Антологія американської поезії/Едвін Маркгам
| ◀ Уот Уітмен | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Едвін Маркгам |
Горацій Траубель ▶ |
|
.jpg)
Едвін Маркгам походить з далекого Заходу, народився в Ореґоні, жив довго в Каліфорнії. Живе там і досі. Це старий, релігійний і патріотичний поет. Останні його вірші не являють собою нічого нового й визначного.
І все-таки ми зараховуємо Маркгама до предтеч нової американської літератури, вважаючи, що він має право на це.
Маркгам почав писати давно — ще 1899 року. І почав писати на такі теми, на які ніхто до нього не писав. Вперше залунали в американській поезії слова, щирі й перейняті чулістю, про робітника, про фармера, про жахливі умови життя й праці американського трудящого люду. Вперше пригніченого, прибитого, позбавленого людських прав американського пролетаря зроблено героєм поетичних творів. Правда, в поезіях Маркгама було більше скарги, залякування розплатою й навіть покликування на бога, ніж справдішнього протесту й бажання розплати. Це були не заклики до боротьби з існувавшим ладом, лише критика його; але треба ж мати на увазі, що така критика — явище законне й поступове для часу зародження пролетарської свідомости. Вона свідчить про наближення доби активної класової боротьби.
На нашу думку, Маркгама можна б порівняти (з деякими застереженнями) з першими народниками-інтелігентами в російському та українському мистецтві, що для їх також характерною була критика в художніх формах сучасного їм громадського ладу.
Свого часу «Людина з рискалем» Маркгама викликала сенсацію, збурила громадську опінію в Америці. Критика навіть назвала цей твір «бойовим кличем наступного тисячоліття». Пройшли всього тільки десятки років — і Америка почула нові, дійсно бойові кличі з уст своїх пролетарських митців. Але й значіння для свого часу цього першого клича не можна нехтувати. І Маркгамові, не сучасному, а Маркгамові кінця минулого й початку нинішнього століття, по заслузі належиться місце серед небагатьох предтеч американської новітньої поезії.
Зігнутий тягарем століть, схилився
Він понад рискалем і стежить ґрунт.
В його обличчі порожнеча літ,
І світовий вантаг на його спині.
Хто вбив його для радощів, розпуки,
Зробив істотою без суму і надій,
Тупим і приголомшеним, волові братом?
Хто опустив цей худоб'ячий щелеп?
Чия рука назад чоло прибила?
Чий подих вигнав світло з його мозку?
Чи ж це істота та, що їй дано
Над морем і землею панувати
І зорі стежить, небеса бадать
За владою, й жагу етерну чути?
Чи це снив той, хто сонця сотворив,
Накреслив їм шляхи понад безодні?
По всіх вертепах пекла, аж до краю
Нема жахлившого створіння, ніж оце —
Більш здавленого пажерливістю сліпою,
Більш навантаженого для душі гріхами,
Більш повного для всесвіту погроз.
Яке провалля є між ним і серафимом!
Раб колеса роботи — що йому
Платон або Плеяд кружління?
Що досягання творчости найвищі,
Розрив світанку чи троянди рум'яніння?
У цій істоті зляканій — віки страждання;
Трагедія часу в болючій цій покорі;
Крізь цю істоту, що її ізрадило людство,
Обрабувало, насміялось, спадщину їй вкрало,
Кричить протест до суддів світу,
Протест, що рівночасно є пророцтвом.
О ви, господарі, пани, керовники усіх країн,
Чи це творіння рук ви богові дасте,
Почвару цю та виродка з прибитою душею?
Як випростаєте ви знову цю істоту;
Як знов її безсмертям ви торкнетесь;
Повернете зір вгору і на світло;
Відродите у музиці й у мріях;
Як виправдаєте знущання незабутні
І віроломні кривди, й незцілющі рани?
О ви, господарі, пани, керовники усіх країн,
Як розквитається Майбутнє з цим рабом?
Як відповість на лютий його запит в час, коли
Бурун бунтів всі береги струсне?
Як буде це із царствами й царями —
Із тими, хто зробив його тим, чім він є,
Коли німий терор повстане, щоб судити світ,
Після одвічного мовчання?
Коли робітника я бачу, що має голодні роти годувати,
Встаючи день за днем у темряві перед світанком
Й вертаючи додому ніч у ніч крізь темряву густу,
Хитаючись, немов залякана німа худоба, —
Я бачу людину, засуджену котити камінь величезний на кручу безкрайну.
Він посуває свій тягар вперед, дюйм за упертим дюймом,
Плазуючи весь час в тіні тієї скелі…
Дивись, ось він плазує, скручений, придавлений, нещасний!
Він підноситься для їхнього життя;
Мотузяться жили й чорніють —
Приливає кров до обличчя…
Ось він губить — ось він виграє…
|
|
Момент жахливого напруження…
От-от зсувається, от-от рухається!
Чи величезний камінь зломить його опір
Й розчавить його, як пірне в безодню?
Тягнеться й тягнеться та боротьба безмовна
Немов це два суперники вві сні.
На всі дні себе укріпи,
Зустріти всі зумій;
Коли ти ковадло — терпи,
Коли ти молот — бий!