«Всяческая сволочь»

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«Всяческая сволочь» (1921
Клим Поліщук
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

„ВСЯЧЕСКАЯ СВОЛОЧЬ!“…

(З весняної хроніки 1918 року).

У Київі відбувався зїзд хліборобів-землевласників, а під Київом, між старими вербами на березі Дніпра злякано кричали ворони… На Софійській площі журливо відбував свою скучну повинність залізний Богдан і, тикаючи в бік Москви своєю залізною булавою, думав гетьманську думу „Щож, проголошувались тут „універсали“, так чомуж не проголошуватись й „грамотам?“…

…І „грамота“ була проголошена…

Гаразд почували себе панове офіцери московської армії з українськими значками на кашкетах. Вони цілими юрбами тинялися по вулицях міста і гострили зуби на „большевицкую Центральную Раду“… А становище бідолашної Центральної Ради, як кажуть Житомиряне, було „гірше губернаторського“… Щеб пак! Подумайте тільки, що так вас весь час лаяли „буржуєм“, а потім взяли, отак з доброго дива назвали „большевиком?!“… Я думаю, що ви тоді не тільки за плечі січових стрільців заховалисяб, але аж до „Франсуа“ в окрему кімнату запакувалисяб…

Отож, як було проголошено „грамоту“, то деякі мудрі політики з Центральної Ради так і зробили. — Як видно, то инакше нічого було робити…

Трохи инакше почував себе дядько Антін, що служив сторожем при редакції газети „Селянська Доля“. Був він справжній селянин і справжній розум мав. Замість того, щоб хвилюватись за земельку, він цілими годинами просиджував у редакційній прийомній і лічив на своїх пальцях, скільки саме тисяч десятин має „хлібороб“ Терещенко та „хлібороб“ Кочубей?.. На його думку виходило так, що раз вже відокремились від царства московського, так можна відокремитись і від гетьманства хліборобського й утворити свою власну селянську республіку. — Бідний! Щоб то він ще міг порадити, як би так знав історію Риму!..

Треба було бачити його священне обурення, коли в помешкання редакції „Селянська Доля“ вломилися „ґаліфе“ і стали здіймати гармідер!.. Спершу всього вони поперевертали все в столах співробітників, а потім урочисто засіли за редакторським столом і випили за „едіную і нєдєлімую“, після чого помешкання редакції вважалося реквізованим, а ґазета припиненою.

— „Ач, які жандари! — бубнів сам до себе Антін. — Українські національні значки носять, а за „єдіную і нєдєлімую“ чарку пють!.. Хоч би вже дізнатись, що воно за люде такі, так може лекше на серці сталоб!“

„Ґаліфе“ пили принесену з собою горілку і на бідолашного Антона не звертали ніякої уваги. А Антін сидів і придумував, як би так підсунутись до них ближче, щоб довідатися, чого вони прийшли сюди? Довго думав свої думи, а далі встав і рішучо підійшов до них.

Побачивши його в дверях, півпяні „ґаліфе“ закричали:

— Ти что єто без доклада лєзєш? Кто ти такой?

— Я… той… сторож редакції…

— Іш какой сторож нашолся! А гдє лідахтор і сіклітарь?

— Вони в такий час не ходять!.. Ніч же тепер…

— Ну, канєшно, что для вас тєпєріча настаящая ноченька… Тєто нам пайнятно, а вот ти чево сюда влєз?!..

— Та… я… з докладом.

— Ну, гаварі!

— Якщо дозволите, так у мене пять пляшок самогоночки… Позавчора з села привіз… Гарна самогоночка…

— А, вот как! Ми должни ліквізіровать!

— Ні, ви її не зареквізуєте, бо не знайдете! Справа в тому, що я її заховав в таке місце, що й сам чорт не знайде. Але для вас, як для гостей і добрих людей я охоче принесу сам при виконанню одної умови.

— Какой такой умови?

— Коли ви мені дасте слово чести, що заберетеся звідси і заприсягнетеся, що ви дійсні Українці.

— Харашо. Ми тєто можем.

— Так згода, значить?

— Тащі самогон і дєло.

Через деякий час повернувся Антін і приніс свій самогон. Окрім того він роздобув ковбаси і огірків. „Ґаліфе“ повеселійшали і подобрійшали. Пили повними шклянками і говорили : „Ми разі настаящімі хахламі бить не можем? Вот моглі крічать „слава“, „хай жівє“ і прочія разності?!..

Антін чаркував разом з ними, але з його голови ніяк не зникала думка випитати в них, що вони за люде і що мають робити далі? Подумавши трохи, він сказав:

— А знаєте що! Таж ви мені ще й досі не заприсяглися, що ви справжні Українці!

— А разі єтаво і так не відать, что лі?! Посмотрі толькі на картуз і січас увідіш, что єто такоє!

— Та у вас той… значок український, але ви самі що таке? Москалики якійсь, не що инше…

— Ну, а ти разі нє бивал в Москвє? Вот тєто ґород. Однєх церков сорок сороков. А что єто Кієв, єта дрянь? Тут дєвкі в баню нє ходят, а там ого!..

— То Москва, а це Київ. Навчіться шанувати того, що вас годує, — сказав Антін.

— Ну, нєт! Чтоби прісягу дєлать на настаящаво хахла, так нужно бить настаящім дураком! В нас єсть матушка Волґа, а на Волґе утьос і всьо такоє прочєє… Ех, пой і вєсєлісь, када время настало!..

Антін був на підпитку. Розмахуючи руками, він щось говорив: „Ага! Так ви республіки не визнаєте?! Так ви, значиться, буржуаза і контр…“

Закінчити йому не вдалося, бо десять цупких рук потяглося до нього і схопили його…

— Я ще вам віддячу колись! — встиг крикнути він.

Глухі важкі удари кулаків наповнили помешкання редакції „Селянська Доля“…

*  *  *
Через тиждень коло „Охоронного Відділу“, де була редакція „Селянської Долі“, блукала якась сільська молодиця і шукала свого чоловіка, який служив сторожем редакції. Скрізь ходила, питала, шукала, але його й слід пропав…

Безнадійно пішла до святої Софії помолитися. На площі, проти залізного Богдана, зупинилася. Довго дивилася на його баського коня і залізну шапку, а потім промовила:

— Ще й цей залізний бовван тут стоїть…

Не скінчила. Сіла на пішеход і заплакала.

Поуз неї проходили „галіфе“ і незадоволено говорили:

— Всяческая сволочь проходу нє дайот!..

1918 року, 10 травня.

м. Київ.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1923 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1937 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.