«Він кохав сонце»

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«Він кохав сонце» (1921
Клим Поліщук
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI


„Він кохав сонце“.

Там на далекім заході, в мовчазнім Оксаміті вечірнього неба, хтось таємничий злорадо сміється блискавками і полохає небосхильні тіні. Щось одвічно-сумне й нерозважне розмовляє з вітами соснового бору. Хвилястою наміткою крівавої скорботи постелився над полями смараґдовий туман, що вродився з важкого зітхання заснулих низин. Така мовчазна і трівожна пустка навколо, такі таємничі шепоти і нестримні шелести посохлих квіток на могилах.

Я самотний в крівавих полях, а в моїй душі мовчазна мла оксамітного заходу і тихий сон гнітючої туги. Північні лежання чолом до долу тяжко скамянили мій мізок, а трівога постійного чекання сповнила смертним жахом мою благальну істоту і вложила в мої уста жадібний крик: життя і сонця хочу!

Хочу жити, бо прагну сонця. Я так люблю ясну блакить весняного рідного неба і лагідні проміні осіннього сонця, коли, здається, всесвіт дрімає в мелянхолійній задумі, а незримі парки снують білі нитки в повітрі… Хочу жити, бо так люблю осіннє соняшне проміння. А тут такі чудні і страшні поля розгорнулись навколо в шир і в далину, ген аж до соснових борів, де я нераз разом з гадюками плазував перед оком жаху і поблідлими устами намагався шептати молитви свої. Кріваві поля і смараґдові тумани очарували мене і я, з пекучою тугою в душі і жаданням кохання в серці, блукаю самотний.

Он, як на сході спалахнуть червоні проміні нового сонця, я може побачу те, чого так жадаю, шукаю в утомі своїх поривань. А коли зійде сонце, тоді розійдуться тумани і згаснуть усмішки блискавиць у мовчазнім оксаміті небосхилу.

Я самотний в сосновім гаю лежу на вохкім моху і спочиваю. Вгорі надімною таємничо віти ялин розмовляють. Стокрилі буряні велетні стомились й полягали спати в низинах, бо їм немає діла до того, що злісно радіє блискавками на далекім заході, їм незнайома туга моєї самотности, вони лише крізь свій сон подають кошмарні звуки свого голосу і полохають віковічні бори, які шумлять, розмовляють, гудуть і ридають над моєю головою.

Бачу, як серед перістих рун неба блукає бліде чоло небесного печальника „вічного без краю“. І хочеться спитатися його: „Для кого ти світиш так сумно, красен-місяцю?.. Кому і нащо сиплеш своє срібне сяйво?.. Але він „вічний“ і йому все байдуже, він навіть ласкаво всміхається і соромливо зникає за хмари тоді, як мої очі благально здіймаються до його, а душа ловить і пє далеке срібне проміння… Ні, він кохає легенькі хмари, ніжно пестить їх і ховає чоло своє в їх обійми. Прощай, ласкаве проміння, коли й на єдину мить не хочеш вколисати тугу душі, а насилаєш сни скорботні і викликаєш могильні тіні… Буду з тінями, бо вони мені рідні, милі й дорогі!..

*  *  *

Прийшов сон піль, схилив мою голову на вогкий мох, закрив лагідним крилом спокою мої очі. Я відчув, що вже не буду бачити срібного проміння, красного місяця і зрозумів, що буду блукати з могильними тінями. Хай буде тьма і прийде сон…

Далекий тепер рідний край я бачу. Безмежні зелені поля і блакитне небо вітаю. Дзвонять жайворонки весняні пісні. Пісні жагучого кохання сміються пяною радістю… Весна зелена… Ярило!.. Святий безсоромний Ярило, які твої очі пекучі! Твоє свято на рідному полі я бачу. Я пяний хмелем твоєї радости і твого свята. Рідні пісні, ясні очі, піврозкриті уста-коралі, зітхання квіток… шепочуть трави і з моїх грудей виривається болюче „кохаю“, „люблю“… Де ти, Оленко?.. Твоє лице в срібнім сяйві весняного вечера було таке чарівне і миле.

Так виринали з тьми ночі далекого свята тіні ясні… зявилися і, наче згук зненацька порушених струн забутної арфи, забреніли в душі:

Оленко! Твої ніжки згуками музики грали танець весняний. Твої очі світилися щастям, а на устах застигла ухмілка вкраденого поцілунку. Я тоді так бажав кохати тебе… Але щось таке сталось, після чого нічого не лишилось… Твої очі були повні сліз і ти стояла далеко від мене вся в чорному, як привид жалоби. Тоді ти провожала мого брата, а я самотний лічив червоні вагони, безліч червоних вагонів, які відїздили на поля… Потім я, так само, як і мій брат, сидів в тіснім і темнім куточку червоного вагону і слухав настирливого голосу здичавіння, що хотів оглушити мене і вкинув в безодню низьких інстиктів… Ти кохала його і лишилася сама, а ми оба зникли з червоними вагонами в затьмаренім небосхилі рожево-смутного вечора.

Ти самотна лишилась, Оленко, але моя туга з тобою, бо ти кохала мого брата так, як я кохав тебе. Я чую твій голос жалю й розлуки, як чув його сам в своїх грудях над скрівавленим трупом брата. О, брате скрівавлений з мармурово-блідим лицем, таким лицем як у коханої Олени при срібнім сяєві весняного місяця, чи знаєш ти, мій любий скрівавлений брате, як я кохаю тебе і бажав бути з тобою, але ти відвернувся з призирством і лишив мені вічну жалобу за собою, вічний жах перед лицем смерти! Слухай-же, Оленко! Він кохав ясне сонце, що світило з рідного неба на весняному святі Ярила, тоді, коли твої ніжки грали весняний танець, а я кохав тебе і не смів сказати тобі цього!..

На далекому полі я ридав своїми сльозами на його могилі, а на його скрівавленій сірій шинелі я своїми благаючими поцілунками просив його останнього слова, щоб дав з чим вернутись до тебе. Але мовчало його скрівавлене чоло і на його хресті я вже сам написав те, що знало моє серце. Синім олівцем намалював сумний рядок: — він кохав сонце!

Його могила лежить непорушною грудою важкої землі там, у крівавих полях, що спочивають в смараґдових туманах, а я в утомі лежу на вохкім моху густого темного бору і, стомлений боротьбою, мрію в снах своїх далеким щастям… І тут, ще раз бачу твої прощальні сльози, твої прощальні слова чую, Оленко? Ти певно самотна сидиш у своїй кімнаті, а думками своїми вітаєш далеко поза її стінами, але не сягаєш ними сюди, де стогнуть бори і дріжить земля, де розпалене вогнем залізо сиплеться з неба, де залізні птахи шугають вгорі, де лютують у полях кріваві заверюхи і в самотности шепчуть мої уста:

— Виплинь, місяцю, з хмари! Проясніться зорі чржої ночі ! Хай я ще раз побачу те страшне поле, де він упав, облившись кровю!.. Знову бачу минуле незабутнє. Його шабля лежить коло його, а над його головою крячуть чорні гайворони. Тоді віти дерев шуміли, вітри голосили, північні заверюхи змітали з лиця землі людську злобу, а я, плачучи в одчаю, сварився кулаками до неба і проклинав того, що колись творив радість весняного свята.

Ти кохала його, бажала йти його шляхами тоді, як ясніли його очі і сміялись уста. Ти не знала, а через те не могла тужити, як вій лежав скрівавлений з мертвим суворим лицем, такий мовчазний і урочисто-гордий. Я так кохав його і так любив тебе, і щож сталося в душі моїй?.. Пустка і безнадійність!.. І тепер я не насмілююсь згадувати весняного сонця і мріяти про тебе, бо страшна братня могила загородила мої шляхи до тебе, а його безпритульна тінь блукає в полях і оплакує своє щастя. — Я самотний тут, а ти — самотна там…

Він спить у могилі, мій любий і твій коханий Олелько. Його тінь блукає перед моїми очима і ніколи не зявиться перед тобою, щоб сполохати твої мрії і порушити ухмілку щастя твоїх уст. і могила його не скропиться твоєю сльозою і чорним птахом не пролетить у чужих полях голосіння твоє.

Ми з ним обидва в спільнім стражданню свій страдницький шлях прокладали. Він упав, а я ще йду,

З червоним прапором в руках, з гордо піднятою головою, в сміливім змаганню з ворогом, він був прекрасний собою. Він вірив так, як вірив і я, бо кохав сонце, як я кохаю тебе, а ти кохала його. Одна спільна мета була в нас, одна надія і одно жаданя волні, життя і щастя…

Чужі вітри застудили пал моєї душі, але чуже сонце висушить сльози мого горя і може колись я діждуся чужого щастя, коли власного не зміг дістати? — Ні звука рідного, ні співу весняного, ні аромату вітрів зеленого поля, ні паху барвистих квіток не лишилося тут. Все стало споминами і моє життя стало беззмістовим сном без мети і значіння.

Гомінливі бори і незнайомі поля, блискавичні усмішки заходу, блукаюче срібне проміння місяця вгорі і моє стомлене тіло на вохкім моху, оце й все, що сповнює мою істоту і складається в коло моїх душевних почувань. Північ душить кошмарними снами і водить за руку між химерами крівавих піль…

… Ще незасипана могила, сумні лиця товаришів мертвого і моя туга над нею. Моє життя порушилося в своїй основі і все стало жахливим сном, в якому я розумію одно, що я хочу ще жити і прагну хоч-би маленького щастя. А може я й не вернуся звідси?.. Може прийде смерть і нахабно зазирне в моє лице і душа моя стане тіню вічної печалі і замиготить в польових просторах тіню брата?..

Коли на землю буде лягати тьма ночі, коли північні вітри будуть летіти на південь, моя тінь буде летіти разом з ними і під вікном того, що такий самотини як і я, що не знав ще щастя, буду співами осінньої бурі оплакувати вселюдні страждання. І мій буряний плач буде грою струн таємної арфи Еола, яку ніжне вухо поета вчує і чула душа зрозуміє тугу мою, що взяти у вічність не зміг. І тоді поет напише поему про моє страждальне кохання, а музика дасть свою мельодію, яка в ясно-освітленій концертовій залі щиро полеться в холодні і байдужні душі пишно вбраних слухачів. І може тую мельодію вчує Оленка і тоді — все спогадає, все зрозуміє.

Буде слухати Оленка, як брязчать холодні краплі північного дощу по маленьких шибках покинутих господарями маленьких хаток на сірих мизах, буде чути шум вітрів і гомін соснових борів, буде чути плач і біснуватість сніговиць, і побачить у снігах ряд сумуючих забутих хрестів, а на одному із них написані синім олівцем слова: — „Він кохав сонце!“… Тоді вона зрозуміє ридаючі згуки скрипки і з її грудей вирветься голос розпачу, який буде акордом концерту. Хто знає, може, так і буде?..

*  *  *

В країні небуття і тіней сумує дух мого брата і чуючи його, я прагну прокинуться з свого кошмарного сну життя. Коли прокинуся й знайду дорогу, щоб вийти з крівавих піль, коли зможу здолати людський гнів і злобу мечем свого духа і крізь полумя руїн прийти до її порту, то чи не скаже вона мені ласкавого слова утіхи, чи зможе в неї хватити сили на те, щоб прогнати мене?

Чи може її очі будуть холодною сталю покинутої в крівавих полях братової шаблі? Чи будуть лагідно всміхатися її уста, чи будуть спокійні її груди як буває спокійне море, коли воно спочиває після гнівних бурь.

Тоді я скажу їй, що він не може її більше кохати, але змовчу про те, що він має тісне і темне мешкання.., І не скажу їй того, що десь стоїть самотний хрест з написом: „Він кохав сонце…“ Ні, я скажу їй, що кохаю її як те сонце, що світило колись на святі Ярила… Щож тоді вона мені скаже?..

*  *  *

Поля!.. Страшні пустельні поля. Мара якась сунеться полями… Привид!.. Справді, що за зігнута постать?.. Йде з патирицею в руках і чогось шукає…

Хто се, чия се голова біла від передчасної старости чиї се очі червоні від сліз? — Се мати його, мати в якої не стало сина. Вона чула про біль його страждання і в глуху північ осінню, перед прадівськимими, старими, деревляними образами, з темними лицями святих, світила свічки й гаряче молилася Богу, щоб Він боронив її синів від ворожого меча і кулі, щоб її Олелько живий і здоровий до дому вернувся та старости догледів. Але бідна мати, вона нічого не знатиме про страшну рану на лівим виску свого коханого Олелька і даремні сльози її будуть…

Олелько спить і не хоче прокинутись. — Важкий сон мертвих і мовчазні мешкання їх. — Ніколи він не вчує твого голосу і спатиме, заки не пролунає голос Справедливости. Якби Бог зараз мав змогу воскрешати вмерших, то він повернув би твого сина, дивлячись на печаль і розпуку твою, безталанна мати!..

Будь вічно живий своїм духом переможений переможцю і пануй в світах невідомих. На ріднім полі більш не пролунає твоя пісня. Ти спиш, — нехай не сумує твоя мати, бо пісню про тебе співатимуть їй сестри твої і, мати твоя, похитуючи головою, на заході старечих днів своїх буде слухати їх і своїм кохаючим серцем буде прагнути твоєї зустрічі в далекій країні таємниць в надзоряних світах.

Оленка не литиме сліз, а шукатиме свого щастя на землі. Її прекрасна ухмілка стане жорстокою і вимоги її серця будуть жадібними, бо краса людини кважди жорстока… Тільки одно сонце буде вічно-презаійсним, з яким житиме і краса землі, бо все бере срв початок від сонця і жиє сонцем, все прагне сонця, жиє для нього і ним прекрасне єсть. Як світить сонце, то забуваються страждання і холодні вітри не сміють віяти на зелені трави.

*  *  *

Коли гудуть соснові бори і північні вітри стогнуть в полях, я мовчки дивлюся на зловіщі усмішки блискавиць, що полохають небосхильні тіні і при срібнім сяйві місяця бачу блукаючу тінь свого брата, що вже ніколи не побачить сонця, — того сонця, яке він кохав.

І слухаючи страждальних голосів, чую досі незнайомі голоси, що десь далеко звучать закликами боротьби за щастя й життя. Тоді я прокидаюся і, благаючи, молюся до того, що на заході сміється блискавками:

— Ти, що зелені поля затопив кровю і на могилах поставив хрести, невже злоба твоя буде вічна?!.. Згаси свої блискавки і нехай настане лагідна тьма, щоб могло зійти нове сонце, якого я так прагну!.. Краще скажи чи скоро прийде ранок?..

Як прийде ранок і ясне сонце спокою засяє над землею, тоді я піду під веселе рідне небо шукати свого щастя і співати пісень своїх. А тоді може забуду й страждання крівавих піль і забуду тугу свою, що родилася в низці червоних вагонів і скамяніла в моїй душі під хрестом, на якому написані слова: — „Він кохав сонце“…

1917 р., м. Псков.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1923 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1937 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.