імперський релікт [18].
В цілому західна пострадянологія в останні два роки досить активно вивчає проблему формування на просторі колишнього Радянського Союзу національних держав, схиляючись до думки, що процеси тут мають небагато спільного з моделями латиноамериканського державотворення. При цьому більшість авторів наголошують на непердбаченості, незавершеності багатьох компонентів, залежності стратегічних рішень від питань геополітичної безпеки і пріоритетів зовнішньої політики [19]. Для сучасних українсько-російських відносин такі застереження особливо актуальні, зважаючи на те, що пошук парадигми цих стосунків все ще не скінчено [20].
Деяка частина російської політичної й наукової еліти твердо впевнена в необхідності прямування до Європи, вважаючи Євразію як ідею й фізичну реальність цілком мертвою після колапсу радянської імперії і посилення глобалізації. Але на Заході далеко не зникли сумніви в реальності демократично-ринкових змін у Росії, можливості її сповзання до суто автократичного режиму [21].
[ред.] Оцінки американського ученого українського походження Р.Солчаника та його рецензента Тулейна
Але й добре відомі труднощі четверного переходу України до нового суспільного ладу через 10 років після досягнення незалежності неможливо пояснювати майже виключно недоліками радянського минулого, як це намагається довести у своїй монографії американський учений українського походження Р.Солчаник. Рецензуючи цю працю, професор Р.Тарас з університету Тулейна відкидає таку точку зору, як і ремствування президента Л.Кучми на негативні особливості української психології і стилю мислення народу. Рецензент вказує, що Р.Солчаник не побажав вияснити, яку значну економічну ціну заплатило українське суспільство за русофобський націоналізм деяких лідерів. Не подано у даній роботі і доказових пояснень, чому саме значна частка етнічних українців віддає перевагу російській мові, незважаючи на добре відомі посилання на імперсько-репресивний характер тривалого російського домінування в Україні [22].
На жаль, до цього часу у публікаціях спеціалістів зі східноєвропейських проблем зустрічаються архаїчно-дилетантські пояснення причин гальмування реформ на цьому просторі, особливо в Росії. Цей висновок можна цілком вірогідно підкріпити деякими прикладами, поданими у статті швейцарської дослідниці Г.Шайдеггер. Вона досить детально проаналізувала праці, опубліковані у створеному 1973р. Л.де Маузе журналі "The Journal of Psychohistory" (таку назву він одержав у 1976р.) "Виявляється", лише два століття, протягом яких у Росії ігнорувалися запити належного дитячого виховання, якраз і призвели до суттєвого відставання від Заходу – насамперед у сфері політичних реформ. Фінський дописувач Ю.Іханус у своїх работах протиставляв "незрілу російську психіку" "цілком змужнілим" американським особистостям, підкреслюючи елементи морального мазохізму і культ страждання як незмінні, невмирущі атрибути слов'янської душі [23].
[ред.] Оцінки професора Оксфордського університету, директора Центру російських і східноєвропейських досліджень у коледжі Святого Антонія А.Брауна
Між тим професор Оксфордського університету, директор Центру російських і східноєвропейських досліджень у коледжі Святого Антонія А.Браун небезпідставно відзначав, що уже в радянські часи в Росії (в Радянському Союзі) існував гібридний режим чи змішаний політико-державний устрій, поєднуючи елементи демократії, деспотизму і клептократії. Хоча при В.Путіну країна стала більш демократичною, але, визнає А.Браун, право, як і раніше, використовується селективно, адміністративна реформа проведена центром без будь-якої участі регіональної влади. Фінансові магнати і місцеві диктатори, якщо вони політично обережні і безумовно лояльні до федерального президента, і далі користуються значними привілеями. Але якщо успішні демократичні зміни, писав раніше А.Браун, матимуть місце в трьох східнослов'янських державах, не виключено виникнення тих доцентрових сил, які раніше ініціювали європейську інтеграцію. На його погляд, добровільна інтеграція, продиктована вагомими політичними й економічними причинами, а не імперськими амбіціями типу програм О.Горчакова – Є.Примакова, насамперед необхідністю створення "єдиного економічного простору", не уявлятиме відродження російської нео-імперії. До того ж правова федерація чи конфедерація у змозі пом'якшити і національні проблеми. А.Браун у зв'язку з цим називає нерозважливими, навіть цинічними ті кроки Заходу, що були спрямовані на використання України з метою її протиставлення чи стримання російського колоса. Дійсно, можливості Києва в цьому відношенні вкрай обмежені, а наслідки зайняття саме такої позиції прийняли б неминуче згубний характер для подальшої долі російсько-українських стосунків [24].
[ред.] Узагальнення оцінок українських, російських та сторонніх аналітиків
Більшість сучасних аналітиків все ж майже виключають можливість панування в Росії не тільки етнічного, але й громадянського націоналізму, скоріше схиляючись до перемоги набираючого силу культурного націоналізму. Це означає, що на першому місці для її громадян буде саме принцип підданства, належність до росіян незалежно від етнічного походження. Сумнівним видається і повторення Росією німецького шляху 30-х років, тобто дрейф суспільства до різновиду тоталітарного націонал-соціалізму [25].
Зазначимо, що в сучасній Україні корпоративні ознаки виражені чіткіше, ніж у Росії, Болгарії, Чеській республіці, Угорщині чи Польщі. Через млявий розвиток громадянського суспільства, наявність "фетишу держави" серед української еліти процес демократизації не може розвиватися задовільно. На відміну від таких рис плюралістичної демократії, як змагальність і творчий конфлікт, в Україні заохочуються атрибути контролю і постійної стабільності, щоб не ризикувати все ще крихкою державністю, досягнутою, але не зміцнілою незалежністю. Саме таке становище пояснює, на думку професора політичних наук університета в Окленді (штат Каліфорнія) П.Кубічека, обмеженість процесів суспільної й політичної трансформації. Вони уявляються тим більш проблематичними на фоні існування в Україні віртуальної економіки, яка пожирає власну економічну базу. З цієї причини західний спеціаліст з питань політичної економії України Г.ван Зон стверджує, що вона рухається в напрямі, який приведе її до статусу напіврозвинутої держави [26]. Даремно німецька дослідниця С.Юд, перелічивши ті труднощі, які супроводжують Україну на шляху трансформації (регіональний розкол за політичними й мовними ознаками, туга за минулим, не виключаючи союз з Російською федерацією), покладала надії на якусь зміну ситуації після президентських виборів у жовтні 1999 року [27].
Не можна перебільшувати й можливості Росії щодо вирішального впливу на перебіг подій в Україні. Старший науковий співробітник Норвезького науково-оборонного інституту Т.Буккволл дотримується думки, що серед російських політиків існує впевненість: детальна розробка політики щодо України тільки зміцнить її незалежність при обмеженості реальних ресурсів для координації дій Києва у потрібному для Москви напрямку. Коли б Росія провадила до України таку саму політику, як, скажімо, до Німеччини, то в такому разі російсько-українські відносини виключали б реінтеграційні амбіції московського істеблішменту. І не випадково, підкреслює Т.Буккволл, у Міністерстві закордонних справ Росії спершу тільки 10 дипломатів відповідали за стосунки країни з колишніми радянськими республіками. Неодноразово створюване й ліквідоване Міністерство по співробітництву з СНД мало таку репутацію, що направлені до нього чиновники вважали працю в ньому засланням, воно не мало ні авторитету, ні потрібних матеріальних ресурсів. Лише з приходом до влади В.Путіна політика Москви стосовно України стала більше наступальна й послідовна, причому російський президент більше використовує до неї "м'який кнут", ніж "моркву". Нам невідомо, чи має рацію Т.Буккволл, коли говорить про путінську пораду Л.Кучмі зняти з посади міністра закордонних справ Б.Тарасюка. Так само важко бути впевненим у тому, що А.Кінах став прем'єром України з легкої руки В.С.Чорномирдіна [28].
Останній самміт НАТО у Празі 20-21 листопада 2002р. викликав значну цікавість до перспектив євроатлантичного вибору як для Росії, так і України. Наприклад, старший науковий співробітник з питань зовнішньої політики й безпеки в Росії та Євразії Центру Карнегі з загального миру (Вашингтон) А.Лівен писав, що Захід лімітований в українській політиці позицією Росії. Але якщо остання визнала остаточно суверенітет Росії і залишила надію на повний союз з нею на зразок блоку з Білорусією, то Захід повинен відмовитись від надії включення України до складу НАТО та Європейського Союзу без Росії. Він упевнений водночас, що Україна не має поки що шансів на такі економічні й політичні параметри, які б дозволяли їй набрати статуса кандидата до обох організацій [29].
У виступі Б.Тарасюка по українському радіо 30 серпня 2002 р. говорилося, начебто біля 40% дорослого населення республіки влітку цього року підтримували думку щодо негайного вступу до складу НАТО. Навіть якщо це дійсно так (сумніви щодо такого підрахунку існують серйозні), то неможливо реалізувати намір найвищих посадових осіб Верховної Ради про одночасний вступ до Північноатлантичного альянсу України й Росії, бо остання співробітничає з НАТО, але не бажає бути членом цього союзу. Навіть на флангових напрямах співробітництво обох держав не має єдності: якщо Росія блокується в акваторії Чорного моря з Вірменією, Болгарією, Грецією, то Україна створює контрбаланс сил, створюючи союз з Азербайджаном, Грузією й Туреччиною [30].
Тому що Україні поки що неможливо вирішити дилему "Схід-Захід", то в Європейській комісії, більшості країн ЄС існує впевненість, що Україна є так званим близьким зарубіжжям Росії. В доповіді, підготовленій дипломатами Німеччини й Франції у 2000 р., говорилось: Україна не повинна одержувати членство у Європейському Союзі, бо тоді б була ізольована Росія. Але, як і раніше, загальна стратегія ЄС включає положення щодо співробітництва з Україною у сфері безпеки, правосуддя й внутрішніх справ. Головна біль Європейського Союзу – це той факт, що Україна не в змозі використати навіть ті можливості, які надає їй Договір про партнерство й співробітництво з ЄС [31].
Але ж зовсім недавно професор А.Мотиль з Центру вивчення глобальних змін та врядування при Ратгерському університеті (Ньюарк) вважав, що не тільки Білорусія, Молдова й Україна залишається між двома блоками, але також Болгарія і три прибалтійські країни. В даному випадку він помилився, хоча висновок про ізоляцію більшості пострадянських країн від глобальної економіки, посилення розходжень по лінії "Схід-Захід", залежності в просторі "Схід-Схід", безумовно, вірний. Підсумовуючи реалії кінця ХХ ст., А.Мотиль пише: поглиблення і розширення ЄС-НАТО разом з процесом глобалізації поділяє Європу на дві протилежні, навіть несумісні, половини. Тому країни на схід від членів Європейського Союзу не будуть мати іншого виходу, як сприйняти реальність відповідного домінування Росії. Ще у 1994 році Д.Голтунг переконував читачів, що буде створюватись Радянський Союз No2, який базуватиметься на Росії, Білорусії, Східній Україні й Північному Казахстані. Але процес такого автоколоніалізму (вираз К.Давіші) можливий лише за умови суттєвого посилення російських економічних і політичних можливостей [32].
Напевне, цього недостатньо, потрібна ще й відповідна підтримка інтеграційних кроків з боку населення тієї ж Східної України. Та бостонський професор Р.Абделал підкреслює, що навіть тут, як і на Півдні України, більшість населення якщо й не налаштована антиросійски, але й не проросійски. Звичайно, він має рацію, зауважуючи, що Україні не вдалося виразно інституалізувати своє місце на старому континенті, як це зробила Литва або в Євразії – як Білорусь [33].
[ред.] Висновок
Таким чином, багатовекторна політика України, наявність надто великої кількості її стратегічних партнерів, кризові явища всередині держави не дозволяють Україні реально одержати статус країни з євроатлантичною належністю. Однак поступ до ліберальної демократії, плюралізму й відкритості в політиці, незважаючи на всі бар'єри, продовжується як у Росії, так і в Україні. Вирішальними для їх долі можуть бути подальші роки – не раніше 2010-2015, коли в обох державах, напевне, зникнуть залишки авторитарних тенденцій, зміцніють інститути громадянського суспільства, включаючи партійні організми.
[ред.] Література:
Rahr A. Wladimir Putin: Der "Deutche" im Kreml.-Mϋnchen: Universitas Publishing House. 2nd. Auflage, 2000. - 286 s.
Seiffert W. Wladimir W. Putin: Wiedergeburt einer Weltmacht? - Mϋnchen: Langen Mϋller Publishing House, 2000. – 190 s.
Look: Europe-Asia studies (Glasgow). – 2001. – Vol.53, No 7. – p.1119-1122.
Look: Europe-Asia studies (Glasgow). – 2001. – Vol.53, No 6. – p.958.
McFaul M. The Fourth Wave of Democracy and Dictatorship Noncooperative Transitions in the Postcommunist World// World Politics (Baltimore). – 2002. – Vol.54, p.212-213, 227.
Дійсно, навіть на 2003 р. у бюджеті, попередньо схваленому в кінці листопада 2002 р. Верховною Радою, на Національну армію України заплановано витратити всього біля 515 млн. доларів (Голос України (Київ). - 2002.–12 листопада.–с.3).
Motyl A.J. Imperial Ends. The Decay, Collapse and Revival of Empires. –New York: Columbia University Press, 2001. - p. 98-103.
Piirainen T. The Fall of an Empire, the Birth of a Nation: Perceptions of the new Russian national Identity// The Fall of an Empire, the Birth of a Nation. National Identities in Russia (ed. By Ch.J.Chulos, T.Piirainen). Aldershotetc: Ashgate, 2000. - p.183-184.
Velychenko S. Rival Grand Narratives of national history: Russian (Soviet), Polish and Ukrainian Accounts of Ukraine's Past (1772-1991)//Цsterreichische Osthefte (Wien). - 2000. - No3/4.-s.140.
Plokhy S. The Ghosts of Pereyaslav: Russo-Ukrainian Historical Debates in the Post-Soviet Era// Europe-Asia studies. Glasgow – 2001. – Vol.53, No 3. – p.501-502.
Bьrgers J. Bohdan Chmel'nyc'kyj und der Kosakenmythos in der postsowjetischen Ukraine//Jahrbьcher fьr Geschichte Osteuropas (Stuttgart).-2002. - H.1- s.84-85.
Kuzio T. History, Memory and Nation Building in the post-Soviet Colonial Space// Nationalities Papers (New York). - 2002. – Vol.30, No.2 – p.242-243.
Tornow S. Zum Verhдltnis Nation und Nationalsprache im Osteuropa // Zeit-schrift fьr Slavistik (Berlin). - 2002. - Bd.47, No.2. - s.172, 176.
Kloskowska A. National Cultures at the Grass-Root Level. - Budapest: Central European University Press, 2001. – p.236.
Rodriguez Ch.M. Accomodating Linguistic Difference: Toward a Comprehensive Theory of Language Rights in the United States// Harvard Civil Rights – Civil Liberties Law Review (Cambridge).- 2001.-Vol.36, No.1.- p.139-147.
Janmaat J.G. Nation-Building in post-Soviet Ukraine: Educational Policy and the Response of the Russian-Speaking Population.-Utrecht; Amsterdam: Netherlands Geographical Society, 2000.- p.168-176; Europe-Asia studies. – 2001. – Vol.53, No 4. – p. 651-652.
Kuzio T. History, Memory and Nation… … – p. 243.
Fournier A. Mapping Identities: Russian Resistance to Linguistic Ukrainisation in Central and Eastern Ukraine // Europe-Asia studies. – 2002. – Vol.54, No 3. – p. 415-431.
Look: Ethnic and National Issues in Russian and Selected Papers from the Fifth World Congress of Central and East European Studies. Warsaw 1995.(ed. by J.Morrison). – Houndmills, Basingstone: Macmillan Press, 2000. – XII + 337 pp.; Imperial and National Identities in Pre-Revolutionary, Soviet and Post-Soviet Russia (ed. by Ch.J.Chulos, J.Remey). – Helsinki: SKS FLS, 2002.- 242 p.; Nation Building and National Security (ed. by T.Kuzio, P.D'Anieri).-Westport: Praeger, 2002.
Мельничук I. Сучаснi методики дослідження українсько-російських відносин// Українська історична наука на порозі XXI століття. Том.3 –Чернівці. 2001. – с.103-105.
Look in detail: Trenin D. The End of Eurasia: Russia on the Border between Geopolitics and Globalization. Washington: Carnegie Endowment for International Peace, 2002. – 380p.; McFaul M. Russia's unfinished Revolution: Political Change from Gorbachev to Putin. – Ithaca: Cornell University Press, 2001. – 383 p.
Solchanyk R. Ukraine and Russia. The Post-Soviet Transition. – Lanham, MD: Rowman and Littlefield, 2001. – XII + 236 pp.; Canadian Slavonic Papers (Edmonton).- 2001. – Vol.XLIII, No. 2-3. – p. 394-395.
Scheidegger G. Gewickelte russische Seelen. Osteuropдische Themen auf den Seiten des "Journal of Psychohistory"// Jahrbϋcher fϋr Geschichte Osteuropas. – 2001. – H.4. – s.581,585,592.
Brown A. Evaluating Russia's Democratization // Contemporary Russian Politics. A Reader. – Oxford; New York, 2001. - p.564-566; Brown A. All Quiet on the Russian Front? Russia, Its Neighbours, and the Russian Diasporas: National Minorities and Conflict in Eastern Europe. - Washington, 2000.- p.136-137.
Piirainen T. The Fall of an Empire… … p.194.
Look minut. Kubiček P. Unbroken Ties: the State, Interest Associations and Corporatism in Post-Soviet Ukraine. – Ann Arbor, Michigan: The University of Michigan Press, 2000. - XIII + 275 pp.; Zon van H. The Political Economy of Independent Ukraine. – Basingstoke: Macmillan Press; New York: St. Martin's Press, 2000. - p. 20, 40 - 41.
Jud S. Ni ryba ni m"jaso – Weder Fisch, noch Fleisch. Die Ukraine im Transformationsdilemma // Transformation und historisches Erbe in den Staaten des europдischen Ostens (Hrsg. C.Goehrke, S.Gilly). – Bern ect: Peter Lang, 2000. – s. 282-283.
Bukkvol T. Off the Cuff Politics-Explaining Russia's Lack of a Ukraine Strategy // Europe-Asia studies. – 2001. – vol.53, No 8. – p.1142-1155.
Lieven A. The Secret Policemen's Ball: the United States, Russia and the International Order after 11 September // International Affairs (London). – 2002. – Vol.78, No. 2 – p. 256.
Look in detail: Politics of the Black Sea: Dynamics of Cooperation and Conflict (ed. By T.Aybak). – New York: I.B.Tauris, 2001 – XIV + 272 pp.
Новое соседство – новое объединение. ЕС в начале XXI века. – Варшава: фонд им. Стефана Батория, 2002. – с.5,11.
Motyl A.J. Imperial Ends……-p.105-114.
Abdelal R. National Purpose in the World Economy. Post-Soviet States in Comparative Perspective. – Ithaca; London: Cornell University Press, 2001. – p.103,116.
В.В.Петровський. Оцінка пострадянологією стану та перспектив українсько-російських відносин на початку XXI ст. // Схід (журнал), 2002.
