29. До тих часів слід віднести ґенезу чудових українських історичних пісень, зокрема з мотивами татарського лихоліття, яке, щоправда, тривало в Україні ще довго й пізніше, але в III. періоді почалося й набрало найвищої напруги. Суґестивну силу описів того лихоліття у проповідях Серапіона нагадують чудові народні пісні про татарські наїзди, — пісні, що зародилися напевно ще в XIII. стол., а вповні розцвіли, під впливом твердої дійсности, мабуть з кінцем XV. століття. Всі добре знаємо понуру поетичну інтродукцію до тої глибокої поезії народнього траґізму:
Зажурилась Україна, що ніде прожити:
Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.
Ой, маленьких витоптала, великих забрала.
Назад руки постягала, під хана погнала…
|
Своєрідним чаром поетичної народньої душі віє на нас із пісні:
Ой у полі береза стояла,
На березі зазуля кувала…
Питалася в зазулі береза:
Чом, березо, біла, не зелена?
Як я маю зеленою бути?
Підо мною стояли татари,
Шабленьками гилля обтинали.
Ясненькії вогні розкладали,
Копитами землю толочили,
Зпід коріня води добували,
Вороного коня напували.
|
Глибоке співчуття викликає знову такий простенький та неповторний образ:
За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять:
Село наше запалили
І багацтво розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Що на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан вється,
А по ногах ланцюг бється.
А я бідний з діточками
Піду лісом стежечками.
|
Народня поезія про татарське лихоліття — це приклад, на які вершини поетичної творчости здібна піднестися словесна творчість простолюддя.
• 
• 
• 