Історія української літератури/Книжка перша/Прикмети й недостачі нової схеми

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Прикмети й недостачі нової схеми.

VI. Як бачимо, ця схема періодизації, чи краще клясифікації матеріялу побудована не на штучному краянні живого літературного тіла «від року до року», чи навіть від століття до століття; за основний принціп поділу тут взято далеко природніший, ненасильний, мистецько-стилевий і нерозривно з ним звязаний стилево-світоглядовий принціп. Поодинокі мистецькі стилі це огнища, що зосереджують біля себе нераз часово доволі віддалені від ядра літературні факти, орґанічно сполучені в одну цілість своєю стилевою й світоглядовою одністю. Знаю, що ця спроба нової періодизації мав поважні недостачі та що нелегко підпорядкувати їй без виїмку український літературний матеріял. Саме тому впроваджую елястичні часові границі, що їх будуть уважати хибою ентузіясти екзактности.

Ентузіястам симетрії напевно не буде подобатися велика неодностайність щодо тривку поодиноких періодів: підчас коли 5 менших періодів триває у мене найменше 10 століть (віки IX — XVIII.), — то других 5 періодів уміщується вигідно в рямках якої півтори сотні літ. Але ж ту саму «хибу» мала до деякої міри і стара схема періодизації, і це річ зовсім природня, що чим ближчий даний період до нас часово, тим він, а нашого становища, багатший, і через те треба його більше спеціялізувати. Геологічні періоди довжелезні супроти археологічних, археологічні страшенно довгі супроти історичних, і так воно йде природньо далі.

Вкінці ентузіясти суцільности будуть напевно вказувати на надто велику роздробленість і непереглядність такого поділу, де, замісць давніших трьох, встановлюється аж десять самостійних періодів. Думаю, що матеріял цього вимагає, і зовсім не бачу причини, чому ми мали б такої спеціялізації періодів за мистецькими стилями оминати. Виключно з огляду на мову літературних творів можна б, що правда, оцих десять періодів зредукувати на чотири: І. український (усна словесна творчість), II староболгарський, III. книжно-середньо-український, ІV український (письменство). Але при цьому II. період мусів би мати 2 підвідділи (візантійський і пізньовізантійський переходовий), III. період мав би також 2 підвідділи (український ренесанс і козацький барок). а IV період мусів би мати аж 5 підвідділів (псевдоклясика, бідермаєр, романтика, реалізм, модерна). Отже, упрощуючи справу з одного боку (лише 4 періоди замісць десяти), ми ускладнювали б її з другого, бо пристосували б при періодах мовний, а при підвідділах мистецько-стилевий критерій, — а це з огляду на одностайність принціпу поділу невказане. Всі ж аргументи, що спонукували наших істориків літератури різко протиставляти «нову» українську літературу (від кінця XVIII. стол.) як «одну цілість» — «старій» і «середній», як «одній цілості», вважаємо мало стійними. Засадничі ріжниці між старими й новими часами і так виступлять, і то далеко плястичніше, саме при підкресленні стилевих своєрідностей поодиноких епох, в сенсі теорії О. Потебні тісно звязаних також з ріжними літературними мовами цих епох. Але виступлять тут також міжчасові звязки, що їх важко дошукався би прихильник традиційного строгого відділювання «церковницької» й «мертвої» літератури до XIX. віку від «світської» й «живої» XIX — XX. вв.: напр. покажеться, що і наш візантійський період і козацький барок своїми ідеями, патосом, а навіть і стилем часто куди ближчі нинішнім українським поколінням, ніж напр. часово далеко ближчі й мовно та формально «живіші» псевдоклясика, або сентиментальний бідермаєр. А якщо так, то чому ж тоді всіх періодів не трактувати рівнорядно, — хоч щодо свого часового тривку вони дуже нерівнорядні?

В кожному разі, може оця спроба нової періодизації бодай причиниться до зрушення з мертвої точки цієї преважної проблеми українського літературознавства та дасть спонуку до дальшого шукання ліпших і досконаліших періодизаційних схем.