|
І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї;
То одинокому мені
Здається, кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро,
Та наша славная Країна.
Аж бачу — там тілько добро,
Де нас нема. В лиху годину,
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село,
У те, де мати повивала
Мене малого і в-ночі
На свічку Богу заробляла,
Поклони тяжкиї бьючи;
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину... Добре, мамо,
Що ти зарані спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мій талан.
Аж страх погано
У тім хорошому селі;
Чорнійше чорної землі,
Блукають люде; повсихали
Сади зелені; погнили
Біленькі хати, повалялись;
Стави буръяном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люде подуріли, —
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть...
І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
І не в однім оттім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві... Гинуть, гинуть
У ярмах лицарські сини...
А препоганиї пани
Жидам, братам своїм хорошим.
Остатні продають штани...
Погано, дуже, страх погано
В оцій пустині пропадать;
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать і — мовчать.
А як не бачиш того лиха.
То скрізь здається любо-тихо
І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну;
А по-над ним зеленіють
Широкиї села;
А у селах у веселих
І люде веселі.
Воно б може так і сталось,
Як-би не осталось
Сліду панського в Украйні!...
|
