Антологія американської поезії/Една Сент-Вінсент Міллей
| ◀ Молоде покоління в американській поезії | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Една Сент-Вінсент Міллей |
Альфред Креймборґ ▶ |
|
.jpg)
(EDNA ST. VINCENT MILLAY)
Коли б Една Сент-Вінсент Міллей з'явилася останніми часами в українській чи російській поезії, на неї ніхто б не звернув уваги. Після Анни Ахматової, Ігоря Северяніна, Марини Цвітаєвої, після Максима Рильського, Якова Савченка, Олекси Слісаренка (в перший період їхньої творчости) міс Міллей не могла б сказати нам нічого нового.
Инша річ в Америці. Витончена, модерністична інтелігенція там тільки народжується, доба кавярняно-будуарної поезії лиш починається, і Міллей займає в ній одно з перших місць. Треба визнати, що що до досконалости, багатства й різноманітности форми Міллей справді заслуговує на таке місце. Більшість її поезій навіть просто не надаються до перекладу — всякий переклад зіпсував би ті вибагливі тонкощі, що їх повно по віршах молодої поетеси.
Але що до ідеології, то тут звичайнісінькі для нашої літератури доби реакції хорі інтелігентські копирсання у власних, особистих болях, постійна незадоволеність із себе й світу, плачі й нарікання. І ще, особливо характерне для дрібнобуржуазних естетів, тенденційне аж до в'їдливости уникання всяких соціяльних тенденцій.
Останнє не завжди дається Міллей, і часом вплив міста й запеклої боротьби в ньому почуваються й на ній. Але тоді вона прибирає нової пози й намагається показати себе відважним борцем за чисту красу, проти міщанських забобонів та заскорузлости околишнього світу. Позу здебільшого не додержується до кінця, і знову перед нами з'являється хора, розгублена естетка-інтелігентка.
Як таку ми й внесли її до нашої антології, бо Міллей характерна для цілого покоління молодих естетів в американській поезії останніх днів.
Моя свічка з двох кінців горить,
Її на ніч не стане;
Та, гей, мої друзі, гей, вороги,
Дає вона світло прегарне!
Упевнено бридкі будівлі втиснено в скелю тривку:
Ходім, подивіться на ясний мій палац,
збудований на піску!
Гаразд,
Йдіть далі!
Що таке назва?
Я думаю, що буду замкнений всередині
Так само, як був замкнений зовні!
«Що за дитина химерна!» — часом я чула від них —
«От, начиталась, мабуть, всяких історій чудних!»
(Кохання, від тебе знала я тільки кпини,
Дай, щоб хоч я не мала ніколи дитини).
«Ну, й не багато ж ще нині вона уявляє», —
Кажуть вони, — «що у світі, може, її ще спіткає!»
(Глибше нападай, снігу, і обгорни
Вбитого мого коханця до весни).
Дощ снує намисто,
Вгамовує місто.
А де ж той голос, що, я чула, плакав?
Сніг ляга сувоєм
Понад кропивою.
Де той голос, що, я чула, плакав?
Ліг пісок сипучий
На щоглі тремтючій.
А де той голос, що, я чула, плакав?
Земля тепер довкола
Невсипущого чола.
А де ж той голос, що, я чула, плакав?
О, я росла так вільно й недбало,
Відколи моє серце розбите!
Я горло проти вітру надимала
Й сміялася до люду посполитого!
Доброго й злого однаково мало,
Щоб варт було чогось на світі
Для мене, що виросла вільно й недбало
Відколи моє серце розбите.
Дівчино, якби так мляво ти спала,
Як мляво ти любиш ходити,
Так лучче б коханця свого не чіпала
За те, що казав він, жагучий, неситий,
До мене, що виросла вільно й недбало
Відколи моє серце розбите.
Коли я думаю про малих дітей, що вчаться
По всіх школах всього світу, —
Вчаться по-данськи, вчаться по-японськи,
Що два і два — чотири і звідки ріки світу
Течуть, і назви гір та головніших міст, —
Моє серце розривається.
Підводьтесь, діти!
Весело влучайте свої камінці
У величезний надгробний камінь знання!
(Туди, де лежить те, що знав Евклід, — сірий камінець,
Що Платон, що Паскаль, що Галілей:
Сірі камінці, сірі камінці в надгробний камінь).
Скажіть мені, як назва найвищої гори?
Назовіть мені кратер вогненний! Сніговий шпиль!
Назовіть мені гори на місяці!
Та не називайте гір, що по них ви лазите весь день,
Не питайте вчителя про це.
Я знаю, чому жовта форситія
Повстримує свій подих і не квітне,
А ріполов у крила дзюб загнав, сумний.
Хочеш, щоб я і тобі розказала? Думаєш, що приймеш це в спокою?
Ну, отже, слухай та очі закрий рукою.
Ти знаєш, як дні ще холодні,
І кожний каже, яка нині пізня весна?
Ну, закрий свої очі рукою — річ ясна —
Не буде зовсім весни.
Тут не спинятись! Тут не спинятись!
Весні сказали: Тут не спинятись!
Поклала руки на жовту форситію, —
Хлоп'ята повернулися в сні й усміхнулися:
Снили про мармур, снили про агати;
Дівчатка позлізали з постелей, щоб бачить
Весну, що проходила з мальованими повозами.
Мальованими повозами, що скрипіли здивовано;
Поклала руки на горло пташині.
Раптом, — ти знаєш хто, тута з'являється
Той, що ти знаєш хто, в мундирі синім[1],
Й каже весні: Тут не спинятися!
Тут не спинятись! Тут не спинятись!
Йди геть! Йди геть! Тут не спинятись!
(На того, ти знаєш хто, ліпш не дивиться).
Чи бачив коли таку хору картину? —
Середина квітня — і ні рослини;
Чухають потилиці садівники,
Піт свій даремно ллють на квітники,
Та ні травинки все не з'явиться.
Ану йди геть! Геть з тротуару!
Тут не спинятись! Й ані з уст мені пари!
Бо ж наробила вона колотнечі:
Понакидала пелюстків під дерева
Й думки від сніданку відтягла на инші речі.
Однаково, воно мені байдуже.
Я пам'ятатиму й ти пам'ятатимеш.
(Отже, ліпше, ти знаєш кого, уникатимем,
Коли сидітимемо й згадуватимемо о весні).
Рік чи там два — і навряд чи ми це уважатимем.
Можна до всього звикнути — чи ж ні?
Слухайте, діти:
Батько ваш помер.
З його старої свити
Я зроблю вам куцини;
Я зроблю вам штанята
З його старих штанів.
В його кешенях будуть
Речі, що клав він туди,
Ключі й копійки,
Покриті тютюном.
Копійки будуть для Дана —
Хай ховає в банку.
Ключі для Енні будуть —
Хай ними гарно дзвонить.
Життя повинно далі йти,
А мертві — забуватись.
Життя повинно далі йти,
Хоч добрі люди мруть,
Енні, їж свій сніданок;
Дане, прийми своі ліки.
Життя повинно далі йти;
Я тільки забула, чому.
——————
- ↑ Полісмени в Америці мають сині однострої.