Історія української літератури/Книжка перша/III. Пізньовізантійський переходовий стиль

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Історія української літератури. Книжка перша (1941
Микола Гнатишак
III. Пізньовізантійський переходовий стиль
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
III. Пізньовізантійський переходовий стиль.


Послаблення культурного життя.

1. Незвичайні й повні культурних протиріч були ті три сотні літ, що їх виповняє худе словесне жниво, — після багатства київського золотого періоду. Вже в половині XIII. віку почався занепад могутньої Київської держави, спричинений незгодою між нашими князями, а далі московськими і татарськими наїздами. Разом зі занепадом державности на українському Сході прийшло і деяке послаблення культурного життя, — хоч про повний занепад культури і про перервання літературних традицій, як цього хочуть деякі дослідники, — і тут не може бути мови.

Західні впливи.

2. Українська державність ще ок. 100 літ процвітає за династії Романовичів на заході, в Галичині й на Волині, — і там розростаються на візантійсько-українському літературному підкладі вже й деякі культурні впливи европейського Заходу, що жив ще тоді, в XIII. — XIV. вв., під знаком могутнього середньовічного стилю — ґотики. Дуже інтенсивні звязки українських духовних і світських кол Галицько-Волинської держави з европейським Заходом кажуть догадуватися, що культурні й літературні впливи того Заходу, а з ним і ґотичних духових первнів, не могли бути у нас надто малі.


Ґотика й українська культура.

3. Конкретно ці впливи ґотики, здавалося б, дуже мало помітні, — а зложилися на це три важні причини. З одного боку: хоч ґотичний архітектурний стиль зі своїми стрункими, філіґриновими конструкціями є повним контрастом до могутніх луків і обємистих бань візантійського архітектурного стилю — то вже в малярстві стрічаємо між обома цими стилями далеко більше спільних рис, а в областях духової культури, отже і в літературі, вони мають таки дуже багато спільного своєю аскетичною, антинатуралістичною поставою до життя та своєю структуральною й стилевою звязаністю. Тому й ґотичні впливи на українське письменство, якщо такі справді були, виявлялися в візантійсько-словянських зовнішніх формах і по суті небагато чим відріжнялися від впливів візантійських та з ними часто спливали водно. Друга причина, що могла до певної міри затерти західні, ґотичні впливи в нашому письменстві, це був факт, що при кінці XIV. і в XV. вв. пробив собі шлях на українські землі свіжий подув візантійської культури в обновлених формах т. зв. південнославянського відродження, і міг закрити собою чимало деталів західнього культурного впливу. Вкінці третя причина — це була взагалі чисельна й якісна вбогість наших літературних надбань того часу. Нечисленні й літературно слабі твори не були спроможні належно відбити в собі ці західні культурні впливи, яких перша хвиля тоді мабуть таки пройшла була Україною.


Україна і Захід.

4. Важним проявом цих західніх духових впливів були передусім спроби нашого вищого духовенства церковно зєднати Україну з Римом; спроби, роблені спершу з ініціятиви короля Данила, а далі, вже в XV. ст., митрополитом Григорієм Цамвлаком у Констанці, митрополитом Ісидором у Фльоренції, та вкінці відомим Мисаїлом. Крім того не без великого культурного впливу були звязки Романа і Данила з римським Апостольським Престолом, інтенсивні дипломатичні зносини Романовичів зі західніми державами та родинні й династичні звязки тодішніх наших князів з західньоевропейськими панівними домами, а українських вельмож зі західніми шляхетськими родами.

Але передумова дійсного культурного розцвіту в III. періоді, сильна Галицько-Волинська держава, жила закоротко на те, щоби принести буйні плоди і на літературній ниві. З 1340. poкомдинастія Романовичів вимерла і почалися для держави важкі часи. Короткотривала боярська влада, потім наїзд польського короля Казимира, далі панування угорського короля Людвика, — все це довело вкінці в 1387. р. до закріплення польської влади в Галичині. Інші українські землі заняла в XIV. стол. Литва; яка теж скоро підпала під польські державні впливи.

«Вже ґеоґрафічне положення України — пише М. Возняк — вимагало її зносин зі Заходом, бо ж вона має своїми сусідами й угрів, і словаків, і поляків. Ці зносини стали тим живіші, коли західні українські землі дісталися під польське и литовське панування и коли останнє поширилося також на інші українські землі. В звязку з західніми впливами стояв і приплив течії живої мови до письменської. В Литві появилися сойми і маґдебурське право, все це закликало до державного життя найвищий і середньо ній шари міської кляси суспільства».


Експансія української культури.

5. І саме серед цих умовин повторилася стара історія про те, як то менше культурний завойовник підпадає під непереможний культурний вплив побідженого, політично слабого, але високо-культурного народу. Таке сталося колись з Римлянами після упадку Греції, так було і з диким племенем болгар, яке вправді завоювало словянську землю, але само приняло мову, культуру і звичаї побіджених так, що болгарский нарід дуже скоро став словянським. Таксамо і малокультурні литовці, а з ними і білорусини, вповні підпали під вплив старої української культури. Українська літературна мова того часу, вже сильно наближена до народньої і пронизана західньо-словяніськими впливами, стала урядовою й літературною мовою Литовської держави, а також сильно проявилася в урядовому й культурному житті Польщі.


Переходовий стиль.

6. Ось так українська література впродовж XIV. і XV. стол. навязала перші поважніші звязки з західнім світом та витворила на основі схрещення східніх і західніх культурних впливів свій власний переходовий стиль.


Пізньовізантійські впливи.

7. Та мимо згаданих вгорі, покищо лише фрагментарних західніх впливів, ціла українська література III. періоду залишилася всетаки в основі під рішальним візантійським впливом, і було б злишнім відділювати письменницьку творчість того часу в окремий від попереднього періоду, якщо б ці візантійські впливи, що йшли на Україну в XIII. — XV. вв., не ріжнилися дуже сильно від візантійського культурного впливу XI. — XII. вв. Не була це вже та глибока й блискуча, візантійська культура старих часів, яка ставила нас у ряди найкультурніших народів сучасного світа; були це лише декадентні залишки славного минулого, відомі під назвою пізнього візантинізму. В літературі проявляється та дегенерація стилю головно гіпертрофією порожньої реторики, несмачним переборщуванням, многословністю, напушистістю й недостачею змислу для композиції — при одночасній убогості й одноманітності зміслу. Цей пізньовізантійський літературний стиль — якого неґативні' сторінки у нас ще й посилювалися загальним занепадом. культури з огляду на московське і татарське лихоліття — настільки ріжниться від здорового, ідейно й мистецьки повновартного візантійського стилю попередніх віків, що при розгляді літератури в мистецько-стилевому аспекті конечно треба його виділити, як щось окреме від дійсного візантинізму і трактувати в рямках осібного періоду. Це тим більше, що, як уже вгорі зясовано, на цю пізньовізантійську основу почали в III. періоді поволі наверствовуватися й деякі західні впливи, і тимсамим цей наш пізньовізантійський стиль набрав рис переходовости та ще більше відчужився від дійсного візантійського стилю.


Живучість літератури.

8. Література Києва другої половини XIII.

віку — ще своїм загальним тоном і стилем мало відріжнялася від творчости попередніх, щасливіших досятиліть та носила на собі дальше всі основні риси візантійства. Навіть серед важких умовин татарського лихоліття, серед безупинних воєн, наїздів і страхіть, українська література не умерла. Її культурні підстави були надто сильні, а духовий гарт української стихії незломний.


Літературні збірники.

9. Але, подібно як у самих початках нашого письменського розвитку, починає й тепер, на місце оригінальної творчости, набирати повної переваги неориґінальна, перекладна й компілятивна література. Особливою популярністю тішилися в ті сумні часи знов літературні збірники релігійно-морального й філософічного змісту. Такими спадкоємцями славних традицій «Збірників Святослава» та «Пчел» були тепер на нашому ґрунті дальші подібні перекладні компіляції, що ходили по Україні в чисельних, більш або менш самостійних відписах і редакціях. У збірнику «Книгы глаголаемыя Златая Чепь, на поученіе всім?) крестьянамъ (Книга звана ЗолотийЛанцюг, на науку всім христіянам) читали наші предки низку поучень-проповідей на теологічні й життєво-моральні теми, м. ін. і поучення українських авторів Кирила Турівського й Серапіона. Основні ідеї великого збірника понад півтори сотні «поучень» п. з. «Книга глаголаемая Измарагдъ, въ ней же всякая ухищренія божественнихъ писаній истолкована святими отцы», — звіршував І. Франко в своїй поетичній збірці «Мій Ізмараґд».


Історичні твори.

10. З інших неориґінальних письменницьких творів, що ширилися в той час по Україні, слід ще згадати пізньовізантійські хроноґрафи, або у нас, «літописці», себто огляди всесвітньої історії, відомі в нас у кількох редакціях.


Антисемітська біблійна історія.

11. Історія Старого Завіта з сильною протижидівською закраскою є предметом т. зв. «Толкової палєї».


Українські письменники.

12. Ориґінальна українська література того часу може похвалитися лише нечисленними і не дуже визначними письменниками. Головніші з них — це митрополит Кирило і єпископ Серапіон.


Кормча книга.

13. Про Кирила слід сказати, що він старався зарадити нашому культурному занепадові м. ін. спровадженням з Болгарії старого, славного «Комоканону» або «Кормчої книги», збірника коментованих візантійських церковних і світських законів, що таким чином почали поважно впливати також на дальше вироблення українського світогляду.


Митрополит Кирило.

14. У склад тої «Кормчої книги» увішов на українському ґрунті також «Устав» і «Поученія» для духовенства, яких автором був сам же митрополит Кирило. Тут він м. ін. дає опис тодішнього політичного лихоліття України і закликає до морального й громадянського відродження.


Серапіон.

15. Серапіон (помер 1275.) писав гарні, своїм змістом життєво-актуальні та пронизані гарячим почуванням проповіді-поучення. В цих своїх творах автор виявив глибоку ідейність і патріотизм. Про траґічний занепад нашої держави читаємо у нього напр. ось які памятні, і нині гостро-актуальні, пронизані глибоким смутком, слова:

Тоді навів на нас Господь Бог народ немилосердний, народ лютий, народ, що не пощадить ні молодої краси, ні немочі стариків, ні молодости дітей. Рушили ми на себе гнів Бога нашого… Зруйновані Божі церкви, зневажені свячені сосуди, подоптані святині, святителі дісталися в поживу мечеві; тіла преподобних черців кинено на жир птахам. Кров наших батьків і братів, як многа вода, напоїла землю. Щезла сила наших князів і воєводів; наші хоробрі, переняті страхом, утекли; багато наших братів і дітей відведено в полон, наші села запустіли й поросли хабаззям. Наша величність спокорніла, краса погибла; наше багатство дісталося їм у користь; наш труд одержали в спадщину невірні; наша земля стала добром чужинців; і самі ми стали знеславлені у всіх тих, котрі живуть в сусідстві нашої землі, посміховищем для наших ворогів, бо ми самі звели на себе, як дощ з неба, гнів Божий… (Перекл. М. Возняка.) Сербські й середньоболгарські впливи.

16. З кінцем XIV. століття почала плисти на Україну нова струя змодифікованого й дещо оживленого літературного візантинізму з Сербії й Болгарії, де настало в XIII. — XIV. вв. замітне відродження культурного життя. Ці південнословянські, а зокрема сербські впливи приносили нам головно в памятках, що повставали в Дальматії, поруч візантійських, також деякі західньой південноевропейські культурні елементи. Знову ж т. зв. середньоболгарські впливи принесли нам перші подуви пізніше такого плідного в українській літератури атонського аскетизму.


Кипріян Цамблак.

17. Розсадником цього світогляду став у нас болгарин, київський митрополит Кипріян Цамблак, автор «Життя митрополита Петра», що був колись черцем манастиря в Двірцях коло Жовкви.


Григорій Цамблак.

18. Братанич Кипряна, Григорій Цамблак був потім також київським митрополитом та вславився своїми проповідями в стилю пізньовізантійської бомбастичної реторики і панегіриками.


Перші унійні заходи і українська література.

19. Григорій живо занявся був у 1418. році на константському соборі справою унії української церкви з Римом, і хоч заходи покищо не мали конкретного успіху, то залишили по собі не лише ідеологічні, але й літературні сліди в двох Григорієвих панегіричних промовах. Є це привітання папі Мартинові V., що його виголошено в Констанці в латинському перекладі, і «Григорія архиепископа киев-ьского и всея Руси слово похвалное», звернене до всіх членів константського собору; в тому «слові» є вже, крім панегіричних фраз, також деякі конкретні завваги в справі нарад над унією української церкви з Римом.

Ніяких важніших літературних слідів того роду не залишили пізніші унійні заходи київського митрополита Ісидора на фльорентійському соборі 1439. р.

Зате найбільшою уніоністичною літературною памяткою тих часів є відоме «Посланіє» кандидата на київську митрополію Мисаїла до римського папи з року 1476. Тут Мисаїл вправді попадає в пересадний пізньовізантійський панегіричний тон, але в деяких частинах свого «Посланій» також своєрідним способом торкається важних українських релігійно-церковних справ.

Ще й нині дуже актуальні в площині українскопольської недавньої боротьби за унію, напр., такі слова Мисаїла:

Бо треба любовною премудрістю, лагідністю віданаматися, щоб зовсім не вимагати зброї лютости на поправу пастви. В наших бо землях бачимо багатьох з боку західньої церкви таких по імені пастирів (всії. польських священиків), які держаться того звичаю, що думають лютістю побільшувати стадо й більше гублять з нього, віддають гідних судові, вяжуть їх і мучать, інших силою тягнуть «із благочести во благочестіє», руйнуючи союз мира, любови зависним гнівом. Бо то незручний пастир, перелякавши своїм криком, нагло та швидко знищив і викинув овечку зі свого стада, то кинувши палицею, перестрашуючи ворогів, потрапить у голову й побачить перед собою трупа; то знову, стративши голову в запалі, пхує ногою й поламає хребет або ребряні кости, які заслоняють натро. А милосердний пастир свобідний і далекий від того всего (переказ М. Возняка).

З XV. стол. походить також прихильна для унії «Молитва Господу Богу нашему Іисусу Христу, къ святьій Тройци єдиносущній, къ святому архистратигу Михайлу и Гаврилу и ко всімъ святвімъ и къ святій госпоже Богородицы з славними апокрифічними первнями.


Києво-печерський патерик.

20. Появлялися в ті часи також нові, все далі поширювані й доповнювані редакції славного «Києво-печерського патерика», найкращого мабуть європейського зразка гаґіоґрафічної літератури і одної з найпопулярніших українських книг.


Церковні книги.

21. Появлялося теж чимало наново переписуваних богослужебних книг та списків св. Письма, головно багато Євангелій. Ось деякі цікавіші з цих останніх, Луцьке Євангеліє XIV. в., Четвероєвангеліє XV. в. з бібліотеки Духовної Академії в Києві, Загорівське Євангеліє з Волині, Турійське Євангеліє також з Волині і б. інш.

Еволюція літературної мови.

22. На церковних книгах, що походять з III. періоду, особливо добре можна прослідити еволюцію в нашій літературній мові від староболгарської мови давнього типу, через церковно-словянську мову української редакції, через середньо- болгарські язикові впливи, аж до повільного формування нової, середньоукраїнської книжної мови.


Палєоґрафічний розвиток української книжки.

23. Видно на церковних книгах теж палєоґрафічний розвиток української книжки, себто перехід у техніці писання кирилицею від старого, великого й простолінійного, гарного уставу, через ріжні рукописні відміни того ж уставу і т. зв. полууставу аж до перших типів, що наближаються до середньоукраїнського скоропису. Зокрема ж добре видний тут у ініціялах, заставках і мініятурах стилевий розвиток від строгих форм старого візантинізму до буйного плетінкового, рослинного, а навіть звіринного орнаменту й живої фіґуральної ілюстрації XIV. — XV. вв. та навіть до перших памятків на західній ренесансовий стиль у XVI. в.


Література XV.—XVI. вв.

24. Головні західньоукраїнські літературні памятки XV. й першої половини XVI. в. своїм характером дещо відмінні від пізньовізантійської письменської творчости Києва XIV. століття. На тій же самій пізньовізантійській основі тут уже виразно пробиваються мовні, стилістичні, а то й змістові впливи Заходу. Поволі формується середньоукраїнська канцелярська і книжна мова з перевагою народніх українських, білоруських, а також польсько-латинських первнів над староболгарською основою, формується новий стиль свобідного оповідання, що далі все вільніший від пізньовізантійських реторичних шаблонів.


Короткий Київський літопис.

25. Ще найбільше зближений до пізнього візантійства т. зв. Короткий київський літопис, що дає витяг з наших старих літописів і їх продовження в формі хронікарських записок, що походять з Волині кінця XV. в.


Литовсько-руські літописи.

26. Зате найцінніші наші літературні памятки XV. й першої половини XVI. в., а саме Литовсько-руські літописи в чотирьох редакціях, переповнені історичним і літературним матеріялом,  — мають на собі вже сильні сліди нового стилю, наближеного не так до пізньовізантійських наших літературних памяток, як радше до литовсько- руського канцелярійного способу вислову. Літописи ці писані живо, цікаво, просто, без реторства й цвітистости, — але з сильною примішкою польської мовної стихії.


Правнича література.

27. Подібними рисами відзначається стиль литовсько-руських правничих памяток XV.—XVI. вв., а саме «Судебника» кн. Казимира 1468. р. і славного «Литовського статуту» 1529. р., які є знаменитим доказом української культурної гегемонії в Литовській державі та різким стилевим переходом від пізньовізантійського періоду до українського ренесансу.

Поезія.

28. Найслабше представляється в III. періоді поезія й белетристика, з якої, крім дрібних памятків у литовсько-руських літописах, не залишилося нічого замітнішого, тай мабуть і мало що було. Часи не такі.

Один лише простий нарід не втратив змислу для поезії й далі любовно плекав свої пісні й казки й перекази й леґенди, все нові до них додаючи життєві мотиви.

Історичні пісні.

29. До тих часів слід віднести ґенезу чудових українських історичних пісень, зокрема з мотивами татарського лихоліття, яке, щоправда, тривало в Україні ще довго й пізніше, але в III. періоді почалося й набрало найвищої напруги. Суґестивну силу описів того лихоліття у проповідях Серапіона нагадують чудові народні пісні про татарські наїзди, — пісні, що зародилися напевно ще в XIII. стол., а вповні розцвіли, під впливом твердої дійсности, мабуть з кінцем XV. століття. Всі добре знаємо понуру поетичну інтродукцію до тої глибокої поезії народнього траґізму:

Зажурилась Україна, що ніде прожити:
Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.
Ой, маленьких витоптала, великих забрала.
Назад руки постягала, під хана погнала…

Своєрідним чаром поетичної народньої душі віє на нас із пісні:

Ой у полі береза стояла,
На березі зазуля кувала…
Питалася в зазулі береза:
Чом, березо, біла, не зелена?
Як я маю зеленою бути?
Підо мною стояли татари,
Шабленьками гилля обтинали.
Ясненькії вогні розкладали,
Копитами землю толочили,
Зпід коріня води добували,
Вороного коня напували.

Глибоке співчуття викликає знову такий простенький та неповторний образ:

За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять:
Село наше запалили
І багацтво розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Що на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан вється,
А по ногах ланцюг бється.
А я бідний з діточками
Піду лісом стежечками.

Народня поезія про татарське лихоліття — це приклад, на які вершини поетичної творчости здібна піднестися словесна творчість простолюддя.

Загальна оцінка.

30. Стилістична амплітуда від пізньовізантійської маніри Серапіона до західнього канцелярійного тону Литовського статуту вповні оправдує наше окреслення III. періоду історії української літератури, як періоду переходового, в якому тон надавав вправді ще упадковий пізньовізантійський стиль, але поволі на його тлі зарисовувалися сильні західні впливи.

Ідейно цей переходовий період не був настільки упадковий, як стилістично, і давав нам далі, зокрема в творах високих духовників і в народній поезії, сильні, траґічні реліґійно-патріотичні акцепти.

Як змістово так і стилево ті дивні й сумні часи несли в собі вже зародки великих вартостей, що блискуче розцвіли в недалекій, славній добі українського ренесансу. Перші проміні тої відродженецької доби сягають до XV. століття, а одним з найважніших таких промінів є поява перших кирилівських, українських друкованих книжок, виданих заходами українського князя Константина Острозького старшого в рр. 1491 — 1493 в друкарні німця Швайпольта Фіоля в Кракові. В цій події символічно назначений напрямок цілого дальшого українського культурного й літературного розвитку: на Захід!
Наукова література до III. періоду

М. Возняк: Історія української літератури І. Львів 1920.

Б. Лепкий: Начерк історії української літератури II. Коломия.

О. Миллеръ: О древне-русской литературѣ по отношенію къ татарскому игу. Древняя и новая Россія 176, VI.

В. Извергинъ: Матеріалы для литературной исторіи древне-русскихъ сборниковъ. Сборникъ статей Отдѣленія русскаго языка и словесности Имп. Академіи Наук, 81.

В. Яковлевъ: Къ литературной исторіи древнерусскихъ сборниковъ. Опытъ изслѣдованія Измарагда. Одесса 1893.

І. Франко: Мій Ізмараґд.

А. Рыстенко: Матеріалы для литературной исторіи толковой палеи. Извѣстія Отдѣленія русскаго язика и словесности Имп. Академіи Наук 1908, II.

А. Поповъ: Обзоръ хронографовъ русской редакціи. І—II. Москва 1866—1869.

И. Срезневскій: Обозрѣніе древнихъ русскихъ списковъ Кормчей книги. Петербургъ 1897.

Е. Пѣтуховъ: Серапіонъ Владимірскій, русскій проповѣдникъ XIII. вѣка. Петербургъ 1888.

Н. Аристовъ: Замѣтка о поученіяхъ епископа Серапіона. Труды III. археологическаго съѣзда II.

Е. Пѣтуховъ: Болгарскіе литературные дѣятели древнѣйшей эпохи на русской почвѣ. Журналъ Министерства нар. просвѣщенія 286.

А. Яцимирскій: Григорій Цамвлакъ. Очеркъ его жизни, административной и книжной дѣятельности. Петербургъ 1904.

A. Петрушевичъ: Пославніє Мисаїла (текст). Литературный Сборникъ Галицко-русской Матицы 1869, III.

Б. Бучинський: Грамота Мисаїла і грамота Ніфонта. Записки Українського Наукового Товариства в Києві XIII.

П. Симони: Къ исторіи обихода книгописца, переплетчика и иконнаго писца при книжномъ и иконномъ строеніи. Матеріалы для исторіи техники книжнаго дѣла и иконописи. Петербургъ 1906.

B. Стасовъ: Картины и композиціи скрытыя въ заглавныхъ буквахъ древнихъ русскихъ рукописей. Памятники Общества любителей древней письменности Петербургъ 1884.

Ю. Тиховскій: Такъ называемая краткая кіевская лѣтопись. Кіевская Старина 42.

Е. Карскій: Западно-русскія лѣтописи. Русскій филологическій Вѣстникъ 59.

И. Тихомировъ: О составѣ западно-русскихъ такъ называемыхъ литовскихъ лѣтописей. Журналъ Министерства нар. просвѣщенія 334, 335.

В. Антоновичъ и М. Драгомановъ: Историческія пѣсни малорусскаго народа. 1874—75.