Несподівано Марьяна
Зостріла недолю;
Співа-було, а иноді
Дає слёзам волю.
Сама не зна, чого плаче;
Може, серце й чує
Та не вміє розсказати Про те, що віщує.
Раз у-вечері Марьяна,
Як мати заснула,
Пішла слухать соловейка,
Мов зроду не чула.
Вийшла в садок, послухала,
Сама заспівала,
Та й замовкла; під яблуню
Тихесенько стала.
Заплакала, як дитина
Без матері плаче...
Петро стоіть перед нею —
Нічого не бачить.
„Оддай мене, моя мамо,
„Та не за старого,
„Оддай мене, мов серце,
„Та за молодого.
„Нехай старий бурлакує,
„Гроші заробляє
„А молодий мене любить,
„Долі не шукає.
„Не шукає, не блукає
„Чужими степами.
„Свої воли, свої вози,
„А між парубками,
„Як маківка на вгороді,
„Цвіте-процвітає.
„Має поле, має волю,
„Та долі не має.
„Ёго доля — мої брови,
„Мої карі очі;
„Моє слово — паньство-царство,
„Нічого не схоче,
„У кайданах, моя сиза,
„Та не сиротою, „Тілько, мамо, щоб плакати,
„Щоб співать зо мною.
„Оддай...“
— „Дочко моя, Марьяно!
„Оддам тебе за пана
„За старого, багатого,
„За сотника Йвана.“
— „Умру, серце мамо,
„За сотником Йваном.“
— „Не вмреш, будеш панувати,
„Будеш діток годувати.“
Мати галка, мати чорна
Літаючи кряче;
Чорнобрива дівчинонька,
Ходя гаєм, плаче.
Летить галка через балку,
В степу погуляти,
А дівчина нудить світом, —
Ні з ким розмовляти.
Не пускає її мати
Вранці до криниці,
Ні жита жать, ні лёну брать,
Ні на вечорниці,
Де дівчата з парубками
Жартують, співають,
Та про мене, чорнобриву
Нишком розмовляють:
„Багатого дочка батька,
„Шляхецького роду...“
Тяхко, мамо, важко, мамо...
На-що дала вроду?
На-що брови змалювала,
Дала карі очі?
Усе дала, тільки долі —
Долі дать не хочеш.
На-що мене годувала.
На-що доглядала? Поки лиха я не знала,
Чом не заховала?
Не слухала стара мати,
Лягла спочивати;
А Марьяна заплакала,
Ледве пішла з хати,
„Злякалася,“ дума мати:
„Нехай переплаче!“
А Марьяна за слёзами
І світу не бачить.
Пішла в садок... серце мліє,
Як згадає пана.
Серце моє, рибко моя!
Марьяно, Марьяно!
Пострівайте... заспівала —
Пішла луна гаєм, —
Не про „Гриця“, — про „Петруся“,
Так і виливала.
Заспіває, опиниться,
Послуха, та знову, —
Аж голосок утомився.
Петрової мови
Не чуть, нема, не гукає,
Не кличе: „Марьяно!“
„Де ти, пташко? вилинь, серце,
„Серденько кохане!“
Нема Петра, не чуть Петра...
Не вже ж то покинув
Сиротою чорнобриву
При лихій годині?
Побачимо... А тим часом
По-над темним гаєм,
Як русалка жде місяця,
Марьяна блукає.
Не співає чорнобрива,
Тяжко-тяжко плаче...
Ой вернися, подивися, Зрадливий козаче!
Утопилась би Марьяна, —
Утоми не чує;
Без Петруся в гаю, в лузі
Ходячи ночує.
На схід сонця червоніє,
Ховаються зорі;
Іде дівчина до хати,
Несе своє горе.
Прийшла в хату — спала мати;
Глянула на неї;
„Ой як-би ти, мамо, знала
„Якою змією
„Окрутила моє серце,
„Рідної дитини...“
Та й упала на постелю,
Як у домовину!...
|