Антологія американської поезії/Газель Голл
| ◀ Уїттер Бінер | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Газель Голл |
Джон В. А. Уївер ▶ |
|
Я не знаю біографії Газелі Голл, не знаю навіть, чи видала вона хоч одну книжку своїх віршів. Ті вірші, що їх уміщено тут у перекладі, позбирали ми з різних журналів (в тім числі й з напівкомуністичного «The Liberator»).
Оскільки можна судити з творів Голл, вона, без сумніву, близько стояла до кіл американських жінок-робітниць, мабуть, сама була кравчиха. Нема також сумнівів, що вона тепер далеко відійшла від свого попереднього фаху: останні її вірші — це витончений, аполітичний імажинізм.
Але настрої американських дівчат-швачок, виснажених, зголоднілих, тих, що, ходячи у дранті, повинні шити розкішні убрання на багачок, — ці настрої Газель Голл уміє передавати щиро й влучно.
Вже за це для Газелі Голл повинно бути відведене місце в переходовій групі американських поетів від інтелігентського естетизму до революційної поезії.
Дев'яносто один раз голкою стьожки,
Ніби листячко гарненькі навхрест вишивки.
До заробленого краю все очима вести,
Мітить, мітить монограми, хрестик через хрестик.
Дев'яносто один раз голка все ганя,
І все більше, і все більше зроблено що-дня.
Вона висока й весела;
Вона вийде заміж
У червні…[1]
Полотно хороше, мов єдваб гатунок,
Холодно блискучий світить візерунок
Папороті, мертво-білих маків ясних,
Що із грецьких урн розсипалися рясно.
Квіти-примари,
Холодні, холодні…
Всі ці дивні візерунки вже давно пов'яли,
Перед тим, як мої руки кресни накладали;
І мої стьожки у льоні неживім сумні
Може вже не дотикатись до життя мені.
Червень…
Справжні квіти —
Доторкнутись вогко й тепло,
Ніби до тіла…
Але все ж я знаю: у таємній скрині
З посагом розкішним, між тонких муслінів,
Схованих мережев, в ніжнім павутинні
Буде щось моє залишене віднині.
Там, у гаптуванні, що вкриває шати,
Буде те, чого очам не добачати:
Дев'яносто один день у нудних стьожках
Праці неустанної з голкою в руках.
Вони вкриють вівтар
Білими трояндами
І розмають притвор
Білими стрічками[2].
Вона мережила, прала для нього
Панчохи, сорочки і всеньке
І завжди вона співала за працею,
Як він був маленький.
Тепер, з минулої весни
Вона знову прясти має,
Вона знову мережить для сина, та нині
Вже не співає.
Голко, через тебе я стільки пригадую…
Стежку через ліс, мов вино сп'янілу,
Узлісся пахуче з солодкою розрадою,
І уста весни, що дихають принадою
Там, де сонце іскрами дивно заясніло.
Голко, та химерну ти ведеш доріжку,
Де ніколи лісу, ні кущів немає,
Де від сонця дощ не прискає усмішку,
Але довго шлях твій тягнеться в затишку…
Голко, через тебе я стільки забуваю.
——————