Антологія американської поезії/Едґар-Лі Мастерс
| ◀ Співці демократичного відродження | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Едґар-Лі Мастерс |
Роберт Фрост ▶ |
|
.png)
З іменем Едґар-Лі Мастерса звязано початок демократичного ренесансу в американській поезії. Його збірка «Антологія Спун-Ріверу» (The Spoon River Anthology), що вийшла 1914 року, справді, з'явилася чи не першою книгою сучасної типово-американської поезії, викликала величезне зацікавлення в американських радикальних колах, видержала безліч видань і створила авторові широку популярність. Цією книгою Мастерс назавжди вписав свою ім'я в історію американської літератури, зробився її класиком. Тимчасом попередні його твори, що їх він дав чимало (бо, вже маючи 24 роки, він написав аж 400 поем), не мали ніякого успіху. Навпаки, з приводу його творів доби 1895–1908 р. критика висловлювалася негативно, не визнаючи за ним навіть дрібного поетичного хисту.
Чим же пояснюється надзвичайний успіх «Антології Спун-Ріверу»? Перш за все тим, що Мастерс, мешканець провінціяльних закутків середнього заходу Америки, зумів ухопити й відбити у своїх віршах саме те, що найбільше хвилювало величезні дрібнобуржуазні фармерські маси рідних йому місцевостей.
Могутній розвиток індустрії, концентрація капіталу — процес, що досяг надзвичайної сили на сході Сполучених Штатів — посунув на дрібнобуржуазний, фармерсько-ремесницький захід, руйнуючи дрібне господарство, розбиваючи мирний, «справедливий», пуританський побут західньої провінції.
Мастерс відчув цей процес і підняв свій голос проти нищення того селянсько-демократичного побуту наступом капіталістичної олігархії. Він збудив небіжчиків старовини на цвинтарі дрібного містечка Спун-Ріверу в штаті Іліной і змусив їх розказати правду про себе, спростувати ті лицемірні брехні, що понаписували на пам'ятниках небіжчиків їхні недостойні нащадки. Основний мотив «Антології» — це протиставлення здорового, здебільша чесного, і навіть у злочинах та хитрощах простодушно-наївного старого покоління середньо-західньої провінції — сучасним вискочкам-політиканам та скороспеченим багатіям. Ефект вийшов надзвичайний. Зруйновані дрібнобуржуазні маси підхопили це протиставлення, як гасло для гострої критики незрозумілого для них процесу концентрації капіталу, що приносив із собою нищення їхнього «демократизму».
Пройшов деякий час; боротьба між великим капіталом та дрібною буржуазією, безнадійна для останньої, все поглиблювалася. Містечко Спун-Рівер, розбите й переможене в тій боротьбі, скінчило своє самостійне існування, перетворилося в околицю ненажерливого індустріального велетня Чікаґо. Під горбом, де спочивали старі простодушні покійники, утворилося нове кладовище — в Долині Тиші. І Мастерс примусив нових небіжчиків також розказати правду про себе в останній книзі «Новий Спун-Рівер» (1924 р.). Гірку правду про розпусту, розбрат, нищення ідеалів та демократизму — овочі поразки дрібної буржуазії в боротьбі з мультіміліярдерською олігархією. І цю нову книжку спіткав успіх не менший, ніж «Антологію».
Але Мастерс — не борець. Він, як художник, уміє лише малювати з надзвичайним хистом сумну дійсність, та не ладен знайти виходу з неї. Він воліє просто ховатися од тієї дійсности бо, як каже його П'єро:
«… що я можу зробить зі змаганням й що я можу зробити з ненавистю
Або з містом, з життям, чи з коханням, чи з долею?
Чи з боротьбою з часу, як постали багаті й бідні?»
Та виходу й нема. Дрібна буржуазія з її «позакласовим» демократизмом засуджена на загибель. Мастерс, як і більша частина поетів демократичного ренесансу, — це остання талановита, але безсила спроба виправдати вже мертвий демократизм піонерської Америки й проклясти лукаві, хижі «міста на рівнинах».
«Якби нам знову хоч маленького Содому» — благає Мастерс (у книзі «TOWARDS THE GULF») і сам не вірить, що доля Содому спіткає Нью-Йорк та Чікаґо.
«Невже таки не буде вже очей для мене?» — питає устами мастерсівського «Сліпого» кинена на роздоріжжях шаленого Чікаґо дрібна буржуазія, і безнадійна розпука звучить у цьому питанні.
Що до форми, то Мастерс чудово володіє вільним віршем і уникає рим. Я відніс би його до ліричних епиків, хоч це й звучить парадоксом: кожний окремий вірш у двох його найліпших книжках («The Spoon River Anthology» та «New Spoon River») — просякнено щирим, часом ніжним ліризмом, а разом вони творять багатий епос боротьби двох сил у новій Америці. Третьої сили, пролетаріяту, Мастерс не добачає.
В біографії Мастерса — нічого цікавого. Народився року 1869, походить із старої піонерсько-пуританської родини з Канзасу, в молодих роках переїхав до Іліной. Пройшов курс правництва й був здібним адвокатом.Де Ельмер, Герман, Берт, Том і Чарлі,
Слабодухий, міцнорукий, клоун, п'яниця, боєць? —
Всі, всі сплять на горбі.
Один сконав у пропасниці,
Один згорів у шахті,
Одного вбито в п'яній сварці,
Один помер у тюрмі,
Один упав з моста, працюючи для дітей та жінки, —
Всі, всі сплять, сплять, сплять на горбі.
Де Елла, Кет, Меґ, Лізі й Едіт,
Ніжне серце, проста душа, гомінка, пишна, щаслива? —
Всі, всі сплять на горбі.
Одна вмерла при соромницьких пологах,
Одна — від нещасливого кохання,
Одна — на руках звірюки в публічнім домі,
Одна — від зламаних гордощів у шуканнях сердечних бажань,
Одну, після перебування у далекім Лондоні й Парижі,
Принесли до її дрібненької межі Една, Кет і Меґ —
Всі, всі сплять, сплять, сплять на горбі.
Де дядько Ісаак і тітка Емілі,
Й старий Тоуні Кінкейд, і Севінь Годжтон,
І майор Уокер, що говорив
З достойниками революції? —
Всі, всі сплять на горбі.
Вони принесли своїх мертвих синів з війни
І дочок, що їх розчавило життя,
І їхніх дітей — сиріт у сльозах —
Всі, всі сплять, сплять, сплять на горбі.
Де старий Скрипаль Джонс,
Що грав з життям всі свої дев'яносто літ,
Сміливо зустрічаючи негоду голими грудьми,
Що пив та бився, не міркуючи за жінку, ані рідню,
Ані за золото, ні кохання, ані небо? —
Диви! Він базікає про смажену рибу давніх часів,
Про давні кінські гони на Клері-Гаю,
Про те, що Ейбі[1] Лінкольн оповів
Колись у Спрінґфільді.
Коли я вмер, циркуляційну книгозбірню,
Що для Спун-Ріверу я був зібрав
И провадив для добра допитливих умів,
Продали з молотка на майдані громадськім.
Ніби для того, щоб знищити останній знак
Моєї пам'яти та впливу.
Бо ті з вас, хто не міг побачити користи
В знанні Вольнеївських «Руїн» так само, як і в «Аналогії» Бутлера,
І «Фауста» так само, як «Еванґеліни»,
Були направду владою в містечку.
I часто ви мене питали:
«Що за хосен, щоб знати світу зло?»
Я нині уступив з твого шляху, Спун-Рівере, —
Вже сам ти вибирай собі добро та називай його добром,
Бо я ніколи вже не зможу дать тобі до зрозуміння,
Що той не може знати, що таке добро,
Хто ще не знає, що є зло;
Й ніхто не знає, що правдиве,
Коли не знає, що є хибне.
Вони мене втягнули у неділішню школу
В Спун-Рівері
Й намагалися змусити мене покинуть Конфуція ради Йсуса.
Мабуть, я зробив би незгірше,
Якби я намагався їх змусити кинути Йсуса ради Конфуція.
Бо без всякого попередження, ніби то мав бути жарт,
Підкравшися ззаду до мене, Гарі Уілей,
Син священика, ребра пробив мені аж до легенів
Ударом свого кулака.
Тепер вже мені ніколи не спати з прадідами моїми в Пекіні,
Й не будуть діти молитись на гробі моїм.
Чи ви колись чули, щоб Редактор Уедон
Давав на громадську скарбницю щось із грошей, що він діставав
За підтримування кандидатів до установ?
Або за розхвалювання консервного заводу,
Щоб заохотить людей вкладать туди гроші?
Або за утаювання правди про банк,
Коли з ним було зле й насувався крах?
Чи ви чули коли, щоб Сіркуіт-Суддя
Помагав кому-небудь, крім залізниці «Q»[2]?
Та ще банкірів? Або чи пан-отець Піт і пан-отець Сіблей
Віддавали частину своєї платні, яку діставали за те, що мовчали
Чи, навпаки, промовляли, як лідери того бажали,
Про будування турбін?
Але я, Дейзі Фрезер, що проходила завжди
Через вулиці у супроводі покивувань та глузувань
Й покашлювання та шепоту в роді: «Ось вона йде», —
Не минала ніколи Судді-Арнетта
Без виплати кари в десять доларів та ще судових видатків
На шкільний фонд Спун-Ріверу!
Я — Мінерва, сільська поетеса,
Мене цькували, з мене кпіли вуличні Яґо
За те, що я була важкотіла, косоока й клишонога,
А найбільше після того, як «Бутч» Уельді
Піймав мене по брутальній гонитві.
Він кинув мене на призволяще з доктором Мейерсом;
А я пірнула у смерть, дубіючи з ніг до гори,
Ніби занурюючи все глибше й глибше в струмінь льодовий.
Чи піде хто до сільської газети
Й загляне в книжку віршів, що я написала?
Так прагнула я кохання!
Так голодувала за життям!
Після того, як я дістав релігію й осів,
Мені дали посаду на консервному заводі,
Й що-ранку мав наповнювати я
Цистерну на подвір'ї газоліном,
Що годував по всіх майстернях печі,
Де нагрівались паяльники.
Я для цього злазив на криву драбину,
Несучи відра паливного матер'ялу.
Одного ранку, як стояв я при роботі,
Повітря ніби поважніло й стало тихим,
І як цистерна вибухла, то висадила мене вгору,
І вниз я впав зі зламаними обома ногами,
Й засмажилися мої очі на вогні, немов яєчня.
Бо хтось пустив огонь із печи геть,
І щось втягло те полум'я в цистерну.
Суддя-Сіркуіт сказав, що, хто б то не зробив,
Він був моїм прибічником, отож
Син Родеса старого мені платити не повинен.
А я сидів на лаві свідків, такий сліпий,
Мов Джек-Скрипаль, повторюючи знов і знов,
«Я не знав його зовсім!»
Від мене безвартісної й невідомої
Вібрації безсмертної музики;
«Злоби ні до кого, до всіх з благодіянням».
Від мене пробачення мільйонів мільйонами
І доброчинне обличчя народу
Сяє справедливістю й правдою.
Я, Енні Рутледж, що спить під цими бур'янами,
Кохана за життя Абрагамом Лінкольном,
Одружена з ним не через спілку,
А через розлуку.
Квітни навіки, о Республіко,
З праху мого лона!
Це правда, співгромадяни,
Що моє старе канцелярське діло, що роками
Лежало на полиці над моєю головою
Понад судовим кріслом, кажу я, це правда,
Що діло те краї залізні мало,
Які пошматували мою лисину, як діло впало
(Я думаю, його якось струснуло
Повітрям, що на ціле місто натиснуло,
Коли цистерна газолінова в консервному заводі
Враз вибухла й спалила «Бутча» Уелді) —
Та нумо за порядком обговоримо всі пакти
І обміркуємо всю справу обережно.
По-перше, я це визнаю, що голову мою було розтято,
Але, по-друге, справді страшним було ось що:
Аркуші діла сипалися і мигтіли
Довкола мене, як колода карт
В руках меткого штукаря.
І аж до скону все я аркуші ті бачив,
Доки я вимовив нарешті: «Це не аркуші, ні, ні,
Чи ви не бачите — це ж дні і дні,
I дні, і дні семидесяти років?
Чого ж ви аркушами тими мучите мене
Й дрібними вступами на них?
Я ходила на танці до Чандервіллю
Й грала в «snap-out»[3] у Вінчестері.
Раз ми змінили партнерів
Їдучи додому при місячнім світлі в середині червня,
Й тоді я знайшла Девіса.
Ми одружилися й жили разом сімдесят років,
Розважаючись, працюючи, виховуючи дванадцятеро дітей,
Що вісім з них ми загубили,
Доки мені минуло шістдесят.
Я пряла, я ткала, поралась в хаті, я доглядала хорих,
Я розвела садок, а на свято
Обходила лани, де жайворонки співали,
І коло Спун-Ріверу збирала багато мушлів,
Багато квітів та лікарських трав,
Гукала до горбів лісистих, співала до яруг зелених.
На дев'яносто шостім я прожила досить, ну то й годі —
I відійшла на солодкий спочинок.
Що це я чую про горе і втому,
Лють, незадоволення, зів'ялі надії?
Розпусні сини й дочки,
Життя надто міцне для вас,
Любить життя — це коштує життя.
З КНИГИ «НОВИЙ СПУН-РІВЕР»
Де надії на щастя
Й де щирість у дружбі,
Й де вірність у коханні,
Й де мир добробуту, що не приходив ніколи,
Й де горе, що запруджує життя,
Й де боротьба, що не звитяжила,
Й де сміх, що повертався в сльози,
Й де сльози, що висохли в злиднях днів? —
Всі, всі зникли у Тиші Долини
Під Горбом.
|
|
Й коріння його заскніло.
Їхня щирість була, як вода —
Й намул полинний нападав до неї.
Їхня вірність зламалась, як пугар —
І, як порожню чашу жебрака,
Її держано було доти, аж доки рука задубіла.
Їхній спокій прийшов і минув, як літо.
I їхні змагання та їхній сміх
Промайнули від тиші до звуків і знов до тиші:
До голосів ночи, що плачуть і не плачуть. —
Всі, всі зникли, всіх забрано
До Долини Тиші
Під Горбом!
|
|
Лукавства й довір'я більше нема;
Дару кохання більше нема;
Того, що приймали радісно,
Й того, чого уникали, більше нема.
Не шукають вже вони більше тут,
Ані бажають тут,
Ані боліють, ані зціляють,
Ані планують, ані будують,
Ані працюють, ані одружуються,
Ані вбивають, ані полюють, ні прагнуть,
Ані заздрять, ні жадають,
Ані вагаються — чи нищить, чи зміцняти,
Відкидати чи приймати,
Чинить чи уникати чину,
Стоять позаду чи відважуватися;
Або чинити, не оглядаючись,
Або чинити й думать про мету;
Чи битись за таємну правду духу.
Вони полягли під цими тягарами землі
В підніжжі Горба,
Що під ним Долина Тиші!
|
|
Дарувачі радощів,
Очі, жалем затуманені,
Очі, що правдою сяяли,
Руки, що дотик їх був життям,
Уста, що не стримували поцілунків
Й не вимовляли зла;
Коханці, співці, мрійники,
Що знали святих садів таємниці
Й оповідали їх у словах невмирущих?
Вони були, мов орли білокрилі,
Що здіймалися з моря до неба,
Навіть як хвилі, що стали орлами
Й знесилились в сяєві неба.
Всі, всі зникли в Долину Тиші
Під Горбом!
|
|
I ключі Смерти, що мають зламатись?
Де Ковчег Заповіту
Й Чаші Золоті з молитвами святих,
I море скла, перемішаного з вогнем?
Де шукання справедливости
Й мрії про ріки чистої води,
Й місто, що не потребує сонця,
Й життя нескінчиме?
Шкода! Надія на це з нами,
В селі обіч Горба,
По цей бік Долини Тиші!
Коли Спун-Рівер став ґанґліоном
Почварного мозоку Чікаґо,
Отакі були шильди, мною мальовані, що показували
Чим правила Америка:
Голосуйте за Патріка Келлі й заощадіть податки
Я — для людей, а оце сигара;
Це покоління не повинно бачить смерти, —
Слухайте Пастора Валентина;
Їжте Здороводар і живіть;
Жуйте ґуму Флосса й рятуйте свої зуби;
Двадцять п'ять доларів за повний похорон;
Асекуруйте своєї життя;
Три відсотки на ваші гроші;
Приходьте до автомату.
Коли де-небудь є прояви
Кращої цивілізації,
То я бажав би бачить тильди.
Чи тут завинило пореплутання дротів
Шістнадцятисвічкової енергії Спун-Ріверу
З чікаґським «Фаросом»[4];
Чи перебрання трестом контролі над консервним заводом,
Чи просто плевели чужих рас
Тримались обіч цвіту Америки,
А потім всі одразу подалися наперед, —
Але якось, проходячи повз мої таблиці,
Я бачив, що прізвища в селі змінилися;
І замість Черчіля, Спірса й Рутледжа
Були Шенвальд і Стефаник,
І Беркович, і Гарнаделло,
І Рубель, Свайр і Лукашевський,
І Дестін, Гейслер, і Де-Роз.
І тоді я сказав зі стисненим серцем:
Прощавай, старий друже-Республіко!
Міс Мідльтон злегка відчиняла свої двері,
Щоб довідатись про секрети подорожньої публіки
А міс Кеслер, прачка,
Читала плями на подушках і серветках;
Але я з прийомниками, вставленими у вуха,
В задній кімнаті над аптекою Трейнора,
Вивчила всі секрети Спун-Ріверу,
Вставляючи штепселі й потріскуючи сполучниками:
Хто був щасливий і хто був нещасний;
І хто закохався, а хто розлюбив;
І хто мав женитись чи породити дитину;
І хто кого мав зустрінути в Чікаґо;
І хто був добрий, а хто був лютий;
І хто був приятель, а хто — ворог;
І хто планував змови, ховався, брехав,
Заробляв гроші чи програвав.
І я кажу: заповідь — не осуди
Вийшла з телефону!
Коли прийшов автомобіль,
Я зробив з моєї стайні гараж
I працював за шофера час від часу.
Та я не бачив зміни у людській грі
Й нічого не досягнено поспіхом коліс:
Верхи поліцай переганяв вози[5],
А в мотоциклі переганяє авто;
Ти хапаєшся, щоб сховатись — є инші похапливі;
Точкована шина — це звинена коняка;
І замість сіна, кукурудзи й стаєнь
Є гума, й газ, і нафта, і колодки;
І як нема батога, щоб звивати
Кільця в повітрі, то є рушії й тормази
І алеї над річкою, що, як скоро їх не доганяй,
Ще хутчіше втікають од авто!
Що всякий Пітман[6] може їх читати.
Ось де правда: як бізнес[7] потребував
Хату й землю Дейзі Фрезер,
То Дейзі Фрезер мала вибиратись.
Що за сенс осідати де-инде? Слухайте:
Рівні права чоловіків з жінками
Та їх щире єднання
Зробили Дейзі зайвим чинником
У зміненім житті Спун-Рівера!
Я був писарем Судді Арнетта
Й записував «входящі» в його ділі,
Що впало на його голову та спричинило йому смерть,
Струснене з полиць напором повітря,
Коли газолінові баки на консервному заводі
Вибухли й спалили «Бутча» Уелді.
Зміна пройшла життям Спун-Рівера:
Утворено Міський Суд і скасовано
Суд Мировий, куди мене обрали клерком.
І замість мирного та дружнього судді,
Обранця невеличкого гуртка своїх людей,
Ми мали оцих суддів у чорних мантіях шовкових,
Здалеку контрольованих Езрою Фінком.
І замість веселощів, дотепів та промов,
И присяглих, що плакали й сміялися від них позмінно
(Бо красномовність тоді була почесним даром),
Ми бачили, як позивачі заходили, мов свині на заріз,
А вилітали з суду, як свіжа шинка;
Присяглі сиділи, мов дерев'яні індійці,
Підписуючи вироки, нав'язані судом.
А як суддя падав з лави[8]
Або діло викидало його з посади, —
Це відбувалося через дихання Езри Фінка,
Що шепотів, бува, з Нью-Йорку
Через радіостанцію!
Вихований в старосвітській щирості Еліотом Гавкінсом,
Я провадив свій шлях, як батрак на фармі,
Потім викладав у школі, а там став адвокатом;
Увійшов у політику, культивував добрий народ,
Член церкви також —
Відвідайте мою лекцію про падіння Атен
Через їх неморальне й нехристиянське життя.
Нарешті обрано мене суддею до Міського Суду.
А там став спільником законників в Чікаґо,
Поборював вісімгодинний день
Й консолідацію індустрій.
І далі й далі, вище й вище — завжди занятий.
Повстриманий, був чоловіком однієї жінки — більше ані-ні!
Нарешті покликано мене на президента тресту.
Тепер — пан десяти тисяч робітників
І сотень мільйонів злота.
Перебрав дрібний консервний завод Спун-Рівера;
Збудував церкву в Спун-Рівері,
Був головою спун-ріверської бібліотечної ради
Й визначав вибір книжок для неї.
Збудував собі сам чудовий склеп у Спун-Рівері
Що написом на ньому є оці слова:
«Блажені мертві, що в бозі спочили».
І пряла, й варила, й виховувала десятеро дітей
Моя мати головувала в хаті, що її доглядали
Наймити, й виховала троє дітей.
Але я знала мистецтво керовництва клубом,
І як вибирати гостей для прийому,
I як промовлять на бенкеті, влаштованім
На пошану прибулих знаменитостей.
А ось ще моя дочка Мерілайн,
Відома пресі з десятирічного віку
Й призначена бути визначною актрисою —
Вважай на це, новий Спун-Рівере!
На розі обаштеної купи граніту,
Під взнесенням цегли й каміння міста,
Де натовпи мимо квапливо йдуть, — ти стоїш
З безглазими дірками, граючи на флейту.
І стара жінка тримає для тебе чашку,
Що до неї цікавий подорожній час від часу
Кине вбогу монету.
Ти остільки сліпий, що не можеш відрізнити, чи ми це, люди,
Чи то ходять дерева!
Я уявляю з мелодій,
Що виграваєш ти на флейту, ніби перед тобою — примара
Дерев із листям вздовж шляху сільського,
Де пшениця росте й лугові жайворонки
Здіймаються з співом у сонячнім сяйві!
У темряві твоїй
Ти можеш бачить такі речі, граючи на флейту,
Тут, по шляхах гранітних божевільного Чікаґо!
І ось другий, на другому розі,
Горілиць, ніби він стежить небо.
Він продає вечірні газети — що для нього
Блискучі аншлаги! А він ще вигукує новини.
Це, мабуть, його флейта, бо можна гукати
Або грати на флейту й у сліпоті.
Ще я міркую,
Що справа не у новинах і не у музиці для цих сліпих,
Це скорше надія на очі відновлені
Й світло на втечу від смерти!
«Як це може бути», — я чую їх знову й знов, —
«Щоб ніколи вже не було очей для мене?»
Коли море знищило кораблі,
А шпилі й башти
Назад повернули в гори;
І всі міста
З'єдналися з рівнинами знов;
І красу бронзи
І міць криці
Розвіяно над мовчазними суходолами,
Як пісок пустелі розвіюється, —
Мій прах з твоїм навіки.
Й вогню більше нема,
Бо людини більше нема;
Коли мертвий світ, кружляючи повільно,
Прямує й падає крізь порожнечу —
Моє світло з твоїм
У Світлі Світел навіки!
——————
- ↑ Ейбі — зменшене Абрагам.
- ↑ Скорочена назва фірми, що до неї належала залізниця.
- ↑ Назва старовинної гри.
- ↑ Назва величезної електростанції.
- ↑ Американські полісмени, що стежать за рухом повозів, раніш були на конях, а тепер — на мотоциклах.
- ↑ Пітман — автор популярної системи стенографії.
- ↑ Комерція, справа.
- ↑ «Падати з лави» — втратити держану посаду.