Антологія американської поезії/Клод Маккей
| ◀ Ральф Чаплін | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Клод Маккей |
Мікель Ґольд ▶ |
|
.jpg)
Клод Маккей — мурин, чорношкірий. Він народився на Ямайці й вже не знав Африки, звідки походили його діди. Але він запам'ятав з дитячих років оповідання про родину рабів з Мадагаскару, що свого часу оголосила жахливий «страйк смерти» на невільничому ринку. Найстарший у родині, сивий дід, заявив, що коли членів родини продаватимуть у роздріб, у ріжні місця, то вони всі позбавлять себе життя. І покупці рабів відчули, що заяву ту зроблено не на жарт; всю родину продано в повному складі й відвезено до Ямайки, де нащадки її живуть і досі. Жив там і Клод Маккей свої молоді роки.
Ще дитиною, вихований на тих спогадах героїчного минулого своїх дідів-рабів, Клод почав писати вірші — бунтівливі, революційні вірші на місцевім ямайськім діялекті. І ще дитиною він почав вкладати політичний зміст у свої вірші; наприклад, коли в Кінґстоні почався страйк трамвайних робітників, не останню ролю в тому страйку відограли гарячі заклики — пісні недолітка-поета. Скоро вірші, що їх писав і сам перекладав на музику юнак Маккей, створили йому велику популярність на Ямайці. На цілому острові можна було чути тих пісень, і Клод Маккей був перший негр, що дістав 1912 року золоту медаль в Інституті Мистецтв за найкращу поезію.
Але слава співця чорних мас Ямайки не задовольняла його. Його думки повертались до Сполучених Штатів, до континенту, де стільки мільйонів його чорних братів усе стогнали в фактичному рабстві, не зважаючи на те, що формальне рабство знесено вже багато років тому. Він бажав піти в галасливі бундючні міста білих і довести їм, що й чорні раби здібні позискати «білої» культури, а, може, і збагатити ту культуру новими здобутками. Він бажав боротися за дійсне, фактично звільнення своєї раси, за урівняння її в правах із білими мешканцями «демократичної» республіки. Бо Клод Маккей був не тільки поет, але й революціонер.
І 1912 року Маккей поїхав до Канзасу, де почав учитись у сільсько-господарському коледжі. 1914 року він уже покинув школу; цього часу було досить, щоб оцінити належно «білу» культуру й побачити, що не багато вона може прислужитись для його заповідної мети — звільнення його поневоленої раси. Він побачив, що боротися за звільнення її можна лише в лавах її синів, що тягнуть нужденно життя по найтяжчих, найбрудніших, найганебніших працях. Клод Маккей почав провадити таке саме життя, став робітником, чорноробом. І робітниче життя скоро втілило йому розуміння, що звільнення його раси можливе лише тоді, коли звільнено буде все робітництво з класової неволі. Маккей став активним борцем проти класового гноблення, він став комуністом, членом Комінтерну. Його змалку виплекане бунтарство нарешті знайшло собі свідомі й організовані форми.
Але не перестав Клод Маккей бути й поетом. Він вивчив в Америці англійську мову досконало — і пише тепер виключно по-англійськи. Негр-поет: таке явище викликає величезний подив в американців. Аджеж американські шкільні підручники досі запевняють, що чорношкірий, навіть вихований у «білій» культурі, за все життя не може досягти більшого розвитку, ніж чотирнадцятилітній білий підліток.
Клод Маккей, як поет, є живий поличник для пихатої капіталістичної культури білих. Бо й серед білих поетів Америка він є один із найкращих, із найкультурніших. Його твори збагачують літературу чужої йому мови, але не чужу йому літературу. Бо Клод Маккей, і це вже зовсім незвичайне для американської поезії явище, пише виключно для пролетаріяту й виключно пролетарські співи.
Америка має ще декілька негрів-поетів. Одні з них пишуть місцевим негрським жаргоном, инші — чистішою англійською мовою, що не дуже легко дається неграм. Але більшість їх або намагається заслужити визнання своїм штучним американським патріотизмом (Джонсон), або обмежується скаргами на пригноблене становище чорних в Америці. Не так пише Клод Маккей. Часом, правда, і в нього видираються такі розпачливі нотки, як у «Бар'єрі» чи «Бродвеї», та й їх викликають частіш почуття класові, ніж расове поневолення. Здебільшого ж він, як рівний, дивиться на «білий» світ, на біле капіталістичне місто й сміливо кидає їм виклик. І коли він каже, що любить Америку, то це не патріотизм рабів-лакиз. Він любить вир боротьби й свій бойовий терен. Бо в ньому щасливо сполучені поет і борець.
Що до техніки віршів, то Клод Маккей воліє більш менш витривалий метр і з деяким застереженням задивляється на новіші форми.
Всі наші переклади зроблено з книжки Маккея «Harlem Shadows» («Гарлемські Тіні», 1922).Надто квітнева травиця туга й зелена,
Надто синє небо сріблом покроплене,
Щоб мені тут нудитись і скніти даремно
І, коли вітреці сміються захоплено,
В задусі злотні години втрачати, —
Мити вікна й підлоги брудні шкрабувати.
Надто ночі чудові у квітні,
Надто зорі ясні та мирні,
Надто пахнуть млосно квіти оксамитні.
Щоб тратить мені тут години вечірні
І, як грають струмочки по свіжій ріллі,
Тупо спати в утомі й знесиллі.
Хоч хлібом горечи вона мою годує душу,
Хоч в горлі икли тигрові мені полоще
І подих мій краде, та я признатись мушу —
Люблю культурне пекло, що мої пробує молодощі!
Її енергія припливом у моїй буяє крові,
І міць мені дає поборювать її ненависть,
І величність її мете моє життя, моя повінь.
Та, як бунтар перед лицем царя держави,
Так я стою у її мурах без краплини
Зневаги чи переляку чи люти.
Мій зір у дні майбутні смутно лине
І баче дива там її гранітні та могутні.
Які під дотиком руки Часу, що помилок не знає
Немов скарби безцінні у пісках втопають.
Довкола юні та байдужі ноги
Снують невпинно вздовж блискучої дороги.
А зверху — безліч шильдів галасливих
Вогнянне світло чарівне тручає
На низки повозів рухливих
І на юрбу веселу, що внизу гуляє.
О, дивний той Бродвей, веселий, безтурботний, —
Тільки серце, моє серце самотнє.
Жагою зціплене бажання хтиве
Проходить мимо безсоромно і чванливо;
З театрів, кабаре, трактирів
Бродвею світла райдужно-ясні,
І звідти, і туди все мчить веселий вир;
А я стою й дивлюся, мов у сні,
На той Бродвей, осяйний, безтурботний, —
Тільки серце, моє серце самотнє.
Я чую ті дівочі несміливії кроки,
Коли на Негрський Гарлем[2] серпанок кине ніч.
І бачу я дівчаток отари чорноокі,
Що ходять віддаватись на перший хтивий клич.
О, ті дівчатка темні, що збитими ніжками
Йдуть, виглядають здобич, кварталами, кутками!
Ті ноженята сиві не знають відпочинку
Всю довгу ніч, аж доки не присне сріблом день,
Всю ніч самотну, доки останняя сніжинка
На білі груди міста із неба упаде.
Смугляві, напівголі, зі збитими ніжками
Блукають, ледве взуті, кварталами, кутками.
Жорстокий лютий світе, що на цей шлях скорботний,
Шлях злиднів і безчестя й ганьби штовхнув оті
Тремтячі ноженята, мов глиняні, самотні,
Моєї раси ноги, брунатні і святі!
О, серце, вже ті ноги стомились до безтями
По Гарлему тинятись кварталами, кутками.
На мить золоту й коротку, немов вино іскристу,
Через межу граціозне метнулося місто.
Пробачивши навіть колір моєї шкіри,
Забувши, що гостем я був, чужинцем,
Щоб здобуть моє серце вороже, до мене тулилося щиро,
Жагуче до перс притискало мене похапцем.
Велике, горде місто, химерним коханням розтяте,
На мить полум'яну схилилось, щоб гордість мою збадати.
Не нехтуватиму я ним, та й не схилюся ні на нитку.
Там, глибоко, в комірках серця десь секретних,
Ненависть я плекатиму одвічну, й до послідку
Я виношу її, як і живу, шляхетно.
Моє єство було б лушпінням та скелетом без потреби,
Коли б жага ця темна, що всі почуття мої залляла
Й дала мені у пеклі білої людини небо,
Мене б навік живою кров'ю не нагодувала.
І бачу я могутнє місто це в імлі:
Шипучих потягів квапливі маси роздратовані,
Шпилі та башти й щогла чадом заціловані,
Твердиня-порт, де велетні проходять кораблі,
І доки, й верфі, і притони, й кручі
Солодкі, як любов, бо я ненавиджу їх так жагуче.
Як міркую про расу мою, в нескінчимих стражданнях придавлену,
Що віками важкими терпіла зневагу і жах,
Поневолену й люто лінчовану, й місця людського позбавлену
На великім шляху життьовім християнського Заходу;
Обрабовану в рідній землі старовинній суворо
Та позбавлену спадщини навіть на власний, на Чорний Край, —
Моє серце, мов оливо, гусне, до краю ненависно хоре
За ту расу мою, що притулку на світі не має.
О, тоді я із темних глибин мого серця жагуче
Кличу янгола помсти страшного, щоб вчув він мене,
Щоби знищив світ білих людей, світ чудес показних і тріскучих:
Хай його в своє лоно широке земля проковтне,
Або хай він угору тим димом жертовним злетить,
Щоб народ мій з ярма навісного звільнить.
Я мандрував би ген в полях далеких,
Де чоловік і птах, і звір живе недбало
І де стара земля ласкава дурно й легко
Свої дари прекрасні дітям все б давала;
Там, де життя вимог не ставить і ясніше лине,
Де хлопці та дівчата мають час і місце для забав,
Аж доки дійдуть вже до років розуміння —
Десь там, далеко б я в полях співав.
Величніш бо життя — всіх тих змагань в боях,
Що люди за нього ведуть неситі,
Й коли все те, що нині сяє — прах,
Воно все сятиме, як вічні зорі в світі.
Але із вами враз до ваших я прив'язаний гробів,
О чорні люди, ви немудрії раби безжалісних рабів.
Я не повинен у твої дивитись очі,
Хоч світанок ясний в тих очах;
Я не повинен стежить, як ти крочиш
У твій сонцем освітлений шлях;
Я не повинен слухати, хоч мимоволі чую,
Як та нота звучить чарівна,
Що сопілкою в горлі твоїм вібрує
І тремтить, мов осока річна.
Я не повинен бачити, як на лиці твоїм тепер
М'яко тліє кохання даремне;
Бо між нами расовий бар'єр:
Ти ясна, а я темний.
——————