Антологія американської поезії/Джон В. А. Уївер
| ◀ Газель Голл | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Джон В. А. Уївер |
Женев'єва Таґґард ▶ |
|
.jpg)
(JOHN V. A. WEAVER)
Після Вечеля Ліндсея молодий Джон Уївер є, мабуть, найбільш американцем з усіх американських поетів. Він навіть пише не по-англійськи, а по-американськи. Це не жарт. Є американська мова, відмінна від літературної англійської. Це — вулична говірка нью-йоркського Іст-Сайду, середньозахідніх «джунглів», каліфорнійських плантацій. Вона відрізняється від чистої англійської мови не тільки вимовою, але й окремішною будовою речень, своєрідною ортографією й навіть чималою кількістю своїх, самобутних, американських слів, виразів.
Отою говіркою й пише Джон Уївер. Навіть книжку свою він назвав «In American» — «По-американськи».
Персонажі творів Уївера — часом робітники, частіше дрібні власники, але завжди — бідаки, жертви капіталу, його надзвичайної концентрації в Америці. І всі вони — нездари або нещасливі.Девчім Уївер нагадує Роберта Фроста. Звичайно, він не такий ще знаменитий, як Фрост (надто бо він ще молодий). Але ми певні, що з часом Уївер витіснить з історії американської літератури Фроста. Бо Уївер — свіжіший, культурніший і, без сумніву, талановитіший поет.
Американську мову Уївера передати в перекладі майже неможливо. Нам доводилося заміняти її по змозі «волапюком» нашого дрібного міщанства, бо жаргону великих міст Україна ще не має.
Дещо з біографії. Народився Уївер року 1893 в м. Шарлоті (Північна Кароліна), скінчив коледж у Клінтоні (штат Нью-Йорк), учився в Гардварськім та Колумбійськім університетах. Одружився з оперетковою співачкою Пеґґі Вуд. Досі видано дві збірки: «In American» («По-американськи» — 1921) і «Finders» («Знахідці» — 1923). Готується до друку треття — «More in American» («Ще по-американськи»). Пробував писати й оповідання. Літературний редактор газети «The Brooklyn Daily Eagle».
Мабуть, я ліпше би взяла вже перстень, ніж віктролу[1].
Це стомлює, як все пластинки слухать,
А як згадаєш, що не так багато маєш,
То це здається ніби надто марнотратство.
Ще тії теплі ночі зм'якшують всередині усе
Й примушують до того озера все бігти,
Де я і він ходить любили часто.
Він думав, що мені віктрола злегшить
Його відсутність. Так воно й було спочатку. Я все грала
Які-небудь джазові арії та майже почувала
Його обійми ніби в танці; потім я
Гасила світло та сиділа тихо,
Доки там Альма Глюк співала «Доме, любий доме»[2],
І майже чула, як його рука торкалася моєї.
«Коли б я був на твоїм місці, взяв би я віктролу», він казав,
«Її вживати зможеш ти, а з перстня що вже за ужиток?
Коли б я міг, — свою пластинку я б зробив для тебе,
Тоді б я міг з тобою бути, навіть у той час,
Як Дядя Сам мене забрав би[3]». Добре, що він не зробив того;
Це було б зовсім так, як ніби духів бачить, —
Тепер я певна, що вже він назад не прийде.
О, як я те могла все перенести!
Він був такий міцний! Він був мов та картинка!
Той одяг чепурний, ті файні сорочки,
Що вниз спадали, ті чудові, франтуваті черевики,
І завжди був до кольору одного одяг,
Як от зелений капелюш з краваткою зеленою й шкарпетками такими ж.
І все… Ніколи не казав недобрих слів.
Або ніколи майже…
І як думать, що уста,
Що я їх цілувала, десь валялися у бруді,
І через тії кучери, що я до них тулилась, куля
Пройшла…
Хоч би вона й мене вже краще вбила…
Ну, що ж… що до віктроли… Мабуть, я її продам
І все-таки куплю хоча б маленький перстень
(Звичайно, не дістану вже й напівхорошого такого,
Як той, що він тоді купити міг ще за всі гроші),
Воно негарно виглядає грати всякі джази,
Як вже його нема. І, мабуть, вже ніколи
Такого другого не знайду я ніде,
Щоб був мені до пари, або я йому. Отож маленьке,
Хоч чверть карату може, тільки настояще,
Щоб я колись могла поблискувать і згадувать той дім
Що міг би бути наш…
Хоч що вже не кажи,
Віктрола так йому подобалася, отже…
От рахуба…
Даруйте, пані, але я вас дуже прошу,
Ради всього святого, киньте стукать, бо мене
Чорти візьмуть, коли я чутиму це «тук-тук-тук»
Ще довше!..
Коли я вживаю ці слова неґречні,
Так ось чому… По-перше, мушу вам сказати,
Діла мої погані. Нині самі ліки
Не дуже вже оплачують себе, а всякі инші штуки,
Як там цукерки, цигарки ецетерей[4]
Не варта того, щоби їх держать. А ті до біса зимні трунки[5];
Пробачте, пані, але я вже вдержатись не можу.
Колись спіймаю я отого сукиного сина, що продав мені аптеку.
Я гроші тут на ній гублю що-дня.
А ті сиропи — нині ти їх не дістанеш
Ні за які копійки, отже сам я маю
Возитись з тими мазагранами, фіялками, ситрами
Й подібним питвом. Ну, і, ніби от навмисно,
Як тільки я почну робить якийсь рецепт хороший,
Таке, що я люблю мішать, де треба обережно,
Щоби вага якраз тобі була, як слід, —
Якраз тоді якась халепа десь мороженого схоче
І «тук-тук-тук» тобі почне по скринці,
І стукає та стукає, аж доки вибігти я мушу,
Покинувши напівнескінченими ліки…
Й це ще вам не все;
Ось ще мені морока: я не втраплю розмовляти граматично.
Не хочуть люди вірити, що той, хто ліки ті мішає,
Потрафить це робити добре, розмовляючи отак, як я.
Мене це просто іритує. Ну, чого я маю розливатись,
Як той шкільний учитель? Я ж свою роботу знаю.
«Диплом на звання фармацевта» — бачите? Я вчився сам,
Працюючи вночі, як був конторщиком, чотири роки,
А потім я чотири місяці був в університеті
I здав прегарно іспит. Але ось де заковика:
Народню школу я скінчив по сьомому розряду
Й ніколи не звертав уваги на свою вимову.
Отак воно вже є: вони підходять з підозрінням,
Бо я балачку ту вживаю. Пробував ще я спинятись,
Та, мабуть, вже запізно. Так, запізно, безперечно.
Ех, мрію я про те, що я робитиму колись:
Я хочу кинути аптеку цю під три чорти,
Завести собі десь порядную контору із столом дубовим
І продавати собі землю. От вже, будьте певні,
На цьому б я зробив ґешефт хороший. Ну, й фартова ж
Контора буде та.
А це життя мене аж прямо ріже.
Такі вони дурні мені питання ставлять!
Ви бачите отой годинник? Ну, от уявіть собі,
Три рази на годину тут якась халера ходить
I виклики мене й питає: «А чи правильний це час?
Чи наш годинник добре йде?» От, як на сповіді вам скажу,
Одного дня я так роззлостився, що молотка схопив
Й шпурнув йому у пику. Й коштувало це доларів кільканадцять,
Щоб все залагодить. Та тиждень я мав спокій.
Оті мої прокляті нерви!.. Але так воно вже йде.
Я жалую, що так нечемно вам про стукання сказав,
Але, коли я заведу собі земельную контору,
Не буде там такого місця, щоби хтось міг взять монету
І стукати по ньому й стукати, аж доки я вбіжу, мов угорілий.
Ото робота людська буде!..
Якщо тільки я її коли дістану…
Так, значить, ти мене тепер покинув, га?
Що я цим думаю? Еге, так добре є, чи ж ні?
Як ти на це пішов? Ти думав, я сліпа?
Я бачила тебе вночі з отою дівчиною, он що!
О, Френку, як ти тільки міг дійти до цього?
Чи я змінилася? Чи не така, як перше, чепурна?
Чи очі вже мої не сяють лиш для тебе?
Чи ти не пам'ятаєш, як у тім старім Сен-Су́зі[6]
Ми вигравали нагороди за найдовші танці?
А ти казав: «Лиши собі ту нагороду, що моє —
То і твоє». Так, так, не пам'ятаєш,
Як ти… як ти мене поцілував уперше
У «Форді»[7] Джіма, й всі ті добрі штуки,
Що ти мені казав; я ж вірила, бо я тебе любила?..
Я мала знати, я повинна була знати!
Мущини всі такі, як дівчину піддурять,
У себе влюблять, доки зіб'ють з пантелику
І візьмуть те, чого ніколи вже не вернеш.
Та все ж…
В ту ніч схилялись низько зорі
І виглядали так щасливо й ясно, от, як ми.
Маленькі хвильки хлюпали у човен,
А ти навипередки з вітром цілував мене у скроні.
Я чула, як на долі паровик десь стукотів,
От зовсім, як твоє, до щок моїх притуленеє серце.
Вогні погасли, стало темно і так жахно,
Та я себе безпечно у твоїх руках великих почувала
І мріяла про лагіднії співи негрів,
Що грали на своїх банджо. І я сказала —
Чи ти не пам'ятаєш, що? І я сказала:
— «Дивись на ті дві низки ліхтарів вздовж узбережжя —
Це сяють білі-білі зуби міста;
Це місто, як і ми, собі сміється;
Сміється та сміється. Всі веселі…»
Ну ж я й дурна була! Дурна я, ідіотка!
Я слухала твоїх розмов і вірила їм щиро,
Тебе любила серцем і душею, не пішла додому
Аж до полудня, всім збрехала, а тепер…
тепер…
Мені кінець! Покинув!.. Ліхтарі ті справді були зуби;
Так, зуби міста, що гризуть мене, шматують,
Убійчі, люті зуби! О, вони мене схопили!
Йди геть собі! Не хочу більше й бачити тебе!
Йди до рудої дури і скажи, що я тебе післала!
Я сподіваюсь, що вона такою ж, як і я, дурною буде;
Я сподіваюся, що в пеклі ти горітимеш!
Я сподіваюсь…
Там я гуляв собі спокійно вздовж алеї.
Курив я люльку. Сонце йшло собі додому.
Все було тихо, як і завжди тут над вечір.
Та раптом «бах-бах-бах!» я вчув, і кинув люльку.
До мене хлопець біг, кричав: — «Ей, ти, а де ж то він?
Його ти мусив бачить!» Я спинився. — «Що ти там верзеш?» —
Я мовив: — «Де є хто?»
— «Ну, негр! Та де ж він є?»
Вони мене довкола обступили. Я сидів немов німий.
І більше їх набігло, галасуючи: — «Де є той негр?»
Скопичилися біля льоху всі та верещали,
Розбили східці геть… З дванадцять стрілів…
Ось білий хлопець біля мене рукавицями майнув
І грюкнув вниз… Тоді…
От, хочу вас спитати,
Чи ви бували в «зу»[8], як звірів годували?
Ви бачили — доглядач тримає велику купу м'яса;
Чи чули ви, як жахно тигри ті ричать?
…Ота юрба…
Вони стогнавшого мурина витягли на гору,
Вони його передо мною били по обличчі,
Вони його нашинкували кулями, сердегу,
А що лишилося — не дригалося навіть.
Так, це я бачив. Віз[9] прибув з торохкотінням,
Та вже нікого не лишилося, щоб розказать про те,
Лиш я й бандит напівубитий.
Нині ж ви прийшли,
Щоби примусити мене перед суддею присягнути,
Що ця нещасная істота ще стріляла
І мордувала білих хлопців...
——————
- ↑ Віктрола — популярний в Америці рід грамофону.
- ↑ Стара популярна пісня.
- ↑ Цеб-то, якби забрали до війська.
- ↑ Ецетерей — зіпсоване американською вимовою латинське «etcetera».
- ↑ В американських аптеках звичайно продаються цукерки, цигарки, морозиво, зимні трунки й усякі дріб'язки.
- ↑ Скалічене „Сан-Сусі“ — назва ресторану чи клубу.
- ↑ Цеб-то в автомобілі системи „Форд“.
- ↑ «Зу» — зоологічний сад.
- ↑ Цеб-то карета швидкої допомоги.