Антологія американської поезії/Вечель Ліндсей
| ◀ Роберт Фрост | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Вечель Ліндсей |
Еймі Лоуелль ▶ |
|
.jpg)
Вечель (справжнє ймення — Ніколас) Ліндсей — найбільш американець з усіх американських поетів. Він уже літній (народився 1879 р.), та в літературі виступив недавно — перша його значна книжка вийшла 1913 року, коли йому було вже 34 роки. Життя Ліндсея було різноманітне, багате на пригоди. Не вважаючи на вищу освіту й «порядне» виховання, він багато блукав пішки, без цента в кешені, голодував, співав по хатах свої вірші за кусень хліба підчас мандрівок, ночував по різних «ночлежках» з недолюдками. Оті мандри показали йому оборотний бік американської «культури й демократії», зазнайомили його з побутом та мовою «низів», зробили його гострим сатириком. У багатьох своїх творах Ліндсей висміює показну, фальшиву «демократичність» капіталістичної Америки з її містами — муравлиними кублами, лицемірну релігійність її «поважних людей» — товстопузих дерунів. Його пародії на муринські релігійні церемонії, його вірші про «Армію Спасіння» та її «генерала» Бута — це суцільне блюзнірство. Але при всьому тому Ліндсей — неймовірний патріот тієї ж капіталістичної Америки і сам далеко ще не позбувся релігійних забобонів; любить, часом зовсім не до речі, закликати «ім'я боже». А поруч того він закликає до бунтів, оповідає, чому він голосує за соціалістичний список, і взагалі трудно сказати, чого в його творах більше — безоглядного патріотизму, чи стихійної революційности. Певного виробленого світогляду Ліндсей не має.
У надзвичайно талановитому циклі Місячні поеми він наводить міркування про місяць найрізноманітніших об'єктів, починаючи з невиборчої миші та коняки й кінчаючи шахтарем та музикою. Але так він і не відповідає на це нерозвязане ним самим питання — що ж таке той містичний місяць, що таке життя, як до нього підходити. І, може, дійсне credo Ліндсея — в оцих словах (з поеми «Дух буйволів»):«Мрій, хлопче, мрій,
Як тільки можеш.
Мріяти — це праця
Худоби й людей.
|
|
Часто, дуже часто воліє Ліндсей відвертатися від незрозумілої для нього дійсности, вдаватись у символіку, снити, мріяти про китайських солов'їв, про нереальні, вигадані розкоші.
Та цей мрійницький символізм якось химерно переплітається в нього з суто американським галасливим рекламізмом. Більшість віршів Ліндсея — це, власно, віршований репортаж. Його остання збірка «Коллектед поемс» радше нагадує сторінки сенсаційної рекламної американської газети. Вірші сипляться щедро з приводу кожної події — віршовані радіограми, аншлаги газетних сторінок, плакати.
Але чи можна назвати цей репортаж реалізмом? Хіба справді такі вже реальні американські хмарочоси, шалений темп Бродвею, перші сторінки нью-йоркських газет? Чи не назвати краще цю нереальну дійсність, це анархічне сплетіння неймовірній парадоксів просто американізмом?
Джаз і блоф. Ось що найбільш характерне для американського життя в наші дні. Джаз — це музика з мінливим, ламучим, анархічним темпом, для нашого європейського вуха — просто чудернацька какофонія. Блоф — це тріскучий приголомшливий американський обдур, ошуканство, шахрайство.
І не мрійництво, не ліричний містицизм, не анархічне революціонізування характерне для Ліндсея, а насамперед той таки джаз і блоф. Більшість ліндсеєвих поезій написано під темп джазу, при чому автор сам запобігливо й безсоромно зазначив, які вірші треба читати під саксафон, які — під ксилофон, а що — просто під турецький барабан. Надзвичайно талановитий майстер, з багатими алітераціями, невичерпним запасом образів, він безсовісно зловживає своїм хистом. Часом ламаєш собі голову над яким-небудь тріскучим, але дуже майстерно зробленим довгим віршем, що власне, складається з хитромудрих комбінацій кількох однакових рядків: шукаєш сенсу, і раптом помічаєш нотатку автора: «поетична забавка». Або просто — блоф.
Вечель Ліндсей — найбільш американський з поетів, тому й зрозуміти його нашему читачеві найтрудніше. При перекладі я старався вибрати те, що надається до зрозуміння незнайомому з Америкою читачеві без великого напруження. Тепер що до окремих перекладів. «Данило» — це пародія на муринську релігійну церемонію; вона дотепно малює психологію наймитів-негрів, їх уяву про якості праведників, втілену їм плутанину епох та засад релігії; все це — на тлі біблійної легенди про пророка Даніїла в левовім рові й під акомпаньямент джаз-банду. «Генерал Бут входить на небо» — сатира на «Армію Спасіння», буржуазну вигадку, добродійну організацію, що гуртує звідусіль цілі юрби «спасених» нероб, волоцюг, п'яниць, ласих на дармовий гріш. Ця «армія» тільки й робить, що гугнявить цілими днями релігійні псальми по вулицях та збирає в свій бубон гроші на церкви й на піяцтво. Генерал Бут був фундатор тієї «армії». З віршу «Зшийте разом прапори» мені довелося випустить передостанній рядок «Во ім'я боже», бо він псував увесь вірш. З циклу «Місячні поеми», що включає аж 33 вірші, я переклав лиш 4 найхарактерніші. Решта перекладів, мабуть, особливих пояснень не потребує.
Починається надсадою «Діксі»[1]
Очі мав горді, голос, мов грім з-за хмар.
Він левів тримав у печері жахливій,
Й були для них люди хрещені поживою.
Данило був наймит найвищий у царстві якраз.
В оркестрі палацу він жваво налагодив джаз.
Він чистив ретельно льох. Вугілля туди носив.
І Данило все молився: «Господи, душу мою спаси».
Данило все молився: «Господи, душу мою спаси».
Данило все молився: «Господи, душу мою спаси».
Данило був ключник фартовий, не аби там який.
Він бігав на гору. Він відповідав на дзвінки.
І він всіх до хати пускав, хто б не прийшов на гостину:
Святі такі чесні, злодюги страшні з-попід тину.
«Старий Аґаб свою картку йому доручає,
Сидрах, Месах й Аведнаго приходять до чаю.
Ось іде Фараон із своїми зміями в гості,
Ось приходить Каїн із жінкою в гості,
Єлисей з ведмедями чекає надворі,
Ось приходить Іона з своїм китом
І з Морем!
Під акомпаньямент «Олександівської
оркестри зламаного темпу»
Ось приходить Юда із сріблом у гості,
Ось приходить старий Вельзевул у гості».
А Данило все молився: «Господи, душу мою спаси».
Данило все молився: «Господи, душу мою спаси».
Данило все молився: «Господи, душу мою спаси».
Були смиренні християнки його коханка й мати.
Не лінились що-тижня на Дарія прати й прасувати.
Одного вівтірка він їх на дверях зустрів: —
Заплатив їм, як звикле, але недобре чинив.
Він сказав: «Ваш Данило голубчик вже мертвий тепер, неборака.
Працьовник він хороший, ретельний, та надто про віру балака».
І він показав їм у лев'ячій клітці Данила.
Данило стояв собі тихо, леви ж скаженіли.
Його добра мати зойкнула:
«Господи, спаси його!»
І данидова ніжна коханка зойкнула:
«Господи, спаси його!»
А вона була лілея злотна у росі.
А вона була, мов яблучко на дереві, солодка.
А вона була хороша, як диня на баштані.
Плавна й тендітна, мов корабель на морі.
Плавна й тендітна, мов корабель на морі.
І вона молилася до господа:
«Пошли Гаврила. Пошли Гаврила».
Цар Дарій левам казав:
«Куси Данила. Куси Данила.
Куси його. Куси його. Куси його!»
Так леви ревли:
«Ми хочемо Данила, Данила, Данила,
Ми хочемо Данила, Данила, Данила.
Тут авдиторія ричить із керовником
Гррррррррррррррррррррр».
А Данило не тужив,
Данило не ридав.
Лиш на небо поглядав.
Авдиторіє співає на стару негрську мелодію разом з керовником
«Йди-по левів пов'яжи,
Йди-но левів пов'яжи,
Йди-но левів пов'яжи.
Йди-но левів пов'яжи».
І Гаврило левів пов'язав,
І Гаврило левів пов'язав,
І Гаврило левів пов'язав,
І Данило вийшов з ями,
І Данило вийшов з ями,
І Данило вийшов з ями.
І Дарій сказав: «Ти хрещена дитина»,
Дарій сказав: «Ти хрещена дитина»,
Дарій сказав: «Ти хрещена дитина»
І дав йому його службу знов,
І дав йому його службу знов,
І дав йому його службу знов.
інструментами)
Виступав бадьоро з своїм барабаном турецьким Бут —
(Чи ти вмитий у крові Ягняти?)
Святі всміхались поважно й казали: «Ось він тут».
(Чи ти вмитий у крові Ягняти?)
Ішли прокажені слідом за лавою — лава,
З канав та калюж лунало підлесливе браво,
П'яниці-наркотики виснажені та вуличні шлюхи —
Все ще тілами у владі розпусти, та нищі духом:
Святі, що їх з'їла черва, з диханням цвілим,
Легіони невмиті з таврами смерти летіли —
(Чи ти вмитий у крові Ягняти?).
Від себе десятку кожна трущоба післала
З цілої кулі земної. (Бут все ревів, що мало).
Кожний прапор, що майорив над світом широким
Раптом у барвах прекрасних розцвів перед оком
На своїх банджо забреніли дівки голосисті;
Тремтючи фанатично, вони верещали врочисто:
«Чи ти вмитий у крові Ягняти»?
Алілуйя! Яка ж то була химерна картина —
Злочинці, мов ті бугаї, з цієї вільної країни,
Рев-рев-рев — у сурми ревли волоцюги,
Геть злотне повітря тремтіло з натуги!
(Чи ти вмитий у крові Ягняти?)
Хоч сліпим Бут помер, та на долю надій не губив,
Очі все повертались до божих шляхів.
Бут бадьоро ішов, мов отой командир,
Спокійний та повний, вірлиний був зір,
Борода розвивалась у вітрі нагорнім,
І в цім краї святім він був непоборним.
Ісус тоді виходив з судових брам,
Свої руки на зустріч простяг жебракам.
Бут не бачив, та все ж він своїх диваків
Все довкола судової площі величної вів.
Ще хвилина — і весь той похід гнойний
Машерував у нових облаченнях, цнотливий та гойний.
Криві стали рівні, каліки зробились здорові
Й розкрилися очі сліпі на світ цей новий та чудовий.
Шлюхи й мегери стали немов як із сяйва!
Зникли ті морди-вонючки й рила, й волища, й все зайве!
Тепер мудрецями й сибілами й велетнями стали всі
Ватажки імперій та зелених лісів!
Духи були у сандалях, сяли вогнем їхні крила!
(Чи ти вмитий у крові Ягняти?)
І шамотня їх ретельно з янгольським хором ревіла
(Чи ти вмитий у крові Ягняти?)
О, гукай, Спасіння![3] Солодко було очам
Бачить царів та князів, звільнених нині Ягням.
Банджо бреніли, а бубни у всю міць
Брязь-брязь — брязчали у руках цариць.
А коли на молитву спинився під тумбою Бут, то вгорі
Він господа свого побачив крізь силу отих прапорів.
Христос прийшов так ґречно у мантії та в короні
До Бута-салдата, як натовп схилився — у землю скроні.
Він бачив царя-Ісуса. Був віч-на-віч із ним.
І клякнув він із плачем у тім місці святім.
Чи ти вмитий у крові Ягняти?
В середині міста, отут в Бофало́[4]
Людці прозаїчні з очима мов з олива.
Вовтузяться, гей, муравлине кубло
(Поважні бо люди вони в Бофало́).
А тільки лиш двадцять миль від них
Грає безсмертно в змаганнях буйних
Ніяґара, Ніяґара.
Купують захоплено шмаття жінки:
«О, що за узор делікатний», — голосять,
Над пір'ям струсів їх зідхання важкі
Про скрутні години отут, о Бофало́.
Дітва налітає на двері крамниць —
Купить машкари, дзиґ, дзвіночків, дрібниць,
Забувши величну Ніяґару.
В середині міста, отут в Бофало́,
Крамниці гранатів, сапфірів і перлів,
Рубінів, смарагдів іскристе жерло
I низки опалів тут є в Бофало́.
Ці символи щастя й людських сподівань
Не варті твоїх веселкових убрань:
Ніяґара, Ніяґара.
Шаршаве єство твого ймення гострить,
Підкреслює підле оце Бофало́,
Законники ж хочуть підчистить, смирить;
Брак піонерів отут, в Бофало́ —
Крім юних коханців свіжих та метких,
Й вітрів, що голосять вздовж вулиць міських:
«Ніяґаро, Ніяґаро».
Ось де репортерам вже справді життя:
Юнацтво марнує свій вік у вині,
Ночами, як білі й червоні мигтять
Вогні — очі Смерти отут, в Бофало́.
І тільки лиш двадцять миль від них
Є зоряні скелі у струмнях живних:
Ніяґара, Ніяґара.
У соннім світанку лиш птах промайне
Мов сяєва крапка, та геть відліта,
Забувши кубло муравлине брудне,
Бундючне, спесиве оце Бофало́.
Й прямує у даль, двадцять миль від них
І крила купає в проміннях ясних
Ніяґари, Ніяґари.
Що це за по́хід іде в Бофало́,
Лицарство заповнило вулиці вщерть?
Безумці, щоб світ увільнити, щоб зло
Розчавити, кращі серця в Буфало́;
То зливи червоних із Франції хвиль
Прокинулись тут, за три тисячі миль,
Відгомін Ніяґари,
Злива Ніяґари[5].
Навіть причепи жорстокі,
Захланністю світу тавровані,
Приймали чужинця лагідно,
Бачучи злидні його невимовні.
Захист і слухання ввічливе
Були йому від них даром,
Мінестрелю, співцю й жебракові.
Як світанок сяв тьмяними барвами.
Багаті й ті були добрими
Й казали йому «Вітай нам».
Розуміли його співи в своїх розкошах —
Яким це було незвичайним!
Двері бідних всі розкривалися,
Їхня доля була однакова,
Бо й вони мандрували, й без захисту
Спали у вітер і мряку.
Розум бідних був розкритий,
Темні сумніви зникли, мов дим,
Любили вони чарівні його повісті
Й купували за хліб його рими.
Це були часи його слави,
Він вірив у людей братів,
Ось чому й тепер співець
Знову стать жебраком захотів.
Місяць — папером обтягнено коло,
Кловн з цирку сказав,
Серпанок дурниць позолочених, —
Янголам він для забав.
Як би міг я взгнуздати ті коні,
Що мчать через сон мій глибокий,
Я б досяг того кола докучного
Й зробив би мій кращий стрибок.
Ось я лізу на спини їх, їду,
Та завжди зриваюсь завчасно
Й паду й прокидаюсь, коли вже до місяця
Залишилась десь миля нещасна.
Місяць — цебро з обручами мосяжними,
В ньому чудова, солодка вода.
Якби міг я досягти його краю та пити,
Й худобі напитись дать;
Якби випив ту воду, рій мух навіжених
Не так би люго кусав,
Мої ноги попалені знов були б жваві,
I мул би не відставав
Я встав би і міг би руду добувати,
Країни б своєї досяг,
Муравлям і шулікам не був би на стерво,
Й не загинув би в пісках.
Місяць — це двері, розтворені в піч.
Всі бачать, як звідти буя багаття,
Туди понад ґрати цієї печи
Ми кидаймо в чорних незгодах життя
Наші пристрасті, болі тяжкі й страхи.
А знизу чекають черги до тих ґрат
Папір і смола, і дьоготь, і вар;
Ім'я їм — ненависть і кров, і розбрат.
І полум'я з цього всього постає,
Світло чудове буяє вщерть.
Лихо воно поверта в таємницю,
І в розвагу — Смерть.
Місяць — стіжок кукурудзи. У гору
Мені на поживу його хтось заткнув.
Як би я могла на ту стежку забратись
І спробувать тую вечерю смачну!..
Люди дають мені тільки солому
Та жменьки зерна й нещадно б'ють.
Колись я розірву всі віжки та шлеї
І двері у стайні знесе моя лють.
Туди, де мене кукурудза та вабить,
Збіжу через вулицю, вгору, на камінь:
Не раз же я бачила, як вона сходить
Роками й роками, й роками.
Могутня хвиле молоди, доки тебе не розтрачено,
Всі монументи змети
Чавунні, розчав всі високі імперські стіни,
Що нам заслоняють нову Світовую Державу,
I випростай всюди ненависть заплутану,
Й всіх нас зроби братами кревними.
Не припиняй протесту свого,
Доки гармат людські голоси не звитяжать.
Барабань про мир світовий,
Доки влада Торі[7] не впаде.
Не отруйний скалічений вік старий
Є нашою спадщиною,
Лиш воля весняна, розливна й світанок палкий, полум'яний.
Селяни, повстаньте буряно
І свій подайте рахунок,
Доки лорди не виснажили ваших рук!
Зшийте разом прапори.
Не опускайте їх вділ.
Звихріть разом світи.
Скиньте з трону бридку почвару
I кловна.
Ухвала:
«Те лиш має рости
У борознах Балкан, у метушні Китаю.
Що цвіте й молодіє невпинно».
Тільки те має бути цінним та любим,
Що мудрість для серця приносить рік-у-рік
Й кладе ці слова зворушливі нам на язик:
«Сполучені Штати Европи, Азії й Світу».
«Дбайте про молодь», гукаймо.
Звихріть референдум.
П'ять літ тому ваші батьки
Страйк ухвалили, та надто вже пізно[8].
Тепер,
Короновані сонцем натовпи
Незчислимі
Юнаків та дівчат
Найкращих,
З вашим залатаним стягом братерства
Вгорі,
З різноманітного шовку,
Сплетеного в один прапор квітчастий, —
Повстаньте,
Громадяни одної держави могутньої,
Сполучених Штатів Европи, Азії й Світу.
Світанок трояндами вкрито й оперлено.
Знищено гвардію панів.
Капітанів кровожерних схилено.
Отже, Саксонці, Слов'яни, Французи, Німці,
Янкі, Китайці, Японці,
Всі землі, всі моря.
З полум'яним, райдужним розвіяним прапором,
Повстаньте, повстаньте,
Хворих драконів раптово візьміть,
Величаво створіть
|
|
——————
- ↑ «Діксі» — пісня з репертуару джаз-банду про муринську країну.
- ↑ Популярним інструмент джаз-банду.
- ↑ Цеб-то Армія Спасіння.
- ↑ Ми вважаємо цю транскрипцію за найвідповіднішу (а не Бофло і не Буффало).
- ↑ Розташування рим і зміни ритму відповідають оригіналові.
- ↑ Ритм оригіналу дещо змінено.
- ↑ Торі — консервативна партія в Англії; тут вжито в розумінні — влада реакції.
- ↑ Натяк на імперіялістичну війну.
- ↑ Випадкові асонанси є й в оригіналі, хоч розташування їх додержано у перекладі не зовсім точно.