Антологія американської поезії/Карл Сендбурґ
| ◀ Джо Гілл (Джозеф Гіллстром) | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Карл Сендбурґ |
Ральф Чаплін ▶ |
|
.jpg)
Найбільший з піонерів пролетарської поезії в Америці, єдиний поки-що вже закінчений пролетарський поет, Карл Сендборґ є рівночасно один із найвидатніших талантів у всесвітній поезії. Саме в Америці, де капіталізм організовано найміцніше в світі, саме в Америці, де техніка досягла найвищого ступеня розвитку й стала страшним знаряддям поневолення пролетаріяту — саме тут повинен був з'явитись цей співець індустрії, як майбутньої зброї звільнення, перемоги, диктатури пролетаріяту.
Швед із походження, Карл (Август) Сендборґ народився у фермерському містечку Гейльсбурґ у штаті Іліной, серед безмежних прерій, в підніжжю Кордільєрів.
Я родився в преріях, і молоко їхньої пшениці, червінь їхнього клеверу, очі їхніх жінок дали мені пісню й гасло, — каже Сендборґ у вірші «Прерії». Звідти, від тих прерій — його самобутність, його необмежений, широченний розмах. Від Скелястих Гір, від Кордільєрів — кремезність, грубовата, сувора міць, трохи незграбна скелястість його форми.Та не довго був Сендборґ звязаний з селом, не довго міг він вважати себе за «брата молотярів». Вже тринадцятилітнім хлопцем він починає працювати для міста, і це американське місто, жорстока, пожерлива почвара, переплетена дротами, оточена загородою димарів, переповнена галасом, грюком божевільного руху вулиць, зробило його міським поетом, співцем індустрії, співцем запеклої класової боротьби, співцем «братів шлаку» — пролетарів, майбутніх звитяжців у тій боротьбі.
Як і більшість чорноробів, що викинув капітал із мирних, наївно-тихих фарм, він повинен був змінити безліч різних фахів, працювати по різноманітних галузях індустрії. І все це відбилося в його творчості, зробило її рідною мільйонам таких, як і він сам, визискуваних американською капіталістичною машиною пролетарів.
Ніхто ще в американській (а може й у всесвітній) літературі не вивчив так досконало й не відчув так глибоко праці, фізичної, щоденної праці в усіх майже її проявах, як це зробив Сендборґ. І ніхто не вміє так яскраво, повним голосом, «з нутра» оспівувати працю, характеризувати так влучно й вичерпально психологію трудівників.
Спочатку Сендборґ був візником-молочарем. Нудна, самотня праця: розвозити на світанку, коли місто ще спить, пляшки з молоком, залишати їх на сходах, бігати угору, вниз.
|
«Молочар ніколи не перечить; він працює сам, i ніхто не говорить до нього… два коні є його товариством; він ніколи не перечить». |
І друга потім робота, така ж самотня: нічний вартовий.
|
«Вночі вартові набивають свої люльки снами… … Сон належить до всіх, сон перше й останнє й найкраще з усього». |
Та не довго Сендборґ залишався серед тих, що не перечать і мріють про сни. Він пішов до лав «братів шлаку», до «робочих ватаг», став індустріяльним робітником — метальовцем. Він впізнав на власному досвіді, що «смуга криці — це дим і кров людини», що
«кров'ю людей і атраментом димарів
Димні ночі пишуть свої заповіти».
Але не злякався він ні диму, ні крови.
«Димні ночі нині, Степане.
|
|
Завтра — щось инше».
І з твердою вірою в це завтра Сендборґ оспівує цих «Степанів» — братів шлаку, шукачів і знаходців у темряві.
Більшість американських поетів клене машину, що поневолила робітництво. Сендборґ радісно оспівує ту машину, техніку, бо знає, що ними, за їхньою допомогою звільниться пролетаріят. Він любить машину, як може любити свій твір його творець і майбутній господар. Він любить навіть шалене американське місто, люте, жорстоке до робітника, бо він знає, що робітник втамує, переможе ту почвару.
І поруч того, як запекло, як жагуче Сендборґ ненавидить це таки місто в руках капіталу й усю підлу, потогонну систему американського визиску. Він глузує з тієї системи й жорстоко бичує її в своїх піснях-сатирах. Він «чхає сардонічно» у бронзовий водограй, збудований в честь «героїв» імперіялістичної війни, висміює «лицарів, злотих людей старовини», «шишки» в редакції буржуазної газети, «почесних вбивців», «знаменитих співгромадян», що їдять звичайнісінький суп звичайнісінькими ложками, валить їхніх божків із золотими серіжками.Підчас війни Сендборґ голосно й гостро протестував проти масового «законного мордерства»; скінчилась війна — і він бичує «брехунів у добрім убранні, що брешуть націям, брешуть народові» і, прикидаючись миротворцями, планують нові війни за замкненими дверима.
Так, Сендборґ знає підлу, невільницьку систему визиску й обдуру американского капіталізму. Але він вірить у пролетарське завтра, і ця віра робить його оптимістом, додає йому сили в творчій боротьбі.
«Я говорю про нові міста й новий нарід.
Я кажу вам, минуле — грудка попелу.
|
|
крім океану завтра,
неба завтра».
І хай нині димні ночі
Буває, що в Сендборґа трапляються символістичні вірші. Буває і таке, що пом'яне він десь у вірші бога. Але до останнього часу здавалось, що небезпеки в цьому нема, що Сендборґ назавжди залишиться пролетарем і пролетарським письменником. Бо, як сам він казав
|
«Я мав свою нагоду жити з людьми, що посідають надто багато, і з людьми, що мають надто мало, і я вибрав одних з цих двох». |
Але виявилось, що вибір той — не остаточний.
Нещодавно вразила нас звістка, що Сендборґ — колишній робітник і комуніст — кинув лави своєї класи, звязався з буржуазними видавництвами, дійшов до того, що подарував свою книгу з авторським написом румунській королеві, коли та відвідувала Америку 1926 року.Це болюча втрата для американської пролетарської літератури. Але весь попередній доробок Сендборґа все-таки належить і належатиме американському пролетаріятові, його класовій культурі.
Оце найвідатніші з праць (збірників) Карла Сендборґа: «Chicago Poems» («Чікагські поеми»),«Cornhuskers» («Молотярі»), «Smoke and Steel» («Дим і криця» — 1921).
Я дозволяю трунарям волочить моє тіло
до цвинтаря й залишити там все — голову,
ноги, руки, все: я знаю, щось лишилось,
чого вони не можуть забрати.
Хай маньки кози й васьки цапи халупників
об'їдають конюшину з моєї могили, й коли якесь жовте
колосся чи синє курево квітів остільки ласкаве, щоб квітнуть
наді мною, хай бруднорукі діти халупників
збирають ці квіти.
Я мав свою нагоду жить з людьми, що посідають
надто багато, й з людьми, що мають надто мало, і я вибрав
одних з цих двох, і я нікому не сказав, чому саме.
Складайте високо тіла під Австерліцем і Ватерлоо.
Зарийте їх і дайте мені працювать —
Я трава; я крию все.
I складайте їх високо в Іпрі й Вердені,
Й складайте їх високо в Геттісбурзі.
Зарийте їх і дайте мені працювать.
Два роки, десять літ, і пасажири питатимуть кондуктора:
Що це за місце?
Де ми зараз?
Я трава.
Дайте мені працювать.
В редакційному кабінеті — хто шишки?
Хто одягає митичний костюм невидимий?
Хто кішечкою крочить від столу до столу з говорливим вказовим пальцем?
Хто калошить поміж копірок з шепотливим великим пальцем?
Тихенько говори — святі корови можуть вчути.
Легенько говори — святі корови мають бути негодовані.
Ломбардник знає голод,
І знає, наскільки голод сточив серце
Того, хто з лантушком старим проходить.
Тут каблучки й дитячі браслети,
Шпильки до галстуків, пряжки з черевиків, підвязки ювелірні,
Старовинні ножі з мозаїчними ручками,
Годинники золоті й срібні,
Монети стерті зі слідами пальців.
Вони оповідають.
Полісмен купує чоботи повільно й обережно;
візник купує рукавиці повільно й обережно;
вони дбають за свої руки й ноги; вони
живуть з своїх ніг та рук.
Молочар ніколи не перечить; він працює сам і ніхто
не говорить до нього; місто спить, коли він
на роботі; він ставить пляшки на шістсот
порогів і називає це робочим днем; він
злазить на дві сотні дерев'яних східців; два коні
є його товариством; він ніколи не перечить.
Штабувальник і гамарник брати шлаку; вони
випорожняють шлак з чобіт після робочого дня;
вони кажуть своїм жінкам залатати
пропалені діри на колінах штанів; їхні шиї та
вуха замазано сажою; вони чистять свої шиї
та вуха; вони брати шлаку.
Це тонке авто… Довгоногий пес-авто…
Сиводухий орел-авто.
в'їдаються у височінь.
снах своїх жінку в червоній сукні й червоних панчохах.
Це Денніне життя, це кружляє в його крові…
Тонкий сиводухий авто.
Поклади мене на ковадло, о, боже.
Бий мене й викуй з мене лома.
Дай мені підкопати старі розхитані стіни.
Дай мені піднести й розвалити старі підпори.
Поклади мене на ковадло, о, боже.
Бий мене й викуй з мене сталевого цвяха.
Загони мене в бантини, що тримають хмарочос.
Візьми заклепки червоного гарту й закріпи мене
в центральних бантинах.
хмарочос крізь сині ночі в білих зорях.
Тридцять два греки спускають ноги в річку.
Хлюпають босими ногами в холодній течії прозорої води.
Літнім днем о десятій годині всі греки почали,
в шкіряних черевиках, лопатами кидати пісок.
Тепер вони тримають свої пальці й щиколотки
в струмні поточної води.
вариво й узвар зі сливок,
на зорі, оповідають соромицькі байки
Про чоловіків та жінок, що знали, країни, що бачили,
Залізниці, що вони будували, — і тоді глибокий сон дітей.
Пять циркових кловнів померло цього року,
ранішні газети розповіли за їхнє життя, і який
випростаний кожний з них в останнім виверті
урядженім трунарем, і спонукали тисячі
до конвульсивного реготу з приводу
запізнено червоних уст і напудровано-білих облич.
Коли казани Роберт Е. Лі[2] вибухли,
пароплав-переможець у багатьох гонах на Місісіпі
пішов на дно ріки й ніколи вже більше
не бачив пристаней Начезу й нового Орлеану.
І легенда живе, що двох грачів висадило
в повітря, і підчас свого польоту вони
закладались про те, кого з них підкине вище і
хто з них перший поставить ноги на земну
травицю знов.
Коли таємнича пошесть на ноги й морди
винищила худобу штату Іліной, місіс Гектор
Сміт гірко нарікала на уряд, що вбив її
сорок ніжнооких джерзинських корів: через
газети вона оплакувала свою втрату перед
мільйонами читачів Великого Північного
Заходу.
Леді, що мала сім законних чоловіків, писала
сім років для визначної газети, розповідаючи,
як знайти кохання й оберігати його:
сім тисяч голодних дівчат в долині Місісіпі
читало ці інструкції сім років і не знайшли
ні незаконного кохання, ані законних
чоловіків.
Я, що бачив, як десять міцних юнаків сконало
безвісно, а, що бачив, як десять старих
матерів віддало своїх синів народові безвісно,
я, що бачив, як десять тисяч відчуло
сонцесяйні, срібні досягнення незбагненої
людської слави — чому я чхаю сардонічно на
бронзовий водограй, наречений іменем того,
хто заступав когось у війні й купив десять
маєтків?
З білих уст мурмотіння: Чи повинні сім мільйонів
мерців жадати за свою кров трохи
землиці для живих жінок та дітей, трохи
землиці для живих братів та сестер?
З білих уст: Чи може повинні вони мати лиш
повітря, що мете довкола землі для дихання
їхніх ніздрів, не маючи на бруді земному
підпори для своїх боями задрипаних, боями
роздертих чобіт?
З білих уст: Чи червоність на прапорі — це кров
вільної людини на клаптю власної землі, чи
це червінь вівці з перерізаною глоткою на
баранину?
З білих уст болюче мурмотіння: Хто має посідати
землю? Чи той, хто стояв по кісточки
в крові своїх товаришів, в червоних шанцях,
виритих у землі?
Я сиджу на стільці й читаю газету.
Мільйони людей йшли на війну, акри їх поховано,
гармати й кораблі зруйновано, міста
спалено, села пущено з димом, і діти, по
бойнях, поміж грубих засмаглих туш, зникають,
мов кільця диму в північному вітрі.
Я сиджу на стільці й читаю газету.
Нумо сядьмо коло шипучого радіятору зимовим
днем, сивий вітер калататиме замерзлими
краплинами дощу у вікно,
І нумо побалакаємо про візників-молочарів та
про хлопців, що розносять покупки з
бакалійної крамниці.
Нумо тримати наші ноги у повстинових пантофлях
i мішати гарячий пунш — і нумо балакати
про поштарів та хлопців розсильних, що
сплять на мерзлих хідниках.
Нумо писати про старі золоті дні й шукачів
святої чаші й про людей, званих «лицарями»,
що їздили верхи в дощ, в холодний
мерзлий дощ — ради дам, їхніх коханих.
Труситься горбач на возі вугілля, що їде мимо,
бурульки сиплять на його капелюх мерзлу
крупу, смуги криги огортають кусні вугілля,
заїзд — сіра пляма в косім дощу.
Нумо мацати паровий радіятор нашими повстиновими
пантофлями й писати поеми за героя
Ланселота й героя Роланда та за всіх старовинних
злотих людей, що їздили верхи в дощ.
Вони взяли земну кулю
й зробили з неї дрібницю.
Їх було прив'язано до землі й коней;
їх було прив'язано до малих морів.
Вони змінили й створили й скріпили;
вони зламали старі інструменти й зробили
нові; вони стрибають в білі серпанки
країни хмар; вони б'ють
в потоплені дзвони карфагенян
і фінікіян:
вони керують
найдужчими морами,
як чимсь, що підлягає керовництву.
Земля кликала й глузувала;
її підперезано дротами й переплетено
крицею; з Пітсбургу до Владівостоку
залізний шлях рухомої хати; від
Єрусалима до Токіо вирахована мить;
i вони розмовляють вночі і в хуртовину й
шторм, у вітер і війну.
Вони вичислили милі до сонця
й Канопусу; вони зважили маленьку
синю зорю, що встає на південному
краю неба на передбачене доручення.
Ми повинні знову збадати море.
Ми знову повинні збадати зорі.
Немає препон на шляху.
Немає кінця планам і прагненням,
полюванню й жадобі.
Мотори тарабанять, шкіряні гетри
й шкіряні куртки чекають:
попід море
і ген до зір
ми йдемо!
Уста цього чоловіка — худі міцні уста.
Голова цього чоловіка — худа міцна голова.
Щелепи цього чоловіка з кісток Скелистих Гір,
з Аппалачів.
Очі цього чоловіка — хлор ридання двох
океанів —
Шумні, солоні, зелені, обвітрені, мінливо
незбагнені.
Шия цього чоловіка — міць буйволових прерій,
старих, жагучих і нових, що хитають стеблами
кукурудзи чи бавовни,
Або гордовитими дикими стовбурами Секойї
Чи накопченим лісом в тартаку, — лісу що з нього
має бути дах.
Братня таємниця в чоловікові й таємниця юрби,
Братня таємність в піднесених таємних руках,
Він є ніч і безодня, він біле сонячне небо, він
голова народу.
Його серце — червоні краплини народу,
Його бажання — завжди сиво-пронизливі,
кремезно-настирливі змагання народу.
Смирений порох битого шляху,
Пошматовані борозни під залізосяйним плугом, —
Вони до послуг його, а, крім того, багато міст,
багато кордонів, багато розбратів поміж
Аляскою та Межимор'ям, поміж Можимор'ям
та Горном, сходом і заходом Омаги, і на схід
і захід від Парижу, Берліну, Петрограду.
Кров у його правій руці і кров у його лівій
руці кружляє з мудрістю правої руки мас
і з мудрістю лівої руки мас.
Він знає маси, худий міцний голод мас.
Дим ланів весною один,
Дим прощання в-осени другий,
Дим заводського даху чи гирла бойового корабля,
Вони всі йдуть в гору просто димовими стовбурами,
Або тремтять… у легкім тремтінні… вітра.
Як з півночи вітер — вони йдуть на південь.
Як із заходу вітер — вони йдуть на схід.
По цій ознаці
всі дими
знають одне одного.
Дим ланів весною й прощання в-осени,
Дим гартованої криці, зимньої й синьої,
Присягою праців они клянуться: «Я знаю тебе».
Гнана з шипінням з центру,
Глибоко в надрах, здавна, з часу, як бог нас створив,
Глибоко в надрах є лава, з якої ми вийшли —
Ти і я й наші голови димні.
|
|
Деякі дими бог кинув на працю —
Краяти небо й лічити наші роки
Й співать у таємницях наших лічб;
Співать свої ранки й співати свої вечори,
Співати стару пісню вогнища:
Хоч відкрийте душника.
Хоч закрийте душника —
Дим однаково йде в гору у димар.
Дим міського обрію на захід сонця,
Дим сільського тьмяного виднокругу —
Вони крають небо й лічать наші роки.
|
|
В'ється шрубом
Геть з димарів
До захованого мерехливого місяця.
Це, — сказав залізний шворень до чавунної вагранки, —
Це жаргон вугілля й криці.
Денна зміна його доручає нічній зміні,
Нічна зміна доручає його назад.
Нумо розуміти хоч наполовину
Звуки того жаргону.
По ливарнях і рокатках,
У гармідері й гласі гут
Дим зміняє свої тіні,
Й люди зміняють свої тіні;
Негр, італієць, чужинець змінюються.
Смуга криці — це тільки
Дим у серці криці, дим і кров людини.
Баский вогонь вбіг в неї, вибіг з неї, біг десь
инде,
Й лишилося — дим і кров людини
І загартована криця, зимна й синя.
Так вогонь вбіга, вибіга, біжить десь инде знов,
І смуга криці є кріс, колесо, цвях,
лопата,
Керма під морем, штурвальне знаряддя в небі;
І завжди похмурі в серці й крізь нього —
Дим і кров людини.
Пітсбурґ, Юнґстави, Ґері[3] — вони роблять свою
крицю з людей.
Кров'ю людей і атраментом димарів
Димні ночі пишуть свої присяги:
Дим у крицю й кров у крицю;
Гомстед, Браддок, Бірмінгам[4], вони роблять свою
крицю з людей.
Дим і кров є сплавом криці,
Люди-птахи гудять
у синяві; це криця
в моторі співає й дзижчить.
Крицева дротова загорода довколо Заводу.
Крицева зброя в кобурах вартових на брамах Заводу.
Крицеві кораблі руди приносять ладунки, видерті
з землі крицею, підняті й навантажені крицевими
руками, оспівані на їхньому шляху
дзвінкими одзвінками.
Ті, що везуть, ті, що доручають, є з криці також;
вони риють і стискають і волочать; вони
переносять свої автоматичні суглоби з
роботи на роботу; вони є крицетворна криця.
Вогонь і порох і повітря змагаються в печах;
потік чавуна приборкано, бруски звиваються;
жужелицю розкидано.
Кораблі на морі, хмарочоси на суші; криця, що ниряє в морі,
криця, що дряпається в небі.
|
|
ти, Степане, що чвалаєш хідниками в пітьмі
з вечірньою газетою ради жінки й ради дітей,
ти, Степане, з головою, запомороченою тим,
де ми всі скінчимо —
|
|
руки в попалені рукава: ми йдемо вулицею
разом; нам все одно; ти, Степане, й решта
нас — ми скінчимо на тих самих зорях; ми
всі носитимемо шапку в пеклі разом, у пеклі,
чи в небі.
Димні ночі нині, Степане.
Дим, дим розгублений в гаморі вчора;
Вкинений знов до черпаків, він висить сьогодні.
Дим, як годинники й гудки, завжди.
Димні ночі нині.
Завтра щось инше.
|
|
П'ять людей пливе у тигелі червоної криці.
Їхні кістки замішано в хлібі криці,
Їхні кістки розбито в кільця й ковадла
І в сосучі штоки мореборних турбін.
Гляди їх в переплетенім рештуванні бездротової
станції.
Так примари таяться в криці, як важко-узброєні
люди в люстрах.
Підглядачі, підкрадачі — вони тіньми танцюють
в гробах сміхотливих.
Вони завжди там, і вони ніколи не відповідають.
Один з них каже: «Я люблю свою роботу,
компанія добра до мене, Америка чудова
країна».
Один: «Ісусе, мої кістки болять; компанія бреше;
дідька лисого це вільна країна».
Один: «Я маю дівчину — яблучко; ми зберемо
грошенят, підемо на фарму й розводитимемо
свині й будемо самі хазяями».
А другі були волоцюгами, співцями, відірваними
від дому.
Гляди їх знов при зводчатих дверях криці.
Їм байдуже до ціни.
Вони підносять людей-птахів у синяву.
Це криця в моторі співає й дзижчить.
У підземних люках та брашпилях,
У млявих гідравлічних буравах, у глині чи гравії,
Під циліндрами динамо, в тканині арматурних
павуків
Вони тінями танцюють і сміються з ціни.
|
|
Шпульки вогню кружляють і кружляють.
Чотирьохкутники малинової слини.
Опадають вії мурина, що конає.
Вогонь і вітер миють шлак.
Назавжди шлак вмито в огні й вітрі.
Антифон, вивчений від криці, є:
Роби це або голодуй.
Спостерігай нашу засмаглість на оранці.
Слухай нас у гуді парової молотарки.
Спостерігай нашу роботу в хуткім вагоні пшениці.
|
|
Товарові вагони, годинники, парові лопати,
маслобойки, поршні, казани, ножиці —
О, млявих шлак з гір, шлаковий важкий чавун
ітиме багатьма шляхами.
Люди різатимуть і стрілятимуть ним, і робитимуть
масло й тунелі по річках, і коситимуть
сіно оберемками, і краятимуть свиней і волові
шкіри, і кермуватимуть аероплани крізь
Північну Америку, Сиропу, Азію, довкола
світу.
Зрубаний в країні твердих скель, зламаний і
запечений в заводах і ливарнях, іржавий
порох чекає.
Доки чиста тверда хвиля його атомів скалічить і
притупить свердла, що прожовують діри в ній.
Криця цоколів та флангів вирахована, о, боже,
аж до одної мілійонної дюйма.
|
|
жінок у намітках,
Танець із димогарів та коминів — летюче волосся
вогню, ноги, що злітають вгору й додолу;
Цебра й коші вогню вибухають і буяють, вогонь
дико біжить з тривких та міцних печей;
Іскри тріскотять трісь-трісь-трах, з сонячних
нервних вузлів кам'яних ребер землі беручи
сміх для себе;
Вуха й носи вогню, норовисті горілові лапи
вогню, золоті пироги з намулу, золоті пташині
крила, червоні жокейки на пурпурових
мулах, червлені автократи падають з
горбів верблюдів, зарізані царі розкорячились
вермільоновими бульбами;
Я бачив тоді сполохи вогню, один за одним:
прощавай: тоді дим, дим;
А в лаштунках — великі сестри ночи й холодних
зір — сидять жінки, заплітаючи своє волосся,
Чекають в небі, чекають з млявими лагідними
очима, чекають і ледве шепочуть:
«Як ти знаєш все,
а я не знаю нічого,
скажі мені, що я снила минулої ночи».
|
|
в одному сполосі вітру,
схоплене й загублене й ніколи більше не знане.
Калюжка місячного сяйва сходить і чекає,
та ніколи не чекає довго: вітер підбирає
загублене злото, як і це, й зника.
Смуга криці спить і дивиться скоса
на перлисте павутиння, калюжки місячного сяйва;
спить і дивиться скоса мілійони років,
спить в піджаці іржі, в жилетці шашелі,
в сорочці накопиченого дерну й глини.
Вітер ніколи не турбує… смуги криці.
Вітер збирає тільки… перлисте павутиння…
калюжки місячного сяйва.
Вантажні вагони біжать з верству.
І я міркую — що вони кажуть одне до одного,
як спиняються на верствовім тупіку?
Може, вони гуркочуть таке:
Я прийшов з Фарґо завантажений пшеницею
аж до краю.
Я прийшов з Омаги навантажений худобою, й
вона розщепила мої дошки.
Я пройшов з Детройту, вагітний ватагом
автомобілів.
Я віз яблука з ріки Гуд торік, а цього року ґрона
бананів з Флоріди; виглядатимуть мене з
кавунами з Місісіпі наступного року.
Молоти й лопати робочих ватаг сплять по
кутках майстерні.
Коли темні зорі виходять на небо й нічний
вартовий ходить і чатує.
Потім голови молотів говорять до держальців,
тоді черпаки лопат говорять,
як денна робота пощербила й обтесала їх,
як вони гойдалися й здіймалися весь день,
як руки робочих ватаг пахли надією.
Вночі темних зір,
коли дуга неба є держальцем робочої ватаги,
вночі на верствовім бічним шляху,
вночі, коли молоти й лопати сплять по кутках,
нічні вартові набивають свої люльки снами —
і часом вони курять і ні про що не дбають,
і часом вони бадають свої голови за думками,
історіями, зорями.
Єство їх так тече:
Здалеку ми прийшли; далеко нам ще йти; довгі
відпочинки й довгі глибокі вдихання для
наших легенів на дорозі.
Сон належиться всім; навіть як всі пісні є
старими піснями й співуче серце вигоріло, як
ліхтар стрілочника без олії, навіть як ми
забуваємо наші ймення й хати наприкінці, —
таємниця сну покинула нас, а сон належиться
всім, сон перше й останнє, й
найкраще за все.
Люд співучий; люд зі співучими устами,
сполученими зі співучими серцями; люд, що
повинен співати або вмирає; люд, що його
співучі серця ламаються, колії нема співучих
уст; це — це мій люд.
Я малював дах хмарочосу.
Я малював довго й називав це робочим днем.
Люд на розі роївся й свисток поліцая не
вгамовувався все пополуднє.
Ці люди, коли йшли або стояли;
I поліцай — крапка синього, скалок міди,
Чорні припливи кружляли довкола нього,
А він доглядав вулицю. Я малював довго
Й називав це робочим днем.
Капелюхи, до кого ви належите?
що під вами?
На краю чола хмарочосу
Я дивився вниз і бачив: капелюхи: п'ятдесят тисяч капелюхів:
Метушаться з галасом бджіл і овець, отари й водоспаду,
Спиняються з тишею морської трави, з тишею збіжжя прерій.
Капелюхи, розкажіть мені про свої високі надії.
Я спитав мера Ґері про 12-годинний день і
7-денний тиждень.
І мер Ґері відповів: робітники більш часу
крадуть на праці в Ґері, ніж в якому б то не
було иншому місті Сполучених Штатів.
«Йдіть на заводи, й ви побачите, що люди сидять
собі й нічого не роблять — все робить
машинерія», — сказав мер Ґері, як я спитав
його про 12-годинний день і 7-денний
тиждень.
І він був у прохолодних кремових штанях, мер
Ґері, й у білих черевиках, і голяр освіжив
його шампунем і поголив, і він почував себе
легко й спокійно, хоч термометр урядового
метеорологічного бюра казав 96 і діти мочили
свої голови в дзюркотливих водограях
на рогах вулиць.
І я сказав до побачення мерові Ґері, й пішов
з міської управи й звернув за ріг на Бродвей.
І я бачив робітників у шкіряних черевиках,
миршавих од вогню й попелу, й
покроплених дрібними дірочками від потоків
розтопленої криці.
І деякі з них мали жмути спеціалізованих м'язів
довкола їхніх плеч, тверді, як чавунні чушки,
м'язи їхніх рук були смугами криці, й вони
виглядали для мене людьми, що таки
побували десь.
Ґері, Індіяна, 1915
Червоні стодоли й червоні телиці покропили зелені
трав'яні кола довкола Омаги — фармери
тягнуть дзбанки сметани й вози, навантажені сиром.
Глиняні сажі за річкою на Радних
Кручах — і халупки висять на віях
схилів горба довкола Омаги.
Пута криці звязують рівню Айови й
Небраски через жовту, великокопитяну річку Місурі
Омага, задиркувата, годує армії,
Страви й наруги з брудного обличчя.
Омага працює, щоб постачати світові сніданок.
Мрійнику, мандрівцю морський,
Мисливцю й вершнику, о, дочко й мати,
О, дочко попелу й мати крови,
Дитино розпатланого волосся й сліз,
Дитино хреста на півдні
Й зорі на півночі;
Вседержительнице Єгипту й Росії й Франції,
Вседержительнице Англії й Польщі й Еспанії,
Створи нам пісню для завтра,
Створи нам нові мрії, — нам, що забули, —
З хуртовини дай нам одну зорю.
Змагайтесь, о, ковадла, й поможить їй.
Майоріть своїм руном, о, вітри й небеса.
Хай твоє залізо й твоя мідь поможуть
О, брудна й стара темна земле.
Співцю, що мандруєш морями,
Співаючи про попіл і кров,
Дитино шрамів і вогню,
Створи нам нові мрії, — нам, що забули.
З хуртовини дай нам хоч одну зорю.
Брехун ходить у гарному убранні.
Брехун ходить у лахмітті.
Брехун є брехун — в убранні чи без убрання.
Брехун є брехун і живе брехнею, що її розповідає, і конає в брехні.
I каменотеси заробляють на життя — брехнею — з гробів брехунів.
Брехун дивиться просто у вічі
Й бреше жінці,
Бреше чоловікові, приятелеві, дитині, дурневі.
I він старий брехун; ми знаємо його багато років.
Брехун бреше націям.
Брехун бреше народові.
Брехун точить кров народу
Й п'є ту кров зі сміхом і брехнею,
Сміх в його глотці,
Брехня в його устах.
І це брехун старий; ми знаємо його багато років.
Він рівний, як собача задня лапа.
Він рівний, як коркотяг.
Він білий, як лапа чорного кота опівночі.
Мова людська ним сповнена,
Брехуном, що бреше націям,
Брехуном, що бреше народові.
Мова людська ним сповнена
Й закінчує: До біса їх всіх.
До біса їх всіх.
Це пісня тверда, як молот клепальщика.
Тверда, як сон тертого босяка,
Тверда, як сон вошивого пацана.
Перекручена, як верзіння спантеличеного ідіота.
Брехуни зустрілись там, де двері замкнено.
Вони сказали одне одному: тепер за війну.
Брехуни це все залагодили й сказали: кроком руш.
За своїми столами вони це залагодили.
За своїми дверима, закритими від черни.
І гармати зробили роботу, що відстукала мільйони.
Гармати здмухнули сім мільйонів з мапи,
Гармати післали сім мільйонів на захід.
З семи мільйонів виросли стокротки.
За своїми столами вони це влаштували,
Брехуни, що брешуть націям.
А тепер,
Закінчивши роботу різників,
Коли робаки вже почистили чурбани бойні,
Там, де щелепи черепів оповідають жарти примар війни,
Покінчивши це, вони кличуть тепер: нумо,
повернімо назад туди, де ми були.
Нумо, знову керувати світом, ми, ми.
Де двері замкнено, брехуни кажуть: почекайте,
й ми заробимо на цьому знову.
Так, її чую, народ говорить.
Я чую, як люди кажуть одне одному:
Хай міцні люди будуть напоготові.
Хай міцні люди чатують.
Хай кулаки твої будуть зимні й твоя голова ясна,
Хай брехунам настане кінець,
Брехунам та їхній чекальній грі, — чеканню дня знову,
Коли вони відчинять двері й скажуть нам: війна!
Виходьте на свою війну знов!
Так, я чую, люд говорить, одне до одного:
Дбай за сьогодні й завтра.
Знищ цього годинника, що відстукує мілійони.
Коли брехуни кажуть, що час настав.
Беріть усе в свої власні руки.
До біса їх всіх,
Брехунів, що брешуть націям,
Брехунів, що брешуть народові[5].
Мене поставлено понад всіх геть у місті нині.
Я вбивця, що вбиває, для тих, що бажають вбивства нині.
Ось дужий юнак, що вбив.
Вітер гнав порох містом, і валялись кизяки конячі,
а він стояв на перехресті п'яти доріг і там
всадив кулі автоматичної пістолі в другу
людину, співгромадянина.
Через те виконавці-прокурори, співгромадяни,
й присяглі з його рівні, також співгромадяни,
слухали зізнань инших співгромадян,
полісменів, лікарів, і, після обвинувального
вироку, суддя, співгромадянин, сказав: Я
засуджую тебе
до кари на горло, доки ти сконаєш[6].
Отже тут вбивця, що має бути вбитим, а я вбивця
вбивці нині.
Я не знаю, чому це в голові моїй вовтузяться рядки,
що я читав колись у старій шкільній хрестоматії:
Мені бути королевою Травня, мамо, мені
бути королевою Травня[7].
Я високий, почесний вбивця нині.
П'ять мілійонів люду в штаті, п'ять мілійонів
вбивців, що я за них убиваю,
Я вбивця, що вбиває нині для п'яти мілійонів вбивців,
що бажають вбивства.
Про що міркує кат,
Коли вночі додому йде з роботи?
Коли сидить із жінкою своєю
Й дітьми за чашкою кави й за
Тарілкою яєчні з шинкою? Чи вони питають
Його, чи добрий в нього був робочий день
I все йшло як слід, чи, може, вони
Уникають деяких тем і говорять
Про погоду, бейс-болл, політику
Й комічні кутки в газеті
Й про кіно? Чи дивляться вони
На його руки, коли він їх простягає до кави
Та до яєчні з шинкою? Коли маленький
Каже: Тато, пограймося в конячки,
Ось мотузок, — чи відповідає він жартом:
Я бачив досить мотузів сьогодні?
Чи, може, його обличчя вибухає
Вогнищем веселощів, і він каже:
В хорошому й ґречному світі ми живемо.
Й коли біле обличчя місяця дивиться
Крізь вікно туди, де дівчинка
Спить, і місячне світло зливається
З волоссям і вухами дівчинки — кат —
Що він робить тоді?[8] Мабуть, це легко
Для нього. Все легко для ката,
Мені здається.
Чиясь маленька дівчинка — як це легко створити
сльозливу повість про те, чим вона була
колись і чим вона є тепер.
Чиясь маленька дівчинка — вона гралася колись
під дикою яблунею в червні й цвіт падав
на темне волосся.
Це було десь на лінії Ірі й містечко було Саламанка,
чи Кольоровий Пост, чи Коняча
Голова.
Й вона струсила з свого волосся цвіт і пішла
до хати, і її мама вимила їй обличчя й серце
матері боліло від бунтівничого голосу: «Я
не хочу».
Чиясь маленька дівчинка — сорок чиїхсь дівчат
втиснених у червоні трико формують підкови,
арки, піраміди — сорок маленьких комедіанток,
поні, карликів.
Як легко сльозливу повість про те, чим вона була
колись і чим вона є тепер — і як цвіт дикої
яблуні падав на її темне волосся в червні.
Хай вогні Бродвею мигтять і блищать — і авто
штовхають натовп геть, коли виставу
скінчено й вулиці темніють.
Хай дівчата змивають грим та йдуть за своїми
опівнічними бутербродами — хай снять у
ранішнім сонці, пізно в ранці, довго після
ранішніх газет і молочарських возів —
Хай марять доки хочуть… про червень десь на
лінії Ірі… і цвіт дикої яблуні.
Я бачив, як знаменитий чоловік їв суп.
Я кажу, він підносив жирну гущавину
До свого рота ложкою.
Його ймення було того дня в газетах
Виведено великими чорними аншлагами,
І тисячі народу розмовляли про нього.
Коли я його бачив,
Він сидів схилений над тарілкою.
Шпурляючи суп до свого рота ложкою.
Всесвітній Свинар-М'ясник,
Інструментальник, Нагромаджувач Пшениці,
Грач із Залізницями й Гружчик Товарів Нації,
Буряний, кремезний, задирикуватий,
Місто Великих Рамен;
Мені кажуть, що ти розпусне, і я вірю, бо я
бачив, як твої розмальовані жінки під газовим
світлом приваблювали сільських хлопців.
І кажуть мені, що ти злочинне, і я відповідаю:
так, це правда, я бачив мордерця, що вбивав
і залишався вільним, щоб знову вбивати.
І кажуть мені, ти жорстоке, і моя відповідь
така: на обличчях жінок і дітей я бачив
тавра справжнього голоду.
І, так відповідаючи, я обертаю своє обличчя до
тих, що глузують з мого міста й повертаю
їм їхні глузування й кажу їм:
Покажіть мені друге місто з піднесеною головою,
що співало б, таке горде своїм життям
і брутальністю, й силою, й лукавством.
Борсаючи магнетичні прокльони праці,
накопичуючи фахи на фахи, ось високе,
нахабне, мордерця, що яскраво виринає на тлі
дрібних, кволих міст;
Люте, мов пес із розкритою пащею, готове до
нападу, лукаве, мов дикун, що бореться
з нетрями,
простоволосе,
гребе,
руйнує,
планує,
будує, звергає, відбудовує.
Крізь дим і порох, що застилає йому рот,
сміється білими зубами,
Під жахливим тягарем долі, сміється, мов юнак,
Сміється, як бездоганний боєць, що ніколи
не програвав бою,
Задається й сміється, що під його пальцями
є пульс і під його ребрами серце народу.
Сміється!
Сміється буряним, кремезним, задирикуватим
сміхом юнацтва, напівголе, спітніле, горде бути
Свинарем-М'ясником, Інструментальником,
Поставником Пшениці, Грачем із Залізницями
й Товаровим Гружчиком Нації.
——————
- ↑ Місцевість.
- ↑ Назва фірми.
- ↑ Центри крицевої індустрії.
- ↑ Центри крицевої індустрії.
- ↑ Вірш написано підчас Версальських мирних перемов.
- ↑ Звичайна формула вироку в Америці.
- ↑ 3 відомого дитячого віршу Теннісона при дівчину, що її мають обрати на королеву травневого шкільного свята.
- ↑ В Америці засудженим на шибеницю виголюють карк аж до вух, щоб зручніше було вішати.