Алхемик. Канонір Душта/Алхемик
| Алхемик. Канонір Душта Алхемик |
Канонір Душта ▶ |
|
Над довгими кривульками шанців, що зорали піщану Білоруську землю, над могилами бліндажів і землянок нудьгував геній війни.
На фронті панувала „тиша“, підчас якої хоч і лунали поодинокі постріли, та не відчувалося в них бойової активности, — так собі нудьгуючи люди тратили набої, щоб хоч трохи розважитись голосною луною в лісах за Вілейкою.
Будні війни каламутними болотними туманами обволікали мозок, а злещаділа в притуплюючій бездіяльності думка ледве ворушилась, шукаючи поживи…
Зима дурила короткими залізними морозами, а після чавкала відлигами і гноїла салдатські онучі. В такі дні не хотілося вилазити із землянки, хай темної і непривітливої, але сухої. Млявість обволікала людські тіла, нерви розмагнічувалися і обм'якали, а на сцену висувався брутально-непристойний анекдот, вигадка з'їденого пранцями Ероса, карти з накладною механікою думання, наркоти і алкоголь. Всі ці способи підбадьорити нервову систему були в однаковій шані і в брудних, зле устаткованих салдатьских землянках і в комфортабельних — офіцерських.
В салдатських землянках програється і виграється все, що має будь-яку мінову цінність, — і заялозені грудки брудного цукру, і нові онучі, і теплі штани, i рукавиці, і білизна. Все це переходить із рук до рук, то скупчуючись в одного якогось улюбленця фортуни, то розпорошуючись у десятках рук дрібних щасливців.
Офіцери цураються плебейського „очка“, вони „полірують кров“ шмендефером, користуючись десятками колод єдвабних карт, що, виконавши свою місію у високому товаристві, згодом переходять до лінивої компанії денщиків, а ще далі, за якусь компенсацію, до темних землянок справжніх фронтовиків.
Пранцюватий Ерос в офіцерському товаристві припудрувує свої пранці, стає дотепніший і вигадливіший, ніж у салдатській компанії і спроваджує панів офіцерів не до брудної примітивної сільської повії, а до вишуканих елегантських панн із шляхетних родин, що наїздять на фронт шукати екзотики випадкового кохання із зголодніми мужчинами.
Виправдує їхнє перебування на фронті біле вбрання сестри-жалібниці та самовидець різних пікантних пригод — червоний хрест на грудях…
Офіцери не споживають і смердючого каламутного самогону, цього бажаного, але рідкого гостя в салдат, — тонкі вина запашної Грузії і Криму та гострий спирт „рідного“ виробництва тішать серця під „шляхетними“ нараменниками та аксельбантами привілейованих військових частин…
Коли пройти верстов за дві в тил передових піхотних шанців лісовим берегом Вілейки, можна натрапити на великий бліндаж, що зовні справляє вражіння непривітної кротячої нори. Поруч нього — менші бліндажі, а над ними всіма густо сплуталася павутина дротів польового телефону. Це полковий штаб розташувався тут у безпечному затишкові з усіма своїми допомічними установами, а великий бліндаж — то житло офіцерів і, разом із тим, полкове офіцерське зібрання.
Вражіння непривітної кротячої нори зникає без сліду, коли ввійти в середину бліндажу. Велика кімната обклеїна шпалерами, біла, в стилі Ампір, кафельна груба, вибілена вмілою рукою штукатура стеля i старанно вистругана підлога. Умебльовання хоч і носить характер випадковости, та зате добре припасоване до комфортабельного життя. Навіть піяніно перенесено сюди з розбитого містечка, видимо з попівської оселі, бо підбор нот та написи на них носили сліди семінарських смаків і стилю…
Сьогодні в полковому зібранні накурено й душно. Справляються іменини полкового ад'ютанта поручника Губелідзе, і з півтора десятка офіцерів завітало до штабу скласти своє віншування особі, од якої часто залежав і чин і орден. З півдюжини „сестер“ з сусіднього польового шпиталю привезено спеціяльно для „букету“, і вони, розташувавшись поміж офіцерством, плели свої інтриги, правдивим автором яких, коли вірити старовинним мітам, був грек небесного походження по імени Гіменей.
З нудним чаєм швидко було покінчено, і ті, кому не вистачило пари, сіли грати в карти, та, в передбаченні розкішної вечері, гра не клеїлась.
Поручник Губеліде в карти грати не сів, а вмостившись із „сестрою“ Свідерською на кінці столу, почав розкладати пас'янса, щойно привезеного із столиці. Пас'янс був дуже мудрий і швидко набрид.
— Киньмо цю нудоту, — жартливо вдарила Свідерська поручника по руці і змішала карти. — Я вам краще поворожу…
Ворожіння було причіпкою, щоб зайвий раз мати нагоду притиснутись ближче до поручника та, кокетуючи, заглядати йому у вічі.
Карти в руках „сестри“, звичайно, виказували, що червова дама, в яку без тями закоханий трефовий король, теж палає коханням і вони незабаром поберуться. Червова дама, аж надто була схожа до Свідерської, а в трефовому королі поручник міг побачити себе, як у дзеркалі. А що карти мали підстави таке виказувати, підтверджували недвозначні натиски під столом „кавалєрових“ колін на коліна „дами“…
Незабаром ворожінням зацікавилося ще кілька осіб і коло поручника й „сестри“ зібралась чимала компанія. Свідерська всім ворожила, пророкуючи незвичайні пригоди, і пророкування її однаково і дотепні, і недотепні викликали сміх.
— Панове! Хочете я викличу справжнього ворожбита? — запропонував капітан Волинкін, командир батальйону.
— Це якого саме? — з усмішкою запитав Губелідзе.
— Ви його не знаєте, це санітар мого батальйону Устименко… Прекрасно вороже!
— Просимо! Просимо! — залунали голоси, а поручник, іронічно посміхаючись, спитав Свідерську: — Ніно, невже ви вірите у ворожіння?
— Буває, що неможна не вірити… — і вона почала розповідати ад'ютантові випадки влучного пророкування.
— Все то випадковий збіг обставин, не більше того… а іноді то й просто шарлатанство, — промовив поручник.
— Не скажіть!.. — Свідерська палко почала захищати ворожіння.
Вона, як і женщини „шляхетного“ виховання, була не менш суєвірна, ніж її неписьменна покоївка. Тільки „шляхетні“ жінки надавали своєму суєвірству елегантних форм із претензією на модне філософування.
Денщики метушилися, розставляючи посуд, а тимчасом капітан Волинкін узяв трубку польового телефону й викликав свій батальйон.
— Перекажіть Устименкові, щоб миттю „на носках" прибув до полкового бліндажу!
Капітан поклав трубку й сів ближче до компанії.
— Я у ворожіння не вірю, але Устименко мене просто збиває з пантелику… Він майже, p тиждень тому напророкував одному салдатові, що того вб'ють, і що ж би ви думали? Через десять годин салдат мав кулю в лоба в такому місці, що здавалося б туди жодна „шальна“ куля не могла залетіти…
Капітан розвів руками, виявляючи цим покору чи то перед якоюсь вищою силою, чи то перед сліпим випадком.
— Що дивного, що на війні людей вбивають? — знизав плечима поручник Губелідзе, — адже ж і без ворожбитства у нас досить гине люду. не
— Ні, не скажіть… — почала Свідерська та не кінчила. Полковник на стук у двері гукнув „заходь“ і в кімнату ввійшов високий худорлявий салдат, незграбно тримаючи шапку. Всі повернулися в бік дверей.
Салдат стояв і очікував, видимо, на наказа полковника. На кощавому обличчі його горіли великі чорні очі, а білий лоб мармуровою дошкою спирався на чорну смугу брів. Нижче очей білили вилиці, з яких спадала чорними блискучими пасмами борода і зливалася з вусами в одну чорну пелену, закриваючи нижню частину обличчя. В його обличчі було щось і од дикого шомана і од єгіпетського астролога.
— От що, браток, — сказав полковник, — кажуть, що ти майстер ворожити, так от поворожи панам офіцерам.
— Слухаю! — відповів по-салдатськи Устименко, втупившись своїми віщими очима в полковника.
Він підійшов до столу якось боком, боячись, видимо, зробити рух, не установлений певним артикулом військового статуту. Йому було трудно, бо ніде у військових статутах не значилося, як мусить поводитись салдат, ворожучи панам офіцерам. Незграбно він узяв карти і старанно їх перебирав.
В бліндажі запанувала тиша. Говорити почали невідомо чому пошепки й незадоволено поглядали на стіл, накритий білою скатертиною і встановлений посудом. Полковник наказав із вечерею зачекати.
Ні на кого не дивлячись, немов справляючи таємного ритуала, маніпулював Устименко з картами, перекладаючи їх, комбінуючи на десятки способів і тоном безучасним і холодним вичитував із них минуле й майбутнє людей…
Його пророкування вражали й дивували, і найнеймовірніші із присутніх мимоволі захопилися містичним настроєм, що опанував гостей…
— Надзвичайно!.. Це ж правдиве чародійство!.. — шепотались навколо столу.
Тільки Губелідзе, підтримуючи свою марку скептика, іронічно посміхався і в його голові склався план сконфузити ворожбита. Поручник носив вінчального персня, але не був ще одружений, хоч Свідерська й домагалася того. На цьому саме Губелідзе і ухвалив викрити шахрайство ворожбита. Держачи руку з перснем так, щоб Устименко бачив, що він одружений, поручник спитав його:
— Ти мене знаєш?
— Не можу знати, ваше благородіє, я недавно в полку.
— Гаразд, так ти мені от що скажі, чи скоро я побачу свою дружину?
Устименко пильно подивився на поручника й попрохав його руку. Він довго вдивлявся в лінії долоні і, нарешті, тихо промовив:
— Ви не одружені ще… але… але у вас є невінчана жінка… Вроді наче б жінка, — поправивсь він, — з якою ви ніколи не одружитесь…
Свідерська широкими очима дивилася на поручника, а той зніяковів і не знав, що робити з простягнутою рукою. „Сестра“ встала із-за столу й сіла в напівтемному кутку кімнати, а Губелідзе лишився за столом і нервово тарабанив пальцями по скатертині. Він охоче б затопив у пику ворожбитові, що так не до речи розгадав його затаєні думки, та було незручно, і він одклав це до другого разу.
Устименко ворожив далі, і всі уважно слухали несподівано правдиві його слова. Устименко, ніби патрав душі цих людей і холодними чорними очима скорботно розглядав їхню убогу наготу. І своїми манерами, і зовнішністю, і голосом він навіював якийсь сумно-містичний настрій і держав у тому настрої, як у сітці, всіх присутніх.
— Просто алхемик якийсь!.. — пошепки сказав капітан, і всім здалося, що це назвисько дуже пасувало до Устименка.
Доки поручник угамовував болі „поруганого кохання“, ворожіння знов перейшло на карти.
Ад'ютантові набридла Свідерська із своїми сльозами, і він, ніби за якимсь ділом, підійшов знову до столу. Йому хотілося якось припинити ворожіння, а разом із тим до ворожіння тягла дикунська цікавість.
Коли після чергового влучного пророкування всі висловлювали своє здивовання, Губелідзе насмішкувато кинув:
— Не дивно це вгадати! Це ж трапляється майже з усіма людьми! Карти то ж тільки декорація, що створює настрій, з таким само поспіхом можна пророкувати й без них!
Порушуючи правила взаємин салдата і офіцера, Устименко з палом відповів на це глузування:
— Карти ніколи не брешуть… з картами не шуткуйте, вони ніколи не брешуть!..
— Ніколи не брешуть? — глузливо посміхнувся поручник, — коли не брешуть, то поворожи ж і мені… Хочу знати і я свою долю! — і не до речи засміявся.
Устименко мовчки взяв нову колоду, уважно перебрав її і почав розкладати.
Він довго перекладав карти, замислювався, збирав докупи, тасував і знов розкладав, аж доки на столі не лишилося п'ять закритих карт.
Не хапаючись, він перевернув їх одну по одній і „вини“ серцесхожими списами немов вразили ворожбита в серце. Брови його насунулись на перенісся, вилиці вкрилися мертвотною блідістю, а на крейдяно-білому лобі лягли скорботні чорні зморшки.
Всі напружено чекали, що скаже ворожбит, а він, витримавши павзу, тихо промовив:
— Недобре вам випадає…
— Ну, ну, кажи, що там вийшло, — роблено весело промовив поручник, але за робленою веселістю чулися нотки тривоги й непокою.
Санітар мовчав. Він узяв другу колоду карт так само, як і першу, почав перебирати.
— Перевірю на свіжій „рубашці“.
І коли дійшла черга одкрити п'ять закритих карт, присутні затаїли дихання і чутно було, як шерстка салдатська рука шаруділа новими єдвабними картами.
Знову п'ять „вин“ ударили чорними вічками в очі глядачів. Всі важко зідхнули.
Глухе дивування рокотом пройшло між присутніми. Десятки поглядів перескочили з карт на Устименка.
А той стояв і дивився кудись понад головами в просторінь і очі йому вкрилися димкою невимовної туги.
Зморшки на чолі поглибшали й гадюками вп'ялися в чорну птицю брів, що нервово піднесла крила. Піт великими краплями виступив на чолі, а вилиці вкрилися хоробливо сухотними червоними плямами.
Поручник вже не міг замаскувати свого непокою.
Він зблід, нервово перебирав пальцями, а його скептична посмішка нагадувала вирізку з паперу, що її не до речи наклеїли йому на обличчя.
— Ну, що там вийшло? — чужим придушеним голосом спитав поручник.
— Te саме… — ледве чутно прошепотів Устименко, тупо дивлячись на світло лямпи.
— Що саме? — аж нахилився поручник.
— Нехороше вам випадає… — і знов запнувся салдат.
— Та говори ж, скотина! — із злістю вигукнув поручник, і посуд на столі задзвенів од його кулака.
Присутні зніяковіли, а полковник насторожився. Справа набирала неприємного обороту.
Устименко хвилювався і, видимо, силкувався видушити з себе всю правду.
Він переводив очі то на полковника, то на поручника і, нарешті, витиснув із себе:
— Смерть вам випадає… швидка… до схід сонця…
Між присутніми почувся зойк. Свідерська забилася в істериці. Хтось підхопив її і поклав на похідне ліжко. Присутні заворушилися. Поручник мертво зблід, але роблено весело засміявся, та помітивши, що сміх пролунав якось не до речи, він, щоб стушувати ніяковість, різко кинув Устименкові.
— Дурень ти й карти твої дурні!..
Це вже було зовсім глупо.
Устименко, згадавши про дисципліну, промовив трафаретну формулу салдатської покори начальству:
— Винуватий! — і якось зігнувся, немов очікуючи на побої.
Коли ж офіцери обступили Губелідзе, і кожен по-своєму почали утішати його, Устименко непомітно одійшов до порогу і став там, чекаючи наказу.
Поручник стояв в оточенні гостей і нервово хрускав пальцями. Він, вкрай втратив владу над собою і істерично вигукнув:
— Це чорт-зна що!.. — нижня губа йому тремтіла.
Нарешті, начальство в особі полковника рішило взяти на себе ліквідацію неприємного інциденту. Він витяг гаманця і, подаючи карбованця Устименкові, сказав:
— На, і можеш іти. Спасибі!
І коли вийшов Устименко, всі з полегкістю зідхнули. Немов спав тягар, що пригнічував і сковував волю. Салдат вийшов із землянки, але здавалось, що вийшов то не „нижчий чин", забита й пригнічена істота, а владар людських душ, чарівник.
— Це якийсь гіпнотизер, чорт його знає! — вигукнув безпосередній молодий прапорщик.
— Алхемик! — повторив свій дотеп капітан Волинкін, і сам засміявся.
— Охота хвилюватись! Дурниці! Побачите, ні чорта не буде! — говорив тоном веселого балагура полковник і не вірив своїм словам
Поручник махнув рукою:
— Та хіба я хвилююсь, адже у ворожіння ніколи не вірив, мені шкода Ніну Петровну…
Губелідзе починав оволодівати собою. Він пішов у темний куток кімнати, де на похідному ліжку лежала Свідерська. Її вже чимсь напоїли, і вона заспокоїлась.
Коло столу ділилися вражіннями, а Губелідзе нашіптував Ніні про своє кохання, аж доки вона весело не усміхнулась. Коло столу полковник шуткував:
— Добра з Губелідзе шептуха, глядіть, як він одшептав Ніну Петровну! Коли сідали вечеряти, поручник вже зовсім оволодів собою.
Перші чарки знищили рештки чарівницького навіювання, й настрій потроху підносився. Губелідзе, вставши з-за столу, одвів у бік полковника і довго щось говорив йому, а той сміявся і хлопав свого ад'ютанта по плечу.
Глузування з небезпеки — найліпший засіб піднести настрій в найкритичніші моменти. Це знають усі, кому доводилося рискувати життям під ворожими кулями. Сміх одгонить страх, дає змогу забути про серйозність становища.
Більшість гостей вірила у ворожіння і тому з особливою охотою взялася до цього випробованого способу одгонити чорні думки. Що з того, що Губелідзе загине, аби годину-другу, що лишилася до загину, провести весело й безтурботно.
Тоста за „кандидата на покійника“ виголосив сам полковник, і гучний регіт людей на підпитку був нагородою за дотеп. В надійному бліндажі весело було виголошувати зухвалі тости, бо один шанс на мільйон був за нещасливий кінець. Кожного разу, як вибухав віддалений гарматний постріл, заглушений грубим шаром землі та шумом вина в голові, у бліндажі проголошувався тост за влучний постріл гарматчиків, і віра в смерть „до схід сонця“ розвіювалася, як дим.
Та несподіванка чекала на гостей далі. Як вже всі були на доброму підпитку, полковник встав і проголосив тоста, за „молодих“.
Губелідзе і Ніна Петровна встали й під вигуки „ура“ поцілувалися.
— На зло ворожбитові! Ура молодим! — лунали п'яні голоси.
— Ну, а тепер вип'ємо за алхемика, — проголосив капітан. Пили і за „алхемика“. Свідерська сяла й гордовито поглядала на менш щасливих жінок.
Бенкет не угавав веселощами і сміхом, і ті, що не втратили ще змоги про щось міркувати, радісно були здивовані, коли у вузьке віконце бліндажу встромився гострий сонячний промінь.
— Час закляття минув
У похід, у похід!.. —
проспівав хрипкий баритон, і тепер уже чарки спорожнялися за „невдалого кандидата в покійники“, який, дарма що багато випив, прекрасно тримався на ногах. В колі гостей неможна було дорахувати тільки кількох дам, що відпочивали в окремих ізольованих офіцерських землянках…
До чорної кави, проте, зійшлися всі й ухвалили йти пішки до найближчого тилового села, де було залишено коні.
За ніч мороз скував калюжі, і легенька пороша притрусила оголені од снігу трави й пеньки. Над Вілейкою висів тонкий серпанок ранкового туману, а ліс був мовчазний і лунко відгукувався на кожне сказане вголос слово, як струни рояля.
— Чорт-зна що вчора „поров“ алхемик, а отже справив вражіння… — признався Губелідзе.
— Ох, я так налякалась, так налякалась… — прошепотіла Ніна, міцніш притискуючись до нареченого, — мені так хотілося, щоб ти побив його…
— Нічого, я сьогодні ж накажу призначити його на передові позиції під міномети… Побачимо, хто швидче здохне…
Ніна Петровна з ніжною вдячністю подивилася у вічі Губелідзе.
Не доходячи до села, компанія нагнала двох санітарів, що несли носилки з пораненим. Забачивши Свідерську, вони поставили носилки на землю, і один із них звернувся:
— Подивіться, сестрице, на раненого… Куля в живіт влучила…
— Якого батальйону? — начальницьким тоном спитав Губелідзе.
— N-го батальйону, санітар, уночі повертався із штабу…
Свідерська кінчиками пальців з огидою підняла подерту салдатську шинелю, що нею був укритий ранений.
Великі чорні очі, затуманені холодом смерти, глянули на неї…
 |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|