И спиниў-ся на березѣ,
Головочку склониў
И тяженько задумаў-ся,
И сльози не врониў…
Румяноє лице зблѣдло.
И губи зівяли
Серце єго в горованю,
И душа в печали;
И кленучи сам собою
Взяў-ся нарѣкати:
„Проклятая розлучнице!
На що свѣт вязати!?
Розігнала-сь дрібні дѣти…
На що-сь мя зводила?!
Через тебе лишиў милу.
Ти мя спечалила —
Буў-ѣм тобѣ все вѣрненькій
Згадуваў гадочки —
Все пропало, минуло-сн,
Заростут стежочки.
Ти не була менѣ щира
К собѣ-сь принаџала,
Як роздаў-ѣм срѣбло. злото,
З мене-сь ся смѣяла. —
У грудь нинѣ роспукою
Печаль ся копає,
Ах змарнѣў-єм, почорнѣў-єм
Серце ми ся крає! — —
Чи я хоџу, чи я ляжу
Житьом проклинаю,
