Антологія американської поезії/Еймі Лоуелль
| ◀ Вечель Ліндсей | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Еймі Лоуелль |
Джемс Оппенгайм ▶ |
|
.jpg)
Надзвичайно майстровита, але холодна й нечула поетеса Еймі Лоуелль. Вона являє собою дуже цінний виняток в американській поезії, як талант культурний і виточений. Ерудиція почувається в кожнім її вірші, глибоке знання форми, вміння використати матеріал мови, вразити читача майстерністю, витонченістю, оригінальністю образів та літературних способів. Але нема почуття, нема «душі» в її творах, і тому вони можуть лише викликати подив та не примушують читачів переживати разом із автором. Бо, знову кажемо, автор сам не переживає своїх творів.
Можна сказать, що майстерність в Еймі Лоуелль спадкова. Серед її предків багато літераторів, поетів. Лоуелль ще замолоду багато подорожувала за кордоном, побувала у Франції, Греції, Турції, Єгипті, здобула европейське виховання — звідци й незвикла для американських поетів її ерудиція, культурність її творів.
Але Еймі Лоуелль — жінка, та ще й із старшого поколінна американської інтелігенції. Вона виховалася в ті часи, коли жіноцтво Америки зовсім було відірване від громадського життя. Звичайно, зазнавши европейської культури, вона повинна була відчувати незадоволення із свого становища в суспільстві, це відбилося частково й на її творах, де часом проглядає трохи презирливе ставлення до «порядних людей», що її оточували. Та час і умови не сприяли довершенню цього незадоволення й не витворили з Лоуелль художнього критика американського обмеженого й лицемірного «порядного» громадянства.
Лоуелль просто відірвалася від суспільства й увесь хист свій звернула на вдосконалення форми своїх творів, на вишуканість образів — романтичних і абстрактних. Її можна вважати за фундаторку й найяскравішу представницю американського імажинізму. Старовинні гравюри в позолочених рямцях, побиті колони поганських храмів, фантастичні китайські сади, ніжні дами XVIII століття в кринолінах та тонкому мереживі — ось звичайні теми її поезій.
Відроження своєрідного демократизму в американській поезії повинно було вплинути й на Еймі Лоуелль. І ось ми в останніх її творах знаходимо таке саме майстерне й досконале, витончене малювання вже нових сюжетів — корабельного майстра «Соленого Чарлі», що крадькома купує цукерки її порті — а то й просто оспівування пари червоних пантофель, що творять, на думку Лоуелль, надзвичайно гарну художню пляму на тлі вітрини міської крамнині.
Та сучасний американський читач не задовольняється з таких «поступок демократизмові», він потребує творів на громадські мотиви, він бажає відбитку в поезії соціяльних процесів. Тому й встановився загальний погляд на Еймі Лоуелль, як на холодний і чужий американським читачам, хоч і дуже досконалий талант.
Перша книга Лоуелль «A Dome of Many-colored Glass» не мала успіху. Зате її пізніші збірки («Men, Women and Ghosts» — 1914, «Pictures of the Floating World» — 1919, «Legends» — 1921) створили їй славу одного з найдосконалішій майстрів форми в Америці.
Тому, що маленький джентльмен робив мореплавне приладдя
І жив на вулиці, що збігала вниз до моря,
Сусіди звали його «Солений Чарлі».
Цікаво, що б вони казали, коли б знали,
Що він що-вечір викрадався до крамнички із солодощами
І купував кусні білочервоних цукрових цукерок.
Приємна річ була це — бачити його,
Як він стояв перед митницею смиренно,
Ссучи цукерку
І поглядаючи на мертві димарі пароплавів на котвицях
Проти неба, що бризкало зорями.
Я думала про нього в овальній золоченій рямці
Проти розмаяних вітами обоїв,
Взятого в рожевих і синіх тонах Фра-Анжеліко
З ясною й бадьорою витонченістю.
Через що, переконана в його значінні, як орнаменту,
Я перенесла його на папір для втіхи
Різних розгублених осіб,
Що вважають такі речі за важливі.
Прекрасно сяючи,
Осінній місяць плине у рідкому небі;
Й рибні ставки тріпочуть своїми спинами й блищать драконовою лускою,
Коли він над ними проходить.
Коли ніч женеться вздовж вулиць міста
Й просівається вниз між нерівних дахів.
Моя думка починає мрійливо буяти.
Вона грає на балі в химерних блакитних китайських садах
І стискає виточені чаші в поганських храмах
Поміж поламаних жолобків білих брил.
Вона танцює з пурпуровим і білим крокосом у волоссі,
А ноги її сяють, коли пурхають по зрошених травах.
Як світло й сміх — моя думка,
Коли всі порядні люди загасили свої свічки в сип'яльнях
І місто безмовне.
Шість поверхів угору, в старомодних кімнатах мебльованих.
Де з чорного горіху всі одвірки й панелі по стінах
І де останній мешканець вмер у зрілому віці вісімдесят.
Тік-так, дідівський годинник,
Закинений в кут проти чорнооріхової панелі.
Оточена хатніми богами родини своєї за три покоління:
Тиковими меблями, альбомами ринкового паперу,
вигідними фотелями з плямистого бамбуку —
Надто багато хатніх богів для місця, що їм
одведено, виділяють стару та гостру красу,
пов'ялу, з пахощами минулого.
Тік-так, дідівський годинник
Пильно вказує час та забуває, чи це сьогодні, чи вчора.
Спить що-ночи в горіховій кроваті
З спинкою, немов на родинній лаві у церкві;
Шпацірує що-ранку до фотографій родичів мертвих,
Родичів мертвих, розсіяних скрізь по хаті,
В намети скопичених, ніби той порох чи сніг.
Тік-так, дідівський годинник
Байдужно заховує стару традицію,
Незсторонньо реєструє річниці хворости й смерти
Та опускає народження — вони так давно були.
Леді, не молода й не стара,
Вона ходить, як фігура з воску, між своїм майном, що руйнується,
Вона автоматична й не має віку, як і годинник,
І вона також з тканини минулого.
Вона сидить за невибагливим своїм обідом,
Уважна до його старовинного етикету.
Проти неї портрет пратітки,
Що його виконав забутий маляр.
Портрет колись жив, здається,
Як судити з кокетства убрання,
Але леді завжди була восковою фігурою
Без певного віку,
Але безумної древности.
Тік-так, дідівський годинник
Іронічно протоколює годину без значіння.
Коли ти прийшов, ти був як червоне вино й мед,
І смак твій солодощами палив мої уста.
Тепер ти як ранішній хліб,
М'який та приємний.
Навряд, чи я справді тебе куштувала, хоч і знаю тебе на смак;
Та її цілком нагодована.