Алхемик. Канонір Душта/Канонір Душта
| ◀ Алхемик | Алхемик. Канонір Душта Канонір Душта |
|
В ті дні, як гарматні дула червоніли од надмірної стрілянини, а мокра глина й повсть, що нею обкладали розпечену сталь, висихали, як на полум'ї, канонір Душта переживав нечувано гостру тривогу.
З кожним пудом стали, викинутої туди за синій ліс, тривога його росла, як гора, заливала туманне повітря Мазурських болот і блукала голодним вовком навколо 2-ої батареї темними ночами листопада.
Знесилені за день салдати справляли свої нескладні обов'язки, нудьгуючи вигукували команду офіцери, і Душта разом з усіма виконував ту команду, повертаючи правило гармати.
Правило гармати було, як казали на батареї, „присягою“ Душти, бо більш він нічого робити не вмів, а може зумів би та незрозумілі йому були слова чужої мови, а той десяток понять, що засвоїв він їх, не давали змоги збагнути неглибоких глибин салдатського знання гарматної умілости.
Та коли не знанням, то своїми дужими м'язами придався Душта в машині війни. Щоб втікти од тривоги й забутись, він надмірно працював, виривав з багнища гарматного хобота без сторонньої допомоги, обливався потом і мовчав.
Канонір Душта „ворога“ уявляв туманно й невиразно. Тільки раз побачив він тих ворогів у штабі й дуже здивувався, бо палили вони цигарки й плювалися через губу, як і звичайні люди, а кандьор сьорбали не згірше товаришів із 2-ої батареї. Не розумів Душта, з якої причини вони, оті люди, воюють з Росією, і чому він, Душта, мусить ту невідому Росію захищати, повертаючи правило.
Душта був гегаус з Басарабії, а що то за нація така гегауси, на батареї ніхто не знав. Говорив він по-турецькому, але так, що турок, покликаний розпитати його, лише наполовину зрозумів його балачку.
І року не прослужив Душта в батареї за мирних часів, як почалася війна.
І ще тоді, як вантажили батарею в ешелон, на глухій станції, коло полігону, в Душти родилася тривога й він сказав товаришам, чудно перекручуючи слова:
— Уб'ють мене… там…
— Що, Душто, боїшся? В динце стукає? — сміючись запитували товариші, одганяючи сміхом свої невеселі думки…
День був святочний і на станції вешталося багато люду. Дівчата й жінки вдивлялися в салдат, немов загадуючи, чи повернуться вони, чи ні. А салдати удавали з себе героїв, якось надто збивали на бакир кашкети, випинали груди та впевнено й чітко брязкали острогами.
Один Душта ходив пригнічений своїми думками й ні на кого не звертав уваги.
— Чого носа похнюпив, турок? Підтягни штани, це тобі не мамалигу їсти! — випробовував свої дотепи фельдфебель Сидорчук.
Душта, як автомат, прикладав руку до козирка, а ліву руку якось неприродньо витягав „по швам“…
Чужинцем почував себе Душта, і не міг захопитись загальними настроями. Одно він відчував якимсь підсвідомим звірячим передчуттям, яскраво й виразно, це те, що його на війні вб'ють…
Тільки тоді, як і шапки занадто збиті на бакир, і неприродньо випнуті „по-геройськи“ груди зайняли своє природне становище після першого ж бою, а остроги не видзенькували, обліплені багном Мазурських болот, Душта відчув, що всі ці салдати стали ніби ближчі йому й рідніші…
І тепер після напруженого бойового дня, як затихло булькання пострілів у казані війни, з Душтиної тривоги ніхто не сміявся.
— А мене вб'ють… сьогодні не вбили, так завтра…
Мовчали салдати, думаючи свої думи.
От вже п'ять день, як жерла гармат щодня парували під вогкою глиною та повстю, як загнані коні, а жоден ворожий постріл не потурбував 2-ої батареї.
— Щасливо вибрали позицію, от коли б туман не розвіявся та не полетіли б ворожі аероплани, — казали на батареї. І те, чого боялися, прийшло на сьомий день вранці.
Сонце випливало з-за лісу велике й червоне, і туман, загнаний в лощини, розтавав під поглядом кривавого світила. І як сонце піднеслося над лісом, із заходу зашуміли ворожі аероплани.
— По землянках! — почулася команда.
Аероплан випустив над батареєю блискучу стьожку й незабаром ворожий набій пронизав над батареєю прозоре повітря.
— Перельот! — з полегкістю вирвалося з десятків грудей.
Почалося намацування батареї, аж доки під влучним пострілом не „лягла“ сьома гармата. На одному колесі стриміла вона шкереберть, а літак, недовго повертівшись, полетів собі далі.
Тепер уже поодинокі постріли обернулися на сотні. Важкі набої місили мокрий глей, трощили гарматні колеса та тендитні приладдя на гарматах.
— Ну, тепер уже вб'ють! — прошепотів Душта сухими губами, забившись у куток землянки.
Бліндаж поруч розчавило важким набоєм, як яєчну шкаралупу, і звідти вирвався приглушений зойк.
Душта блідий, із скляними очима, сидів у кутку землянки й чекав на свою смерть. Та вона не йшла, ця вередлива пані. Стільки роботи, хіба догодиш кожному?
І коли, не знать чого, з офіцерської землянки вискочив грубий капітан і набій розчавив йому голову, як часничину в салотовці — Душта позаздрив капітанові. До нього не йшла смерть, та смерть, що все-одно прийде…
Друга батарея не відповідала на ворожі постріли. Три гармати було підбито, а решта очікувала на такий саме кінець.
Тільки вночі припинилася стрілянина важкими набоями, раз-по-раз вибухали поодинокі шрапнелі над батареєю — то полювали на тих, що будуть рятувати підбиті гармати.
Батарею пересунули на нову позицію і почали копати бліндажі.
Зоряної ночи сновигали заклопотано людські тіні, гупали лопати в промерзлу землю і де-не-де в ямах спалахували цигарки, — палити на батареї було не вільно.
Душта працював разом з усіма. Він, як завше, надуживав своїми силами, щоб забутись і, вкрай стомившись, заснути…
З вечора повітря було прозоре, як діямант, та ближче до півночи з болот поповзли волохаті тумани й затулили зорі.
Люди, стомлені працею й переживаннями дня, не розмовляли й чути було тільки хекання, як викидали землю, та інколи повний відчаю й розпуки матюк… То комусь допекли нерадісні думки, і він арапником лайки одгонить їх.
— Чули хлопці? Завтра німці отрутними набоями стрілятимуть… Із штабу переказували… од полонених дізнались… — пошепки повідав нерадісні вісті батарейний телефоніст.
— Без маски — смерть… На ранок маски привезуть…
В темряві затихло гупання лопат та хекання. Насторожено слухали телефоніста й ніхто не промовив ні слова. Тільки чути було, як хтось виліз із ями й обрушив землю на тих, що стояли внизу.
— Який там чорт лазить?
— Та то Душта…
Душта постояв із хвилину, помацав себе за ретязьок і нечутно подався в туман…
Самотньо лишилася його лопата, заткнута в землю коло ями.
— А де ж Душту чорти взяли? — згадали про нього товариші, як бліндажа було вже викопано.
Душта на батарею більше не повернувся. Тільки як розвиднилось, побачили його за батареєю… Він висів на сухому одинокому дереві, витягнувши руки „по швам“, немов перед фельдфебелем, а руда голова його без кашкета скривилася на бік і безсило звисла.
Після цілої ночи важкої роботи довелося копати яму Душті, а закидавши мерзлим груддям задубіле тіло його, люди мовчки пішли на батарею.
— Хоч би батьків сповістити… — сказав один.
— А хіба в нього й батьки є? — здивувався другий.
Чи були в Душти батьки та близькі ніхто на батареї не знав.
Тільки через місяць командир батареї підписав, не читаючи, наказа по батареї, складеного заднім числом. В одному з пактів його значилося:
„Каноніра Душту, що повісився вночі з 16 на 17 ц. м. виключити з усіх видів довольствія і з списків батареї з 16 ц. м.“
 |
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|