Антологія американської поезії/Джемс Оппенгайм
| ◀ Еймі Лоуелль | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Джемс Оппенгайм |
Луї Унтермаєр ▶ |
|
(JAMES OPPENHEIM)
Джемса Оппенгайма краще знають в Америці як белетриста, новеліста, ніж як поета. Але й як поет він посідає поважне місце серед творців демократичного ренесансу в американській літературі.
Сам інтелігент, із вищою освітою, директор єврейської жіночої технічної школи в Нью-Йорку, кол. редактор журналу «Сім Мистецтв», Оппенгайм всіма фібрами своєї душі ненавидить американську «пароопальну цивілізацію» та «хмарочосний гандель і рух». Як і більшість представників демократичного ренесансу, він боїться дальшого розвитку цієї цивілізації імперіалізму й кличе суспільство «піти назад, коли ми можемо рушити вперед». Назад, цеб-то до демократизму часів Лінкольна. Він навіть написав низку поем про Лінкольна (ми не вмістили їх у цю антологію). Як художник Оппенгайм часом захоплюється могутністю індустріяльних міст-почвар (поема «Пітсбурґ»), але й тоді він не забуває, що той, «хто виробив усі ті речі в своїх печах, знає тільки працю й утому».
Відсутність спорідненого суспільного оточення зробила з Оппепгайма індивідуаліста, виробила в нього негативне, часом навіть цинічне ставлення до сучасного йому громадянства. Та час од часу він усе-таки почуває потребу «поставити свої ноги на скелю» — маси. Серед «простого люду» він почуває себе значно краще ніж на інтелігентських «небесах», звідки, він усе сподівається, його таки мають кінець-кінцем випхнути «до пекла». «Пекла» того він ніби не дуже й боїться, бо розуміє, що ніколи «подушки й пуфи не злегшать гострого стусана життя», і говорить про доконечність «чину»; та все-таки навряд чи йому бажалося б, щоб той стусан прийняв форму революції пекла проти небес. І з певним острахом Оппенгайм попереджає:
«Це бо чудовий вік для бунтів і повстань і найчервоніших революції!».
Що до форми Оппенгайма, то на ній почувається значний вплив Уота Уїтмена, і він воліє писати вільним віршем — без рим. Річ цілком природна для того, хто звик більше писати прозою, ніж віршем. З римованих його поезій (нечисленних) нам здається найкращою поема «Пітсбурґ».
Майже всі подані переклади взято з другої збірки Джемса Оппенгайма — «Songs of The New Age» («Пісні Нової Доби», 1914).
Цивілізація!
Кожний ласкавий та ґречний — і чоловіки уступають місця у трамваї жінкам…
Який ідеал!
Як бадьорить!
Чи цього ми бажаємо?
Чи за це жило й конало стільки поколінь?
Були хрестові походи, гноблення, війни й величні мистецтва,
Були мордерства й пристрасті, й жах відколи ще людина у нетрях жила…
За що проливалось ту кров?
Просто так, щоб кожний міг мати повний шлунок і добрі манери?
Та нумо себе не дурити:
Ця цивілізація — то лиш здебільшого дуже тоненько наведений лак…
Візьми першу-ліпшу газету першого-ліпшого ранку, уважно її переглянь…
Ґвалтування й вбивства, й підлота, й обдирання й крадіжки:
Чернь, що роздерла негра в шматки, чоловіки, що зґвалтували дівча молоде,
Банда, що бешкетує без перешкод, попихач товстий, боягузкий, що крадне ощадження люду…
Лиш переглянь це уважно — ці новини цивілізації…
Отже геть з м'якими ідеалами:
Горіччю себе під'юджуйте,
Ковтніть цього питва гіркого — Правди…
Нумо себе самих не боятись, лиш гляньмо собі просто в обличчя й признаваймося, хто ми такі.
Нумо підем назад у хвилю, коли можемо рушить вперед,
Це бо чудовий вік для бунтів і повстань і найчервоніших революцій…
Ні від біди,
Ані від війни
Не думай втекти.
Це не поможе нічого, що ви закривайте очі, о, сховані, боягузи й позолочені ледарі!
Бо ніколи подушки чи пуфи не злегшать гострого стусана життя,
Ані колеса крилаті не віднесуть вас до мирного місця…
Як можете ви втекти від самих себе, обдурені?
Не творіть собі світу спокою:
Хутчіше, ніж світло мигне,
Аладін душі збудує у серці
Світ невгамовного пекла.
І ви, о, втікачі від війни, ви, розчавлені війною духа,
Битвою нервів і кров'яних сосудів та переслідуваного примарами мозку
І смертю втіхи…
Геть поженіть себе в битву,
Віддайтесь найвищому:
Зустріньте подію.
Гірко, гірко,
Ніч, що мордує убійчим вітром,
Холод щільні будинки навскрізь просякає,
змагаючись з вогнищами…
Повітря довкола вуличних лямп од холоду синє,
Місяць — крижане коло — до неба примерз,
Вулиці начисто вичищені від народу: мандрівник ховається в двері найближчі…
Та перед концертовим залом
Шофер дві години сидів у лімузині багачки,
Доки вона свою душу в залі солодкою музикою годувала…
Полісмен, як проходив, подумав, що спить він, й штовхнув його…
Той не спав: він сконав од в'їдливого холоду…
І що наше мистецтво й хмарочосні наші Гандель та Рух,
I що наша пароопальна цивілізація,
Й що ця дбайливість за наші душі дрібненькі,
Так, що ті скарби, видряпані машинами геть із Землі й такі величезні, що ми їх дармуємо, —
Коли все воно призводить до цього?
Милосердне Братство, чи справді тебе ми бажаємо?
Чи, може, ти слово порожнє, щоб сховати нікчемне наше єство?
Душа — це безодня,
Натовп — це скеля.
Отже, дай мені пірнути в бездонне провалля,
Щоб видерти звідти владу й силу безмежного життя…
Та не дай лиш мені втопитись в тих водах, де шал причаївся,
Не дай лиш втопитись, як Ніцше, погорджувач юрб.
Ні, знов на поверхню повставши,
Я піду й ноги свої обіпру на скелю.
Можна подумать, що мертві ховають живих, а не живі мертвих,
Дивлючись, як похорони провадимо ми…
Тьху! аж серце моє хорує!
Будь ласка, коли я сконаю, знайте, що сам я здатний за себе подбати
І що подорож та є моя, а не ваша:
Візьміть ви тоді непотребство, що я по собі залишив,
І хутко й тихцем спаліть його.
Я такий щасливий ці дні,
Що скоро мене таки випхнуть із неба, без сумніву!
Довге було падіння Сатани,
А прибуття — похмуре, неприємне.
Але
Я лежу й сміюся з життя:
Я не можу підвестися з ліжка просто для втіхи —
I я кажу: хоч ти чигаєш на мене, Пекло,
Я сміятимуся цілу дорогу, аж до твоїх брам.
Завжди те саме — оце кохання до кволих.
Вітер був такий лютий, що італійську матір з дитиною геть одкидало за ріг…
Хлоп'я плакало, скаржачись на весь світ…
Хутко мати зняла своє хутро подерте з шиї
Й завинула ним сина щільно…
Тоді вони далі пішли, обоє задоволені.
Ми жаліємо себе, коли жаліємо кволість инших,
Ми бачимо себе в жебракові чи вбивці, засудженім теж на убивство;
Й коли ми пестуємо чи лікуємо другого, ми радше ніжні руки на власні турботи кладемо…
Те, що ти робиш для найменших цих,
Ти робиш для мене…
Хто не може сказати цього, кохаючи кволих?
Море є самим собою: воно не боїться бути
спокійним чи буряним, сивим чи золотим,
гомінким чи м'яким —
Чому я боявся бути самим собою, як море?
Вони звільнили раба, збивши з нього кайдани…
Тоді він лишився таким рабом, як раніш.
Він все був прикутий до служби,
Він все був прикріплений до ледарства й недбальства,
Він все був звязаний страхом та забобонами,
Темрявою й підозрілістю, й дикунством…
Не кайдани спричинялись до його рабства —
Лише він сам…
Можна звільняти лиш вільних людей,
Та нема потреби в цьому:
Вільні люди сами себе звільняють.