Історія української літератури/Книжка перша/Слово і поетичний твір

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Слово і поетичний твір.

10. Оця в основі потебніянська думка, незручним стилем і без повного зрозуміння передана М. Возняком у вступі до його «Історії української літератури», справді схоплює тісний звязок слова й мови з ґенезою й процесом літературної творчости, — але потребує деякого пояснення й доповнення. О. Потебня строго науковою психолоґічною методою встановив тісний звязок не лише між процесом мови й процесом літературної творчости, але й між внутрішньою структурою поетичного твору і внутрішньою структурою кожного слова зокрема. В освітленні самого Потебні звязок між мовою й літературою стає ще суттєвіший та ще інтимніший.

На думку Потебні, повстання й характер літературного твору тісно звязані з повстанням і характером кожного слова, що первісно було свого рода словесно-мистецьким мікрокосмом. В слові знаходимо в мініятурі всі складові частини аналогічної вищої цілости — твору словесного мистецтва. «Кожне слово — каже О. Потебня, — як далеко сягає наш досвід, необхідно переходить через фразу, в якій це слово є поетичним твором»; «величезна маса слів, що ми їх несвідомо вживаємо, є для нас творами поетичними; своїми суттєвими елементами вони ні трохи не відріжняються від інших більших творів: приказок, байок, драм, епопей, романів. Ріжниця лише в ступні складности».

Так ось напр., кажемо, що стіл має «ноги», чоботи мають «вуха», або що поїдемо кудись «завтра» і под. Уживаючи цих слів, нині зовсім не усвідомляємо собі їхнього par exellence поетичного характеру; не усвідомляємо собі, що стіл дістав у нас «ноги» по аналогії до якогось живого чотироногого звіряти, напр., пса, хоч сам тими «ногами» не ходить; це образове перенесення так зрослося вже в нашій свідомості зі столом, що нині говоримо зовсім спокійно і про столики з трьома ногами, чи навіть з одною ногою; подібно «вуха» при чоботах — це поетичний образ, взятий з уявлення про якесь довговухе звіря, напр. заяця; коли уявити собі заяця, як він стоїть на задніх лапках, а вуха йому сторчать угору — не важко віднайти аналогію до чобота з його «вухами»; коли ж говоримо, що зробимо щось «завтра», — зовсім цим не хочемо сказати, що зробимо це обовязково завтра рано, хоч у дійсності це слово тісно було звязане з уявленням наступного ранку (утро, с утра, завтра).

До подібних відкрить доводить нас відповідна аналіза кожного без виїмку слова. В кожному з них знаходимо (а коли не знаходимо, то лише тому, що не вміємо знайти), переносний, образовий, поетичний елемент, що характеризує людське слово як твір поетичний, літературний: бо ж суттю мистецтва слова є переносний, образовий, метафоричний вираз змісту душі.

«Первісно, — каже О. Потебня — т. зн. в час свого повстання, кожне слово без виїмку складається з трьох елементів: по перше з артикулованого звука, без якого нема слова; по друге з образу («представленій»), і по третє зі значіння слова. Звук без змислу не є слово, і навпаки, значіння без артикулового звука також не є слово: але третій елемент слова, те, що ми називаємо представником (scil. «представленіе»), з часом щезає», цебто слово стає з поетичного — прозаїчним.

Отже, коли, напр., звукові феномени «ноги» (стола), «вуха» (при чоботі), «завтра» є першим елементом цих слів (артикулований звук), — ббразами чи поетичними «представниками» тих слів є приблизно: «чотироноге звіря, напр. пес, і чотироногий стіл», «вухате звіря, напр. заяць, і вухатий чобіт», «в дні, що пічнеться з найближчого ранку — с утра»; третій елемент, цебто нинішнє значіння тих слів, схоплюємо безпосередньо при їх висловленні чи вислуханні; первісно людина собі дуже добре усвідомляла звязок столових ніг з ногами звірини і т. д. і через те сприймала та творила кожне слово так, як творимо й сприймаємо поетичний твір; нині образ чи «представник» у більшості випадків вимазаний з нашої свідомости.