Історичні зразки українського літературного єднання
 |
Проф. М. Сумцов.
ІСТОРИЧНІ ЗРАЗКИ
УКРАЇНСЬКОГО
ЛІТЕРАТУРНОГО ЄДНАННЯ
Одбитка з журнала „Україна“
м. ЧЕРКАСИ.
Видавниче Т-во „СІЯЧ“.
№ 42.
1918 р.
Не раз можна було почути нарікання, жалі і скаргу на те, що українці йдуть в розтіч та в суперечки і через те зменьшають свої і без того надто слабі сили. Здається, що з найбільшою гарячністю нарікав небіжчик Кониський; далі в останні часи подібна струнка бренить в деяких полемичних статтях д. М. Грушевського і д. Грінченка. Як Кониський, так і дехто з новіших письменників, брак єднання, звичайно, злучали з загальним оспальством і недбалістю українського суспільства. Ось-як писав колись Кониський: «Зауважте на відносини публіки до українського письменника»: яке б нещастя не впало на його, нехай він пропадає з голоду, холоду — публиці про те байдуже! На доказ згадаймо сумні факти з життя Кузьменка, Кулика, Свідницького, Новицького і т. д. і т. д. Чи хто підтримав хоч би морально в тяжку годину життя? Така байдужність, одначе, не таке ще велике лихо як ростіч і спільне саможерство між письменниками: придавить яке нещастя письменника, сторонній чоловік пройде повз його мовчки, а йтиме свій брат письменник, так ще і притисне… Українським письменникам бракує перш за все спокійної теплої хати, супротилежної тому спокою і теплу, на яке багата тюрма! Здається цього самого досить на те, щоб між нами, не було пекельної ростічі і спільного самопоїдання. А від цього нічия повага не поменшала»[1]…
Як дивитись на ці жалі та скарги? чи здатись на віру, чи сумліватись в їх грунтовності? Яка індівідуальна в них підвалина. Багато питаннів вирина за всими цими думками і розібратись в них докладно далеко не так легко, як то здається з першого на них погляду. Життя людське має чимало заплутаних клубків, і такі питання з їх числа.
Відома річ, що ступінь загальної суспільної освічености і гражданського самопізнання має тут велику вагу, і те, зза чого так журяться де які українські письменники, є в значній мірі відгук загальних тяжких обставин життя. Досить згадати, як плакався колись на публіку і письменників геніальний Пушкин, як пізніш шукав прихильного читача другий славнозвісний російський письменник — Салтиков. Де ти, читаче, озовися? гукав він на кінці свого трудівницького життя. Добре відомо, як колись ворогували Тургенєв і Достоєвський, Тургенєв і Некрасов, як Буренін поїдом їв безщасного, хворого Надсона, скільки посвисту і зневаги бачив мягкий Тургенєв, — коли все це згадати, то великоруське письменське саможерство чого доброго переваже і покриє собою саможерство письменників українських.
Нічого таїти, водиться і за українцями цей грішок. Щоб не путаться дуже в примірах, обмежуємось тільки двома, з двох противолежних кінців України. Сумно здавалось, наприклад, читати гострі напади на професора Огоновського в кінці його життя. Людина, очевидячки, мнягка, освічена, з чималими науковими послугами, Огоновський ледве-ледве боронив себе од таких нападів, де його крутили на всі боки, зачіпаючи навіть його наукову чесність, і все-ж після його — щоб там не казати — узосталось досить користних наукових праць про українську мову і письменність. Або в цім році вийшла книжечка поезій Христі Алчевської, людини ще зовсім молодої, талановитої і з добрими почуттями. Хоч її поетичний скарб не дуже багатий, але в йому є чимало добрих перлин, а в невеличкій українській критичній літературі вже зганьбили книжечку в лоск, як нікчемну, зовсім не розбіраючи, де пшениця і де кукіль, і немало не турбуючись про те, щоб допомогти молодій людині в поліпшенню її сімпатичного дарування. Мимохідь і образливо було тільки кинуто, що її вірші «кострюбаті», «чудненькі», що в політичних темах «вступні статті в ґазетах» кращі, та і годі; але є в її віршах справжня поезія, є живе співчуття природі, зустрічаються вирази палкого серця; про це ні словечка. Хиба така прикра відозва надасть письменникові любови до рідного слова? хиба вона науче його чому-небудь користному? Невже українська словесність так багата, що тепер подавай тільки Шевченка, а усякого не Шевченка зараз геть в потилицю.
А так, старій і молодій людині, одному після довгих наукових праць в кінці життя, другій — на зорі життя і на перших кроках поетичної творчости прийшлось довідатись українського літературното «саможерства», як казав Кониський.
Але вже Кониський казав, що «він знав дещо краще, якісь то факти супротилежних відносии» — цеб-то прихильних і взаємно обов'язкових. На жаль, він не вказав ні одного такого факта, а тільки мимохідь висловився, що такі факти «поодинокі», що то «роскішні квітки серед густого бур'яну». Добра назва для добрих відносин.
І ось мені прийшла охота зібрать декілька таких гарних квіточків, сподіваючись, що, може факти цього роду не так вже «поодинокі», що поодиноким не зостанеться цей початок маленького збірничка пахучих квіток літературного життя, підуть додатки не тільки на папері та в друку, але в самім житті, в побільшенні протилежних саможерству відносин.
В XVI і ще більше в XVII віках українські письменники вже гуртувались до купи. Здається, що в XVI в. вони більш придержувались братств і в них танули. В старих актах південної Русі-України є свідоцтво про часті і меткі літературно-наукові зносини головних українських братств і схованих за ними письменників, найбільше для підбора книг і др. письменних доказів вартости православія і усіх злучених з ним в ті часи релігіозно-національних питаннів.
В XVII в., коли братства підупали, письменники гуртуються в невеличкі товариства і міцне піддержують один другого в тім же напрямі релігіозно-політичної літературної полемики. Головні наукові і літературні діячі другої половини XVII віка — Лазарь Баранович, Іоаникій Галятовський, Иннокентій Гизель, Теодосій Софонович, Дмитро Туптало і Степан Яворський, з додатком білоруса Семена Пелоцького, йшли поруч, часто обмінювались листами і щиро допомагали одни другому в наукових і літературних працях то радою, то книжками. Їх єднала спільна для них київо-могилянська школа, спільні інтереси, а де-котрих — спочуття єдиного національного похождення.
Взагалі літературне і наукове взаємне підтримання здавалось українським письменникам того часу дуже потрібним і користним, і вони дуже поривались до нього, особливо Лазарь Баранович. «Никогда — так він писав в 1669 р. Ин. Гизелю — не стыдился я отдавать свои сочиненія на судъ умовъ высшихъ и, начиная съ главы, оть вашей пречесности, покорнѣйше прошу всѣхъ кіевскихъ отцовъ игуменовъ соблаговолить на досугѣ пересмотрѣть тетрадки съ моими виршами (річ іде про «Lutnia Apollinowa»)… Если, по усмотрѣнію вашему, угодно будетъ что-либо выбросить, то я охотно готовъ повиноваться и очень буду благодаренъ за ваше предостереженіе».
В другий раз, коли Баранович підготовляв полемичну працю проти католиків, т. зв. «Nowa miara», в 1671 р. він писав Гизелю: «Мнѣ бы хотьлось соображаться сь вами и отъ васъ, не краснѣя, поучаться. Лучше жъ намъ поправить свої труды тихонько между собою, нежели возьмутъ ихъ на зубы, а потому нужно ихъ хорошо выточить, такь чтобы было, чѣмъ заняться, когда начнутъ грызть; нужно такую имъ приготовить костку, чтобы имъ въ горлѣ стала»[2].
Професор Максимович, коли Шевченко був ще живий, з'являв йому свою щиру прихильність і бажав його літературної допомоги. Посилаючи в 1857 р. свій переклад «Слова о Полку Игоревѣ» він писав йому ось-що: «На половину здається гарненький, де що вже і сам полагодив, а що тобі не сподобається, будь ласкав, напиши мені, коли буде досужно…» Опісля Максимович справив той переклад і надрукував його р. 1859 в Москві в своїм збірнику «Українець».
Трохи пізніш, в 1858 р., коли Шевченко був в Москві, Максимович писав йому: «Посилаю тобі Жабомищодраківку — тії гекзаметри Думитрашкові, що я казав тобі, та ще і мої псалми. Будь ласкав, подивися на ці псалми пильненько, і що в їх не доладу, одміть мені все до посліднього словця. З твоєї поради може і зможеться мені справити так, щоб і в люде не сором було показаться коли-небудь». Псалми, переложені українською мовою, були надруковані Максимовичем в Москві р. 1859, числом 29 псалмів.[3]
Щоголів теж трохи користувався тим, що йому раяли його харьківські земляки і до котрих він инколи звертавсь. Згадую, що, по моїй раді, він зкористував гарненьку нарідну байку про віщу бандуру в «Lud ukrainsky» Марцинковського-Новосельського. Треба зазначить, що небіжчик був людиною упертою і далеко не завжди згожувався з своїми приятелями. Перегледівши раз його рукопись збірника «Ворскло», я раяв одкинути де-які неладні вірші, напр. «До бурсаків», а в других повикидать де-які кінці, останні куплети, котрі вузькими морализаціями тільки шкодять доброму змісту, змісту, або яскравим штучним образом, але Щоголів думав своє і сливе нічого не викидав. Тутечки брала верх його неслухняна стареча натура, а иноді його, на жаль, реакціонні погляди. В цій талановитій людині якось цікаво уживались щирий українолюбець і знавець української мови і… завзятий читач і прихильник «Московскихъ Вѣдомостей.»
Відома річ, що і сучасні письменники, а ще більш ті, на жаль дуже нечисленні вчені, які звертають увагу на Україну і українознавство, тягнуться до єднання, та тілки старі форми особистих або личних приятельських товариств вже не можуть вдовольнять, хоч — само собою розуміється — що і ці форми дуже користні. Не маючи кращих, треба і їх міцно держатись і пильнувать про їх розвиток. Як би там не було і ни бувало, а гуртова справа, на грунті взаємного поважання і товариського підтримання, завжди матиме велику вагу.
Але треба, і дуже треба, щоб обік цими приятельськими товариствами, без перешкод йшли і розвивались товариства суспільні на грунті загальних краєвих потреб, напр. «Просвіти», з таким формальним устроєм, де не треба ні особистої приязні, ні особистої знайомости. Для розвитку таких товариств треба користуватись міцно зтвердженими грунтовними законами громадянського упорядкування, а доки їх нема, особисті приязні товариства мають вагу, наче поодинокі віконця в сумних кам'яних мурах.
Проф. М. Сумцов.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |