Історія української літератури/Книжка перша/II. Візантійський стиль

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
II. Візантійський стиль

Середньовічні стилі й Україна.

1. Зпоміж трьох головних мистецьких, ідейних і життєвих стилів середньовічної Европи, романський стиль не відіграв помітнішої ролі, в українському житті. Зате сильно позначилася на цілому нашому мистецтві, літературі й культурі перших трьох століть після приняття христіянства найбільше з романським стилем споріднена і свого часу наймогутніша, східня культурно-мистецька течія візантинізму. Лише дуже побіжно і в дещо пізніших часах діткнулася нашої культури Готика.

Час від приняття христіянства в X. в. аж до занепаду Київської держави в XIII. в., позначений найсильнішим культурним напором візантинізму і в ділянці нашого письменства, виділюємо в окремий, другий період історії української літератури і означуємо його назвою: період візантійського стилю.


Історичні передпосилки.

2. Історичні Ьередпосилки початків українського письменства і інтенсивного проникання візантійського стилю на Україну — це було національне й державне зформування українства, а головно приняття христіянства в його візантійському виді.

Національне й державне оформлення.

3. Українсько-словянські племена, про які була мова вище, на світанку наших історичних часів зєдинилися в українську націю та оформилися в лицарсько-купецькій, героїчній організації середньовічної княжої Київської держави.

Оце благодатне своїми /^наслідками обєднання споріднених племен довершилося довкруги Києва, як найстаршого нашого культурного й політичного осередка. Перший наш літописець твердить, що це обєднання довершили державно-орґанізаційними засобами не самі наші предки, лише запрошені ними для тої ціли скандинавські лицарі Варяги.

Історичні перекази.

4. Але початки Київської держави і української нації ще не є докладно просліджені і важко щось певного сказати про ці справи. Все поринає в мряці чудових історичних переказів, таких як напр. оповідання про св. Андрія на. Київських горах, про заснування Києва братами Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою Либеддю, про Аскольда й Дира, Рюрика, Сінеуса і Трувора і т. п. Всі ці перекази, зафіксовані на письмі вже в першому нашому літописі, є цікавими переходовими продуктами української словесної творчости та творять сполучуючий міст між усною поезією першого періоду і книжною поезією другого періоду. Своїм наполовину історичним а наполовину фантастичним характером, пронизаним первнями народньої творчости та мандрівними казковими мотивами, — численні наші перекази з передкняжих і княжих часів творять один з найстарших і найцінніших типів перехідної народньо-літературної творчости та є живим доказом безпереривного контакту і суттєвої єдности словесної творчости в її усній і письменній редакції.

Перші українські володарі. Найстарші памятки письменности.

5. Перший український володар, про якого вже напевно можемо говорити як про дійсну історичну особу — це київський князь Олег, що панував на переломі IX. і X. стол. (879 — 914) та вславився своїми лицарськими походами, головно на Візантію. З його часів походять також два політично-торговельні {договори України з Візантією з рр. 907 і 912, — найстарші українські державні документи і памятки письменности, збережені нам на сторінках початкового літопису. Після Олега панував у Києві князь Ігор (914 — 946), що обєдинив уже більшість українських племен в одну могутню державу. Тільки Деревляни бунтувалися: вбили князя, коли він приїхав у їх край збирати данину. За Ігоря пімстилася на Деревлянах —  і тут ми знову на зачарованому терені народньої словесної творчости — його жінка Ольга, що панувала до р. 957. Як перша зпоміж українських володарів приняла Христову віру ще кількадесять років перед загальним приняттям христіянства в Україні. Ще навіть її син Святослав, що панував до р. 972, був завзятим прихильником батьківської поганської віри; вславився він як великий завойовник, що поширив славу українського оружжя по цілому тодішньому культурному світі. Але теж знищив хозарську державу, яка була нам заборолом перед східніми ордами, що тепер почали непокоїти Україну та загрожувати їй впродовж довгих століть. З другого боку, своїм побідним походом на Болгарію відкрив шляхи могутніх візантійсько-славянських культурних впливів на Україну.

Христіянство.

6. Святослав був найславніший з українських князів-поган. Але найбільша слава взагалі паде на його сина св. Володимира Великого, головно в звязку з офіційним приняттям христіянства, що мало величезне значіння як для релігійного, так і для культурного й літературного розвитку української нації. Сталася ця найважніша подія української історії в році 988.

Початки христіянства в Україні оповиті напівісторичними а напів-словесно-мистецькими переказами. Почавши від оповідання про те, що перше христіянське благословення дав місцям, де пізніше виросла столиця України, сам Христів апостол Андрей, — через леґенди про умовини в яких хрестилася св. княгиня Ольга в Царгороді, про Володимирові посольства до ріжних земель у справі приняття Христової віри і т. д. — все тут історично доволі непевне. Знаємо лише те, що христіянство могло вже і в передісторичних часах дещо поширитися з Візантії між південно-українськими племенами Тиверців і Уличів на долішнім Дністрі і Дунаю, та що від початків Київської держави в нашій столиці було спершу мало, а далі щораз більше чужинців, а згодом і українців христіян, які за Ігоря вже мали свою церковну організацію і правну охорону держави. Саме офіційне приняття христіянства за Володимира ще з історичного боку докладно не вияснено. Та як би там не було — чи, як каже стара традиція, Володимир приняб христіянство з самої Візантії безпосередньо, чи, як твердять модерні наукові гіпотези, Україна офіційно зхристіянізувалася за посередництвом болгарської церкви й держави, — в кожному разі христіянство принесло на Україну не якусь іншу, а південно-східню, в основі візантійську культуру.

Візантінська культура.

7. Про цю велику культуру, що давала ідейний зміст і стилістичний вираз українському письменству всеціло в перших трьох століттях його існування, а в загальних рисах впродовж цілої української історії аж до нинішніх часів, — можемо з М. Возняком сказати, що «в X. столітті, коли Україна приняла христіянство, Візантія щойно пережила свою блискучу добу. Під культурним оглядом стояла вона високо, навіть мала перевагу над західньою Европою. Візантійська христіянська культура й література продовжала та перетравлювала дуже багаті засоби давньої греко-римської культури й літератури, перших часів христіянства та старовинної культури азійського Сходу».

Та коли майже всі історики української літератури, навіть новіші (напр. той самий М. Возняк, а ще більше С. Єфремов), згідно зі своїм позитивістично й ліберально закрашеним світоглядом, мимо всего стараються ігнорувати висліди модерних візантиністичних студій і в засаді уявляють собі візантійський вплив на українську культуру як якусь інвазію «мертвеччини, церковщини й нетолеранції», — нова наука стає всеціло на становище модерної візантолоґії, започаткованої епохальною «Історією візантійської літератури» К. Крумбахера (1891 і 1897) та розробленої довшим рядом німецьких, французьких, московських, українських і анґлійських спеціялістів істориків мистецтва (Ґ. Шлюмберґер, Й. Стшиґовскі, Е. Міє, Ч. Діль, О. Дальтон, А. Деніґ, О. Вульф, В. Залозецький і ін.), культури (Е. Мордман, Ч. Діль, К. Нойман, К. Дітеріх, Я. Бідло і ін.), а головно літератури (в цій останній ділянці, крім ініціятора цілого цього наукового руху К. Крумбахера, головно К. Дітріх і К. Мілєр).

Згідно з вислідами цих нових студій над візантійською культурою, відкидаємо всі старі пересуди про и мниму маловартність, мертвість та моральну нижчість, а навпаки, оцінюємо її як найвищий виквіт середньовічного культурного розвитку людства, та відповідно до того дуже високо цінимо також на цій високоякісній візантійській культурі вирослу староукраїнську книжну культуру.


Вівантійський стиль.

8. Зокрема щодо мистецького стилю слід завважити, що старовинний візантійський стиль, зформований разом з кристалізацією византійської архітектури ок. V. століття, характеризується основною формальною рисою, яку давніше вважали за доказ нижчости цього стилю, а тепер цінять як рису per exellence мистецьку і високоякісну. Ця основна риса візантійського стилю, в повній мірі виявлена і у візантійській літературі та поезії, найкраще видна на малярстві: є це схематичність і строга структуральна звязаність. Фантазія візантійського мистця й письменника працює живо, але вона все, так би по модерному сказати, стилістично спрямована й вязана, форми творчости спутані готовими мистецькими схемами. Безпосереднє мистецьке наслідування природи й життя виключене, все мусить перейти через призму стилю. Тіла на іконах (і аналогічно, психічні сильветки постатей у літературних творах) видовжені, поодинокі часті тіл конвульсійно випростувані, постаті на образах наче зависли у воздусі, без ніякої стабільности; одяги зложені в схематичні фалди, що мають радше типізуюче, ніж реалістичне значіння; вираз облич напружений, неземсько-аскетичний; на загал  — постаті зовсім нереалістичні, неіндивідуальні  — прекрасні мистецькі конструкції духа. В цілості ж, хоч цей стилістичний підхід і не подобається людині доби переборщеного реалізму й безідейного позитивізму — він дає мистецькі, а між ними і літературні твори повні найвищої духової інтенсивности і краси.


Український візантізм.

9. Ось на таких знаменитих стилевих передпосилках розвинулося також українське найстарше письменство. Своєю сталевою видержаністю й мистецькою інтенсивністю воно не зробило встиду візантійській культурі, — аз другого боку.завдяки українській народній культурній стихії, не стало проявом порожного еміґонства, лише перетопило в (собі і візантійські впливи у своєрідну византійсько-українську сталеву цілість. Початки письма.

10. Початки українського письменства звязані, очевидно, з початками письма, яке появилося у південних і західніх Словян ок. 863. року, а до нас дійшло у своїх викінчених формах щойно в часі, коли український нарід жив уже давно самостійним життям, як господар великої Київської держави, що здобула собі вже світову могутність і славу. Болгарський чернець Храбр, автор цікавого і популярного пізніше в Україні «Сказанія о письменехъ славянскихъ» з X. ст., щоправда, згадує, що вже і перед винаходом словянського письма наші предки мали якісь «черти і різи», якими писали. Зокрема до українських Словян відноситься те місце в панонських житіях св. Кирила і Методія, де оповіджено, що в Корсуні (Херсонесі) св. Кирило знайшов євангеліє і псалтир писані якимись давнішими «руськими письмены». Оці історичні вістки, разом з деякими іншими натяками, дали привід багатьом романтично настроєним ученим, а за ними й І. Огієнкові в його книзі про початки письма у Словян, до ріжних більше чи менше фантастичних здогадів про передкирилівське словянське і українське письмо. Не відкидаючи а пріорі можливости існування такого письма, — всетаки покищо мусимо обмежитися до ствердження, що при нинішньому стані науки поважні, конкретні досліди над українським письменством стають можливими щойно в матеріялі почавши від заведення на Україні першого виробленого словянського письма — кирилиці, що було ґеніяльним твором відомих словянських апостолів св. Кирила і Методія з половини IX. століття. При цьому зазначую, що справа з глаголицею — загадковим другим словянським письмом — це дуже замотана і досі ще вповні невирішена проблема словянської філології.


Літературна мова.

11. Мова церковних книг, переложених св. Кирилом і Методієм та їх учнями — це мова старбйолгаріська. Нею говорили в IX. стол. македонські Болгари. Але при відносно малих ріжницях між -словянськими мовами, вона стала на довгі віки загально вживаною літературною мовою на словянському Сході й Півдні. Так сталося й на Україні. З приняттям христіянства почали масово напливати з Византії, головно через Болгарію, церковні книги, головним чином у староболгарській мові — і таким чином ця мова стала в нас літературною, окремою від розговірної мови української. Це було подібно, як у західніх народів розговірні мови були в тих часах ріжні, а літературна мова була одна, латинська. Лише що в нас замісць зовсім чужої, латинської мови, вживано в письменстві староболгарської мови, що була і простому нашому чоловікові доволі добре зрозуміла, — не так як латина напр. Німцеві або Чехові. Тим то й дасться пояснити факт, що в Україні освіта охоплювала тоді далеко ширші верстви народу, ніж на Заході.


Від чужого до рідного.

12. Признаючи тісну структуральну залежність літературного твору від структури слова як будівельного матеріялу того твору, не можемо замкнути очей на факт, що в II. періоді стала нараз у нас мовою словесного мистецтва не рідна староукраїнська мова, як це було в І. періоді, а чужа, хоч і споріднена/ староболгарська мова. Вплив цього факту на формальний і змістовий характер початкового українського письменства був величезний, може не менший, як вплив інвазії чужого, візантійського мистецького стилю. Оці два неукраїнські чинники спричинили різку відмінність письменства II. періоду від словесної творчости І. періоду та спершу деяку його чужість на українському ґрунті. Але з часом стара українська мовна й мистецько-стилева стихія таки проникла в ядро того зовнішніми формами чужого письменства та вже за кілька десятиліть надала йому питомо українські національні риси. Процес розвитку українського письменства від т. зв. перекладної літератури до оригінальної літературної творчости перших українських письменників, — це процес безупинної внутрішньої українізації й духового усамостійнювання українського письменства Княжої доби.


Переклади, перерібкн, компіляції.

13. На підставі дуже фрагментарного літературного матеріялу XI. — XIII. століть, що завдяки примхам історії доховався до наших часів, можемо собі витворити ось який образ українського письменства II. періоду:

Як часово, так і кількостево стояли на першому місці серед найстаршого українського письменства дуже цікаві й численні переклади, перерібки та компіляції з релігійної і світської ві- ' зантійської літератури», частинно зроблені давніше в Болгарії і звідти перенесені на Україну, а частинно перекладені й перероблювані з грецької мови на староболгарську вже в Україні.


Найстарші українські книги.

14. Ясна річ, що найскорше прийшли в новоохрещену землю книжки конечні для богослужебної практики, і що саме до цієї Групи церковних книг належать дві найстарші заховані українські рукописні книги, а саме Остромирове євангеліє з 1057. р. і Супрасльський рукопис також з XI. століття.


Богослужебні тексти.

15. Найважніша, джерельна богослужебна книга — це св. Письмо Нового Завіта, головно в його скороченому, до церковної практики пристосованому виді як т. зв. євангеліє апракос, тобто вибір євангельських «чтеній» (а також «чтеній» з Апостола) на всі неділі і свята церковного року в календарному порядку. Оці книги, так само як і богослужебні підручники з текстами церковних відправ, поширилися значно в Україні зараз після офіційного приняття христіянства. Зпоміж богослужебних книг у вужчому сенсі вже в XI. в. були в нас особливо знані т. зв. Служебні минеї, збірки богослужебних текстів у церковно-календарному порядку. Поруч церковно-практичного значіння, мали ці книги також вагу як перші в Україні збірки вартісної штучної релігійної поезії, якої так багато в усіх христіянських церковних богослужбах.


Св. Письмо.

16. Менше церковно-практичне, а більше релігійно-виховне значіння мали переклади св.

Письма Нового Завіта в цілості, себто всіх чотирьох Євангелій, Апостола і Апокаліпси. Ці пепереклади були в нас також уже в найстаршій христіянській добі, так само як і дуже популярний на Україні Псалтир, а далі також вибір зі старого Завіта п. з. «Паримейник», Мойсееве Пятикнижя, Осьмикнижя і ін.

Дуже давні, вже з XI. ютол., є також перші наші зразки коментованих перекладів св. Письма, головно т. зв. Толкові Євангелія, і гадательні Псалтирі, що при їх помочі люди собі «ворожили долю».


Палєя.

17. Ще дальшим кроком від канонічних текстів до свобідного опрацювання мотивів зі св. Письма була т. зв. Палєя — вільне переповідження біблійної історії Старого Завіта з вплетеними в неї апокрифічними мотивами.


Апокрифи.

18. І вкінці останню, найсвобіднішу фазу літературного опрацювання мотивів св. Письма дає незвичайно багата і популярна на Україні апокрифічна література. Є це ціла циклічна система літературних творів, що докладно оповідають головно про ті події біблійної історії старого й Нового Завіта, про які нема декладніших даних у канонічних книгах св. Письма. Ясна річ, що визначну ролю грає при цьому людська фантазія, через що Церква ці писання осудила (але не заборонила їх аж так строго, як твори поміщені на т. зв. індексах). Вже в першому й другому столітті розвитку українського письменства поширилося в нас дуже багато апокрифічних книг, таких як книга Еноха, завіти патріярхів, завіт і вихід Мойсея, Откровенія Варуха, Первоєвангеліє Якова, Євангеліє Томи, Євангеліє Никодима, Ходження Богородиці по муках, Откровеніє св. Павла і б. ін. В цілості апокрифи дають багату й цікаву неканонічну, поетичну історію Старого й Нового Завіту. Ради системи ділять їх дослідники на апокрифи старозавітні, новозавітні, апостольські, есхатологічні, апокаліптичні, а вкінці апокрифи про ісвятих і мучеників. Особливо поетичний є цікавий апокриф про відвідини Богородиці у душ, що караються в пеклі (ходження Богородиці по муках), який набрав на українському ґрунті рис зовсім самостійного українського словесного твору.

Головне значіння апокрифів у тому, що вони своїм мотивовим багатством і поетичним змістом значно обогатили як сучасну і пізнішу українську усну словесність, так і українське письменіство не лише старе, але й нове (напр. «Байки світовії» С. Руданського, опис пекла в «Енеїді» І. Котляревського і б. ін.).


Чужі письменники.

19. Було серед перекладного письменства також чимало творів окремих відомих чужих письменників, головно церковно-релігійних, таких як отці Церкви Іван Золотоустий зі збірками своїх творів «Златоструй», «Златоуст» і «Марґарит», далі Василій Великий, Григорій Богослов. Були відомі релігійно-моральні твори Івана Синайського («Аіствиця»), інока Антіоха («Пандекти»),Теодора Студита (поучення), Івана Дамаскина («Слово о правой вірі»), а головно дуже в нас улюбленого Єфрема Сирина з його апокаліптичними проповідями про страшний суд, про прихід антихриста і ін. У цих літературно високоякісних творах відомих письменників християнського Сходу знаходили наші предки здебільша не лише скарбницю правдивої поезії, але й школу нового, візантійського літературного стилю.


Літературні збірники.

20. Та ще більш улюблені, ніж твори поодиноких релігійних письменників і моралістів, були лекші своєю формою та приступніші для читача літературні збірники, до яких на першому місці зачисляю дуже багаті й ріжнородні збірки життєписів святих. Вже зпочатку XI. стол. знали на Україні такий збірник зложений у календарному порядку та названий «Четья-Минея», що потривав на українському ґрунті в ріжних формах до найновіших часів. Інший тип збірника житійце «Прольоґ», ще інший — ріжні «Патерики» (синайський, скитський, атонський, єрусалимський і ін.), себто збірки житій святих з якоїсь одної околиці. Всі ці роди житійної літератури були на Україні знані і люблені.

Типовими зразками іншого роду літературних збірників уже більше світського характеру є славні два збірники кн. Святослава з рр. 1073 і 1076, переписані за болгарськими оригіналами українського князя Святослава Ярославича. Головним змістом збірників того типу були виїмки з творів св. Отців, коментарі до ріжних місць св. Письма, уривки з історичних і філософічних творів і т. п. Іншим родом збірників були дуже популярні у нас «Пчели», себто збірки афоризмів з релігійної й світської сучасної літератури.

До Групи літературних збірників зачислюю, вкінці, також один з найцікавіших, вже наполовину оригінально - українських компілятивних творів Княжої доби, яким є «Моленіє Даниїла Заточника» з XII. — XIII. стол. Цікаве воно як своєю формою, опертою на літературній фікції, (прохання заточенця до князя о помилування, сплетене з варіянтом грецької версії про перстень Полікрата), так і дотепним вибором усяких виїмків і афоризмів з ріжних сучасних творів.


Белетристика.

21. Своїм напів белетристичним характером наближаються деякі наші старі літературні збірники до багатої перекладної белетристики, що нею захоплювалися наші предки не лише в II. періоді, але й ще довго пізніше, нераз аж до XVIII. стол. В кожному разі вже в XI. — XIII. стол. ставали у нас ступнево популярними такі витвори тодішньої міжнародньої, а зокрема візантійської белетристики, як фантастичні повісті й романи про Олександра Македонського («Олександрія» в ріжних редакціях і списках), про троянську війну, про індійське царство і його легендарного царя-пресвітера Івана, про премудрого Акира, про Дєвґенія Акрита і ін. Читали наші предки також зразковий роман оснований на мотивах східнього звіринного епосу про шакалів Стефаніта і Іхнілата, а зокрема важне становище заняв у нашій літературі великий роман про Варлаама і Йоасафа, мистецька зхристіянізована перерібка жіттєпису Будди.

Всі ці твори як своїм змістом, так і поетичною формою, належать уже до красного письменства у вужчому сенсі та чимало причинилися до вироблення українського літературного смаку. Середньовічні романи, разом з апокрифами, почали поволі завойовувати передтим виключну позицію староукраїнської словесної творчости І. періоду, зокрема казок і мітів, та разом з ними причинювалися до витворення пізнішого типу української народньої й літературної белетристики.


Наука.

22. Окрім церковного, релігійно-морального й белетристичного чужого письменства, прийшли на Україну з Візантії через Болгарію також перші наукові твори, а то головно з ділянки історії. Є це переклад візантійських хронік Івана Малали з VII. стол. і Юрія Гамартола, в якій було теж чимало белетристичного матеріялу. — Дуже поширені були такі твори з обсягу природописних наук, як свого роду природнича енциклопедія в формі оповідання про сотворення світа п. з. «Шестоднев», своєрідний підручник зоолоґії з моральними науками долученими до опису кожного звіря п. з. «Фізіольоґ», або «Христіянська топоґрафія» Косми Індикоплевста — підручник ґеоґрафії й астрономії згідний зі станом науки у Візантії VI. століття.


Перші українські письменники.

23. Якщо багату скарбницю наших найстарших літературних перекладів, перерібок і компіляцій можна було потрактувати доволі коротко  — то дещо докладніше мусимо спинитися бодай над головними творами кількостево далеко скромнішого, але якостево й ідейно для нас куди вартіснішсго оригінального українського найстаршого письменства. Тому що початки письменства на Україні взагалі тісно звязані з христіяніством і з Церквою, першими українськими письменниками в XI. столітті, а також довгі часи пізніше, були священики.


Іларіон.

24. Найвизначніший зпоміж них — це Іларіон, перший українець на Київському митрополичому престолі (1051 — 1054). Він вславився своїм твором п. з. «О законі, Моисіемтз данім?), и благодати и истині, Іисусь Христось бьівшим?), и како закон?) от?)ИДе, благодать же и истина всю землю исполни и віра во вся язьїки простреся и до нашего язьїка руськаго, а похвала кагану нашему Владимиру, от?) него же крещени бьіхом?)». Є це зразкова панегірична проповідь високого візантійського літературного стилю, якої завданням було прославити христіянську віру і її апостола на Україні, князя Володимира. Твір відзначається не лише великою поетичною вартістю, але й глибоким ідейним патосом, і то не тільки релігійним, але й національним. Іліріон м. ін. пише про кн. Володимира, що він володів «не въ худі и не въ невідомі земли, но вії русьской, яже відома и сльїшима єсі вьсіми коньци земля», що свідчить про його свідомість національної й державницької гордости. Патріотичним патосом пронизана і кінцева молитва Іларіона, в якій він просить Бога: «Не предай наст» въ руки чуждіихтъ!» На загал, почуття української національної гідности й патріотизму віє з цілого цього твору.


Клим.

25. Дальший визначний наш письменник літературно споріднений з Іларіоном — це київський митрополит і борець за незалежність української церкви від греків, Клим Смолятич (1147 1154). Сучасники називали його «книжником і філософом, якого давніше не бувало в українській землі». Він є автором т. зв. «посланій» здебільша теологічного змісту, а в одному з них подаъ теорію тодішнього високого візантійськго стилю й учености та символічного пояснювання св. Письма. Кирило.

26. Так само в XII. в. розвинув свою діяльність визначний проповідник, єпископ Кирило Турівський, що написав багато мистецьких проповідей, чернечих поучень і молитов. У своїх творах дав цей талановитий письменник вартісні зразки візантійського високого стилю, цвітистого й важкого, — але пронизаного теплом серця і щирим мистецьким відчуттям.


Юрій.

27. Ще один письменник з тих же часів — це Юрій Зарубський, автор цікавого «Повѣнья къ духовному чаду» про найважніші обовязки доброго христіянина і доброї людини в буденному житті.


Теодосій. 28. Та особливе значіння має старший о ціле століття ініціятор зовсім відмінної, протиреторичної літературної школи «простого стилю», ігумен Теодосій Печерський, автор численних визначних своєю простотою й безпосередністю «поучень» для монахів києво-печерського манастиря. Тут він з почуттям, ніжно і ласкаво напоминав монахів та давав їм ріжні релігійні поучення, стараючися оминати квітистий стиль учених українських реторів того часу. Таким чином стиль Теодосія сповняв службу регулюючої народньої української стихії, що не дозволяла надто розбуятися чужому літературному стилеві. Отже його писання, хоч може не такі характеристичні для стилю доби, як писання Іларіона, Клима чи Кирила, — є першими спробами пристосувати візантійську стилеву спадщину до українських реальних умовин.


Яків.

29. В літературній манірі наслідували Теодосія ще два визначні письменники, гаґіоґрафи, а саме Яків і Нестор. Монахові Якову, якого ідентичність не є науково стверджена та розпливається поміж кількома ріжними монахами того імени, приписують «Память і похвалу князеві Володимирові, як охрестився Володимир і дити свої охрестив і всю руську землю від кінця і до кінця, і як охрестилася Володимирова бабка Ольга перед Володимиром», — і обширне, просто оповіджене «Сказаніє» про страждання князів-мучеників Бориса і Гліба.


Нестор.

30. Нестор, монах печерського манастиря в другій половині XI. в., написав «Чтеніє» про життя й смерть Бориса і Гліба та вартісніше від нього «Житіє» Теодосія, визначне змислом автора для реальних життєвих фактів. Крім того Нестор грав теж визначну ролю при творенні славного українського найстаршого літопису.


Києво-печерський патерик

31. Ґрандіозним вислідом довготривалої дрібної праці письменників-гаґіоґрафів в роді Якова і Нестора став згодом великий український збірник життєписів святих, що в навязанні на ріжні чужі перекладні патерики був названий «Києво-печерський патерик» та в першій своїй редакції завершився вже на початку XIII. в., а пізніше жив своїм інтенсивним літературним життям аж до XVIII. віку та став одною з найпопулярніших українських книг. В літературно-стилістичному огляді цей твір простий, без зайвих реторичних прикрас, — але позначається в ньому, так сказати б, візантійський іконоґрафічний стиль, перенесений на словесно-мистецький ґрунт. Такої чудової збірки житій святих може нам позавидувати неодин культурний нарід.


Володимир Мономах.

32. В початках XII. століття появляється, поруч духовних, перший український світський письменник, князь Володимир Мономах. Він написав «Поученіє дітям» та «Посланіє до князя Олега Святославича», — але оба ці твори збереглися в літописному тексті нерозмежовані та перемішані, так що важко визнатися. В кожному разі ясно, що Мономахове «Поученіє», інакше «Граматиця», є ідейно, літературно й культурно-історично дуже вартісним твором, у якому автор дає себе пізнати як великий христіянський лицар-володар і український патріот. — Ідеал справедливого володаря в цьому творі представлений на тлі життєвого досвіду автора так живо, що з нього довідуємося теж чимало цікавих річей про спосіб життя українського панства й лицарства за княжих часів. Крім того є в «Поученію» сліди авторової глибокої вчености та з нею звязаного вищого візантійського стилю, так що цей перший український світський літературний твір слід уважати зразком нового, ще неодноцілого, візантійсько-українського письменницького стилю.


Руська Правда.

33. Широке теоретичне опрацьовання тих високо-етичних засад поведінки князя й провідної верстви супроти народу й держави, що їх дав Володимир Мономах у своїй «Грамотиці», подавала гарно розвинена українська правнича наука, якої визначним памятником є книга законів Ярослава Мудрого з XI. стол. «Правда росьская». Є це збірник високо розвиненого права української княжої держави, який дає багаті відомості про своєрідний громадський лад у старій Україні.


Літописи.

34. Один з найважніших наших старих літературних памятників, що здобув собі світову славу, це українські найстарші літописи. Є це величавий збір історичних записок і поетично-літературних творів, що повчають читача про найважніші події, від сотворення світа та оповідають історію України від найдавніших часів до кінця XIII. століття. Цей великий історично-літературний твір XI. — XIII. віків зберігся в кількох пізніших списках (найважніші кодекси Лаврентіївський 1377 і Іпатський 1425) та ділиться на три самостійні частини. Перша з них носить спільний наголовок «Се повѣсти Временныхъ дѣй, откуду єсть пошла руськая земля, кто въ Києвѣ нача первѣе княжити і откуду руськая земля стала єсть» і доводить записки до 1112 року, другий є «Київський літопис» до 1201. року, а третій, що дає вже спробу праґматичного викладу історії, це «Галицько-волинський літопис» до 1292. року.

Літописи дають, крім хронікарського матеріялу, барвисті образи життя наших предків, літературні й народньопоетичні твори, історичні документи і чимало інших цікавих матеріялів так, що на загал знаходимо в них літературно вартісну картину нашого минулого. Особливо підкреслені в літописах такі моменти, як охрещення України і патріотичне привязання авторів до своєї держави, династії й народу. Наші літописці разу-раз «як щось ціле протиставлять рідний край «поганим»» (Єфремов), боліють над княжими міжусобицями, що ведуть державу на погибіль, та все мають на оці ідеал згоди й єднання всіх українців.

Справа авторства літописів ще належно невияснена, хоч досліди Шахматова і ін. внесли туди вже чимало світла, а зокрема ствердили ясно участь Нестора в цьому творі. Певна при цьому річ, що йде тут про ґрандіозний твір поступної праці численних талановитих українських грамотіїв, які не боялися оживлювати свою творчість джерельним подихом народньої поезії й усної традиції та через те витворили літературний памятник непоминаючої вартости.


Літописні перекази.

35. Народньопоетична стихія розлилася по наших літописах широкою струєю. Найясніше це видно, крім стилю оповідання і цілих вставок з героїчного епосу, головно з рясно по літописах розкиданих чудових народніх переказів, про які вже згадано вище. Літературно найцінніші поміж ними — це прегарний, мабуть на норвезькому мотиві оснований, переказ про смерть князя Олега, пізніше звіршований С. Руданським, і передусім поетичний переказ-дума про Евшан-зілля, з високо-патріотичною ідеєю, що «луче єсть на своєи землѣ костью лечи, инели на чюже славну быти» (поетичну перерібку цього твору дав М. Вороний). Цікавий своїм старинним мотивом Давида й Ґоліята літописний переказ про заложення Переяслава, який має свою сюжетову паралелю не лише в народньому переказі про Кирила Кожемяку, але й у літописному ж поетичному оповіданні про боротьбу Мстислава з Редедею.


Оцінка літописів.

36. На загал, українські найстарші літописи відзначаються великим багатством матеріялу, поважною історичною вартістю, талановитим літературним опрацьованням та дуже сильним реліґійним і патріотичним духом, так що в цілому є вони одною з найкращих і найвартісніших памяток світової літератури. Ствердили це м. ін. і численні чужі наукові авторитети; напр. німецький учений Шлєцер вже на початку XIX. стол. назвав українські літописи, в порівнанні з західньоевропейськими середньовічними хроніками, «феноменальним явищем національної літератури».


Ігумен Данило.

37. Аналоґією донині так дуже модної подорожничо-мемуарової літератури з белетристичним надихом є славне «Житіє і хожденіє Даніила русьския земли игумена» з початку XIІ. стол.

Автор докладно, цікаво і живим стилем описує своє паломництво до Святої Землі, при чому також виявляє дуже глибоку свою любов до рідного краю. Коли йде про гідну репрезентацію українського імени на чужині, то не жаліє трудів ні інтервенцій навіть у самого єрусалимського короля Балдуїна, лише щоби одержати дозвіл поставити на Божому гробі окрему лямпаду «за всіх наших Князів і за всю руську землю і за всіх христіян руської землі». Твір ігумена Данила настільки ріжниться своєю живістю й талановитістю від подібної західньоевропейської подорожничої літератури, що збудив подив у чужих культурних народів та дочекався в новіших часах перекладів на німецьку, французьку і грецьку мови.


Поезія. Усна словесність.

38. Високопоетичні елементи літописів і інших літературних творів того часу переносять нас у прецікаву область української поезії XI. — XIII. стол. Визначну ролю серед неї займала далі усна словесність, що мимо перешкод, дізнаних від освіченої верстви з огляду на її поганський ідейний зміст, далі процвітала серед народу та приймала в себе нові наверствування ідейні (христіянська віра), змістові й стилеві (побут і культура княжо-лицарської доби).


Колядки.

39. Одною з основних форм народньої поезії залишилися і надалі обрядові пісні, а головно колядки, серед яких появляються нові типи з лицарсько-героїчним змістом та зі слідами книжної апокрифічної літератури. Зразком нового типу колядок з Княжої доби можуть послужити ось хоч би рядки:


Ой славен, явен красний Івасенько,
А чим же ти та прославився?
Що із вечера коня осідлав,
А вже к світові під Царівград став.
Ой як бє, так бє на Царівгород.
Цар ся дивує, хто то воює.


А міщани ходять, все раду радять,
Що тому вояці за дари дати?
Вивели йому коня в наряді;
Він коня то взяв, — не подякував, — 
Не подякував, шапочки не зняв,
Шапочки не зняв, не поклонився,
Не поклонився й не покорився.

Веснянки.

40. Таксамо серед веснянок подибуємо новий тип пісень і гаївкових ігор, що навязують на побут княжо-лицарської доби, а навіть на. окремі історичні події (напр. «воротар» зі згадкою про князя Романа Мстиславича).


Весільні пісні.

41. Особливо сильні відгомони блискучого побуту і з Візантії принесеного життєвого стилю Княжої доби слідні також у численних весільних піснях.


Інші роди усної словесности.

42. Жили і далі розвивалися також усі інші роди народньої словесної творчости, такі як казки, пословиці, загадки і т. п. В казках слідне нове наверствування, звязане з сюжетовим впливом середньовічних романів та новим побутом..

На прастару верству української словесної творчости І. періоду час накладає нові, пребагаті тематичні й стилеві елементи. Повстають народньопоетичні твори згідні зі зміненим змістом життя. Побутові пісні.

43. Повстають впродовж II. періоду також зовсім нові роди усної словесности. Думаю, що до ранньої Княжої доби можемо віднести розквіт зрештою вже і в І. періоді добре знаних деяких родів побутової пісні, особливо тих, що звязані з родинним життям; сюди я зачислив би розквіт пісень колискових, сирітських, любовних і родинних (подружжя, батько, мати, діти). Своєю формальною структурою й ляконічністю вказують на походження з тих часів прототипи деяких дрібних піснево-поетичних форм, головно коломийок. Але всі ці роди народньої пісні розвивалися і суттєво змінялися ще впродовж довгих дальших зіків, і тому подрібний їх розбір відкладаємо на дальше.


Леґенди.

44. В ділянці усно-словесної прози повстали в Княжій добі деякі зовсім нові роди творів. Місце поганських мітів почали поволі займати христіянські легенди з сильними апокрифічними елементами, — але це не перешкодило і мітам перетривати в устах народу до наших часів.

Леґенди «походять — як каже В. Гнатюк — з ріжних джерел і з рїжних часів, від найдавніших до найновіших». Ясно, що саме в перших віках христіянства на Україні велика частина цих леґенд не лише повстала, але і вповні розцвіла.  — Найважніший збірник народніх леґенд видав В. Гнатюк, є також праці І. Іванова, М. Василева І. Франка і інш. Є, далі, студія М. Сумцова про історію українських апокрифічних оповідань і пісень.


Перекази.

45. Сильно закорінені своєю ґенезою в II. періоді дуже численні і гарні українські народні, усно передавані історичні перекази з княжо-лицарськими сюжетами, про які я мав нагоду згадати і при розгляді літописів. Вони особливо цінні тим, що, як каже В. Гнатюк, на них «припадає дуже малий відсоток мандрівних тем; переважно вони оригінальні». — Важніші видання переказів дали П. Куліш, В. Гнатюк і ін. Наукові праці про перекази мають здебільша спеціяльний характер сюжетових дослідів.


Новелі.

46. Вкінці до II. періоду відносимо теж повстання народніх новель, т. зн. «оповідань основаних на побутовому тлі без примітки чудесного елементу», але зате часто з мандрівними новелістичними й анекдотичними мотивами, що прийшли на Україну широкою струєю з перекладною візантійською літературою. Бодай деяка частина цих новель сягає своєю ґенезою, думаю, до княжих часів. — Видавав народні новелі головно О. Роздольський, є вони також у численних інших етнографічних збірниках.

Лицарський епос.

47. Ось так народня поезія в II. періоді не тільки що не завмерла, але й далі процвітала, розвивалася та почала доволі тісно навязувати сюжетово і стилево на нові форми життя і на письменство. Але крім того повстала вже дуже скоро в Київській державі також окрема двірська й лицарська, штучна усна поезія, творена й поширювана окремими двірськими й військовими поетами-співцями. Цей український лицарський епос сягає своїми початками ще в передхристіянські часи. На княжих і лицарських дворах були вже тоді окремі професіональні співцічужинці, звані скоморохами. Своїми комедіянтськими костюмами, збереженими на фресках сходів київського собору св. Софії, нагадують ці скоморохи західноєвропейських середньовічних весельчаків-співаків. Дуже скоро вони сприятелювалися з місцевими українськими співцями та зовсім зукраїнщилися. «Пісня поета-скомороха при акомпаніменті гри на гуслях робила сильне вражіння на зібраних (scil. на княжих і лицарських бенкетах). Він співав про давнину й нові часи, уводячи в свою пісню приспіви, приспівки й дотепні вислови та приповідки. Ціллю його пісні було виславлення давніших лицарів і сучасних князів». (М. Возняк). Мабуть останки з такої лицарської епопеї переховала нам усна традиція у віршованих і ритмічних частинах відомого старовинного історичного переказу про Михайлика і Золоті Ворота в Києві.

Билини.

48. В цих поетичних фрагментах бачать українські вчені один із доказів. безсумнівної українськости пребагатого скарбу усних княжо-дружинних поем, званих билинами, а дохованих до наших часів лише в московській мовній формі. Є це чудові, широко-епічні думи про подвиги українських легендарних героїв та історичних князів. Оспівують і прославляють діла прадавніх українських «богатирів» Ольги, Микули, Святогора, Самсона, Сухана, а головно пізніших героїв «Київського кругу» Іллі Муромця, Олексія Поповича, Добрині, Дуная, Чурила, Дюка, Соловея і ін.; особливо ж славлять улюбленого українського князя «ясне сонечко» — Володимира Великого. Билини витворилися в Княжій добі на українському ґрунті, підчас татарського і московського лихоліття у нас забулися, але збереглися на півночі у москалів.


Боян, Митуса.

49. Від билин, творених професійними двірськими поетами-співцями та ширених усною традицією, але своїм змістом, стилем і формою приналежних без сумніву до штучної двірської лицарської епіки, — вже лише крок до писаної двірської і дружинної поезії. Маємо старі згадки про українських двірських співців, серед яких були напевно і вчені поети-письменники. Заховалися навіть імена таких двірських поетів-співців Бонна і Митуси, — але з писаних поетичних творів того часу дійшло до нас дуже мало, хоч напевно це була колись ціла велика і цінна поетична література.


Слово о полку Ігореві.

50. Цю велику втрату винагороджує нам єдиний у своїм роді на цілий світ поетичний памятник старовинної лицарської епіки — «Слово о пт»лку ИгоревЬ, Игоря, сьіна Свягьславля, внука Ольгова». Ця поема, відкрита при кінці XVIII. стол. ґр. О. Мусін-Пушкіном у Ярославлі в списку XV. — XVII. стол. і знана нам тепер лише з хибної копії і московського видання 1800. року (бо оригінал пропав при пожежі Москви 1812. р.), — походить з часу ок. 1187. р. і оспівує нещасний похід князів Ігоря сіверського, Всеволода трубчевського, Володимира путивельського І Святослава рильського проти половців у 1118». році, описаний подрібно также у літописі.

Після поетичного вступу невідомий автор, мабуть лицар-учасник того походу, оповідає про сам похід та нещасні знаки, що віщували невдачу, далі про першу велику побіду українських військ над Половцями, та вкінці про нещасний бій, про перебування князя Ігоря в половецькому полоні і його втечу на Україну. Цей основний зміст поеми перетканий чудовими ліричними й лірично-поетичними самостійними вставками в роді плачу Ярославни, сну кн. Святослава, «золотого слова» до українських князів і т. п. Поема повна чудових описів природи, надиханих ще деякими поганськими мітичними уявленнями, та тісно з настроєм природи звязаних воєнних подій.

Ідейно — поема вся пронизана патріотичним патосом та пророцьким гнівом на українських князів, що вони своїми міжусобицями запропащують рідний край — але також величньою свідомістю могутности Української Держави та краси української землі. Літературно — це твір виїмкового поетичного ґенія, який зумів у схему старої лицарської поеми влити стільки ліричного тепла й драматичного руху, що витворив мабуть найкращий зразок дружинного епосу всіх часів.

Стилістика, поетичні звороти й образи та ритміка «Слова» сполучують у досконалих формах високу літературну культуру того часу з народньопоетичною стихією в одну чарівну цілість.

«Слово о полку» поставило українське письменство в ряд найкращих літератур світа. Поема ця переложена на всі культурні мови та всюди викликує й досі живе літературне й наукове зацікавлення.

У звязку з модними в романтичній добі літературними фальсифікатами в роді чеських короледворського і зеленогорського рукописів, появилися були в чужинній науці сумніви щодо автентичности і старовинности «Слова». Ті сумніви, головно московського вченого Каченовського і його «школи», розвіяла без решти дбайлива наукова аналіза памятника, а головно факт, що «Слово» було популярне на Україні вже в Княжій добі та викликало виразні літературні наслідування в XIV. — XV. вв. («Слово про Мамаєве боєвище», «Задонщина», «Слово о погибелі руської землі», апокрифічне «Слово про Лазареве воскресення» і ін.). Тому й найновіша спроба оживити дискусію про «автентичність» нашого найціннішого літературного памятника, видвигнена кілька років тому в славістичних колах Франції, не знайшла ані в українському, ані в міжнародньому науковому світі ніякого поважного відгомону.


Загальний погляд.

51. У час розцвіту українського великодержавного життя та високовартісної візантійської культури на наших землях у XI. — XIII. вв. процвітала в нас теж дуже високо розвинена література, що була на свій час одним з найвизначніших проявів поетичного хисту й умової дозрілости серед тодішніх європейських народів.


Ідейні вартості.

52. Головні ідейні вартості цього найстаршого, а заразом і найціннішого українського письменства — Це в першу чергу ширення Христової науки й моралі серед українського народу, але не в меншій мірі також вщеплювання любови до рідної землі й народу, патріотична дбайливість за добро держави та почуття високої національної гідности. Оці визначні ідейні ціннощі вирощуються в усіх визначніших літературних творах II. періоду на психічному тлі сильного релігійно-національного, лицарського патосу, войовничого духа й активістичного, боєвого світогляду. Лицарі духа — черці і лицарі меча — князі й дружинники, як найвизначніші письменники тої доби, позначили свої великі твори печаттю лицарського духа та створили таким чином високі ідейні ціннощі, яких пізніші покоління в своїй малості довго не вміли, а то ще й досі не вміють збагнути: приписують найстаршому українському письменству такі прикмети, як «мертву церковщину, нежиттєвість, пасивність» і т. п., а цим не лише що роблять велику кривду нашим найбільшим письменникам усіх часів, але й зраджують свою власну духову неспроможність вилетіти на ті ідейні вершини, на яких тоді наше письменство було дома.


Мистецькі вартості.

53. Літературно й мистецько це наше найстарше письменство було, на свій час, вповні адекватне своїй високій ідейній вартості. Коли й чужа літературна мова ставила тут важкі перешкоди, то тим більша заслуга наших тодішніх письменників, що вони з цими перешкодами повідно боролися. Стилево розвивалося це наше письменство під переможним, але в ніякому разі не шкідливим впливом високомистецького візантійського стилю, який теж уже тоді наложив тривалу печать на все наше культурне життя аж до нинішніх днів. Візантійські стилеві принціпи, зясовані на вступі цієї глави нашої праці, знайшли своє найповніше пристосування саме в цьому періоді нашого письменства і багато причинилися до його культурної й мистецької високоякісности.

З другого боку, сильна стихія народньої словесної творчости перелилася з І. періоду і в це стилево чуже для неї письменство та поволі довела до витворення своєрідних, українських форм цього по своїй суті візантійського літературного стилю.

Наукова література до II. періоду.

М. Грушевський: Ілюстрована історія України. Київ 1918.

М. Возняк: Історія української літератури I[опрацювання скану]. Львів 1920.

K. Krumbacher: Geschichte der byzantischen Literatur. Bd. II., Miнхен 1897.

K. Krumbacher: Die byzantische Literatur. „Kultur der Gegenwart“ I. 8. Скорочення вище наведеної великої праці Крумбахера.

J. Strzygowski: Orient und Rom. 1901.

O. Wulff: Altchristliche und byzantische Kunst. Handbuch der Kunstwissenschaft II. 1924.

C. Neumann: Byzantische Kultur und Renaissance-Kultur 1903.

J. Bidlo: Byzantská kultura, jejf vznik a význam. 1917.

K. Dieterích: Geschichte der byzantischen und neugrie- chischen Literatur. 1902.


N. Jagič: Zur Entstehungsgeschichte der kirchenslavifchen Sprache. Вид. II. Берлін 1913.

А. Котляревский: Древняя русская письменності. Петербургъ 1895.

П. Владиміровъ: Древняя русская литература Кіевскаго періода XI. — XIII. в. Київ 1901.

Б. Лепкий: Начерк історії української літератури І. Коломия 1909.

М. Грушевський: Історія української літератури.

І. Франко: Апокрифи і лвґенди т. І. — V. Памятки українсько-руської мови і літератури. Львів 1896-1910.

П. Владиміровъ: Научное изученіе апокрифовъ вь русской литературѣ во второй половинѣ настоящаго столѣтія. Университетскія извѣстія 1900, II.

С. Руданський: Твори. Львів 1895 — 1903.

І. Котляревський: Твори. Вид. «Руська письменність», Львів.

А. Веселовскій: Изъ исторіи романа и повісти. Петербургь 1886 — 88.

І. Франко: Йоасаф і Варлаам, старохристіянський духовний роман. Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка VIII, X, XVIII, XX.


Антоній арх. (Владковскій): Древне-русская проповѣдь и проповѣдники въ періодъ до-монгольскій. Православное Обозрѣніе 1881. Також у книжці «Изъ исторіи христіянской проповѣди», вид. II. Петербурга 1895.

И. Ждановъ: Слово о законі и благодати и похвала Кагану Владимиру. Сочиненія І. Петербург 1904.

Н. Никольскій: О литературныхъ трудахъ митрополита Климента Смолятича, писателя XII. вѣка. Петербурга 1892.

Макарій арх.: Св. Кириллі», єпископі» туровскій, какі> писатель. Извѣстія II. Отдѣленія Имп. Академій Наукъ» V.

В. Чаговець: Преп. Ѳеодосій Печерскій, его жизнь и сочиненія. Київ 1901.

А. Кадлубовскій: Очерки по исторіи древнерусской литературм житій святыхъ. Варшава 1902.

И. Свѣнцикій: Поученіе Владимира Мономаха дѣтямъ. Львів 1902.

М. Грушевський: Нестор і літопись. Збірник «Привіт Іванові Франкові». Львів 1898.

А. Шахматовъ: Размсканія о древнѣйшихъ русскихъ літописныхъ сводахъ. Петербург 1908.

А. Шлецеръ: Несторъ. Русскія лѣтописи на древнеславянскомъ языкъ. Ч. І. — III. Петербург 1809, 1819.

М. Веневитиновъ: Хожденіе игумена Даніила въ Святую Землю въ началѣ XII. вѣка. Петербург 1877.

В. Гнатюк: Галицько-руські народні лєґенди І. — IL Єтноґрафічний Збірник 12 — 13.


В. Гнатюк: Етнографічні матеріяли з Угорської Руси. Тт. І. і VI. Етноґрафічний Збірник 3 і ЗО.

П. Ивановъ»: Изъ области малорусскихъ народныхъ легендъ. Этнографическое Обозрѣніе 1890, V, VII. 1891, IX. 1893, XVII — XVIII. М. Васильевъ: Украинскія легенды и вѣрованія, связанныя съ именами нѣкоторихъ святихъ. Этнографическое Обозрѣніе 1895, XXVII.

Н. Сумцовъ: Очерки исторіи южнорусскихъ апокрифическихъ сказаній й пісень. Кіевская Старина 1887. VI — VII, IX, XI.

П. Кулѣшъ: Украинскія народныя преданія. Чтеніе Московскаго Общества исторіи и древностей, 1847.

В. Гнатюк: Етнографічні матеріяли з Угорської Руси, т. II. і VI. Етнографічний Збірник 4, ЗО.

О. Роздольський: Галицькі народні новелі. Етнографічний Збірник 8.

Л. Майковъ: О билинах!» Владимирова цикла. Петербург!! 1863.

О. Миллерь: Илья Муромеці» и богатирство кіевское. Петербург!» 1869.

Н. Дашкевичъ: Къ вопросу о происхожденіи русскихъ былинъ. Кіевскія Университетскія Извістія 1883. Чтенія въ Историческомъ Обществѣ Нестора лѣтописца IV.

Н. Дашкевичъ: О существованіи билинъ въ Южной Руси до половини XVII. вѣка. Чтенія въ Меторическомъ Общѣствѣ Нестора лѣтописца II.

А. Потебня: Слово о полку Игорев^Ь. Тексті» и примічанія. Воронежі» 1878.

Е. Барсовъ: Слово о полку Игоревѣ какъ художественный памятникъ кіевской дружинной Руси. І. — III. Москва 1887 — 1890.