За сестрою. (Краків, 1941)

Андрій Чайковський

— Ну, добре, мені вже тепер нікуди їхати, а просто додому.

— А хіба ж ти не втікав в Україну?

— Ні! Мене післав пан по знахаря. В степу знахар славний живе. Я знаю його печеру. У мого пана син недоліток занедужав; що й робили, нічого не помагає. Так бранці переповіли панові про нашого знахаря. А він мені дідусем по мамі приходиться. Так пан Мустафа кличе мене, гладить по голові та й каже: „Їдь по того славного чоловіка, бери найліпшого коня з мого табуна, хай приїжджає сюди. Я його золотом обсиплю, як він поможе. Коли не привезеш, каже, то твоя смерть“. Тепер хай буде тому смерть, що мені не дав доїхати. Ну! Мустафа-ефенді гарненько тобі подякує…

— А ти певно брешеш…

— Незадовго побачиш, чи брешу. Їдьмо скорше…

Татаринові стало страшно. Він знав, що Мустафа гострий чоловік і жартів не знає. Тепер ще Павлусь став поспішати.

— Чому ти мені відразу цього не сказав?

„Бо мені самому таке на гадку не прийшло“, подумав собі Павлусь, а голосно каже:

— Тепер можу тобі сказати усе. У нас так: їдеш по знахаря для хворого, то не оглядайся позад себе, ані не кажи нікому, куди їдеш, а то вся знахорева сила пропала і хворому не поможе. Як прийдеш до знахаря, так він зараз тебе питає: „А не оглядався позад себе? Не казав нікому, куди їдеш?“ Ти скажеш правду, то він і вусом не моргне і не поїде. А коли ти оглядався, або сказав, а збрешеш, то він поїде, але не вилікує. Тому я тепер до знахаря не поїду, бо коли б збрехав і він приїхав, а не поміг, то Мустафа-ефенді йому голову відрубати накаже; а мені його шкода, бо кажу тобі, він мені дідусем приходиться і славний знахар. Йому 150 років з роду. Борода в нього по саму землю, а вії такі, що ціле лице заслоняють. Казала моя покійна бабуся, царство їй небесне, що він вродився з зубами, з оселедцем і з вусами.