Іван Франко (Лозинський)
| Іван Франко Відень: Союз визволення України, 1917 |
|
 |
ВИДАННЄ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ.
(З портретом)
ВІДЕНЬ, 1917.
НАКЛАДОМ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ.
З друкарнї Адольфа Гольцгавзена у Віднї.
Накладом „Союза визволення України“ вийшла велика книга д-ра Степана Рудницького, проф. унїверситету у Львові, п. з.
Се перший більший твір в нїмецькій мові, що займаєть ся Україною, значить цїлим полуднем східної Европи, та гарно виповнює прогалину, яка була досї в науцї ґеоґрафії. Книжка повинна найти ся в руках кождого інтелїґентного Українця.
Її зміст такий: Україна як ґеоґрафічна одиниця. І кн. Фізична ґеоґрафія. Положеннє й великість. Чорне море й його побережа. Загальний огляд будови поверхні України. Українські верховини. Українські височини. Українські низи. Ріки й річки України. Український клїмат. Ростинний і звіринний світ України. II кн. Антропоґеоґрафія. Етноґрафічні границї України. Число й розміщеннє Українцїв по їх землї. Український народ яко антропоґеоґрафічна одиниця. Загальні замітки. Антропольоґічні прикмети Українцїв. Українська мова. Історично-полїтичні традиції та змагання Українцїв. Українська культура. Взаємини між землею й народом України. Економічно-ґеоґрафічний огляд України. Ловецтво й рибальство. Лїсове господарство. Хлїборобство. Садівництво й городництво. Скотарство. Мінеральні багацтва. Промисл. Торговля й комунїкація. Области та селитьби України. Спис важнїйшої лїтератури та докладний показчик імен і річей.
До книжки додано 6 карт: поглядову фізичну карту України 1:5000000, ґеольоґічну, тектонїчно-морфольоґічну, клїматичну, ростинно-ґеоґрафічну й етноґрафічну карту східної Европи 1:10000000.
Замикають книжку 40 образків, що представляють краєвиди й народнї типи України.
Виданнє дуже гарне та старанне. Карти й образки виконані дуже добре. Цїна в порівнанню до величезних коштів накладу невисока: 10 кор. за брошурований примірник, а 12 К за примірник у гарній синїй оправі з золотими витисками.
ВИДАННЄ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ.
(З портретом)
ВІДЕНЬ, 1917.
НАКЛАДОМ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ.
З друкарнї Адольфа Гольцгавзена у Віднї.
.jpg)
Іван Франко родив ся 15 серпня 1856 р. в селї Нагуєвичах, дрогобицького повіту, в Східній Галичинї. Його батько Яків був заможнїй селянин, який побіч хлїборобства займав ся також ковальством; його мати була з роду загонової шляхти Кульчицьких. Іван був найстаршою дитиною; по нїм прийшло ше трьох братів і одна сестра, яка одначе швидко вмерла; вийшовши вдруге замуж, його мати мала ще одну доньку. Всї вони зостали ся селянами.
На шостім роцї життя віддав батько Івана до сїльської школи в сусїднїм селї Ясеницї Сільній, де він жив у Павла Кульчицького. Була се письменна людина, яка помагала Іванови в науцї. В сїй школї пробув він два роки, за які вивчив ся читати по українськи, по польськи й по нїмецьки, писати, рахувати та співати до служби божої. По сїм віддав його батько до нормальної школи Василіян у Дрогобичі, до другої кляси. В селянській одїжи, боязливий, несмілий, притім часто немитий, був він цїлий курс посміховищем в клясї, а також натерпів ся досить від деяких нелюдських учителїв. Одначе при кінцї першого курсу на превелике диво цїлої кляси та своє власне дістав т. зв. першу льокацію, себто був признаний найлїпшим учеником в клясї.
В два місяцї після сього на сам Великдень помер Іванови Франкови батько. До матери, яка мусїла швидко вийти замуж, щоб запобігти упадкови господарства, пристав молодий парубок з Ясеницї Сільної Григорій Гриник, чесний і енерґічний чоловік, про якого Іван Франко висловляв ся як найгарнїйше. Його заходами Іван Франко скінчив нормальну школу й перейшов до ґімназії в Дрогобичі. В ґімназії повторило ся з ним те саме, що у Василіянській школї. З початку нїхто не звертав на нього уваги й він цїлий перший курс сидїв в „ослячій лавцї“, в самім кутї, та довбав пальцями дїри в стїнї. Але при кінцї курсу дістав другу льокацію і так ішов цїлу ґімназію другим, третїм або першим учеником. Шкільної науки не любив, але зате ставали йому в пригодї незвичайні здібности; память мав таку, що лєкцію історії, яку учитель говорив цїлу годину, мір опісля подиктувати майже дословно.
Коли був у шостій клясї ґімназії, вмерла йому мати.
Скінчивши сьому клясу, перший раз не поїхав на вакації до дому, де що вакацій пас худобу й помагав при збірцї сїна та збіжа, тільки вибрав ся на прогульку в околицї Дрогобича й Стрия, пізнаючи вперше околицї й людей поза своїм рідним селом і містом шкільної науки.
В 1875 р. Іван Франко скінчив ґімназію, здав іспит зрілости й вибрав ся до Львова, де вступив на фільософічний видїл унїверситету. У вищих клясах ґімназії познайомив ся Іван Франко з українською, польською, нїмецькою і французькою лїтературою в розмірах, можливих у провінціяльнім містї, беручи книжки з шкільної біблїотеки, від учителїв, від старших товаришів, а також купуючи їх і складаючи собі власну біблїотеку.
Ще в низших клясах ґімназії почав він збирати народнї пісні, а далї — писати віршом і прозою. З учителїв, які мали вплив на його розвиток, згадує він Поляка Юлїя Турчиньского, белєтриста й критика, та відомого українського природознавця Івана Верхратського. До писання заохочував його також приклад його старших шкільних товаришів: Дмитра Вінцковського й Ізидора Пасїчинського, які одначе не підняли ся вище віршоробства для партійних потреб москвофільського табору.
В хвилї скінчення ґімназії назбирало ся в Івана Франка кілька грубих зшитків писань. Були в них ориґінальні писання, як любовні вірші, драми й віршовані оповідання; були й переклади: Антиґона й Елєктра Софокля, дві піснї Одисеї, значна частина Йова, кілька глав Ісаії, кілька пісень Нїбелюнґів, два перші акти драми Ґуцкова „Урієль Акоста“ й ин.
Також друкувати свої писання почав Франко ще з ґімназії, а саме у львівськім „Друзї“, де в 3-їм числї з 1 (ст. ст.) мая 1874 р. появив ся його перший друкований твір — сонет „Народня пісня“. Свої писання в „Друзї“ підписував Іван Франко спершу не своїм іменем, а псевдонїмом Джеджалик.Приїхавши в осени 1875 р. на унїверситетські студії до Львова, опинив ся Іван Франко в тім гуртї академичної молодїжи, з яким мав зносини ще в ґімназії, через редакцію „Друга“. „Другъ“, який виходив від квітня 1874 р. до липня 1877 р., видавало товариство академичної молодіжи „Академический Кружок“, який зоставав ся під впливом „староруської“, „твердої“ або москвофільської партії. Академична молодїж українського напрямку гуртувала ся в окремім товаристві „Дружнїй Лихварь“, яке зоставало під впливом старшого поколїння українського напрямку, що називало себе народовцями або українофілами.
Головна ріжниця між обома напрямками була в поглядах на народність і мову. Народовцї уважали український народ окремою самостійною народністю; українську мову окремою самостійною мовою, здатною до лїтературно-наукового розвитку нарівнї з мовами инших культурних народів. Для москвофілів український народ був тільки частю російського народу; його мова — простонародньою відміною (діялєктом, нарічєм) російської мови, яку на їх думку повинен прийняти український народ як уже готовий, вироблений орґан свого духового розвитку. Се була поки-що теорія. В практицї вживали москвофіли язикової мертвеччини — мішанини церковно-славянської, української, польської й російської мови, яку уважали переходовою стадією до чистої російської мови.
З другого боку слїди сеї язикової мертвеччини були видні і в лїтературі українського напрямку, в якій тільки ще йшов процес творення новочасної української лїтературної мови. Через те ріжниця мови в лїтературі обох напрямків у практицї не була инодї дуже значна; багато тодїшнїх видань творить своєю мовою неначе міст між обома напрямками.
Поза поглядами на народність і мову обидва напрямки ріжнили ся мало. Думка української полїтичної самостійности була для ширших кругів народовцїв тільки святочною мрією. Москвофіли, хоч і мріяли про прихід Росії, в щоденнім життю тим пильнїйше показували свій сервілїзм австрійському правительству. Хоч народовцї уважали себе демократами й поступовцями, а москвофілів аристократами й консерватистами на лад польської шляхти, одначе в дїйсности великих ріжниць в поглядах на справи полїтичні, соціяльні, культурні між обома напрямками не було. Радикальний демократизм народовцїв 1860-их років, що повстав був під впливом творів Шевченка, в той час був уже значно затер ся, почасти під впливом творів консервативних елєментів, що згодом поприставали до партії народовцїв.
Часи, про які говорить ся, перша половина 1870-их років, були се часи живої виміни думок між галицькими народовцями й гуртом київських Українцїв, від яких найчастїйше виступав перед Галичанами Михайло Драгоманів, як лїтературно у львівськім журналї „Правда“, так і особисто. Ся виміна думок не довела до порозуміння й київські Українцї рішили заложити за границею власний орґан, який поручили видавати саме Драгоманову.
Слїдячи за галицькими справами, Драгоманів звернув свою увагу й на „Другъ“. Користаючи з нагоди, що там у статї „Новое направленіе украинской литературы“ (чч. 17 і 18 з 1874) зачіллено його статю „Лїтература російська, велико-руська, українська й галицька“ („Правда“ з 1873-4), звернув ся він до редакції „Друга“ з листом, який редакція помістила в 11 ч. з 1875 р. в перекладї з російського ориґіналу на свою язикову мертвеччину. Відповідь редакції викликала другий лист Драгоманова, поміщений в 5 ч. з 1876 р., — вже в російськім ориґіналї. Відповідь редакції на сей другий лист викликала третїй лист, поміщений — також в російськім ориґіналї — з заявою редакції, що вона в основній думцї годить ся з автором і тому містить сей третїй лист без дальшої відповіди.
Тема всїх трьох листів, — що таке українство. Автор розвиває думку, що його суть — розвиток українського народу при помочи народньої мови на европейських культурних основах. Для характеристики нехай послужить отся виписка з другого листу „Коли ми не хочемо віддїлити просвічених верств в окрему касту й рівночасно засудити їх дїяльности й лїтератури на мертвість і недостачу ориґінальности, то ми повинні по змозї старати ся висловляти наші думки готовою мовою „хлопів“, а де не можна, там повинні творити слова в дусї народньої мови і як найбільше зрозумілі для народу. Як бачите, тут ставить ся питаннє нетільки про одну мову, а про цїлий напрям культури й дїяльности просвічених верств. „Українщина“ — се нетільки лїтература в народнїй мові, себто в мові більшости; се передача народови світової цивілїзації, переважне, коли не повне посвяченнє інтелїґенції, яка могла витворити ся тільки тому, що народ працює, обливаючи ся потом, для служби сьому народови — моральної, полїтичної, соціяльно-економічної з метою усунути від народу темноту, неморальність, визиск“.
Листи Драгоманова викликали серед молодїжи, до якої були звернені, велике вражіннє, котре можна було зауважити і в заявах редакції „Друга“ до кождого з листів. Часть членів „Акад. Кружка“ перейшла до українства й на загальних зборах 1876 р. переперла навіть вибір свого видїлу. В редакції „Друга“ почала брати верх народня мова й реальнїйший зміст. А хоч „Акад. Кружок“ опанували швидко знову москвофіли, а „Другъ“ після арештування редакції в липні 1877 р. перестав виходити, — одначе зерно, кинене Драгомановим, видало плід. Його думками перейняла ся ґрупа молодїжи й почала їх проповідувати, не лякаючи ся анї переслїдувань властей, анї осуду своєї суспільности. Найвизначнїйшим представником сеї ґрупи виступає Іван Франко.
До „Акад. Кружка“ вступив Іван Франко тому, бо при нїм видавав ся журнал „Другъ“, в якім — як сказано — він ще з ґімназії містив свої писання. Але се зовсїм не означало його партійної приналежности. Національні і язикові спори, серед яких він опинив ся у Львові, були для нього чужі й мало зрозумілі і він зразу хитав ся то в сей то в той бік. Так напр. свої твори писав він вдома народньою мовою і фонетикою, хоч в „Друзї“ друкували їх спершу язиковою мертвеччиною й етимольоґією.
З молодїжи, яка гуртувала ся в „Акад. Кружку“ й редакції „Друга“ та з якою Драгоманів познайомив ся, їдучи через Львів на еміґрацію, найблизше зійшов ся з Драгомановим Михайло Павлик, який відтодї зоставав з ним в постійній переписцї. Іван Франко тодї з Драгомановим особисто не зійшов ся; бачив його тільки раз в унїверситетї, коли Драгоманів зайшов був на виклад проф. Омеляна Огоновського. Зате заприязнив ся Франко з Павликом, через якого посередно зоставав під впливом Драгоманова.
Велике вражіннє зробили на Франка листи Драгоманова до редакції „Друга“. З них довідав ся він, що треба читати з европейських лїтератур і який напрям надати своїй власній лїтературній творчости. Під їх впливом знайшов він щодо народности, щодо мови, щодо лїтературної творчости, щодо розуміння полїтичних, культурних, соціяльних питань певний шлях, який був рішаючий для цїлого його життя. Зазначило ся се найперше в його лїтературній творчости. Його фантастична повість „Петрії і Добощуки“, яка друкувала ся в „Друзї“, дістала реальнїйше закінченнє, в якім піднесено вагу читалень і господарських спілок. Теми до своїх оповідань починає він брати з народнього життя. В поезії звертаєть ся до суспільних тем і зразу підіймаєть ся до такої поетичної висоти, як в „Наймитї“. Вкінцї звертаєть ся до перекладів тогочасних европейських письменників, даючи рівночасно нариси про їх творчість.
Так вибиваєть ся Іван Франко між початкуючими письменниками свого поколїння на перше місце. Його друкований лїтературний доробок представляєть ся — як на перші роки творчости — зовсїм поважно: цїлий ряд віршів у „Друзї“, два випуски збірки „Письма Івана Франка“ (в перший випуск увійшли вірші п. з. „Баляди і розкази“, в другий три оповідання з серії „Борислав“), повість „Петрії і Добощуки“, оповідання з народнього життя, переклади, лїтературні нариси.
Серед сього в липнї 1877 р. Івана Франка арештовано. Ся доля постигла його як одного з підозрілих о соціялїзм і о зносини з Драгомановим, який в очах галицьких властей виріс на заграничного шефа тайної соціялїстичної орґанїзації. — Арештування соціялїстів — Галичан і російських еміґрантів — почали ся були вже з початком 1877 р. Разом з Франком постигли вони редакцію „Друга“, Михайла Павлика, Остапа Терлецького, який ще в 1860-их роках як член віденської „Сїчи“ познайомив ся з Драгомановим і від тодї зоставав у постійних зносинах з Драгомановим і иншими київськими Українцями. — Франка арештовано на основі згадки про нього в листї Драгоманова, сконфіскованім при арештуванню польського еміґранта Котурнїцкого. В тім листї писав Драгоманів, що повинні робити українські поступові гуртки між ин. згадав також імя Франка, який на його думку мав би обїхати Угорську Русь.
Арештуваннє за соціялїзм упало на Франка ненадїйно й безпідставно. В тім часї він полїтичними й соціяльними питаннями, зокрема соціялїзмом, займав ся значно менше нїж лїтературними питаннями й соціялїстом у точнім розумінню слова ще не був. — В арештї просидїв Франко 9 місяцїв, на які склало ся предовге слїдство й кількатижневий засуд за приналежність до тайної міжнародньої соціялїстичної орґанїзації, доказану на думку прокуратора й суду згаданим листом Драгоманова.
Коли порівняємо се з пізнїйшими відносинами, серед яких стало можливо явно орґанїзувати соціяльно-демократичну партію, висилати делєґатів на міжнароднї соціялїстичні конґреси і т. д., — то зрозуміємо, за що приходило ся тодї переносити такі арештування і засуди.
Неменше характеристичні й тюремні обставини, в яких доводило ся жити тодї полїтичним арештованим. „Мене — пише Франко в своїй автобіоґрафії — трактовано як звичайного злодїя, посаджено між самих злодїїв та волоцюг, яких бувало в одній камері зі мною по 14—18, перекидувано з камери до камери при ненастанних ревізіях та придирках (се, бач, за те, що „писав“, себто записував на припадково роздобутих карточках паперу припадково роздобутим олівцем пісні та приповідки з уст соузників або свої вірші), а кілька тижнїв я просидїв у такій камері, що мала тільки одно вікно й містила 12 людей, з яких 8 спало на тапчанї, а 4 під тапчаном з недостачі місця. З протекції, для свіжого воздуха, соузники відступили менї „найлїпше місце до спання — під вікном насупроти дверей; а що вікно задля задухи мусїло бути день і ніч відчинене й до дверей продувало, то я рано будив ся, маючи на голові повно снїгу, навіяного з вікна“.
Такий тюремний хрест одержали молоді ідеалїсти за шуканнє нових шляхів для загального добра. — Коли-ж вийшли з арешту, зустрів їх — пише Франко — „сто разів тяжший і несправедливійший засуд усеї суспільности. Мене викинено з „Просвіти“, заборонено приходити на „Бесїду“, а люде (з старших), які хотїли мати зі мною яке небудь дїло, видали ся зі мною тільки в секретї, що мене ще дужше принижувало“.
Пережите й передумане в арештї й безпосередно по виходї з нього зробило з Івана Франка переконаного соціялїста. Сей рішучий зворот до соціялїзму й розрив зі „старою суспільністю“ зазначив ся у видаванню журнала „Громадськиј Друг“, який почав видавати в 1878 р. Михайло Павлик при грошевій допомозї Драгоманова та при співробітництві Франка. Соціялїстичний напрям і Драгоманівський правопис були яркою манїфестацією нового видавництва. Та показало ся, що „Гром. Друг“ не може осягнути своєї цїли, бо конфіската замикає йому доступ до публики. Тодї за порадою Франка періодичне видавництво перемінено на неперіодичні збірки „Дзвін“ і „Молот“, які одначе так само постигала конфіската. Так видавництво впало.
Іван Франко був у нїм найвизначнїйшим співробітником. З писань, які він у нїм помістив, згадати треба повість „Boa Constrictor“, яка належить до серії „Бориславських оповідань“, і вірш „Каменярі“, який став неначе символом віри нового напрямку.
Притім Франко не кидав науки в унїверситетї, де побіч викладів з української мови й лїтератури проф. Омеляна Огоновського користав головно з викладів проф. Охоровича, який викладав фільософію, психольоґію, антропольоґію і преісторію, а також ходив на виклади полїтичної економії проф. Білїньского, римського права проф. Зьрудловского, нїмецької лїтератури проф. Зауера. Вже з сих викладів видко, які ріжнородні наукові інтереси були в нього.
По упадку „Гром. Друга“ Павлик виїхав до Женеви, де Драгоманів видавав уже „Громаду“, а Франко почав з гуртком молодїжи видавати „Дрібну Біблїотеку“, якої в часї до 1881 р. вийшло 14 випусків. Побіч творів і перекладів Франка друкували ся тут головно переклади з тогочасних европейських письменників. Перекладали Іван Велей (під псевдонїмом Роман Розмарин), пізнїйший редактор „Дїла“, Евген Олесницький, тепер один з найвизначнїйших українських полїтиків, Михайло Полянський, опісля лїкарь у Сербії, Михалина Рошкевичівна.
Яко соціялїст Франко був тодї гарячим інтернаціоналїстом нетільки в теорії, але також в практицї. В 1878 р. він навязав близші зносини з польськими соціялїстами й почав працювати в їх кружках, в тій вірі, що працюючи для поширення соціялїзму серед Поляків, він працює також для справедливого полагодження польсько-українських відносин. Таки в 1878 р. написав він по польськи популярний „соціялїстичний катехизм“, який вийшов безіменно під назвою „Zasady socyalizmu, wylożone w pytaniach i odpowiedziach“. В 1879 і 1880 рр. викладав він у львівських робітницьких кружках самоосвіти полїтичну економію. Писав у львівській соціялїстичній газетї „Praca“, яку видавав також Українець, складач Осип Данилюк. При його участи повстала соціялїстична програма, яка мала вийти по польськи як „Program socyalistów polskich i rusińskich we wschodniej Galicyi“ Одначе відомий польський соціялїстичний дїяч Болєслав Лїмановский, який у своїх писаннях усе проводив щодо України ідею історичної Польщі, видав сю програму в Женеві (в сїчнї 1881 р.) під зміненою назвою: „Program socyalistów polskich wschodniej Galicyi“. Коли-ж зі Львова проти сеї зміни запротестовано, на титулову картку налїплено нову назву: „Program socyalistów galicyjskich“. Вже ся дрібниця показувала виразно, що польські соціялїсти готові користувати ся працею Українцїв, одначе записуючи її на рахунок „польського соціялїзму“ й не думаючи признавати української рівноправности.
Через польських соціялїстичних письменників, Лїмановского й ин., увійшов Франко в зносини з польськими поступовими журналами, львівськими й варшавськими, й ті зносини згодом ставали щораз живійші.
Так став Франко одною з „соціялїстичних фіґур“ у Галичинї. Сїй обставинї, а зовсїм не якійсь провинї завдячує він свою вандрівку по арештах східної Галичини в 1880 р. Про се читаємо в його автобіоґрафії: „З початком (мабуть в мартї) 1880 р. виїхав я в повіт коломийський до К. Ґеника до Березова, щоб там пробути якийсь час, по дорозї був арештований в Яблонові й потім ураз із К. Ґеником, Ковцуняком і ще кількома иншими пришпилений до процесу, що вів ся в Коломиї проти сестер Павликівен і селян Фокшеїв. Нас тримали три місяці й пустили, а мене спеціяльно, як неналежачого до сього повіту, велено було відставити під ескортою полїції на місце уродження. Сей транспорт по полїцейських арештах в Коломиї, Станиславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжших моментів у моїм життю. До Дрогобича приїхав я з сильною гарячкою. Тут впаковано мене в яму, описану в моїй новелї „На днї“, а звідти ще того самого дня (через протекцію) послано пішки з полїціянтом до Нагуєвич. По дорозї нас заскочив дощ і промочив до нитки. Я дістав сильну лихорадку, прожив тиждень вдома в дуже прикрих обставинах, вернув до Коломиї, щоб удати ся до Ґеника, прожив там страшенний тиждень в готелї, написав повістку „На днї“ й за останнї гроші вислав її до Львова, опісля жив три днї трьома центами, найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, я запер ся в своїй комнатцї в готелю і лежав півтора дня, в гарячцї й голодї, ждучи смерти, безсильний і знеохочений до життя. Один з моїх соузників, посланий Ґеником, спас мене від голодної смерти. Я ще раз поїхав до Дрогобича, взяв собі паспорт і вернув до Коломиї, а потім пішком пішов до Березова, де в гостиннім домі Ґеника прожив кілька тижнїв, лїчачи ся від пропасницї і гуляючи по свіжому повітрі. Але недовго міг я попасати в Березові. Староста коломийський дізнав ся про мій побут і наказав жандармам приставити мене до Коломиї; а що в мене не було грошей на підводу, то жандарм, ще хорого, в лїтню спеку погнав мене туди пішком. Тяжка се була дорога, після якої менї на обох ногах повідпадали нігтї на пальцях. Староста дуже озлив ся, побачивши в мене паспорт, але мусїв пустити мене на волю, а тільки написав до Львова просьбу, щоб намісництво заборонило менї побут в коломийськім повітї, і намісництво се вчинило. Я не дожидав ся другого примусового транспорту й поїхав до Нагуєвич, звідки в осени вернув опять до Львова і знов записав ся на унїверситет“.
З початком 1881 р. розпочав Іван Франко з Іваном Белеєм видавати місячник „Світ“. Новий місячник, який не ставив гостро радикальної програми, одначе змістом був усе-таки радикальний, згуртував коло себе цїлий ряд молодших письменників, як з Галичини, так і з російської України (між ин. тут уперше виступив на лїтературне поле Борис Грінченко під псевдонїмом Іван Перекотиполе). Одначе з матеріяльних причин він упав, не дійшовши навіть до кінця 1882 р. В обох річниках „Світа“ був Франко головним співробітником. Тут він помістив просторе оповіданнє (недокінчене) п. з. „Борислав смієть ся“ — пробу представити саморідний робітницький страйк бориславських ріпників, що закінчив ся великою пожежою Борислава в 1873 р., містив свої й перекладані вірші, лїтературно-критичні нариси (між ин. про Шевченка), статї на суспільні теми й ин.
Заходом редакції „Світа“, при грошевій допомозї Драгоманова, вийшов в 1882 р. переклад Франка першої части „Фавста“ Ґете. Про сей переклад пише сам Франко в своїм „Нарисї історії українсько-руської лїтератури“ (Львів, 1910): „Переклад, розумієть ся, далеко не відповідає теперішнїм моїм вимогам, але все-таки в ньому я поборов немалі язикові та річеві трудности, яких не побороли деколи перекладачі багатших лїтератур“. При нагодї зазначимо, що над перекладом „Фавста“ працював Франко також опісля; плодом сеї працї є „Гелєна і Фавст“, третїй акт другої части Ґетевого „Фавста“, поміщений в „Лїтературно-Науковім Вістнику“, кн. X з 1899 р. Сей переклад Франка просто знаменитий.До „Світа“ писав Франко переважно з Нагуєвич, куди мусїв виїхати під весну 1881 р., не маючи з чого жити у Львові, й де перебував до кінця 1882 р. З Нагуєвич ходив Франко до сусїднього Дрогобича працювати для тамошнього робітницького руху. Тоді пізнав у Дрогобичі кільканадцятилїтнього ґімназиста Гната Дашиньского, теперішнього провідника польської соціяльної демократії в Галичині, впливаючи на розвиток його світогляду. Побіч статей для „Світа“ писав Франко на селї кореспонденції до київської „Зар-і“, до женевського „Вольного Слова“, яке видавав Драгоманів, а також написав історичну повість „Захар Беркут“, яка одержала премію львівської „Зорі“, була в нїй надрукована в 1883 р. і вийшла тодї-ж окремою відбиткою.
В 1880 р. почала виходити перша українська щоденна газета „Дїло“. Її редактор, Володимир Барвінський, запрошував Франка до співробітництва, але вони не могли погодити ся, бо „Дїло“ було орґаном народовцїв, які вели боротьбу з Драгомановим і його галицькими однодумцями. Пізнїйше, з села, дав Франко для „Дїла“ кілька новель, а в 1882 р., коли Барвінський був на лїченню в Карльсбадї, ширшу статю про галицьку індемнїзацію. Приїхавши з початком 1883 р., безпосередно перед смертю Барвінського, з села до Львова, Франко по смерти Барвінського став співробітником „Дїла“ одначе не на довго, бо на весну й лїто виїхав зі Львова. Вернувши в осени 1883 р. знов до Львова, став Франко співробітником „Дїла“, лїтературно-наукового журнала „Зоря“, яку від 1880 р. видавав Омелян Партицький, і гумористично-сатиричного журнала „Зеркало“. Так почав він працювати в усїх тодїшнїх народовських періодичних виданнях. Працюючи з народовцями, виготовив він на т. зв. друге всенароднє віче, яке було у Львові в 1883 р., реферат про економічні справи, який виголосив на вічу Василь Нагірний і який зробив у краю велике вражіннє.
В „Зорі“ став Франко такою необхідною силою, що при кінцї 1884 р. Партицький обіцяв передати йому „Зорю“ на власність. Одначе народовцї не допустили до сього й Партицький передав „Зорю“ „Товариству ім. Шевченка“. Наслїдком сього Франко з початком 1885 р. розійшов ся з орґанами народовцїв і виїхав до Київа, щоб приєднати київських Українцїв для видавання нового лїтературного журнала у Львові. Сим заходам Франка щиро патронував Драгоманів, який брав Франкови за зле, що він віддає свої сили орґанам народовцїв, які беруть його працю, але відносять ся ворожо до його поглядів, і впливав на нього, щоб він заложив власний журнал і так старав ся самостійною акцією здобути для нових поглядів публику. Драгоманів усе стояв за як найблизшим єднаннєм австрійської й російської України; від київських Українцїв ждав він, що вони, як поступовійші від галицьких народовцїв, поможуть матеріяльно й лїтературно стати на ноги в Галичинї новому поступовому напрямкови, від якого в дальшім розвитку вийде користь і для російської України. Такі були мотиви поїздки Франка до Київа.
Вернувши весною 1885 р. з Київа, Франко почав заходити ся коло орґанїзації нового журнала. Одначе до його видавання не дійшло. Замісць того перейняв він на основі порозуміння з народовцями в осени 1885 р. знов редакцію „Зорі“ — на таких умовах, що він буде дїйсним редактором, але зоставатиметь ся під цензурою відповідального редактора Олександра Борковського. Така згода Франка з народовцями вразила Драгоманова й він йому се рішуче витикав у дуже тодїшнїх листах до нього.
Весною 1886 р. Франко знову поїхав до Київа, де знов були розмови про видаваннє нового журнала у Львові.
Тодї-ж Франко оженив ся у Київі з Ольгою Хорунжинською. Подружє мало 4 дїтей: найстарший син Андрій, який скінчив був фільософічний видїл і пробував своїх сил на полї історії української лїтератури, помер весною 1913 р.; Тарас, звісний з поетичних проб, був ґімназійним учителем, а тепер служить при війську; Петро, студент технїки, служить тепер в Українських Сїчових Стрільцях; донька Анна, виїхавши перед війною до Росії до родини матери, перебуває там досї. П-нї Ольга Франко від довшого часу нервово недужа.
Плян видавання журнала знов не здїйснив ся. Гроші, які дістав Франко від київських Українцїв на сю цїль, послужили до заложення „Наукової Біблїотеки“ (1887—8), яку опісля перемінив Франко на „Лїтературно-Наукову Біблїотеку“ (1889—1892); тут друкували ся працї Драгоманова, Франка, Павлика й ин., ориґінальні й перекладні, які в тодїшнїх инших українських виданнях не були-б знайшли місця.
В осени 1886 р. Франко таки розійшов ся з народовцями. Хоч завдяки його редакторській працї в „Зорі“ зміст сього журнала став — як на ті часи — дуже багатий і ріжнородний, одначе народовцї, хоч і мали над ним цензуру, все-таки бояли ся впливу Франка на загальний напрям „Зорі“, на письменників, які в нїй працювали, й на читаючу публику. До того долучало ся, що Франко в польських журналах, до яких тодї мав уже доступ, як варшавська „Prawda“, петроградський „Kraj“ та ин., часто сказав під адресою народовцїв тверде слово критики. Відносини напружували ся — і вкінцї за поміщеннє одного вірша Руданського й одної рецензії Грінченка (під псевдонїмом Б. Вільхівський) Франкови відібрано редакцію „Зорі“. — Показало ся, що між поглядами людей того напрямку, який повстав під впливом Драгоманова та найвизначнїйшим представником якого був Франко, й між поглядами тодїшнїх народовцїв істнують ще глибокі ріжницї, щоб була можлива спільна праця хочби на лїтературно-науковім полї. Праця Франка, вже тодї найвизначнїйшого письменника між сучасними, була бажана, але ідеї, які оживляли ту працю, осуджували ся. І хоч Франко в цїлім тім періодї спільної з народовцями працї йшов на компроміси, які на думку Драгоманова й Павлика занадто великі, одначе мусїв таки вкінцї розійти ся з народовцями.
В ті часи, в половинї 1880-их років, мав уже Франко живі лїтературні й особисті зносини з польськими поступовими кругами, писав до львівських і варшавських журналів, належав до провідників львівського тов-а „Czytelnia Naukowa“, яке було тоді огнищем поступової думки у Львові. Сї зносини стали тепер в пригодї Франкови; після того, як він розійшов ся з народовцями, праця в польських журналах стала майже одиноким джерелом його заробітку. В липнї 1887 р. він став членом редакції радикально-поступового тодї дневника „Kurjer Lwowski“, де працював майже повних 10 лїт. Тут зійшов ся він близше з Болєславом Вислоухом, Яном Стапіньским і разом з ними брав участь в орґанїзації польської селянської партії радикально-демократичного напрямку, яка виступила під кінець 1880-их років під назвою „stronnictwo ludowe“ — „ludowcy“. — Присвічувала Франкови в сїй спільній з Поляками працї ідея, яку схарактеризовано вище, згадуючи про його працю з польськими соціялїстами при кінцї 1870-их рр.: що перемога поступових ідей серед польської суспільности, зломивши полїтичну силу польської шляхти в Галичинї, покладе кінець також національному, полїтичному й соціяльному поневоленню українського народу, бо польські поступовцї причинять ся до заведення таких порядків, які випливають з ідеалу національної, полїтичної і соціяльної справедливости.
Рівночасно працював Франко далї в українськім письменстві, як на лїтературно-науковім полї, так і для ширення своїх ідей, виробляючи собі і свому напрямкови свою публику однодумцїв і прихильників. Весною 1887 р. видав він збірку своїх віршів п. з. „З вершин і низин“, в яку увійшло кількадесять дрібнїйших лїричних і епічних віршів і поема з часу скасування панщини п. з. „Панські жарти“. Ся збірка знайшла прихильне прийняттє серед української читаючої громади, як у Галичинї, так і в російській Українї. — Того самого року вийшла у Львові під доглядом Франка лїтературна збірка „Веселка“, яку буцїм-то зложив Андрій Молодченко. В дїйсности повстала вона спільною працею української студентської молодїжи у Київі з метою дати українській молодїжи образ рідного села з його природою, людьми та їх життєм. Андрій Молодченко — був се неначе псевдонїм тої молодої громади, що складала збірку. Що збірка друкувала ся під доглядом Франка, се свідчить про його звязки з російською Україною.
В тім самім роцї вийшов у Львові під редакцією Франка жіночий альманах „Перший Вінок“, виданий коштом і заходом Наталїї Кобринської і Олени Пчілки (Ольги Косачевої, сестри Драгоманова). Була се збірка праць самих жінок, з Галичини й російської України, свого роду манїфестація жіночого руху в українській суспільности. Збірка представляєть ся дуже поважно. Побіч відомих в українській лїтературі імен, як Ганна Барвінок, Наталїя Кобринська, Уляна Кравченко, Олена Пчілка, Людмила Старицька, Леся Українка, — знаходимо тут перші проби талантів, які подавали гарні надїї, одначе на дальшім шляху життя знидїли. Франко яко редактор альманаха вложив у нього чимало працї. Так зазначила ся його дїяльність і на полї жіночого руху, який мав у нїм ідейного прихильника.
Яко проба періодичного видання, держаного в радикальнім дусї, яке одначе не вийшло поза перше число, появив ся в липнї 1888 р. „Товариш“, орґан кружка унїверситетської молодїжи радикального напрямку. Дїйсним редактором „Товариша“ був Франко.
В осени 1888 р. почала наново виходити „Правда“ яко „місячник полїтики, науки й письменства“. Інїціятором видавництва був кружок російських Українцїв під проводом Олександра Кониського, який для сеї цїли приїхав був на довший побут до Львова, де увійшов у порозуміннє з Олександром Барвінським, пізнїйшим провідником угодової (у відношенню до Поляків) ґрупи. Представляючи справу так, що „Правда“ має стати поступовим орґаном, Кониський приєднав для неї Драгоманова, програмову статю якого поміщено в 1 числї яко програму редакції. З огляду на поступову програму „Правди“ почав містити в нїй свої працї також Франко. Але швидко виявило ся, що „Правда“ не думає держати ся своєї поступової програми та йде в зовсїм противний, консервативно-клєрикальний бік. Тодї зірвали з нею таки ще при кінцї 1888 р. Драгоманів, Франко, а також відповідальний редактор Евген Олесницький.
В лїтї 1889 р. Франкови довело ся в третє — і в останнє — відвідати тюрму. Нї з сього нї з того — мабуть для кинення постраху перед соймовими виборами — уладжено нагінку на вільнодумні елєменти Східної Галичини. Арештовано Вислоуха й кількох польських еміґрантів, а потім Франка й Павлика, а також ґрупу київської унїверситетської молодїжи, що прибула на вакації до Галичини; крім того слїдство розтягнено на кількох українських студентів львівського унїверситету, які мали зносини з приїзжими закордонними студентами. Один з них, др. Володимир Охримович, ось як описує своє переслуханнє в слїдстві: Коли ріжні допити на нїщо не здали ся, судовий радник Маєвский, який переслухував Охримовича у Львові, „зрезиґновано махнув рукою і заявив менї просто з моста: „Вас обвинувачують, що ви разом з иншими хочете відірвати Галичину від Австрії й Украіну від Росії та з Галичини й України зробити самостійну українсько-руську державу під назвою „Київське Королївство“. Що ви на се маєте сказати?“ На се я в святій наївности фільософа другого року відповів: „На се маю сказати, що то було-б дуже добре, якби так стало ся, але то не так легко зробити, як пану радникови здаєть ся“. Почувши се, пан радник очевидно врадував ся і поспитав швидко: „Ну, то ви певне щось про сю справу говорили з вашими київськими товаришами?“ „Нї, нїчого не говорив, бо на жаль ся справа не приходила нам на гадку“ — була моя відповідь[1]. — Арештованих подержали — кого коротше, кого довше в слїдчім арештї й випустили. Франко просидїв 10 тижнїв. В арештї написав з оповідань арештантів, головно Жидів, кілька поезій і оповіданнє „До світла“, а також „Тюремні сонети“.Ті роки громадянської працї, які минули між першим останнїм арештуваннєм Франка, не минули безслїдно. За той час ідеї, які під впливом Драгоманова проповідував Франко з гуртком однодумцїв, пустили коріннє серед українського громадянства, зискуючи щораз більше прихильників, які з початком 1890-их рр. виступають як нова партія. Першим знаком сього була нова газета „Народ“, яку почали Франко й Павлик видавати з початком 1890 р. у Львові як двотижневник, кладучи собі за цїль видавати його так, щоб він був однаково цїкавий і зрозумілий, як для інтелїґенції, так і для свідомійшого селянства. „Народ“ виходив під редакцією Павлика, при постійнім співробітництві Франка, при великій лїтературній допомозї Драгоманова, який старав ся також за лїтературну й матеріяльну поміч для нової газети на російській Українї до своєї смерти (20 червня 1894 р.).
В осени 1890 р. ґрупа, яка покликала до життя „Народ“ і уважала його своїм орґаном, зорґанїзувала ся як українська радикальна партія. Нова партія, виступаючи під прапором соціялїзму, старала ся вивести з нього біжучі домагання полїтичні, економічні й культурні в користь малоземельних і безземельних мас українського селянства в Галичинї. Франко був найвизначнїйшим представником і одним з найпильнїйших робітників нової партії. Партійні орґани, „Народ“ і популярний „Хлїбороб“, а опісля популярний „Громадський Голос“, мали в нїм постійного співробітника, останнїй також редактора. Зпід його пера виходили програмові й аґітаційні брошури. Він виступав бесїдником на народнїх зборах по всїх частях краю, де орґанїзувала ся партія. А при тім усїм уся його дотеперішня лїтературна й наукова праця була для партії й джерелом моральних сил і моральним капіталом перед суспільністю.
Здобувши собі в науцї яко знавець української й инших славянських лїтератур поважне імя, задумав Франко докінчити тепер свої унїверситетські студії і здобути собі право викладати в унїверситетї. В тій цїли виїздив він в рр. 1892, 1893 і 1894 на студії до Відня і в 1894 р. осягнув у віденськім унїверситетї ступінь доктора фільософії. На докторську дисертацію предложив він свою студію з історії староруської лїтератури п. н. „Іван Вишенський“. Тепер розпочав він заходи в справі габілїтації (осягнення права викладати) у львівськім унїверситетї. Наукова часть справи пішла легко. Фільософічний видїл львівського унїверситету, признаючи наукові заслуги Франка, допустив його до габілїтації і дня 18 лютого 1895 р. відбув ся в унїверситетї його габілїтаційний виклад на тему „Наймичка Тараса Шевченка“. На сїй основі унїверситет предложив мінїстерству просвіти затвердити Франка яко доцента української лїтератури у львівськім унїверситетї. Одначе мінїстерство відмовило затвердження, подаючи за причину полїтичну минувшість („politisches Vorleben“) Франка. Таку ухвалу подиктував мінїстерству тодїшнїй намісник Галичини гр. Казимир Баденї. В звязку з сим повстала поголоска, що також та часть українського громадянства, яка тодї стояла під полїтичним проводом львівського гр.-кат. митрополита кардинала Сильвестра Сембратовича, що патронував тодїшнїй українсько-польській угодї (т. зв. „новій ері“), робила в намісника заходи, щоб не допустив до того, аби Франко став доцентом унїверситету. Франко про се згадував недвозначно в 1897 р. в передмові до польської збірки своїх оповідань „Obrazki galicyjske“, не зустрівши ся тодї з нїяким запереченнєм. Аж через 10 лїт, коли сам Франко був уже недужий, а память про справи, на які нема документів, затерла ся, виступив п. Олександер Барвінський, один з провідників згаданої части українського громадянства, в „Русланї“ з запереченнєм тої поголоски щодо своєї особи. Якби там не було, відносини перешкодили Франкови стати досить, що полїтичні професором унїверситету, що треба уважати великою шкодою нетільки для нього, але передовсїм для української науки, якій він на тім становищі міг би був багато більше дати нетільки безпосередно, своєю працею, але також виховуючи молоді поколїння.
З початком 1894 р. заложив Франко у Львові науковий журнал „Життє і Слово“. Перші два роки продержало ся „Життє і Слово“ яко чисто науковий журнал, який справдї стояв на висотї своєї задачі. З початком 1896 р. перемінено його на полїтичний і лїтературно-науковий журнал, який мав стати орґаном радикальної партії. В сїм характері виходило „Життє і Слово“, щораз менше правильно, в 1896 і 1897 рр.Лїтературна творчість Франка зазначила ся в сїм часї перше всього збірними виданнями дотеперішнього дорібку. Так в 1890 р. вийшла збірка його оповідань п. назв. „В потї чола (образки з життя робучого люду)“. Драгоманів написав до збірки передмову, а також поміщено в нїй п. заг. „Відривок з листу Ів. Франка до М. Драгоманова“ автобіоґрафію Франка. В збірку увійшло 20 оповідань, які зайняли 309 сторінок дрібного друку. В 1893 р. вийшла знову збірка поезій „З вершин і низин“ (друге, доповнене виданнє), яка обіймає 468 сторінок друку. В сих двох збірках помістив Франко усе важнїйше з своїх поезій і оповідань. В тім часї пробує Франко своїх сил також у драмі. Його штуки „Украдене щастє“ й „Учитель“ здобувають собі першорядне місце в українськім театральнім репертуарі.
Від коротших оповідань переходить Франко до повісти й містить в „Життю і Слові“ дві свої повісти: „Основи суспільности“ (нескінчена) та „Для домашнього огнища“. В 1898 р. виходить його збірка любовних віршів п. з. „Зівяле листє“ — „лїрична драма“. „Лїричною драмою“ назвав автор сю збірку тому, бо в нїй оспівані любовні страждання одного чоловіка — від нещасної любови аж до самовбійства. „Зівяле листє“ належить до перлин любовної лїрики.
Протягом 1897 р. складає Франко з своїх давнїйших і нових віршів збірку, яка п. з. „Мій Ізмарагд“ вийшла з початком 1898 р. Характеристику сеї збірки подав сам автор у передмові, де читаємо: „Ізмарагдом звав ся в старій Руси збірник статей та притч, почасти ориґінальних, а по́части повибираних із грецьких писань отцїв церкви, підібраних так, аби цїлість становила неначе повний курс практичної христіянської моралї. Менї давно хотїло ся написати подібну книжку — тою мовою, яка на теперішнє поколїннє повинна робити вражіннє багато дечим подібне до того, яке на старих Українцїв робила мова церковна, то значить, мовою поезії. В поетичній формі я бажав подати сучасному українському читачеви ряд оповідань, притч, рефлєксій і инших проявів чуття та фантазії, теми котрих черпані з ріжних джерел, домашнїх і чужих, східних і західних, та котрі проте вязали ся-б в одну орґанїчну цїлість не якоюсь одною тенденцією, не одною доґмою релїґійною чи естетичною, а тільки спільним діяпазоном морального чуття і темпераменту, через який пройшли, поки вилили ся в форму“.
В сїм часї повстають також віршовані казки Франка „Пригоди Дон Кіхота“ й „Лис Микита“, які з пізнїйшими віршованими казками „Абу Каземові капцї“ й „Коваль Бассім“ та збіркою прозових казок „Коли ще звірі говорили“ належать до найлїпшої лєктури для дїтей і молодїжи.
Сї плоди лїтературної творчости здобувають Франкови щораз більшу письменницьку славу, не уважаючи на те, що часть українського громадянства відносила ся до нього неприхильно яко до провідника радикальної партії і проповідника радикальних ідей, які вона поборювала.
Ся письменницька слава з одного боку та з другого переміни, які відбувають ся в українськім громадянстві, спричинюють, що від 1895 р. починає містити Франко свої наукові працї в Записках Наукового Товариства ім. Шевченка, яке до того часу бойкотувало Драгоманова, Франка й їх наукові працї. Сю зміну у відношенню до Франка треба приписати між ин. тій обставині, що редакцію Записок обняв у 1895 р. київський Українець Михайло Грушевський, котрий в 1894 р. прийшов до Львова на катедру історії східної Европи з особливим узглядненнєм України, яку тодї саме утворено у львівськім унїверситетї.
Попри лїтературну й наукову дїяльність не перестав Франко розвивати живої полїтичної дїяльности яко провідник радикальної партії, яка здобувала щораз більший вплив на молодшу інтелїґенцію й народнї маси, що зазначило ся при виборах до галицького сойму в осени 1895 р. та при виборах до австрійського парляменту в мартї 1897 р. здобуттєм кількох посольських мандатів. При виборах 1897 р., які записали ся в історії українського народу яко „кріваві вибори“, бо з поручення тодїшнього президента мінїстрів, згадуваного вже гр. Казимира Баденї, переслїдування українських опозиційних виборцїв з боку уряду доходили аж до проливу крови, виступив кандидатом радикальної партії також Франко, а саме з селянської курії в окрузї Перемишль-Добромиль-Мостиска і з загальної курії в окрузї Перемишль-Мостиска-Рудки-Самбір-Дрогобич. Виборчі переслїдування в сих округах належали до найлютїйших. З другого боку опозиційні народовцї й москвофіли, які вели виборчу акцію спільно, хоч і не ставили проти Франка свого кандидата, одначе ставили ся до його кандидатури почасти неприхильно, почасти пасивно. При виборах в селянській курії Франко дістав 205 голосів, а його противник, польський поміщик Павло Тишковский, 392 голоси; при виборах з загальної курії Франко дістав 320 голосів, а його противник, Поляк др. Витовт Левицкий, 506 голосів. Таким чином Франкови не довело ся стати послом, хоч в дїйсности загал населення був безумовно по його сторонї.Через якийсь час по виборах у віденськім тижневнику „Die Zeit“, в якім Франко вже від довшого часу містив статі про галицькі справи, появила ся в 136 ч. з 9 мая 1897 р. його статя п. н. „Ein Dichter des Verrates“ („Поет зради“). В сїй статї характеризував Франко яко поета зради польського поета Адама Міцкевича, виказуючи на його творах, особливо на поемі „Konrad Wallenrod“, що провідним мотивом його музи було славленнє зради. Статя була очевидно тенденційна, вимірена нестільки проти самого Міцкевича, скільки проти сучасних Поляків; кінчила ся вона увагою, що „сумно мусить бути з тою нацією, котра такого поета уважає без застереження своїм найвищим національним героєм і пророком та все нові й нові поколїння годує затроєними плодами його духа“.
Через 9 лїт, згадуючи про сю свою статю, Франко ось що говорить про факти, які „примусили його бризнути польській суспільности в очі різким докором“: „Найтяжший, найстрашнїйший із них, що захопив мене особисто до глибини душі, захопив, як грім, як нагла хороба, се були кріваві вибори 1897 р. Не бувши Українцем і не живши тодї серед украінської суспільности, нїхто не може мати поняття про вражіннє, яке робили тодїшнї подїї. Вся перверзія і глибоко десь у крови укрита погорда до простого люду, погорда до закона й законности у галицько-польських верховодів виринула тодї на верх, як олива на воду. Пригадаю лиш один факт — недуже голосний, але характеристичний. Мінїстер внутрішнїх справ гр. Казимир Баденї, їдучи до Відня з інспекції львівського намісництва, де видав докладні вказівки для переводження виборів, зупинив ся пару днїв у Кракові й там на якімсь польськім зібранню виголосив промову, в якій з цинїзмом, гідним фіґурувати в історії польсько-українських відносин, заявив з натиском: „Wybory w Galicyi odbywają się całkiem legalnie!“ І се в ту саму пору, коли біля моїх вікон у Львові день у день водили десятки закованих і скатованих Давидівських селян (Українцїв і Поляків), яких тягнено до вязницї за вбійство виборчого комісара, коли до мене, хорого, немічного й розбитого, день у день і ніч у ніч надбігали розполохані „лєґальністю“ виборів міщане й селяне то з Комарна, то з Цеброва, то з мостиського, то з перемиського, то з Бог зна яких инших повітів, благаючи поради й бодай захисту, переночувати їх та прогодувати кілька днїв, поки минуть страховища лєґальних виборів. Слова мінїстра гр. Баденї розтелєґрафовано скрізь по світї й заграничні газети не хотїли приймати дописей про галицькі вибори, заслоняючи ся тим, що чейже ексцелєнція граф Баденї запевнив урочисто, що вибори відбувають ся лєґально. А львівська прокураторія конфіскувала статї про вибори та дописи з провінції про вбійства, калїцтва та масові арештування, знов таки на тій підставі, що ексц. гр. Баденї заявив, що вибори відбувають ся лєґально, значить, усякі дописи про нелєґальности мусять бути брехнею. Та не досить того: в ту саму пору я зазнав і ще важнїйших ударів від людей і ґруп, близьких і дорогих менї серед польської суспільности; я побачив, як довкола мене валив ся весь той світ ідей чи ілюзій, над реалїзацією якого я працював, і в хвилї розпуки я кинув каменем у прірву й усунув ся на бік, покинув на завсїди експериментуваннє з працею на двох загонах і дав собі слово присвятити всю свою працю свому рідному народови“[2].
Статя Франка про Міцкевича мала той наслїдок, що його усунено з редакції „Kurier-а Lwowsk-ого“ (про се донесла редакція в числї з 11 мая 1897 р.), вся польська преса накинула ся на нього з найгрубшою лайкою і всї зносини, які він мав з польськими кругами, перервали ся. Рівночасно в польськім видавництві „Biblioteka Mrówki“ появили ся оповідання Франка п. з. „Obrazki galicyjskie“ з передмовою п. з. „Nieco o sobie samym“, в якій Франко, говорячи про свій український патріотизм, робить між ин. отсї признання: „Не люблю Українцїв (Rusinów). Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато дрібничковости, тїсного еґоїзму, дволичности й гордости, що справдї не знаю, за що мав би я їх любити. Розумієть ся, знаю кілька виїмків, але ті виїмки тільки стверджують загальний вивід… Навіть нашої України (Rusi) не люблю. Щоб любити її як ґеоґрафічне поняттє, для сього я занадто великий ворог пустих фраз, занадто багато бачив світа, щоб мав казати, що нїде нема такої гарної природи, як на Українї. Щоб любити її історію, для сього знаю її занадто добре, занадто гаряче люблю загально-людські ідеали справедливости, братерства та свободи, щоб не відчувати, як мало в історії України прикладів правдивого громадянського духа, правдивої посвяти й правдивої любови. Чи може маю любити Україну яко расу — ту расу, отяжілу, нездисциплїновану, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волї, так мало здатну до полїтичного життя на власнім сміттю, а таку плідну в перевертнїв ріжного роду? Чи може маю любити світлу будуччину тої Украни, якої не знаю і для світлости якої не бачу нїяких підстав?“
Отже не любов є основою патріотизму Франка, тільки обовязок. „Як син українського мужика, — пише він далї — вигодуваний чорним мужицьким хлїбом, працею твердих мужицьких рук, почуваю ся до обовязку панщиною цїлого життя відробити ті дрібняки, які видала мужицька рука на те, щоб я міг дістати ся на висоту, де видко світло, де пахне воля, де яснїють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм се не сентимент, не національна гордість, се тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здрігати ся, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати иншого рідного краю, бо я став би підлий супроти власної совісти. І коли що улекшує менї двиганнє сього ярма, так се вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалїзований довгі віки, хоч нинї бідний, неповоротний і непорадний, все-таки поволї підносить ся, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди, справедливости й шукає до них доріг. Отже варто працювати для того люду й нїяка чесна праця не піде на марне“.
Як бачимо, міркування про обовязок мажуть те, що написано в міркуваннях про любов, — така любов з них говорить до свого народу. І міркуваннями про те, чому він не любить України, зробив Франко велику кривду тільки самому собі. Одно тільки добре, що ті міркування причинили ся до запліднення його поетичної творчости. А саме, коли за них посипали ся слова осуду, він у відповідь написав ряд віршів про свою любов до України[3], які є дїйсними перлинами патріотичної лїрики. Очевидно, мусїло у Франка накипіти на серцї з приводу довголїтнього відношення до нього з боку великої части українського громадянства, — до нього, що своїми творами займав найважнїйше місце в сучаснім українськім письменстві. Але се ще далеко не давало причини до таких мірковань. Пояснити їх треба хиба тою рисою особистої вдачі Франка, про яку писав йому (в листї з 28 сїчня 1893 р.) Драгоманів з приводу одної його полємічної записки: „Я боюсь, щоб теперішня полєміка Ваша не була Вам же на перешкодї і щоб Ви самі не пожалїли, що написали її, як се було нераз з Вами, коли Ви давали волю своїм хвилевим „увлеченіям“, а надто полємічним“.Сим, що Франко давав волю своїм хвилевим настроям, треба пояснити і його статю про Міцкевича, і його міркування про любов і обовязок в своїм українськім патріотизмі, і його ювилейну статю про Павлика („Лїтературно-Науковий Вістник“ кн. II з 1905 р.) і його передмову до першої части листів Драгоманова до нього з неґативними увагами про Драгоманова. Не обнижає се його заслуг, тільки потверджує ту вічну правду, що й найбільші люде мають людські слабости й хиби.
І так оцїнив загал українського громадянства міркування Франка про любов і обовязок в його українськім патріотизмі. Хоч мусїли вони вразити, одначе в дискусії, яку вона викликала, знаходять ся нетільки слова осуду, але також зрозуміння й виправдання. І коли пройшло перше вражіннє, ті міркування не зоставили нїякого глибшого слїду на відношенню громадянства до Франка. Навпаки, від того саме часу, після розриву Франка з польською пресою, розпочинаєть ся нетільки зворот Франка до працї виключно в українськім письменстві, але також зворот у відношенню громадянства до нього в напрямі щораз більшого признання його працї й заслуг.
Під кінець 1897 р. Наукове Товариство ім. Шевченка ухвалило замісць „Зорі“, яку видавало досї, розпочати від 1898 р. видаваннє поважнїйшого лїтературно-наукового журнала. Новий журнал постановлено назвати „Лїтературно-Науковий Вістник“. Його редакцію віддано редакційному комітетови, в який увійшли: голова товариства проф. Михайло Грушевський, Іван Франко, редактор „Зорі“ Олександер Борковський і редактор черновецької „Буковини“ Осип Маковей[4]. Таким чином Франко, який уже від 1895 р. містив свої наукові працї в Записках Наукового Товариства ім. Шевченка, ставши членом редакційного комітету „Лїт.-Наук. Вістника“, перенїс усю свою письменську дїяльність до видань Товариства, як також до Українсько-руської Видавничої Спілки, котру заложено при кінцї 1898 р. з інїціятиви письменників, що гуртували ся коло Наукового Товариства ім. Шевченка й „Лїтературно-Наукового Вістника“. В наукових виданнях Наукового Товариства ім. Шевченка, в „Лїтературно-Науковім Вістнику“ й у виданнях Українсько-руської Видавничої Спілки містить відтепер Франко майже всї плоди свого пера: поезії, оповідання, повісти, наукові працї, публїцистичні писання, переклади.
Поки-що не покидає він ще полїтичної дїяльности. Весною 1898 р. стає намісником Галичини гр. Лев Пінїньский, якого в 1897 р. вибрано послом з селянської курії в окрузї Тернопіль-Збараж-Скалат. Наслїдком сього став вільний посольський мандат в сїй найсильнїйшій окрузї радикальної партії. Партія виставила кандидатуру Франка, яку привітало гаряче нетільки свідоме селянство округи, але також вся молодша поступова українська інтелїґенція цїлого краю. Одначе народовцї, як опозиційні („Дїло“), так і угодові („Руслан“), віднесли ся до кандидатури Франка неприхильно. Щоб не допустити до вибору Франка, правительство висунуло кандидатуру тернопільського лїкаря д-ра Гладишовського, „порядного старорусина“, себто на половину москвофіла, на половину польонофіла, за яким пішли й угодові народовцї й москвофіли. Решту зробив уряд і при виборах в червнї 1898 р. Франко дістав 256 голосів, його противник 266 голосів. Так і сим разом не вдало ся Франкови дістати ся до парляменту, хоч тепер мав він усї шанси бути вибраним, якби вибори були переводили ся законно.
На осїнь 1898 р. приготовили прихильники Франка святкуваннє 25-лїтнього ювилею його письменської дїяльности. На ювилей видано збірку творів ріжних авторів п. з. „Привіт д-ру Івану Франку в 25-лїтнїй ювилей лїтературної його дїяльности складають українсько-руські письменники“ (Львів, 1898, стор. IV+240) і „Спис творів Івана Франка за перше 25-лїттє його лїтературної дїяльности 1874—1898“, який зладив Михайло Павлик (Львів, 1898, стор. 127). Саме ювилейне свято відбуло ся у Львові 30 жовтня 1898 р. увечері в готелї Жоржа. Відкрив свято в імени ювилейного комітету Володимир Гнатюк, потім промовляв проф. Михайло Грушевський, характеризуючи дїяльність і заслуги ювилята, опісля в імени селян промовляв соймовий посол селянин Стефан Новаковський, в імени українського жіноцтва письменниця Наталїя Кобринська, в імени академичної молодїжи Григорій Гарматїй, в імени радикальної партії Михайло Павлик. По сих промовах відповів Франко. Потім передано йому ювилейні дари й відчитано привітні телєґрами та письма. По святї відбула ся святочна вечеря.
Се ювилейне свято було мабуть одним з найгарнїйших моментів у життю Франка. Правда, старші народовцї відтягнули ся від нього й держали ся настільки пасивно, що в „Дїлї“ крім оповістки про ювилейний обхід не було анї слова, хоч се було ювилейне свято найвизначнїйшого сучасного українського письменника. Але се самому обходови нетільки не пошкодило, а навпаки надало йому особливий характер. Не було на ньому тої холодної офіціяльности, яка буває на таких обходах тодї, коли сходять ся люде ріжних полїтичних напрямків і мусять уважати, щоб не викликати нїякого діссонансу, а був настрій щирого ентузіязму, бо всї учасники, як присутні, так і ті, що взяли участь надісланнєм привітів, були справдї перейняті гарячим почуттєм пошани і прихильности для цїлої індивідуальности. Франка, — для громадянських ідей, які він ширив і за які терпів, так само, як для його письменської творчости.
Та нетільки сей ювилейний обхід був триюмфом для Франка. Зараз другого дня, 31 жовтня 1898 р., розпочинали ся у Львові святочні днї столїтнїх роковин відродження українського письменства, а саме виставою „Наталки Полтавки“ Івана Котляревського, батька відродженого українського письменства, в львівськім театрі Скарбка. Вистава розпочала ся святочним прольоґом Франка п. з. „Великі роковини“, який силою слова підняв настрій зібраних до найвищого патріотичного ентузіязму. Ся духова участь в ювилею відродження української лїтератури й українського народу була для Франка ще більшим триюмфом нїж його ювилей. Чиє слово було гідне зайняти на такім святї нації таке почесне місце, той тим самим діставав признаннє цїлої нації.
І справдї відтепер признаннє нації для заслуг Франка на полї письменства стає щораз загальнїйше, особливо, що він, усунувши ся від полїтичної дїяльности, перестав мати полїтичних противників. Та усуненнє від полїтичної дїяльности наступило аж пізнїйше. Передтим довело ся Франкови відіграти ще в полїтицї поважну ролю.Протягом 1899 р. радикальна партія перейшла внутрішню крізу. Зараз з початком року часть її визначних дїячів, покликуючи ся на соціялїстичний характер партії, підняла питаннє, чи не перемінити ся партії на соціяльно-демократичну й так увійти в орґанїзаційний звязок австрійської соціяльної демократії як українська національна ґрупа. Противниками сеї думки виступили Франко, Павлик і др. Кирило Трильовський — і вона перепала. Одначе її прихильники виступили з партії і разом з Українцями, які до того часу працювали в польській соціяльно-демократичній партії, дали почин до заложення української соціяльно-демократичної партії. В осени тогож року опозиційні народовцї увійшли в переговори з деякими радикалами, які прикладали вагу нестільки до соціялїзму й антиклєрикалїзму радикальної партії, скільки до її демократичних ідей. Результатом сих переговорів була реорґанїзація опозиційних народовцїв у національно-демократичну партію, до якої приступили також згадані радикальні дїячі. Приступив до нової партії також Франко разом з безпартійним досї проф. Михайлом Грушевським. Сей крок Франка зробив велике вражіннє, як у радикальній партії, котра втратила свого найвизначнїйшого творця і провідника, так і серед загалу поступової інтелїґенції, яка досї вагала ся між опозиційними народовцями й радикалами й тепер потягнула масою в нову партію, бачучи в нїй такі авторитети, як Франко та Грушевський.
Вступивши до нової партії, Франко взяв ся спершу до пильної працї для неї: написав кілька програмових статей у „Дїлї“ й широке поясненнє партійної програми в „Свободї“, в якій містив також инші полїтичні статї, а крім того помістив казку „Коваль Бассім“. Одначе анї він анї Грушевський вжити ся в партії не могли й незамітно для постороннього ока усунули ся з неї. Після того Франко ще навязував кілька разів зносини з радикальною партією, головно даючи статї до „Громадського Голосу“, але за кождим разом був се тільки хвилевий настрій. В дїйсности його полїтичну дїяльність треба уважати закінченою виступленнєм з радикальної партії через участь в орґанїзації національно-демократичної партії, якій він дав уже тільки свій авторитет.
Усунувши ся так від полїтичної дїяльности, присвятив Франко від початку нашого столїття всї свої сили письменству, опираючи ся головно на Наукове Товариство ім. Шевченка й Українсько-руську Видавничу Спілку. „Лїтературно-Науковий Вістник“ і наукові видання Наукового Товариства ім. Шевченка наповняє він цїнними творами такої ріжнородности, як ріжнородним був його письменницький талант. З окремих видань його творів сього часу згадаємо: „Поеми“ (1899), збірку віршів „Із днїв журби“ (1900), поему „Мойсей“ (1905) і збірку віршів „Semper tiro“ (1906); далї цїлий ряд збірок оповідань, де він побіч давнїйших давав і нові твори. З більших прозових творів сього часу треба згадати довше оповіданнє „Гриць і панич“ і повісти „Перехресні стежки“ і „Великий шум“. Всї вони друкували ся в „Лїтературно-Науковім Вістнику“.
В лїтї 1904 р. викладав Франко історію української лїтератури („Огляд української лїтератури від найдавнїйших часів до кінця XIX віку“, 18 годин) на „Наукових курсах“ у Львові, уладжених „Товариством прихильників української лїтератури, науки і штуки“. Завершити свою наукову дїяльність написаннєм історії української лїтератури було його науковою мрією, яка мала всї вигляди на здїйсненнє, бо-ж уся його наукова дїяльність була збираннєм і оброблюваннєм матеріялів для такої суцїльної будови. Вище згаданий виклад, а також статя „Южнорусская литература“, написана в 1904 р. для російського лєксикона Брокгавза-Ефрона давали таку будову в загальних рисах.
З особистого життя Франка в сїм часї треба згадати, що він в 1901 р. спроміг ся на власну вілю. Хто знає любов селянської душі до власної хати й землї, любов, висисану з поколїння в поколїннє з матернїм молоком, той зрозуміє, чим була для Франка його власна хата. Загалом — здавало ся — бодай осїнь його життя освічуватиме й огріватиме погідне, ясне сонце. Його доходи, хоч не були світлі, все-таки виставали на скромне вигідне життє. Його імя було загально знане й поважане на всїй Українї. В 1906 р. унїверситет у Харкові надав йому титул почесного доктора (doctor honoris causa). В кругах членів Імператорської Академії Наук обмірковувало ся питаннє, чи не вибрати його членом Академії. Він носив ся з думкою відновити заходи для одержання доцентури в львівськім унїверситетї — сим разом з области славянських мов і лїтератур. Так надходила осїнь його життя. Як господарь радїє плодами своєї цїлорічної працї, так і він міг радіти, дивлячи ся на ті скарби, які придбав народови своєю працею свого життя, й побільшуючи їх дальшою працею. — Тільки нервова недуга жінки — здавало ся — була хмарою, яка затемнює те ясне сонце осени його життя.Одначе судило ся инакше. З початком 1908 р. Франко занедужав на недугу „paralysis progressiva“, з якої нема виходу. По гострій крізї, яка — здавало ся — скінчить ся смертю, він прийшов до себе, одначе його здоровлє — фізичне й духове — було зруйноване. Йому відняло руки, які від того часу держав зі скорченими неначе в пястук пальцями, а його „слух — говорячи його словами — став відчинений на голос духів“, себто йому здавало ся, що до нього промовляють ріжні духи, що спричинювало вічний, инодї просто страшний психічний несупокій.
Тепер обгорнула Франка якась гарячкова жадоба творчости. Писав, перекладав, видавав старе й нове. Та всесторонність духових інтересів, яка була основною рисою його таланту, зостала, — тільки творча сила не відповідала вже творчим намірам. Справдї цїнна річ, яку дав Франко в сїм часї, се „Нарис історії українсько-руської лїтератури до 1890 р.“ (Львів, 1910, стор. VI+444). Очевидно, не таку історію української лїтератури міг би був він дати, якби в свій час був засїв на катедрі української мови й лїтератури у львівськім унїверситетї і міг увесь час віддати тільки на вільну наукову працю.
Для прояснення справи згадаємо про видану ним нїби-то Міцкевичеву драму „Wielka utrata“. Виданнє сеї драми се один з документів його недуги. А саме „голоси духів“ утвердили його в тім, що автором віднайденого ним анонїмного рукопису є Міцкевич.
Між виданнями, які він в сїм часї випустив у світ, є очевидно багато цїнного, — особливо видання давнїйших його творів, давнїх і нових перекладів, і зокрема вибір його статей, міщених в рр. 1886—1890 в чужій пресї, п. з. „В наймах у сусїдів“.
Маючи обезвладнені руки, мав Франко письменську працю дуже утруднену, бо не міг сам писати, тільки диктував. Смерть найстаршого сина Андрія, який нетільки писав під його диктат, але загалом доглядав його, була для нього особливо болючою втратою. Згодом навчив ся Франко писати таки своєю немічною рукою: вкладав перо між скорчені пальцї й рисував букви на взорець друкованих. Очевидно, що йшло се дуже важко й поволї — і так писав він тільки в конечній потребі.
Не знищила недуга у Франка і його інтересу до громадських справ. Являв ся инодї на зїзди партій, — в яких працював колись, — радикальної й національно-демократичної — і промовляв на них; так само був і промовляв на зїздї української академичної молодїжи влїтку 1913 р.
Проживав постійно у Львові, виїздячи на лїтнї місяцї до Криворівні коло Жабя. Їздив також раз до Росії і був у Київі й Одесї.
Цїлий рік 1913 і 1914 аж до вибуху війни відбували ся в цїлім краю ювилейні обходи в честь 30-лїтньої лїтературної і громадянської дїяльности Франка. В деяких обходах брав участь сам ювилят. Головними моментами ювилею мало бути виданнє лїтературно-наукового збірника й зібраннє ювилейного дару. Одному й другому перешкодила війна. Готова часть збірника вийшла аж 30 мая 1916 р., з приводу його смерти, п. з. „Привіт Іванови Франкови в сороклїттє його письменської працї 1874—1916“ (Львів, 1916, стор. 183+390). На ювилейний дар зібрано до вибуху війни коло 30.000 корон, з яких часть видано на удержаннє Франка від вибуху війни аж до смерти.
Здоровлє Франка, чим далї, все гіршало: був се „природний“ розвиток його недуги. В осени 1915 р. проявив ся занепад здоровля в такій мірі, що се означало наближуваннє кінця. Зиму перебув він під лїкарським доглядом у львівськім захистї Українських Сїчових Стрільцїв, а під весну 1916 р. перенїс ся знов до своєї вілі. Тут помер 28 мая 1916 р. в 4 годинї пополуднї.
Гасло світло його життя поволї, з дня на день, при повній свідомости. Наскільки його великого духа не змогла зломити анї довга недуга анї наближуваннє смерти, свідчить подробиця, що свідомо не захотїв відбути передсмертної сповіди, хоч чуже окруженнє (родини коло нього не було: жінка в лїкарнї, сини на війнї, донька в Росії) впливало на нього в сїм напрямі й духовні — греко-католицькі та православні — являли ся в сїй цїли в нього. Та його дух, як все життє шукав самостійно Вічного Світла й Вічної Правди, так і тепер не піддав ся.
Пару місяцїв смертю, 9 марта 1916 р., зладив перед Франко завіщаннє, яким зоставив свій маєток (головно вілю) своїм троїм дїтям, а цїлу біблїотеку свої авторські права з приналежностями, всї записки, переписку й рукописи Науковому Товариству ім. Шевченка. Впорядкуваннє своїх авторських прав, як також опіку над малолїтнїми ще дїтьми Петром і Анною, поручив Франко свому приятелеви д. К. Бандрівському, який в часї недуги був його куратором і щиро опікував ся ним аж до смерти. Щодо своєї вілї висловляв Франко частїйше перед смертю бажаннє, щоб вона не перейшла в не-українські руки, тільки, колиб його дїти мали її продати, щоб куплено її на якусь національну цїль.
Смерть Івана Франка пригадала громадянству в цїлій повнотї всю великість його заслуг, усю велич його значіння для України. Бо довголїтня недуга спричинила, що люде, не бачучи його таким, яким привикли бачити його в розцвітї таланту, не чуючи з його уст тих слів, які тодї лишали таке глибоке вражіннє у кождого, хто мав нагоду їх чути, незасипувані все новими й новими та все такими сильними творами його духа, починали забувати того Франка, який перейде яко велика історична постать до нашої історії, й починали привикати до Франка такого, яким зробила його недуга, й переносити сей образ на цїлого Франка. На особі Франка можна було бачити, як для великої людини, для її слави небезпечний той шлях, який вона переходить від вершин свого розвитку до кінця своїх днїв, шлях повільного завмирання, фізичного й духового, та що для неї найлїпша смерть на вершинї розвитку та слави, бо тодї той її образ, образ найвищої досконалости, лишаєть ся в уяві громадянства навіки. Той образ Франка, образ найвищої досконалости його, почала була затирати його довголїтня недуга. Смерть його відсвіжила той образ і він наново заяснів у всїй величі в умах і серцях цїлого громадянства, перед духовими очима якого став тепер знову Франко такий, яким він був у найвищім розцвітї свого духа та яким перейде до історії.
Під сим вражіннєм похорон Франка перемінив ся в триюмфальний похід його земних останків на місце вічного сну. Уладженнєм похорону зайняло ся Наукове Товариство ім. Шевченка, розпоряджуючи все потрібне, щоб похорон випав як найвеличавійше.
Похорон назначено на 31 мая 1916 р. на 5 год. пополуднї. День випав ясний, соняшний. Вже зараз з полудня почали напливати перед дім жалоби величезні маси народу. Українська молодїж усїх львівських шкіл під проводом учителїв, українські орґанізації й товариства м. Львова, Українські Сїчові Стрільцї, словом увесь український Львів прийшов віддати останнїй поклін Великому Покійникови. Була також заступлена провінція, — що правда, тільки делєґатами, бо висилати масові депутації не позволив воєнний час і воєнне положеннє нашої країни. З сеї причини не було також селянства.
Та все-таки число учасників похоронного походу доходило до 10.000. Явили ся також колишнї польські товариші працї Покійного, — редактор Вислоух, посол Стапіньский, поет Ян Каспрович і ин. Маєстат смерти велїв їм забути, що колись їх розєднало з Покійником, і вони прийшли віддати поклін його працї й заслугам, а польська преса помістила з приводу його смерти повні пошани та признання слова. — Так, величній був се похорон, гідний величі Івана Франка.
Тільки в однім живучі показали ся малими супроти Великого Покійника. Маємо на думцї справу участи духовенства в похоронї. В сїй справі були два шляхи, однаково гідні імени Івана Франка. Або духовні власти, маючи на увазї значіннє особи Покійника для народу, зійдуть зі свого формалїстичного становища й, хоч Покійник не був „вірним сином церкви“, похоронять його з усею величавістю церковних обрядів, — зоставляючи суд Найвищому Суддї, особливо, що останнї роки перед смертю нетільки тїло, але й дух Покійного нездужав. Або, коли духовні власти стоятимуть на своїм формалїстичнім становищі, похоронити Покійника без участи духовенства, манїфестуючи незалежність громадянства від церковного формалїзму в оцїнюванню й шануванню заслуг великих синів народу. Одначе анї духовні власти не змогли підняти ся вище церковного формалїзму анї громадянство не змогло здобути ся на незалежність від нього. І вийшов компроміс негідний памяти Івана Франка: духовні власти вислали одного священика, немов роблячи ласку грішникови, а громадянство ту ласку прийняло.
По похороннім обрядї в домі, де лежав Покійний немов у розкішнім цвітнику, — така маса вінків була кругом нього, домовину винесли на своїх плечах Українські Сїчові Стрільцї. Коли її уміщено на похороннім возї, з підвищеного місця перед вілею Покійного промовив український парляментарний провідник, голова Загальної Української Ради др. Кость Левицький. Опісля похід рушив. Ішов з вулицї Понїнського в Стрийськім парку в діл вулицями св. Софії, Зибликевича, Миколи, Академичною, площами Галицькою і Бернадинською і вулицею Пекарською на Личаківське кладовище. Дорогою співав хор українських товариств під управою композитора Василя Барвінського. Доходила 8 година вечера, як похоронний похід став у брамі кладовища. Тут домовину взяли знов Українські Сїчові Стрільцї й занесли на місце призначення. Зложено її тимчасово в готовій гробницї, заки вимуруєть ся гробниця Івана Франка. Гробницю вкрили вінки.
По відправі похоронного обряду виголосили промови: професор львівського унїверситету др. Олександер Колесса від Наукового Товариства ім. Шевченка й инших українських культурних товариств, др. Михайло Лозинський від української преси, др. Кирило Трильовський від радикальної партії і Боєвої Управи, сотник Носковський від Українських Сїчових Стрільцїв, делєґат Волині від українського населення зайнятих австро-угорською армією областей російської України, Василь Ратальський від Дрогобиччини, Федь Федорцїв від української академичної молодїжи, Орися Величківна від українського жіноцтва, Микола Ганкевич від української соціяльно-демократичної партії, Сидір Твердохлїб від молодших письменників. Доходила вже 10 година й зорі вкрили чисте вечірнє небо, як учасники похоронного свята почали розходити ся, зоставляючи Покійного в новій домівцї, в лонї Матери-Землї.Коли перед нашими духовими очами уявимо собі загальний образ дїяльности Івана Франка, побачимо, що вона була незвичайно велика, ріжнородна та всестороння. Автор поезій, повістей, оповідань, драматичних творів, творів для дїтей і молодїжи, перекладач чужих лїтератур, дослїдник народньої словесности, історик лїтератури, критик, публїцист з великим знаннєм полїтичних і суспільних наук, популяризатор майже в усїх областях науки, редактор, громадський дїяч, бесїдник і аґітатор — отсе Іван Франко в освітленню своєї дїяльности. Сам він сказав про неї на обходї його 25-лїтнього ювилею ось що: „В усїй своїй дїяльности бажав я бути не поетом, не вченим, не публїцистом, а поперед усього чоловіком. Менї закидували, що я розстрілюю свою дїяльність, перескакую від одного зайняття до иншого. Се було саме випливом мого бажання — бути чоловіком, освіченим чоловіком, не лишити ся чужим у жаднім такім питанню, що складаєть ся на зміст людського життя. А пізнавши щонебудь, я бажав і всїх сил докладав довести й инших до того, щоб зацїкавили ся тим і розуміли се. Дехто звиняв мене тим, що важкі обставини життя, конечність заробітку спонукувала мене кидати ся на ріжні поля. Але менї здаєть ся, що тут більше причинила ся моя вдача, те гаряче бажаннє — обняти цїлий круг людських інтересів. Може бути, що сей брак концентрації зашкодив менї як письменникови, але в нас довго ще будуть потрібні такі, як я, щоб розбуджували інтереси до духового життя і громадили матеріял, обтесаний бодай з грубшого. Фундаменти все так будують ся; а тільки на таких фундаментах, на таких стїнах може здвигнути ся пишне, сміле склепіннє“.
Франко зовсїм не сказав про себе за багато, коли назвав себе одним з тих, що „розбуджують інтерес громадянства до духового життя“. Він справді весь час своєї дїяльности старав ся зацїкавити громадянство всїма сторонами людського життя, всїма проявами людського духа, виявляючи безприкладну всесторонність своїх духових інтересів, свого знання і свого таланту. Але сказав він про себе рішуче за мало, зачисляючи себе до тих, що „громадять матеріял, обтесаний бодай з грубшого“. Се правда, що в своїй дїяльности брався він за всяку потрібну працю, не цурав ся „громадити матеріял, обтесаний бодай з грубшого“, також тодї, коли до сього не примушували його обставини заробітку. Одначе побіч такого матеріялу зоставив він у своїй письменській спадщинї багато-пребагато річей, які мають вічну вартість для культури, які на все зостануть ся перлинами творчости людського духа.
Яко поет дав Франко українській лїтературі цїлі скарби поетичної творчости, яка в поемі „Мойсей“, написаній тодї, коли його талант у своїм розвитку осягнув ступінь найвищої зрілости, піднесла ся на вершини ґенїяльности. Лїрика й епіка, теми любовні, історичні, полїтичні, суспільні, фільософічні мають в нім однакового мистця. До нього українська поетична творчість розвивала ся майже виключно під впливом народньої поезії, а проби йти за европейськими взірцями не переходили середньої міри. Він перший великий поетичний талант, який присвоює українській поезії европейські взірцї, як щодо форми, так і щодо змісту. В історії української поезії побіч ґенїя Шевченка стоїть талант Франка яко символ нового, вищого ступня розвитку української поетичної творчости.
В оповіданнях і повістях дав Франко безлїч чудових малюнків з життя нашого народу: селян, робітників, інтелїґенції. Переважають в них і скількістю і красою образки з життя робочого народу. Йдучи за тогочасною европейською школою реалїзму в лїтературі, осяяний чоловіколюбними ідеями 19-го віку, малює він нетільки їх гірке життє, але також показує, що у тих простих, бідних і темних людей, прибитих темнотою, важкою працею і нуждою, є гарна, чиста людська душа, якій тільки не дають проявити ся суспільні порядки.
Як в поезіях, так і в оповіданнях дає Франко новий, незнаний досї в українській лїтературі тип — тип Жида, який виступає перед читачем в авреолі всїх гарних прикмет людської душі.
В области драми Франко тільки пробував своїх сил, неначе почуваючи їх надмір. Та хоч драма не була його спеціяльністю, одначе й нашу драматичну лїтературу збагатив він творами з лїтературною вартістю.
В своїй лїтературній творчости обдарував Франко також хлопячого віку творами, які треба малих читачів дитячого та поставити на перше місце в нашій лїтературі для дїтей і молодїжи.В науковій области спеціяльністю Франка були дослїди над українською народньою словесністю й українським письменством. Тут він заяснїв яко першорядний фолькльорист, жалїти треба, що він не осягнув історик і критик. І тільки у свій час унїверситетської катедри, де міг би був свобідно розвивати сю свою наукову дїяльність. Та все-таки вспів він дати поважне число цїнних студій, які здобули йому славу першорядного українського вченого.
Побіч власних творів присвоїв Франко українській лїтературі чимало скарбів чужих лїтератур, перекладаючи їх на нашу мову. Як сам творив, так і перекладав він найріжнороднїйші річи: поезії, оповідання, повісти, наукові статї і т. ин. Найцїннїйшими є переклади поетичних творів, які перекласти може тільки поет. Та для духового розвитку громадянства чимале значіннє мають також переклади повістевої й наукової прози.
Що як письменник поклав Франко великі заслуги для вироблення й розвитку української лїтературної мови, се розумієть ся само собою. В сїй области важна була також його редакторська дїяльність.
До вище вичислених родів письменства долучаєть ся незвичайно багата й всестороння публїцистична дїяльність Франка, яка щодо скількости творить величезну більшість його письменської працї. Стоїть вона в тїснім звязку з цїлістю його творчости, є тільки одною з її форм і почасти її синтезою. В поезії, оповіданню, повісти, драмі, науковім дослїдї творив Франко вартости тривкі, постійні, вічні; в публїцистицї поет, белєтрист, учений давав синтезу своєї творчости для щоденного ужитку. Зокрема належить зазначити, що яко публїцист заслужив ся Франко, стараючи ся писати про наші справи в чужомовній пресї — польській, російській, нїмецькій. Його статї у віденськім тижневнику „Die Zeit“ були перлами публїцистики й про них вдячно згадала віденьська преса з приводу його смерти.
З індивідуального становища, зі становища лїтературної слави публїцистична дїяльність Франка була безперечно дробленнєм його таланту. Але з суспільного становища була вона великою громадською службою, яка свідчить, що великий письменник і вчений був також великим громадянином. Для нього мало було творити вічні вартости, — він кидав ся у вир щоденного життя, де публїцистика була в нього оружєм щоденної боротьби за ідею.
Коли Франко схарактеризував ріжнородність і всесторонність своєї дїяльности яко виплив змагання бути людиною, ми на основі його дїяльности можемо назвати його великим громадянином. В цїлій його дїяльности присвічувала йому одна ідея, ріжні роди його дїяльности були тільки способами до одної цїли: вести український народ шляхом всесвітнього, загально-людського поступу.
Став Франко до сеї громадянської працї як один з творцїв і провідників напряму, який в історії нашого національного розвитку одержав назву радикалїзму. Сей наш радикалїзм, під яким розуміємо рух, що розпочав ся пропаґандою Драгоманова й викликав серед українського громадянства в Галичинї глибокі переміни поглядів і способів громадянської дїяльности в усїх областях громадянського життя, — се неначе друге українське національне відродженнє. Як Котляревський і Шашкевич творцї українського відродження тим, що ввели в лїтературу народню мову, так радикалїзм відродив наше національне життє тим, що ввів у нашу лїтературу, в нашу полїтичну думку, в наше розуміннє суспільних відносин, в наші культурні змагання новий ідейний зміст, нові поняття, які осягнула в своїм розвитку Европа, поняття, в основу яких лягло змаганнє до всестороннього розвитку народньої маси як основи суспільного життя.
Під полїтично-суспільним оглядом став наш радикалїзм в особах своїх найвизначнїйших представників під прапором соціялїзму, який увійшов також до програми радикальної партії. Одначе пропаґанда соціялїзму се тільки один з проявів дїяльности українського радикалїзму. Притім соціялїзм українських радикалів не був зовсїм одноцїльною доктриною. Драгоманів уважав себе анархістом Прудонівської школи, Франко в своїм соціялїзмі був еклєктиком, з молодших одні були марксистами й заложили соціяльно-демократичну партію, инші, ті, що помагали творити національно-демократичну партію, перестали вірити в правдивість соціялїстичних доктрин, вкінцї ті, що досї творять радикальну партію, хоч мають в своїй програмі соціялїзм, і теоретично і в практицї відстали від соціялїзму.
Заслуга українського радикалїзму в справі соціялїзму лежить в тім, що творцї і провідники радикалїзму перші ввели в нашу полїтичну лїтературу поняття соціялїзму, привчили громадянство ставити ся до соціялїзму не як до „злочинної утопії“, тільки як до поважної суспільної проблєми. А те, що зостало з тої соціялїстичної пропаґанди українських радикалів яко цїнний набуток української полїтики, се переконаннє про потребу глибоких демократичних полїтично-суспільних реформ.
Та сим далеко не вичерпуєть ся дїяльність і заслуги радикалїзму. Адже Драгоманів розпочав свою пропаґанду в Галичині від критики нашої тодішньої лїтератури, від вказівок, як треба збирати й науково використовувати етноґрафічний матеріял, що треба читати з европейських лїтератур, аби знайти вірний шлях для розвитку української лїтератури, від боротьби з церковним авторитетом в лїтературних, наукових і полїтичних справах і навіть — з огляду на москвофільство — від доказування потреби вживання народньої мови в лїтературі. А в полїтично-суспільних питаннях Драгоманів — хоч сам був соціялїстом — не переставав указувати, що між західно-европейським соціялїзмом і обломками консервативно-клєрикального світогляду тодїшньої нашої інтелїґенції в Галичинї є ще просторе поле демократизму з його змаганнями до полїтичних і суспільних реформ, на якім можуть працювати для народу всі ті, кому соціялїзм видаєть ся занадто крайнїм або утопійним напрямком.
Сї уваги вистануть, щоб показати, що український радикалїзм обіймав усї явища духового життя народу. А дослїд над нашим розвитком показує, що скрізь викликав він глибокі переміни, так, що тепер в усїх областях нашого життя можна знайти елєменти, які в наше життє внїс радикалїзм.
Як один з творцїв і провідників українського радикалїзму Франко своїм великим талантом найбільше причинив ся до тих перемін, які радикалїзм викликав у життю нашої суспільности. Виступаючи з своєю пропаґандою в Галичинї, Драгоманів хотїв був поставити своєю девізою „destruam et aedificabo“ (зруйную і збудую), одначе признав її занадто смілою і тому змінив її на: „destruam et aedificabitis“ (зруйную, а ви збудуєте). Тою первісною девізою Драгоманова можемо найлїпше схарактеризувати дїяльність Франка: се було справдї руйнуваннє й будуваннє, руйнуваннє старого й будуваннє нового, яке означає новий, вищий ступінь в нашім національнім розвитку. Завдяки свому великому талантови будував Франко те нове в усїх областях духового життя народу, зоставляючи скрізь печать свого духа.
Ведений реформаторським запалом, почасти також заставлений обставинами, Франко не обмежував своєї дїяльности на український народ. Він вірив у побіду своєї ідеї, вірив, що вона принесе нове життє його народови й, щоб прискорити прихід тої хвилї, не жалїв працї також для польського громадянства, думаючи, що коли його ідея там затриюмфує, тодї Поляк перестане бачити свій національний обовязок в оборонї польського панування над українським народом. Ведений сею вірою, Франко поклав чималі заслуги для розвитку соціялїзму серед Поляків, не щадив працї, щоб покликати до життя й поставити на нїй польську людову партію, працював нетільки як чорнороб, але також в імя ідеї в польській пресї. І не була се фраза, тільки дїйсне признаннє заслуг, яким закінчив посмертну згадку про Франка „Kurjer Lwowski“, пишучи: „Честь памяти письменника, який також польське письменство збагатив своїм пером!“.
Ми бачили, як ся часть дїяльности Франка покінчила ся, і чули його власні слова про той кінець. Яко лїтературний критик Міцкевича міг Франко під вражіннєм хвилї бути несправедливий. Але чи він сам не був зраджений? Чи не зрадила його його віра в те, що працюючи для польського громадянства, працює для свого власного народу, чи не зрадили його його польські товариші працї, польське громадянство, для якого він працював? Ті польські гурти, яких він уважав своїми товаришами по ідеї, зростали — також завдяки його працї — в силу та значіннє. Але рівночасно з сим займали вони щораз більше вороже, непримирливе становище супроти змагань українського народу до самостійного життя. І коли польський соціяльно-демократичний публїцист Гекер у краківськім „Naprzod-ї“ в посмертній статї про Франка підносить, що Франко в соціялїстичнім катехизмі з 1878 р. „став на становищі незалежности Польщі“, — то дух Франка міг би йому відповісти зза могили: „Так, я був за вільною Польщею, але ви, польські соціялїсти, мої товариші по ідеї й працї, зрадили мене й хочете, щоб Україна була невільницею вашої вільної Польщі!“.
Про полїтично-суспільні погляди Франка вже сказано, що він у своїм соціялізмі був еклєктиком. Не належав він до нїякої соціялїстичної школи анї не витворив своєї власної доктрини, тільки робив вибір з ріжних соціялїстичних доктрин. Ще найбільше підходив би він до тих напрямків у соціялізмі, які під окликом протесту против односторонности марксизму виявили ся як „ревізіонїзм“ у Нїмеччинї, „реформізм“ в Анґлїї і т. ин. Під кінець своєї полїтичної дїяльности своєю участю в заснованню національно-демократичної партії зазначив він, що нестільки прикладає ваги до форми суспільного устрою в будучности, скільки до змагань до полїтично-суспільних реформ у межах сучасної можливости.В історії української культури в Галичинї Франкови належить ся перше місце яко борцеви за волю думки проти церковного авторитету в духовім розвитку нації.
В процесї витворювання свідомости єдности української нації Франко займає визначне місце нетільки яко великий талант, творчість якого стала духовим добром цїлої України, але також яко свідомий пропаґатор єдности окремих частей України для спільної працї. Вплив Драгоманова на його галицьких однодумцїв зазначив ся і тут корисно. Вже сама особа Драгоманова була неначе символом єдности російської й австрійської України; Драгоманів старав ся також, щоб дїйсні звязки між його однодумцями по обидва боки кордону вдержували ся й міцнїли. Ми бачили, як Франко особисто їздить од Кива, щоб зорґанїзувати видавництво журнала, як за гроші київських Українцїв видає в Галичинї річи, які не могли-б тодї знайти місця в инших українських видавництвах у Галичинї, як „Народ“ також користуєть ся помічю російських Українцїв. Почуттє єдности української нації знаходить вислів і в поетичній творчости Франка. Між його патріотичними віршами знаходимо вірш „Розвивай ся, ти високий дубе“, написаний 17 марта 1883 р., початкові строфи якого звучать:
„Розвивай ся, ти високий дубе,
Весна красна буде!
Розпадуть ся пута віковії,
Прокинуть ся люде.
„Розпадуть ся пута віковії,
Тяжкії кайдани,
Непобіджена злими ворогами
Україна встане.
„Встане славна мати Україна
Щаслива і вільна —
Від Кубанї аж до Сяну річки
Одна, нероздїльна“.
„Вільна, від Кубанї аж до Сяну-річки одна, нероздїльна Україна“ — се нетільки поезія, се вже ясне означеннє полїтичних границь й ідеалу полїтичної незалежности українського народу.
Инший патріотичний вірш Франка: „Не пора, не пора, не пора Москалеви й Ляхови служить“ став одною з українських національних пісень.Громадянські заслуги Франка не вичерпують ся його безпосередньою громадянською дїяльністю; він в усїх областях своєї дїяльности був громадянином, стараючи ся красою й силою свого слова збудити громадянські почування, запалити до громадянської працї. Не в тім тільки його великість яко громадянина, що він проповідував означені громадянські ідеали, — се роблять також инші, — але в тім, що він віддав для сеї проповіди свій великий письменницький талант, ту велику силу й красу слова, яка чарує серця й уми. В сїм саме лежить велике громадянське значіннє красного письменства та його великих мистцїв — таких, яким був також Франко.
Колиб дїяльність Франка розложити на складові части й оцїнювати кожду часть зокрема, — то кожда з них вистала-б, щоб її творця признати великою людиною. Уявім собі Франка тільки яко поета, або як автора оповідань і повістей, або яко дослїдника української народньої словесности й українського письменства, або яко громадянського дїяча й публїциста, — в кождій з сих областей перейшов би він до історії яко найвизначнїйший або один з найвизначнїйших людей свого часу.
Коли-ж візьмемо на увагу, що все те творить образ дїяльности одної людини, то сміло можемо назвати Франка найбільшим з сучасних синів України, виїмковим явищем всесторонньої сили людського духа, постатю, що навіки яснїтиме в історії нашого розвитку величю й безсмертністю своїх дїл, які будуть невичерпаним джерелом духових вартостей для грядущих і грядущих поколїнь українського народу.Ми бачили, що дало життє Івана Франка суспільности. Тепер погляньмо, що дало воно йому самому.
Перші дїточі лїта, на селї, були для нього безперечно щасливі, — як для дитини засібних селян, коли вони притім мають добру вдачу. З автобіоґрафії і з автобіоґрафічних оповідань Франка знаємо, що такими були його батько-мати. Про їх особливу любов до свого найстаршого синка свідчить також те, що вони постановили зготовити йому лїпшу долю, нїж самі мали, й дали його до школи.
Але ті щасливі дїточі лїта скінчили ся дуже швидко. Міська школа привітала сїльського хлопчину, як зла мачоха. Що він у Василіянській школї в Дрогобичі, заки дійшов до першої льокації, натерпів ся знущань і побоїв від учителїв, се знаємо з автобіоґрафії Франка та його автобіоґрафічних оповідань. А що мусїв також натерпіти ся від шкільних товаришів, — він, хлопська дитина, від міщанських і панських дїтей, — се знає кождий, хто проходив той шлях.
На порозї сього „нового життя“ впало на нього важке особисте горе — смерть батька. Щастє, що малий сирота став доброго вітчима, який продовжував дїло батька, посилаючи Франка далї до школи.
Ґімназійні лїта хлопця з села такі сїрі, що плакати хочеть ся над змарнованою молодістю тих, що тим шляхом ідуть „до світла“. Бідне мешканнє, вічне недоїданнє, бідна одіж, насмішливе відношеннє товаришів-паничів, дуже часто також учителїв. А радощів — майже нїяких. Від сїльського життя з його радощами відстав такий хлопець, а життя, яке ведуть його однолїтки з інтелїґенції, нема для нього. Одно щастє, як сїльський хлопець спосібний. Тодї хоч частинною нагородою за ту сїрість стає для нього той новий світ, який відкриває перед ним наука.
Таке мусїло бути життє Франка в ґімназії. Притім знов особисте горе — смерть матери.Лїта унїверситетських студій хлопця з села подібні своєю сїрістю до ґімназійних. Бувають навіть важчі. Звичайно мусить він уже зовсїм самостійно дбати сам про себе, не має анї матеріяльної помочи анї моральної підпори. А радощі молодости для нього найчастїйше замкнений рай, бо він чужий в тім окруженню, в якім живе. Входить в нього він тільки дуже поволї й асимілюєть ся з ним — та й то не все — аж „на становищі“.
Та унїверситетські лїта Франка не пішли звичайним шляхом. Втягнений у вир письменської творчости й громадських ідей, він швидко стає поважним письменником і громадянином.
Зараз на початку сього шляху зустрічає Франка вязниця. Яким ударом була вона для нього, знаємо з його автобіоґрафії. Одначе сама вязниця не стала-б була таким ударом; стала вона ним тільки в звязку з особистими й громадськими обставинами.
Один з моїх знайомих з віденського унїверситету, син лїкаря з подільської ґубернїї, коли його за участь в студентських розмовах у київськім унїверситетї віддавали в салдати, дістав від батька на спомин тої хвилї свого життя золотий годинник. Для нього-ж те, що він потерпів за ідею, не стало ударом долї, тільки ясним спомином молодечої ідейности. Бо він мав моральну опору — і в своїх найблизших, і в тисячах таких, як він, товаришів, і в громадянстві, яке своїми почуваннями було по сторонї віддаваних у салдати студентів.
Кн. Петро Крапоткін — вибираю навмисне таку загальновідому особу — просидїв три роки в Петропавловській кріпости й опісля три роки в французькій тюрмі. А одначе се зовсїм не мало для нього такого значіння, як тих кілька місяцїв вязницї для Франка. Бо для Крапоткіна вязниця анї не була несподїванкою анї не позбавила його звязків — родинних, товариських, наукових, громадянських. З Петропавловської тюрми врятувала його утеча, устроєна родиною і приятелями; з французької — амнестія, яка наступила завдяки домаганню поважних кругів французького полїтичного й наукового світа.
В таких відносинах наскільки лекше сидить ся і в найважчій тюрмі!
Коли Геся Гельфман, одна з учасників убійства Олександра II, ждучи смертної кари, вродила дитину, дитинї прислали „зі світа“ чудову виправу. Чи не дізнало серце матери найвищої радости на такий обяв спочуття громадянства?І загалом з історії революційних рухів у Росії знаємо тисячі-тисячі прикладів, як люде „зі світа“ старали ся всїма способами облекшувати долю полїтичних вязнїв, як передавали їм одїж, їду, гроші, як молоді дївчата удавали наречених, щоб тільки доставити вязневи приємність побачення й розмови, — і т. д.
Зрештою маємо ми і в нас такі приклади. Візьмім наших студентів, арештованих і засуджених за розрухи у львівськім унїверситеті. Як за них дбало громадянство під час слїдчої вязницї, як опікувала ся ними наша парляментарна репрезентація під час процесу й по засудї! Або пригадаймо собі молодого вязня з 1908 р.!
Инакше було з Франком. Нїхто його у вязницї не відвідував, нїхто не старав ся нїяк облекшити його долї. Родини, яка могла-б се робити, не було; в громадянстві — так само не було нїкого. Коли Драгоманів прислав на руки проф. Омеляна Огоновського гроші для арештованих, які були його студентами, Огоновський не рішив ся передати їх, щоб його не обвинуватили в симпатії до арештованих, і звернув назад.
Така була доля Франка. Арештований і засуджений за ідею, для якої наше тодїшнє громадянство не мало не то симпатії, але навіть зрозуміння і уважало її через половину божевіллєм, через половину злочином, — він не міг мати нїякої опори в громадянстві. Де було її знайти? „Старий світ“ був проти нього. А „новий світ“, ті „тисячі таких самих, як я“, про яких говорить Франко в „Каменярях“, був тільки в його поетичній фантазії, а не в дїйсности. В дїйсности був тільки невеличкий гурток студентів, наляканих переслїдуваннями, хитаних сумнївами, які не могли утворити для себе нового громадянського круга й поволї вертали до „старого світа“. Мало воно своє значіннє: несли вони туди також відломки своїх ідей, які таким чином поволї входили в громадянство. Але для тих, що не могли вернути до „старого світа“, означало се особисту траґедію: зоставати з своїми ідеями самотою серед байдужих, неприхильних, ворожих людей.
В таких відносинах місцем, де можна-б відпочити тїлом і духом, могла-б бути родина. Уявім собі Франка студента сином освічених і засібних батьків, які хоч не подїляли-б його поглядів, але мали-б зрозуміннє для молодечих поривів, якою супокійною пристаню був би для нього по виходї з вязницї такий батьківський дім! Все менї пригадуєть ся мій знайомий і його золотий годинник…Одначе такої пристани не могла дати Франкови його селянська родина. В своїй автобіоґрафії він тільки раз згадує про те, що приведений яко волокита жандармом до рідного села „прожив тиждень вдома в дуже прикрих відносинах“. Решту легко собі уявити. Селянин дає сина до школи в тій надїї, що колись яко син „вийде в люде“, на цїлу родину спливатиме за се честь і шана. І коли замісць того в селї появив ся Франко в товаристві жандарма з тавром арештанта й волокити, можемо собі уявити, як його зустріли. Щастє, що батька й матери не було вже на світї, бо їх біль був би найбільшим болем для сина.
Так Франко став „викинений з суспільности“. Кожде горе з часом забуваєть ся і сам Франко на комерсї по ювилейнім обходї в честь Павлика (20 падолиста 1904) в дискусії зі мною звертав увагу, що не треба пережитого ним у ті часи брати так траґічно, бо хто вибираєть ся голосити нові ідеї, все мусить бути готов на терпіння. Одначе читаймо його поезії з тих часів, де висловлені йото тодїшнї почування, а побачимо, яким важким горем були ті часи для нього.
Скласти за се всю вину на тодїшнє громадянство, зокрема на його визначнїйших дїячів — було-б односторонно й несправедливо. Безперечно, винні вони були і недостачею зрозуміння для нових ідей і нетолєрантністю для відмінних поглядів і таки особистою злобністю супроти людей иншої думки, одначе вони були також плодом свого часуй відносин і виступаючи проти нових ідей і їх проповідників, були переконані про слушність своєї справи. Притім ще й се треба взяти на увагу, що вони самі були залякані тим полїтичним режімом, який налягав на український народ у Галичині й супроти якого вони були безсильні. А ідеї, які під впливом Драгоманова починали голосити Франко і тов., давали представникам того режіму нове оружє против українського народу. Словом, не знимаючи вини з осіб, треба тямити, що був се передовсїм суспільний конфлїкт. А що він так особливо важко наляг на Франка і тов., винні сьому особливо важкі обставини життя нашого народу.
Розрив, який наступив між Франком і громадянством на вступі письменської дїяльности Франка, зоставив на протязї цїлого його життя слїди на відношенню між ним і громадянством. Франко властиво нїколи не увійшов у круг громадянства, не засимілював ся з ним, а все зоставав у нїм до деякої міри чужим.В міру того, як розвивав ся талант Франка, як множили ся плоди його творчости, як він здобував, — можна сказати: серед неприхильного настрою громадянства просто завойовував собі щораз визначнїйше місце в нашім письменстві, громадянство не могло відмовляти йому щораз більшого признання й пошани. Але се відносило ся нестільки до його особи, скільки до його працї. Його праця неначе відривала ся від нього, не приносила йому, його особі, того відношення з боку громадянства, яке повинні приносити та звичайно приносять творцеви плоди такої безцїнної творчости. Особа Франка дає нам характеристичне суспільне явище, як можна бути найбільшим працею й заслугами в своїм народї і таким самітним, чужим серед громадянства.
Ми бачили, яке було положеннє Франка в „Дїлї“ й „Зорі“. його працею стояли вони й розвивали ся, але його самого контролювали, цензорували, усували, — неначеб се не був творець і громадянин, перейнятий любовю й почуттєм обовязку, тільки наймит, якому не можна довіряти. В ті часи ще найлїпше мусїв почувати себе Франко в польськім поступовім гуртї, з яким був зійшов ся; свідоцтво сього знаходимо в описї тих часів в його Історії української лїтератури. Та стати в тім гуртї зовсїм своїм перешкоджала йому ріжниця національности і в міру того, як польсько-українське питаннє в Галичинї загострювало ся, Франко з тим гуртом зовсїм розійшов ся. Круг громадянства, в якім Франко міг почувати себе зовсїм своїм, почав був виробляти ся в радикальних кружках і в радикальній партії. Але й радикалїзм не дав Франкови потрібної атмосфери. Молоді ідеалїсти, які, захоплені його словом, збирали ся кругом нього, — входячи опісля в життє, мирили ся й асимілювали ся з громадянством. А він далї зоставав самітний чужий.
Не змінило ся основно його положеннє й тодї, коли він став одним з головних робітників у виданнях Наукового Товариства ім. Шевченка та його славою. І тут був він залежний від волї инших.
В останнїх роках перед недугою Франка були ми з собою настільки близькі, що часто розмовляли про особисті справи. В одній з таких розмов, в лїтї 1907 р., сказав він про себе: „Перших 10 лїт прожив я серед переслїдувань властей і ворожнечі громадянства, других 10 лїт в неволї наймів у польській публїцистицї, третіх 10 лїт, — як бачите…“ Зміст цїлої розмови й тон тих слів не зоставляв нїякого сумнїву, що і працю в Науковім Товаристві ім. Шевченка відчував він до деякої міри яко працю в наймах, у залежности від инших.
Гірке почуттє, яке мусїла будити свідомість сеї залежности, збільшувала неменше болюча свідомість, що значна часть громадянства — хоч примушена признати в нїм великого письменника — відносить ся до нього неприхильно яко до проповідника „лихих і шкідливих ідей“.
Відношеннє громадянства до Франка, особливо в першім 10-лїттю його дїяльности, вплинуло також на найбільш внутрішню сторону його життя — на любов і подружє. Серед українського громадянства в Галичинї не знайшло ся для Франка товаришки життя, хоч були такі, що він їх любив і вони його любили. Але де в ті часи напр. священик був би віддав свою доньку замуж за письменника й ще до того за Франка?! І зостав ся тільки жмуток любовних віршів.
Тепер, коли шлях життя Франка скінчений, можна міркувати про те, який се вплив мало-б на його дальше життє, якби такій любови-мрії судило ся стати дїйсністю. Якби подружє не було дало йому нїчого більше крім того пересїчного буденного щастя, яке бачимо в сотень і тисяч подруж, — навіть се означало-б користь для його життя. Особливо, що великий поет, який носив безмірні скарби краси в душі своїй, був щоденнім життю натурою такою простою, що зовсім не дбав про зверхню, щоденну красу життя і йому особливо треба було когось, хто з люблячим серцем обставляв би красою й вигодами його щоденне життє. Поза тим через подружє Франко був би увійшов в той круг громадянства, для якого він був чужий, через що всї ті, що були б близше або дальше споріднені з його товаришкою життя, стали-б також заінтересовані в його життєвій долї. А що в прозї щоденного життя такі реальні звязки мають більшу вартість нїж увесь плятонїчний подив для великого письменника, можна б навести доволї прикладів з життя нашої (та й нетільки нашої) інтелїґенції.
Та Франко одружив ся не в Галичинї, тільки у Київі. З вище сказаного ясно, що се не був тільки припадок. У Київі зустріли Франка яко визначного письменника, не питаючи, чи має він т. зв. „становище“; у Київі вихованнє дївчат і погляди на справи подружя настільки ріжнили ся від Галичини, що „панна з доброго дому“ могла вийти за письменника замуж; словом, у Київі була та громадянська атмосфера, в якій могли вільнїйше дихати такі люде, як Франко. Але Франко не міг жити у Київі; його товаришка життя мусїла жити з ним у Львові.Вирости в инших відносинах, а жити в инших — се для кождої людини означає крізу. Таку крізу перебуває жінка, яку подружє переносить в инші відносини, як ті, в яких вона виростала й розвивала ся. Таку крізу мусїла перебути також п-нї Франкова. Не треба аж виказувати, наскільки була тодї й зостала досї відмінна громадянська атмосфера серед українського громадянства у Киіві й Львові; се загально відоме. Сильна жінка, перейшовши з київської атмосфери у львівську, могла була внести сюди багато цїнного, особливо, маючи за собою такий моральний авторитет, як мужа Франка. Але п-нї Франкова була недужа людина, яка сама потребувала особливо корисних умов життя. В атмосфері, в якій вона виросла й розвинула ся, серед якихсь особливо корисних умов, може її слабе здоровлє й було-б вистало на дальше життє. У Львові, серед чужої атмосфери, здалека від родини, воно зломило ся. Так і подружє не принесло Франкови того щастя, якого ждуть від нього, а внесло в його життє нове горе: на його очах нидїла найблизша йому людина.
Недаром між поетичними дрібницями Франка знаходить ся анекдота про те, як циганка ворожила одному, що буде „сїм лїт бідувати“. — „А потім?“ — запитав він. — „Потім привикнеш!“ — була відповідь. Сї слова любив Франко через половину жартом, через половину болюче повторяти в розмовах про життєві клопоти. Мабуть тому він і перевіршував її, що вона так підходила до його життя. Він справдї щораз більше привикав до своєї важкої долї, мирив ся з нею і погіднїв. І здавало ся, бодай старість матиме спокійну й погідну.
Аж тут доля зіслала на нього останнїй удар: недугу, з якої був тільки один вихід — смерть. Але смерть прийшла не зараз. Минуло 8 лїт важких фізичних і духових страждань, заки його очі замкнули ся на вічний сон.
Таку долю мав Іван Франко. Він, піонїр тих полїтичних думок, які лягли в основу нашого полїтичного розвитку; він, що стільки натерпів ся за них; він, що міг бути красою і славою нашої полїтичної репрезентації, — усунув ся від полїтики тодї, коли його посїв почав приносити плоди. Він, найвизначнїйший учений у своїй области, замісць учити з унїверситетської катедри та свобідно віддавати ся науковій працї, мусїв чорною лїтературною роботою: статями, перекладами, виправлюваннєм чужих писань, коректою заробляти на хлїб, якого не могла дати сама творча письменська праця. Він, найбільший письменник і громадянин в своїм народі, відчував, що ті скарби, які він дав народови свому, не здобули йому тої любови й пошани серед громадянства, яку мали багато менші люде, але зате зручнїйші, що вміли використати свої родинні й товариські звязки та все збагнути, звідки вітер віє. Йому, що носив у своїм серцї таке море чуття і такі дорогоцїнні перли видобував з нього на радість иншим, відмовила доля навіть пересічного родинного щастя. А вкінцї захід сонця його днїв закрила чорними хмарами довголїтня смертна недуга.
Так селянське походженнє, ідейний конфлїкт з громадянством, суспільні відносини й цїлий ряд особистих нещасть склали ся на те, що великий письменник і громадянин мав виїмково нещасну долю, що його життє було виповнене самими важкими стражданнями. Від ударів долї годї захистити ся. Але Франкови лекше було-б їх переносити при иншім відношенню громадянства до нього. І тому в його особистій лїрицї — від найдавнїйшої до найновійшої — звенить та сама нота: самота, духове сирітство, невдячність громадянства.
Що при такім життю він міг стільки скарбів дати народови свому, — се робить його тим більше великим.
|
|
Докладний опис похорону Івана Франка містить ся в иншім виданню Союза визволення України
Зміст: 1. Прометеєви України. 2. Іван Франко. Народе мій. З. Іван Франко (Життєпись, дїяльність і значіннє). 4. Іван Франко. Ще не вмерла і не вмре… (Закінченнє прольобу „Великі Роковини“ 1798—1898.) 5. Смерть і похорон Ів. Франка. 6. З голосів преси. 7. Завіщаннє. 8. Полонений Микола Струмок Івану Франкови (вірш).
 |
Цїна 1 корона.
|
 |
|
|
Стор. 116.
Цїна К 1.20.
По представленню початків українського відродження, сорокових років з славним Кирило-Методіївським брацтвом, 50, 60, 70 і 80 рр. з дїяльністю Драгоманова автор можливо повно оповідає про оживленнє українського руху перед першою революцією, здобутки першоі революції й реакцію, дотягаючи своє оповіданнє до воєнного часу включно.
к. с.
| 1. | В. Антонович. Хмельниччина в повісти Г. Сєнкевича |
—.40 |
| 2. | М. Богданович. Білоруське відродженнє |
—.40 |
| 3. | Іп. Бочковський. Фінляндія та фінляндське питаннє |
1.20 |
| 4. | H. Boczkowski. Ukrajina a ukrajinská otázka. (Україна й українське питаннє). По чеськи, з картою України |
1.— |
| 5. | Вяч. Будзиновський. Як Москва нищила Україну |
—.60 |
| 6. | М. Возняк. Наша рідна мова. З 18 портретами |
—.20 |
| 7. | Памяти Івана Франка. Опис життя, дїяльности й похорону. Зладив. М. Возняк. З 12 малюнками |
1.— |
| 8. | Вол. Гнатюк. Національне відродженнє австро-угорських Українців (1772-1880 рр.) |
—.80 |
| 9. | Вол. Гнатюк. Українська народня словесність. |
1.— |
| 10. | Prof. M. Hruschewskyj. Die ukrainische Frage in historischer Entwicklung (Укр. справа в історичнім розвитку) |
—.50 |
| 11. | Проф. М. Грушевський. Як жив український народ |
—.50 |
| 12. | Вол. Дорошенко. Уркаїнство в Росії. Найновійші часи. З численними портретами |
1.20 |
| 13. | Б. Заклинський. Що треба знати кождому Українцеви |
—.30 |
| 14. | Памяткова книжка Союза визволення України і калєндарь на 1917 р. 3 103 іл. Цїна 2.50 опр. прим. |
3.70 |
| 15. | О. Кириленко. Українцї в Америцї |
—.50 |
| 16. | G. Cleinow. Das Problem der Ukraina. Українська проблема |
—.20 |
| 17. | О. Кобець. В Тарасову ніч. З образками |
—.50 |
| 18. | О. Кобець. З великих днїв. З образками |
—.50 |
| 19. | Др. І. Крип'якевич. Українське військо. З малюнками |
—.40 |
| 20. | Dr. E. Lewyckyj. Galizien |
—.60 |
| 21. | Др. Е. Лавриський. Листи з Нїмеччини |
—.80 |
| 22. | Др. М. Лозинський. Галичина в життю України |
—.60 |
| 23. | М. Лозинський. Іван Франко. З портретом Ів. Франка |
1.— |
| 24. | Др. М. Лозинський. Михайло Павлик |
—.40 |
| 25. | Др. Осип Назарук. Слідами Українських Сїчових Стрільцїв. З малюнками |
3.50 |
| 26. | Др. Іван Пулюй. Ukraina und ihre internationale politische Bedeutung |
—.80 |
| 27. | St. Rudnyćkyj. Ukraina. Land und Volk. Бр. 10. — в полотнї |
12.— |
| 28. | Сїм пісень. Гостинець для українських вояків. З нотами |
—.20 |
| 29. | О. Скоропис-Йолтуховський. Значіннє самостійної України |
—.20 |
| 30. | Проф. С. Томашівський. Церковний бік української справи |
—.30 |
| 31. | M. Trotzkyj. Die ukrainische national-politische Bewegung |
—.50 |
| 32. | М. Троцький. Литовцї |
—.40 |
| 33. | V. Choma-Dovski. Ukrajina i Ukrajinci (по хорватськи) |
1.— |
| 34. | Др. Л. Цегельський. Русь-Україна і Московщина-Росія |
—.80 |
| 35. | Чужинцї про українську справу |
—.40 |
| 36. | Т. Шевченко. Кобзарь. 2-ий випуск |
1.— |
| 37. | Проф. І. Шишманов. Роля України в болгарськім відродженню |
—.20 |
——————
- ↑ „Моя пригода з шибеницею“ в ювилейнім збірнику „Привіт Іванови Франкови в сороклїттє його письменської працї 1874—1914“. Львів 1916.
- ↑ „Українсько-польська згода й українсько-польське братаннє“ в „Лїтературно-Науковім Вістнику“, кн. І з 1906.
- ↑ Вони поміщені в збірцї „Мій Ізмарагд“.
- ↑ О. Борковський виступив з комітету в маю 1898 р., а О. Маковей в мартї 1899 р. Замісць того членом комітету став Володимир Гнатюк. В 1905 р. видавництво „Лїт.-Наук. Вістника“ перейшло від Наукового Товариства ім. Шевченка до Українсько-руської Видавничої Спілки. З початком 1907 р. перенесено „Лїт.-Наук. Вістник“ до Київа, де він виходив аж до війни. З перенесеннєм видавництва до Київа львівський редакційний комітет фактично розвязав ся. До того часу фактичним редактором був Франко.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|