«Не забудьте спомянути»/«Каменярі»

by А. Пуховський

◀ Борець за долю народну

«Не забудьте спомянути» А. Пуховський «Каменярі» (Іван Франко)

• Інші версії цієї роботи див. Каменярі

„КАМЕНЯРІ“.

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна та пуста і дика площина,
І я, прикований ланцем залізним стою
Під височенною, ґранитною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кожного чоло життя і жаль порили,
І в оці кожного горить любови жар,
І руки в кожного ланці, мов гадь обвили,
І плечі кожного до долу похилились,
Бо давить всіх один якийсь страшний тягар.

І в кожного в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам з гори, як грім гремить:
„Лупайте сю скалу! Нехай ні жар ні холод,
Не спинить вас! Зносіть і труд і спрагу й голод,
Бо вам призначено скалу оцю розбить“.

І всі ми, як один, підняли в гору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз-по-раз гримали о камяне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук крівавий,
Так наші молоти греміли раз-у-раз;
І пядь за пядею ми землю здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні памяти в людей за сей крівавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми пробєм її та вирівняєм всюди,
Як наші кости тут під нею зогниють.

Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не багатирі,
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лише каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розібємо скалу, роздробимо ґранит;
Що кровю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець, і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги гнівнії та сердиті
І нас і намір наш і діло те клянуть.

Ми знали це, і в нас не раз душа боліла
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Оттак ми всі йдемо в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Ів. Франко