Антологія американської поезії/Бабетта Дейч
| ◀ Роберт Л. Вольф | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Бабетта Дейч |
Катерина Пек ▶ |
|
В творах Бабетти Дейч ми знаходимо дивне й гарне сполучення надзвичайної оригінальности, витончености форми з революційним змістом. Можна без застережень сказати, що Бабетта Дейч — найближче з усіх попутників, поетів переходової групи, підійшла до справжньої революційної поезії. Трудно залічити її до якоїсь певної школи що до форми. В її віршах ми бачимо ознаки і того, що в нас називаються комфутуризмом, і властиву імажиністам вишуканість образів і часом символізм («Викликувач»). Переважає в неї верлібр, часом білий, часом із розкиданими трохи хаотично римами, навіть асонансами — досить рідке явище в англо-американській поезії.
Та хаотичність розташування рим та асонансів навіть примусила нас при перекладі часом міняти їхнє чергування або зовсім їх опускати.
Також дуже трудно простежити додержання ритму по віршах Бабетти Дейч. В одному вірші можна знайти кілька рядків із видержаним метром, далі — чергування лише логічних наголосів і, нарешті, порушення всякого ритму.
Але що до змісту, то Бабетта Дейч уміє вкладати в нього таку гарячу непідроблену революційність, таке захоплення нашою, більшовицькою революцією, що мимоволі вибачаєш її західницький ідеалізм, що часом проглядає при трактуванні політичних тем.(«Національні кольори з орлами поступилися місцем перед яскравими червоними прапорами, що з них один майорить над Зимовим Палацом, де Дума має тепер зібратись». Газетний витинок, березень 1917).
Коли на сонцем метаній землі
Вперше матірнє світло
Замерехтіло у млі,
Що заворушилось у млі?
Варвар там чвалав,
Витягнений з хати, скелями потрощеної,
Сигнальною іскрою,
Землею недороблена істота млява,
У волоссях — земельні пахучі соки, —
Та він на світанку, що занявся над світом,
Та він, у печері перлами повитий,
Зробив той перший великий стрибок
До червоного світанку, до вогню.
Печери зруйновано.
Мисливець за мамутами
Є порох, що по ньому він ступає.
І ось над збагатілим дерном цим
Засмаглий в праці раб віків
Стояв вільний
І овочі од ґрунту власного він вздрів,
Що мерехтіли, мов світанок.
І бачать вже міста,
Як поміж їхніх скупчених вогнів і диму сяють нові дні
І нова воля, й нове рабство вироста.
Але тепер, ніби із під кори земної, з глибини
Насіння багаття буяє вгору, і шаліють вище гони,
Й спадає галас люду, що піднявся на борню,
Що і себе вважає за вогонь.
Його прапор є вогонь:
Колір червоного сонця лине
На обрії печерної людини;
Колір, по землі розлитий
З кожним здриганням пологів, у кожній битві.
Кров битого раба, кров щирих, що їх розпинали,
Кров, виссана з робітника, кров усіх, що сконали,
Щоб угноїти новий ґрунт, щоб забуяло понад ним
Бажане й невідоме.
Народ бере цей прапор, щоб станути
До бойових теренів у красі.
О, як у вас його буде розвіяно на вітрі —
Колір світанку й крови ваших власних серць,
Салдати, —
Невже ви повстати не схочете
З окопів земних, із безодень морських
Де ви маєте сходки з смертю,
Невже ви не збудитесь з снів навісних,
Невже не побачать ваші печерні очі,
Що тут є день, що сонце сходить, сяйво точить!
Виходьте, як варвари з темряви, стрибками міцними
До червоного світанку, до світла.
Як той, що від темного,
Зорями залюдненого неба
Одвертається, щоб обновити уяву свою
Про сиру, знайому йому землю й людські обличчя, —
Так від обшарів мудрости ми повернули назад,
Безсиллям шукання розбиті.
Але, як той, що витріщається у порожнечу,
Забути вже не може
І урочистости, і тиші, і прагнення
Просторів величних пронизаних вогнем,
Так ми блукаємо серед загальників своїх,
Все зорями осліплені та заворожені.
Бо ми бачили,
Як із світанку, попелом часу засипаного, вийшов варвар
І дряпався на ті самотні скелі, щоби запалить яскравий
Вогонь, що не вмирав, не погасав,
Доки поборював століття ночі мляві
І показав
Людини першої дітей жагучих лави,
Які змагалися за невідому ціль вогняво.
Забувши битви особисті, ми змагались
З всіма народами, війною пошматованими, і ганяли
Крізь буряні моря й континенти захмарені.
Й дихання затаївши, стежили ми чари
Всіх чудотворців.
Ми чули
Снаряди, що струсали океанами,
Просякнені словами й пульсом правди.
Й слова були
Нашими забавками й знаряддям,
Все, що ми писали,
Диктував нам думок розбрат і шал.
Але нині сонце
Розділяє день і тіні.
І нині наш шлях
З наших злотних місць забав —
До вулиць, де плач, нам незвиклий, і жах,
І смерть нужденна.
І ще ми бачили,
Як зорі стрибали з матери-орбіти,
І чоловік, повстаючи з землі, що його поховала, біг,
Щоб поклонятись, танцюючи.
І жменьку тих,
Що од їх героїчного жесту земля звільнилась
Од рабства, —
Так, ми розгледіли також і їх,
І щось у нас збудилось
Раз,
Що збуджуватиметься знов од згадки про це все.
І ворушитиметься в нас
При спогадах про них
Старе міцне хотіння,
Що ми його в агоніях старовини повинні вдовольнити.
Щось є у нас у відповідь тремтінню
Речей незбагнених, і, як прапор, незвинений, горить
В нас мрія, вабить нас і будить нашу юність;
Той дух, що до речей невидимих рухається, він суне,
Рухає нас також,
Юнацтво звитяжує світ!
«Отже, двері Сходу
Турок затулив.
Спеції й слонова кість, чорні раби, китайські вази:
Скарби, що за ними зголодніла Европа,
Було замкнено міцно, доки останні хрестові походи
Воювали за хрест, що був ключем…»
Але тисячи років минуло
З часу, як це було сказано.
Історія — ніби затьмарений вік золотий.
Час суне так повільно, так багато страждань,
Так багато безладдя й така мала в сльозах полегша
Для жахливих подій
Тисячоліття.
Тепер злетіли старі царі.
Вони зникли в переполосі раптовім зі своїх тронів.
Смерть грає на трикутнику із їхніх кісток,
Але натовпи темні,
Що повільно складають червоний похорон,
Заглушають музику її своїм переможним кроком,
Співають і схиляються прапорами кривавими над мертвяками.
Впала величність імперська
Пурпоровою мантією над грудкою глини.
I святість зникла з освячених місць.
Кайзер і цар, султан і шах, і шейх
Є зламаними пішками над припливом
Більшовицького бунту, в його широкім червонім потоці
З Петрограду, з Самарканду…
Европа Азію тримає мотузом піску.
Зі скелистих кратерів землі
Брудом засліплені,
З темних зморшків підносячи брови залякані,
Коли велетенські колеса й голодні машини мовчать,
Люди слухають викреси нового часу,
Голосніші од всіх гармат.
В жахливім світанку вони звучать,
Спадають з ясною побілкою сонця на мільйони поснулі
Й пробуджують їх до згадки за рани старі
І до тиші, голоснішої, ніж всі ридання.
Схід знов почервонів
Червоніш за війну,
Ніби з передодня залізного підносить ранок
Прекрасну бунтівливу голову.
Я дам тобі ключі до брам чотирьох вітрів,
До храму сонця.
Арки океану
Впадуть,
Ніч розітнеться.
Міста людей покоряться, безсилі іграшки, руці твоїй.
У тремтячій землі,
В сутичках вод,
Гукаючи до невгамовних небес,
Встає твоє бажання.
Червоне, — рвучкий вогонь.
Холодне, — меч.
Чи я бог, що ти поклоняєшся?
Коханець, що ти млієш переді мною?
Чи я смерть, що лоно її присипляє?
Ти не знаєш мене.
В мізерії ти шукаєш,
У таємній темряві,
У болях, славі, пригодах.
Я звергаю час поза мною, лушпіння овочу.
Я йду голий і щасний
До безстрашних верхів,
Запліднюючи.
Ти не бачиш
Ночи зачаття.
Ти не чуєш
Голосу блискавиць.
Ти не обіймаєш
Тіла війни.
Я приведу тебе до брам чотирьох вітрів.
Я одкрию тобі храм сонця.