Антологія американської поезії/Женев'єва Таґґард
| ◀ Джон В. А. Уївер | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Женев'єва Таґґард |
Роберт Л. Вольф ▶ |
|
.jpg)
TAGGARD)
Химерна поетеса Женев'єва Таґґард. Вона вміє писати революційні вірші, просякнені щирим почуттям. Вона могла б стати справжнім і видатним революційним поетом. І все ж вона ним не є.
Цупко тримається Таґґард групи молодих естетів, пише про них хвалебні критичні статті, намагається довести, що й вона сама належить до них, споріднена з ними. Тимчасом вона зовсім чужа їм духом і єством своєї творчости. Звідци незадоволення з оточення, інстинктивне почуття самотности, відсутности соціальної бази, на яку можна було б опертися. Звідци такі безнадійні вірші, як «Нікчемні» поруч із бадьорою «Революцією». Нікчемні — це ті естети, «аполітичні» й «безтенденційні», що їм співає панегірики в своїх статтях Таґґард. Сама вона не є нікчемною. Вона, як ми вже зазначали, має всі дані, щоб стати співцем революції. Але квола інтелігентська настроєвість, ота звичка піддаватись хвилевим настроям, примушує молоду талановиту поетесу марнувати свій хист на нікчемний естетизм.
Деяке пояснення такої невитривалости ми можемо знайти в біографії Женев'єви Таґґард. Дочка багатого місіонера-сектанта, вона провела свої дитячі роки в Гонолулу на Гаванських островах, оточена розкішною тропічною природою та достатком. Оті ранішні роки життя й виробили в Таґґард нахил до буржуазного естетизму.
Але хорість її батька принесла втрату економічного добробуту. Родина повернула до Сполучених Штатів, де намагалась невдало займатися фармерством, потім утримувати дрібний готель, потім знову поїхала до Гаваїв, звідки, вщент зруйнувавшись, ще раз подалась до Штатів.
Молодій Женев'єві доводилося працювати фізично, виконувати обов'язки офіціянтки, куховарки; вона впізнала робітниче життя, стала соціялісткою, потім співробітницею комуністичних видань, де й досі друкує свої вірші.
Але походження й виховання дає себе почувати в її творах часом і досі.
Все-таки ми маємо підстави сподіватися, що Женев'єва Таґґард кінець-кінцем знайде свій справжній шлях до лав борців за класове визволення й кине назавжди свій естетизм. Підстави до цього нам дає той факт, що в творчості Таґґард бувають цілі періоди, коли вона почуває себе впевненою, знаходить ґрунт для себе. Таким був період її перебування в другий раз на Гаваях. Серед величної природи, серед здорових, простих, загартованих у борні з природою людей, ще незіпсованих буржуазною культурою, Таґґард співала бадьорі, переможні пісні. Ці гавайські вірші є одні з найкращих надбань, що дала американській поезії Женев'єва Таґґард.Стріла влучає в ціль, літає птах і надає каміння —
Ми не рухаємось, ми танемо, як шумовиння.
О, дайте пісню, щоби нашу тугу я оспівать могла,
Щоб пісня та мене і вас, мов хвилю, підіймала
Через скелистий риф, щоб хутко, мов стріла,
Мої слова розгублені у щит журби влучала:
Як хочу я забуть жалобу, що була,
Я б з листям понеслась, із камнем прямувала…
Як всі істоти, ми б тоді летіли до мети,
Ми б спрямували все на магнетичні зорі,
Та ми вмираємо, не в силі жити, йти,
Не можем існувать, нікчемні чи в покорі.
Безвладніш од каміння, одні з істот — ми, кволі,
Не маємо кінця, ні руху, ані долі.
Що за сніги торішньої зими тебе засипали, закрили
Прийдешній світе — і яка поморщена, заскніла
Шкіра пергаменів старовини, законів, вір!
Які підтоптані і терті брехуни життя звязали вир.
Але, мов меч пружисте і ніжнозеленаве,
Воно тремтить, пульсує, невидимо яскраве:
Атом вібруючий, шовкове волокно буйне
Колись дві мертвії півсфери геть струсне,
Одірве їх, проб'є сміття столітню кору
І розмете корон та культів порох.
Вважайте ви, залізні лани, що здавили нині
Узгір'я волі, й стережіться ви, міста-твердині,
Тупі, обаштені міста — не встоїть ваша сила
Проти насіння, що земля родюча породила.
В переполосі ви на поготівлю стоїте,
Щоб кинутись на ворога на перший заклик грому, а проте
Не бачите звичайної пшеничної стеблини,
Ростка, що біля ваших твердих ніг ворушиться невпинно.
Я подалась на захід, за сонцем я пішла,
І ти мене спинить, затримать вже не в силі.
Нема кінця для справи, що я розпочала
І шлях без відпочинку для себе я знайшла,
Аж доки я віддамся морській далекій хвилі.
Старий золотий павук небес
Стрибнув через кратера коло;
Й підвелися ранішні вітри за ним
І слідом потягнулися кволо.
І обруч дня за ним замкнув
Ясний широкий шлях;
Запінило свою вечірню купель
Пурпурове море на заході.
А через землю хутчіш, хутчіш
Тіней рій перебіг
(Тіней, що він виганяв що-дня,
Бо мав тричі двадцять ніг).
Та він що-дня все скорше вставав,
І знов що-дня квапливо
У море із неба втікав павук —
Сонце жарке й бунтівливе.
Тоді до Мауї мати прийшла
І скарги свої викладає:
«День надто короткий і та́па моя[1]
Висохнути не встигає.
Вдосвіта я розстилаю що-дня
Тапу мою на піску
I забираю увечері знов
Сплутану всю й вогку».
Тоді Мауї поліз уночі
На гору. Пролазив чимало
Й нарешті розгледів у кратері він,
Як сонце розпластане спало.
Могутній юнак тоді зашморг зробив
Й мотуззя шпурнув уночі;
Воно загуділо, немов гураган,
Й повітря сікло, мов мечі.
Підскочив павук. Та Мауї в ту мить
Ласо над ним зашморгнув.
Павук полетів. Та могутній юнак
Непохитний на скелі був.
Павук видирався, пірнав і тягнув,
Боровся як тільки міг.
Та все щільніш затягав мотуз
Половину його ніг.
Могутній юнак ті ноги зламав,
У море їх занурив,
І там, де було аж шістдесят ніг,
Лишилося тридцять три.
Мауї їх перерахував,
А сам пішов додому,
Де люба мати чекала його;
Весь він тремтів від утоми.
Стускнілий, побитий небесний павук
Через хмари тихцем почвалав
І все по дорозі про двадцять сім ніг
Загублених — важко зідхав.
І гірко він скаржився та нарікав,
І голосно плакав без сліз,
І гуркотом диким скарги його
До людей спадали вниз.
І бачив Мауї: роїлись чайки
І з глузливим скиглінням вились
Та сідали на кволі уламки того,
Що сонцем було колись.
Та не зважав, бо лиш думав про те,
Щоб матері догодить.
«Чи не міг би ти сонцеві ноги віддать,
Бо вже та́па суха вся лежить?
Надто вже довгі дні й нудні,
Ти б скорше їх пустив».
Стомлено знову підвівся павук
І з себе птахів струсив.
Кокосова пальмо, зігнися удвічі й дитину мою лоскочи,
Акуло в затоці, хвостом поплескай!
Розвивайся для нього, паво,
Гойдайся для нього, банане,
Для мого брунатового хлопця-немовляти.
Татуїруй його, сонце, візерунком жагучим листків виноградних,
Чорний, великий жуче, лиши його в спокою!
Кружляйте, червоні фламінго!
Білі фламінго, літайте…
Для мого брунатового хлопця-немовляти.
——————
- ↑ Та́па — тканина з пальмової кори, що її вдягають тубільці Гаванських островів.