Автономія України
 |
АВТОНОМІЯ
УКРАЇНИ
Більше ніж кому иншому нам, українцям, далося в знаки панування старого ладу. Не досить того, що за старого ладу всевладні пани висмоктували всі соки з нашого працюючого народу, вони ще й пильно дбали, щоб наш робітник, наш селянин став чи не найтемнійшим, чи не найзабитійшим на всю Росію. Не дурно вони звали його «бидлом», то б-то темним та слухняним, як робоча худоба. Нашу мову, которою ми говоримо змалку, вони назвали мовою „хлопською“, „мужичою“, котрою сором говорити порядній людині. З шкіл, з церков, з суду, звідки тілька могли, виганяли нашу мову. Нам забороняли писати по-своєму книжки і газети, був навіть час, коли прилюдно не можна було заспівати нашої пісні. Нам накидали спочатку мову польську, а потім російську, буцім то панську, буцім то кращу від нашої української. Всякий знає, що з того виходило. Наш хлопець кінчав школу недоученим, бо вчили його мовою чужою, мало зрозумілою. Наш чоловік часто виходив з суду обдурений, бо не розумів „панської“ мови судді, адвокатів, або законів, писаних тоюж „панською“ мовою.
Наші гласні-селяни по земствах, думах сиділи мов глухі та німі, бо не розуміли, що говорили, читали, писали „пани“, а ці вертіли ними як хотіли та, звичайно, на свою користь. Наші робітники по фабриках, заводах були здебільшого чорноробочими, бо краща робота, з більшою платнею потребує людей більш знаючих, більш розвинених, наші ж робітники не здобули в школі, з іі наукою чужою мовою, нічого, крім може уміння підписати своє ім'я. Більше того. Школа відбила в них охоту до дальшої науки, до книжки, бо вони добре взнали що то за мука читати книжку, писану незрозумілою мовою. Наших людей було найбільше по всяких „Союзах Руського Народу“, цих прислужників панів та старого ладу. Як сліпий, ходячи навпомацки, остерігаючись то колоди, то пенька, то гиляки, не може поспіти за видющим, — так наш народ у всьому лишався позаду инших народів. Коли люде з иншого народу просто ставали до якогось діла, наші люди мусіли спочатку обминути оту колоду, отой пеньок — чужу, незрозумілу мову, часто попереду розбивши собі об нього лоба.
І на нашому лобі вже стільки було тих гуль, шо багато з нас забуло що тож гулі, та думало, що так воно і треба, що ходити з гулями так воно нам і личить. Оце було наше найгірше лихо. Спантеличені всякими панами, ми самі почали себе звати хахлами, мужиками, якоюсь наче гіршою породою людей, мову свою самі ми стали звати мовою мужичою. Хто трохи навчився говорити мовою чужою, російською, мав себе не знати за якого пана, цурався своїх батьків, братів, сестер. Отже все те, що має приносити людям користь, помогти їм вибитися з темноти, з злиднів, як от школи, земства то що, — у нас на Украіні давало людям камінь замість хліба, було для нас чужим і далеким, гірше того — прищеплювало нам зневагу до нашого рідного, приносило розбрат і ворожнечу в наші хати.
Так хитро-мудро орудовали нами пани вкупі з найбільшими панами-царями. Вириваючи у нас останній шматок крівавицею заробленого хліба, тримаючи нас у темноті, сіючи ворожнечу поміж нами самими, сподівалися, що зроблять з нас справжнє бидло Але ввірвалося. Забитий, затурканий, зневажений, без пошани сам до себе, наш народ, разом з иншими народами Росії повстав і роспалися пута віковіі. Вчорашні раби, невольники-робітники, салдати й селяни гукнули своє могутнє „зась!“ і самі стали хазяями своєї долі. Той, перед котрим ще вчора, здавалося, тремтіли всі народи Росії, Микола II і останній — арештований. Його прислушники — міністри, генерали та инші п'явки народу — в Петропавлівській кріпості, в тюрмі. Князі, графи, дворяни, все оте пишне панство, сціпивши зуби, затаївши злобу, запобігають ласки в революційного народу. Все, що ми ще так недавно звали „панським“ зникло, або затаілося, ждучи своєі загибелі. На його місце стає вільне, народнє. Нема тепер „панів“ та „мужиків“, є тільки вільні громадяни (граждани) Російської держави. Нема вже й мови „панськоі“ та „мужичоі“ — всі мови, і наша украінська, і руська, і польська та инші мають однакове право на життя, кожна з них по своєму гарна, кожній з них однакова честь, бо цими мовами говорять вільні, рівні в усіх правах люде. Годіж встидатися самих себе! Годі ламати свою вдачу, калічити свою душу на втіху панам та іхнім прихвостням! Будьмо горді що ми — украінці. Бо й наші салдати проливали свою кров за волю всієї Росіі і кровю своєю купили нам право на пошану цілого світу.
Пам'ятаймо ж що ми тепер вільні і наша доля в наших руках. Від самих лише одних нас залежить зробити так, щоб назад повороту не було, ми самі повинні тепер влаштувати наше громадське життя так, як це нам найкориснійше. Свідоме робітництво прямує скрізь до такого ладу, в котрому поруч з рівністю в правах, буде рівність і в достатках, в которому не буде бідних і багатих, бо земля, фабрики та заводи належатимуть всім і всі будуть працювати так, що кожний матиме змогу заспокоювати свої потреби. Час для сього ладу — соціялізму — ще не настав, ще малі наші сили, але ми мусимо дорогу до соціялізму зробити як найкоротшою, як найлекшою. Ми мусимо відвоювати від панів, буржуазії як найбільше. Аби ставши твердою ногою на міцних позіціях, росхитати і зруйнувати дощенту теперішнє царство капітализму. Ми повинні перш за все добитися для себе змоги жити по-людському. Визволитись з ярма повсякчасноі праці з ранку до ночі. Бо тільки тоді, коли людина не буде весь час ворушити руками, вона зможе і поворушити своїми мізками, знатиме і матиме силу боротися за своє щастя-долю. Ми повинні подбати, щоб робітник на заводі, в економії, працював не більше як 8 годин на день, щоб за свою роботу мав добру платню, щоб його праця, його здоровля, наражене раз-по-раз на небезпеку, оберігалося законами. Ми повинні подбати, щоб селянин мав стільки землі, скільки треба, щоб жити не злиднюючи.Основні закони про робітничу платню, про конфіскацію (забрання без грошей) земель у панів та про передання їх народу, повинні бути одні на всю Росію. Але ми знаємо, що Росія не скрізь однакова, вона величезна і багато в ній живе ріжних народів — українців, москалів (руських), поляків, латишів, естів, грузин, вірмен та инших; і самі вони неподібні одні до одних і земля в них не однакова і хазяйство ріжне: одні живуть переважно з хліборобства, другі з торгу та промислу, та й знов же ті промишляють одним, а ті другим, ті так хазяйнують, а ті инакше. Як не можна знайти двох людей у всьому подібних, так само не знайдемо двох однакових країв. З цього ми бачимо, що й становище робітництва та селянства теж не може бути по всій Росії однаковим. У нас, приміром, багато робітників працює по економіях, в багатчих селян, багато по сахарнях, гуральнях, броварнях, млинах; а от вже в Московщині таких робітників мало, там здебільшого, працюють на ткацьких фабриках, метальових, по рудниках (на Уралі), або займаються ремісництвом — кустарі. Отже праця цих наших робітників та московських дуже відмінна. Взяти хоч би те, що наші працюють на всіх тих заводах та економіях не цілий рік, як московські по своїх фабриках та майстернях, але тільки частину року. Наші сільсько-господарські робітники — сезонні робітники, а московські — постійні. Але і в нас є постійні робітники, як от в Катеринославщині, що працюють на рудниках, копальнях, метальових заводах. Та знов таки, умовини іхньоі праці не такі, як у робітників московських. Порівняти хоч би наших робітників з гірничоі та залізничоі промисловости з уральськими. Там робітники живуть, здебільшого, недалеко від заводів, мають своі садиби, грунти, поруч з заробітком на заводі мають вигоду і зі свого власного господарства. Вони часто сімейні і вся сім’я потроху заробляє на заводі. У нас — робітники зайшлі, багато безсімейних, живуть тільки з своєї заробітної платні. Наші робітники або українці, або москалі, а там часто трапляються татари, башкіри — люде дуже низькоі культури. Наші заводи краще роблять, як уральські, кращими машинами. Не прив'язані до якогось заводу своім майном, грунтом, більш незалежні, працюючи по багатших заводах, наші гірничні та залізничі робітники дістають і більшу платню, ніж робітники уральські. Отже з цього всього видно що для полагождення всіх робітничих справ однакових законів для всеі Росіі не може бути. Не може бути один закон і для сезонного робітника і для постійного. Мусять бути відміни і в законах та ріжних розпорядженнях і про постійних робітників наших, скажемо, украінських з одного боку, та московських, уральських з другого. А хто знає найкраще чого нашому робітникові бракує? Звичайно, він сам.
Отже пристосовання загальних для цілої Росіі законів про робітників до наших місцевих потреб та особливостей, доповнення та зміна іх на краще (не на гірше!) повинно належати нам самим. Нашою місцевою робітничою справою повинні порядкувати ми самі. Звертаючись до земельноі справи, ми також побачимо значні відміни межи нами та, наприклад, москалями, латишами то́ що. У нас і з них не однакова земля і не однаковий хліб та инші рослини на ній родять. Отож і хазяйнуємо ми по різному. Користуємось землею не однаково. У нас, на Украіні, селяни володіють землею инакше, ніж в Московщині. Там вся надільна земля належить всій громаді селянській. Од часу до часу там наново розбивають цю землю по числу душ сімейства, чи по числу дорослих робітників. У нас такого громадського володіння землею, можна сказати, ніде на Україні нема. У нас пани по економіях самі ведуть добре впорядковане господарство, там же, здебільшого, віддають землю частками селянам в аренду. Отож і селянської справи не можна вирішити для всієї Росіі на один манір. Закон про відібрання землі у панів має бути один на цілу Росію, але чи передати іі потім земствам (селянським), щоби вони на ній хазяйнували, та прибутки з того хазяйнування витрачали на заспокоіння ріжних потреб селянства, чи передати громадам, чи поодиноким селянам, навічне чи в аренду — все це кожний народ, кожний край має вирішити по своєму, в згоді з своїми звичаями та потребами. Так само ми повинні мати право робити все, що потрібно для того, щоб земля наша родила більше, щоби худоба у нас ставала краща, ліси не гинули, болота стали сіножатями і т. и., заводити опитні поля, ферми деб селянин міг навчитися, як хазяйнувати і т. д.Таким чином, закони про користування у нас, на Україні, відібраною у панів землею, а також про те, як нам поліпшити своє господарство, мати з нього найбільші зиски, повинен встановлювати ніхто инший, як ми самі, українці.
Для того, щоб задовольняти всі потреби теперішнього громадянства, кожна держава накладає на свою людність всякі податки та налоги. Зібрані з народу гроші правительствена власть поділяє між окремими краями держави, витрачає на потреби їхньоі людности (школи, просвітні заклади, лікарні, суди, то що) найкращий поділ грошей між окремими краями держави був би тоді, колиб кожен край мав від держави стільки, скільки він дає в казну. Але ж стара власть мало не половину всього того, що збіралося з нашоі України в державну казну, витрачала не на потреби нашого народу, не в нашому краю. З року на рік упливали народні гроші з Украіни в Московщину, найбільше до Петербургу та Москви, допомагаючи розвиткові хазяйства, покращанню добробуту в московських (руських) губерніях. Так більше не повинно бути. Гроші зібрані з нашого народу, ця частина його заробітку, невинні витрачатися на його потреби, на покращання його долі.
Нам самим повинно належати право вільно і самостійно складати свій роспис доходів і росходів (бюджет), накладати на себе податки, позичати гроші, коли це буде потрібно, та вживати іх на своі освітні, господарські та инші справи.
Кожна держава, навіть губернія, повіт мають своє господарство. Залізницями завідує, здебільшаго, держава, правительство. Шосейними, грунтовими дорогами — земства, городські управи. Опріч того, і держава і земства і управи часто мають фабрики, заводи, майстерні, крамниці. Таке громадське хозяйство має велику вагу. Та коли хазяїном є не якась поодинока людина, а ціла громада, то звичайно вона дбатиме і про інтереси всієі громади. Приміром, громадська майстерня, громадська крамниця пильнуватиме, аби товар, що вона виробляє або продає був гарний, добротний та дешевий. Громадська залізниця дбатиме, щоб збіжжя, товари, і т. п. — все чим люде торгують — доставлялися акуратно, дешево; через це і сам товар буде дешевший, а, значить, і покупцеві — здебільшого робітникові та селянинові — не доведеться переплачувати всяким визискувачам та шахраям. Коли прокладати нові залізні дороги буде сам народ, спільно, громадою, то звичайно зробить іі там, де це йому вигодно, а не там, де вигодно московським капіталістам, як це було досі. До того ж всі прибутки з таких громадських підприємств підуть не до кишені капіталіста, а на ріжні громадські справи. Багато мав би народ собі з цього громадського добра на всякі потреби, на розвиток культури своєі, на допомогу робочому людові. Тому то для України дуже важно і користно мати право вільно і самостійно роспоряджатися своім краєвим добром та багацтвом. Також треба, щоб нашими місцевими залізницями завідували і провадили іх ми самі, бо такі дороги служать, здебільшого, тільки нам.
Опріч головнійщих, згаданих нами справ нашого краю, котрі повинні бути передані нашому народу, щоб він іх рішав самостійно, є ще чимало всяких місцевих громадських справ, котрі найкраще можемо полагодити тільки ми самі. Так, наш народ повинен сам доглядати за місцевим самопорядкуванням — за городськими думами, земствами, щоб люде якоісь околиці, якогось кутка нашого краю порядкували своіми справами по закону, щоб один город, одна околиця, полагоджуючи іх, не шкодили людям иншоі місцевости. Ми самі повинні доглядати за чиновниками, за адміністрацією нашого краю, щоб вони робили як слід своє діло, служили народові по закону. Ми самі повинні дбати про здоровля наших людей, тоб-то порядкувати справами медичними і санітарними і т. и., і т. и.
Проте й найбільші достатки, найбільший добробут, найкращі порядки ні до чого, коли людина темна, неосвічена, коли вона не розумітиме що навкруги іі діється. Нерозважний, необережний ступінь і від достатків лишиться сама руіна. Наші вороги розумні, освічені, вони будуть роставляти нам тенета скрізь, де тільки можна, сподіваючись що ми, темні, в них заплутаємось. Обдурити нас — цього вони тільки і пильнують. Проти освіти можна боротись тільки освітою, тільки такими порядками, коли людина не буде ламати голову над словами що означають якусь справу, а намагатиметься збагнути саму іі суть. Отож ми, українці, повинні дбати про те, щоб ми вже більше не пасли задніх. Для цього треба, поперед усього, щоб наука нам була як найлегшою. Це буде тоді, коли по школах на нашій Украіні будуть навчати тою мовою, до которої ми звикли змалку — мовою українською. Так само по судах, ріжних адміністраційних та громадських установах (по всяких управліннях, присутствіях, земствах, управах) на Украіні повинні говорити мовою нашою, украінською. Закони, роспорядження, накази і т. п. повинні бути писані, друковані мовою нашою, українською. Одним словом, скрізь, де живе народ наш український повинна панувати мова наша, украінська. Тільки тоді, коли навкруги коло нас ми скрізь здибатимем своє, рідне, звикле, ми будемо завзятими борцями з своїми ворогами, ковалями своєї долі, тямущими хазяями своєі землі.
По школах наших повинні вчити тому, що нам найпотрібнійше. Ми знаємо, що кожний край має свої відміни, своі особливости. Ріжна земля, ріжні засоби господарювання, ріжні промисли, ріжні звичаі в тій чи иншій краіні. І всякий, хто в якому краю живе, повинен знати особливости свого краю; тільки тоді він знатиме до чого йому братися та як братися. Отож і наша школа повинна вчити нас поперед усього про наш край, Украіну, про те, що нашим людям напотрібнійше. Тепер ми самі ще мало знаємо про наш край, наші потреби. Але хто знає більше? Ніхто. Значить ніхто, крім нас самих, не зможе впорядкувати наші школи та дбати про них надалі. Шкільною справою на Украіні, від нижчоі школи до вищоі, повинні порядкувати ми самі, украінці.
Отже треба домагатися, добиватися, щоби наш народ був господарем в своій хаті, в своєму краю. Хай він сам порядкує своіми ділами, хай він сам задовольняє свої потреби так, як йому буде до вподоби.
Такий лад, коли кожний народ — нація — сам — автономно — порядкує на своій землі — теріторіі — всіма своіми місцевими справами, культурними (просвітними, то що) та економичними (що стосуються його добробуту) зветься національно теріторіальною автономією.
Хазяйнувати в своій краіні, порядкувати своіми справами ми будемо через своіх виборних людей. Зібрання них обраних нами людей зветься соймом (сойм). Але це не значить, що наше діло скінчиться, як тільки сойм буде обраний. Для того, щоб в нашому краю весь народ був справді хазяїном своєї долі, треба, щоб кожний з нас старався розуміли потреби свого народу, цікавився ними, слідкував за роботою сойму, всі ж ми вкупі повинні давати нашому представникові в соймі накази прощо саме він повинен дбати, чого домагатися, помагати йому порадами; вимагати від його, щоб він як найчастійше сповіщав нас, що робиться в соймі, як йде там робота.
Як же нам завести в себе таку національно-теріторіальну автономію? Що зробити, щоб наблизити той час, коли ми зможемо, нарешті, глянути „як хазяін домовитий по своій хаті та по своім полі“ — щасливий час соціялізму? Шлях до цього один. Кожен з нас, хто хоч трохи розуміє в чому наше лихо та як з ним битись, повинен покласти всю свою силу, весь свій хист, щоби як найбільше людей у нас на Україні, як і він сам, зрозуміли хто вони та чого ім треба. Хай ні один робітник, ні один селянин не буде несвідомим! Тільки тоді наші люди з Украіни виберуть до Установчих Зборів (Учредительнаго Собранія), що мають встановити який лад має бути в Російській державі, таких людей, що зуміють одстоювати там, перед всіма народами Росіі, нашу найпекучійшу потребу — автономію Украіни. Та цього мало. У нас багато ворогів. Жаден з них без боротьби не схоче зріктися свого панування на нашій Україні, жаден з них не пристане на це з своєі доброї ласки. Може статися, що самі лише наші представники в Установчих Зборах не здолають добути нам необхідноі умови нашого щастя — автономії Украіни. Ми повинні бути готові стати ім до помочи. Гуртуймося! Організуймося! Не будьмо роспорошеними, бо тільки «громада — великий человік», «бо тільки згода будує», «сварка ж руйнує».
Свідомі і зорганізовані ми виборемо собі автономію Украіни, свідомі і зорганізовані ми уторуємо шлях до нашоі останньої мети — соціялізму.
До праці ж над освідомленням, гуртуванням, організацією самих себе і своїх товаришів, усього тридцятиміліонного народу украінською.
1) Б. ГРІНЧЕНКО. Як жив Український народ 20 к. 2) Б. ГРІНЧЕНКО. Якоі нам треба школи 15 к. 3) М. ДРАГОМАНІВ Віра й громадські справи 10 к. 4) Ів. ФРАНКО Мойсей. Поема 50 к. 5) Т. ШЕВЧЕНКО. Заповіт, Збірка віршів 5 к. 6) Пісні волі 5 к. 7) Ще не вмерла Україна. Слова Чубинського, муз. Стеценка 10 к.
Незабаром вийдуть: 1) С. Єфремов. Як визволитися з бідности робочим людям. 2) М. Загірньоі. Про державний лад у всяких народів. 3) Якого ладу нам треба 4) Хто народові ворог 5) Дікштайн. Хто з чого живе. 6) О. Назарук Суспільні кляси 7) Б. ГРІНЧЕНКО. На безпросвѣтномъ пути. 8) І. ФРАНКО. Панські жарти.
Повний „Кобзарь“ Т. Шевченка у 2-х частинах. Зараз приймаються замовлення на партії не менш як у 500 прим.
Увага для покупців: 1) Треба перед присилати не менш половини грошей на задаток 2) Пересилка на кошт покупця 3) Зараз багато замовлень і робочих рук мало, а через те просимо схочих мати видання „КРИНИЦІ“ єднатись і надсилати більші гуртові замовленя, бо одне велике замовлення лекше вислати ніж кілька дрібних, та до того-ж і 4) При більших замовленнях знижка.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|