Антологія американської поезії/Луї Унтермаєр
| ◀ Джемс Оппенгайм | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Луї Унтермаєр |
Молоде покоління в американській поезії ▶ |
|
.jpg)
UNTERMEYER)
Поет, перекладач і критик — три фахи в літературі має Луї Унтермаєр. Це, може, і не зле: різнобічність таланту не так уже часто трапляється серед американських письменників. Але Унтермаєр більше перекладач, ніж поет, а критик у ньому переважає понад усе; це вже гірше.
Звідки Унтермаєр пізнав робітниче життя — мені невідомо. Замолоду він учився музики — мріяв бути композитором; потім став співвласником ювелірного підприємства свого батька, де залишається й досі. Але перші твори Унтермаєр присвятив робітництву; вона оспівували робітниче життя. І треба визнати, оспівували те життя так, як може це робити лиш той, хто близько того життя зазнав.
За другу книжку поезііі «Challenge» («Виклик», 1914) американська преса визнала Луї Унтермаєра «інсургентом». З цією характеристикою можна б погодитися. Книжка справді є суцільний виклик капіталістичному ладові. Почуття в тих віршах щире, ненавистю до гнобителів просякнено кожний рядок. Та за свідомого, справжнього революціонера Унтермаєра-поета визнати ніяк не можна. Бо його вірші-виклики повні песимізму, безнадійности, навіть одчаю. Вся ідеологія книжки сходить ось до чого: капіталістичний лад є, підлий, брудний, звірячий; становище робітництва в ньому жахне; отже робітництво повинно боротися проти рабства, злиднів, темряви; але та боротьба вже заздалегідь засуджена на поразку, вона не має жодних шансів, жодних надій на перемогу.
Ця ідеологія викриває перед нами класове єство творчости Луї Унтермаєра: він — випадковий і тимчасовий попутник пролетаріяту з табору дрібнобуржуазної інтелігенції. Його може захоплювати (і щиро!) самий процес класової боротьби, та в майбутнє пролетаріяту він не вірить. Иншими словами, Унтермаєр — американський радикал, що-правда, з найлівіших, часом навіть інсургент-повстанець, але аж ніяк не свідомий революціонер. Про «радикалізм» його свідчить і оця суто американська звичка закликати бога в свідки своєї справедливости. Сам Унтермаєр у бога не вірить, він це й говорить у багатьох своїх віршах, висміює часом того спеціяльно американського бога в циліндрі. Та то він «для себе» не вірить. А «для людей» він не від того, щоб знову й знову покликуватись на бога.
Так чи инакше, можна було б, читаючи перші твори унтермаєрові, сподіватись, що з нього таки виробиться колись революційний поет. Не виробився. Унтермаєр почав знайомитися з европейською поезією, перекладати з чужих мов, особливо з німецької (від Генріха Гайне аж до Ернста Толлера). Це зробило його культурнішим поетом, удосконалило його форму (на початках досить кострубату), але зовсім усунуло його нахил до революціонізму і головне — позбавило його самостійности. Він підпав під вплив европейських естетів-символістів і почав сам дуже критично ставитись до свого колишнього «інсургентства».
З европейською ерудицією Унтермаєрові не трудно було зробитися впливовим американським літературним критиком. Його антології, критичні книжки й статті вважаються за дуже цінні й ґрунтовні. Так воно й є лише до певної міри. Його критика з формального боку є влучна й грамотна, але, де дійде до ідеологічного обґрунтування, там виглядає завжди той самий американський лівий радикал з інсургентським минулим.
Останніми часами Луї Унтермаєр зовсім розгубився. Вірші його гарні, одшліхтовані, навіть витончені (почувається в них ювелір-філігранник). Та писав їх не поет, а критик: критик, що знає добре всіх своїх сучасників-поетів, всі їхні поетичні способи, техніку, до всього того ставиться критично, трохи навіть презирливо, може писати «під кожного з них». А по-свойому, по-унтермаєрівськи, писати вже розучився.
Через те чи зовсім не подаємо перекладів його останніх віршів (з книжок «Новий Адам» та инших), а обмежуємося кількома перекладами з його старих двох збірників — «Виклик» і «Ці часи».
Думаємо, що в них є певна цінність зразків інтелігентського бунтарства в американській поезії.
Боже, ми б не хтіли скаржитися дуже:
Знаємо, що шахта — це нам не забава,
Але все ж тут завжди від дощу калюжі,
Але все ж тут завжди холод і темря́ва.
Боже, ти не можеш знати про це горе,
Ти у твоїм повнім ясносяйва небі
Стежиш собі все шугання метеорів,
У теплі, із сонцем поруч при потребі.
Боже, якби навіть місяць устромився
В твою шапку замість лямпки при роботі[2],
І тоді б ти скоро навіть сам втомився
Під землею, тут, у мороці та сльоті.
Тут над нами чорно, днями, як ночами,
Тільки вагонетки в русі що не крок.
Боже, як пеклуєшся хоч трохи нами,
Кинув би ти з неба жменьку нам зірок!
ОЦІНЕНОГО В 3.500 ДОЛАРІВ
Часто, як я надривався й потів,
Риючи десь там у бруді канаву,
Думать про тебе я нишечком смів,
Тебе й твоє все багатство та славу.
Постіль у тебе — ніжний єдваб;
В тебе лакеї на кожному кроці.
Є лікарі, якби трохи заслаб,
Здохнеш — так маєш попів при боці.
Добре живеш ти й солодко їси.
В хутро вдягли тебе лагідні руки
Друзі твої — найпристойніші пси
Й наперфумовані суки.
Гавкнеш чи хекнеш, хвостом поведеш —
Пишні жінки вже біжать годувати,
Слухають пильно — чого забагнеш,
Пестувать раді тебе, доглядати.
Ти у лахміттю бруднім не потів,
«Вільно», щоб вибороть хлібець кривавий…
Цюцю, ти б, може, із мене покпів —
Як я тут рию канави.
Він розпускає од сентиментальних п'єсок слини
Й сопе, як слухає десь чулії пісні.
Він часто каже, як він тужить — мало аж не згине —
Про ідеали дорогих далеких днів.
На зборах завжди перший голос він підносить
Проти «ганебних блудів нашої держави».
Його обурює захланість. Твердо він голосить
Усякі гімни й молитви нудні та мляві.
В конторі бачив я його минулої п'ятниці:
«Диви-но, — він кричав, — що вони[3] кажуть, все брехня.
Їй-право, ця історія ніколи не скінчиться…
Хай вийдуть геть — попросяться назад, не пройде й дня:
Робочих рук нам стане, й діло йтиме повним ходом!
Що вони думають — ми держим фабрику
з любови до народу?!»
Під намулом чорним, що ганьбить світ,
У бруді життя каламутного
Щось, кажуть нам, вічно співає, дзвенить —
Чому того нам не чутно?
У серці життя, що плазує, брудне,
Десь крізь битви пекельний вир
Правди обличчя сяє ясне, —
Що зіпсувало наш зір?
Та досить ми чули, щоб всяк почував,
Та бачили ми доволі,
Щоб знать, хто до колеса нас прив'язав,
Чиї руки нас скинули долі.
Й кричатимем, доки аж вітри лихі
Про прийдешнє їм в вуха загримають, —
Хай через вас ми сліпі й глухі —
Ніщо нас не зробить німими!
Прапори гордовиті мають вздовж вулиць.
Ніби шалений гігантський пульс,
Барабан відбиває настирливо дріб.
Пискливо та радісно флейта рипає.
Салдате, салдате такий чепурливий,
Ти і веселий, ти і щасливий,
Гарний в мундирі злотнім та синім —
Заздрісно кожному в світі хлопчині!
Слава та шана від всіх тобі тут,
Дівчата всміхаються й плеще люд;
Спереду й ззаду оркестри; вони
Всі аж тріпочуть жагою війни.
Салдате, салдате, ступаєш ти жваво,
Ніби чекає десь ворог кривавий,
Навіть сконав би, здається, ти весело —
Так барабан та горілка підне́сли.
Славний вояче, проходь та радій,
Що не такий ти, як ми, не такий
Ми, що без стягів, оркестер гучних
Йдемо до бою в заулках брудних.
Ми бо із лав робітничих полки —
Ми нерозумні усі вояки,
Боремось, доки аж світ перетворимо,
Темряву, бруд і страждання поборемо…
Салдате, салдате, дивися на нас
Й смійся з нещасних бійців, що ввесь час
Б'ються все далі, хоч кожний майдан —
Свідок їх смерти, поразок та ран.
Смійся ж над нами, немає бо днів,
Щоб ми не вертали побиті з боїв,
Бо справи ніколи ще ми не кінчали,
Бо війни усі ми свої програвали.
|
Прапори гордовиті мають вздовж вулиць. |
Нуда, Джім пішов — ви не чули про те?
Він б'ється десь на війні.
Йому там «надії вітчизни» нести,
Нужду ж переносить мені.
Джім вештатись любить — як сталась війна,
Він сам піти забажав:
Еге ж, таки всидіти в хаті, якраз,
Такому хлопцеві жвавому.
Звичайно, робота у мене важка
Та й діти ще зовсім дрібні,
Але я на Джіма не серджуся, нє —
Лиш заздрісно просто мені.
Йому там, на фронті, на все наплювать,
Про що він там дбає, той Джім?
Хоч там і гармидер, і галас, і грюк,
Та я б помінялася з ним.
Це ж його все звеселяє й п'янить —
Музика й дим гармат;
Коли ж там пальба, так для нього воно
Ніби гулянка чи жарт.
О, це ж їх тільки підносить, міцнить —
Ті зойки й дике виття;
Бажала б я виклики чути оті.
Перучи сусідське шмаття…
Аж смішно, як воно склалося все —
Життя чудернацька річ —
Щоб нашу халупу так-сяк зберегти,
Працюю я день і ніч;
А Джім десь ганяє на півдні собі,
I зовсім не зле йому там,
Немов отой Каїн, вганяє свій ніж
У глотки чиїмсь батькам.
На те ті мужчини й існують, — чи нє?
А мені гарувать та робить,
Аж доки набридне кривава гульба
Й додому Джім прибіжить.
«Моліте бога, бо від нього благодать;
Моліть його, долішні всі дихання.
Що-ранку милости нові спадать
На нас не устають, немов роса та рання».
Так, всіх нечистий нас гріх забрудив,
Звіряча в нас хтивість, лукавство:
Бог світ свій, як кажуть, чистим створив,
Чоловік лиш його закапостив.
Так, тут на людині людина живе
Й руйнує її день за днем;
Але в занедбаних нетрях також
Тигр жере свою здобич живцем.
Боже закляття на кожному злодії,
Вбійник на пекло себе засудив —
Але хто ж звірям жагу дав до крови,
Їх хто вбивати навчив?
«Всі моліться до нього, хто збудував оті гори,
Всі моліться до нього, хто струмні вливає у море,
Всі моліться до нього, хто кожну зорю вечірню
Засвітив, всемогутній, у небі незмірнім».
Всі моліться до нього, хто сотворив
І землетрус, і повідь;
Всі моліться до нього, хто дав болячки,
Що висмоктують нашу кров.
Всі моліться до нього, хто забажав
Створити нам на муку
Акул, скорпіонів та комарів
Та отруйну гадюку.
Сам засудив він навіть красу
На вбивство й на заріз:
Тисячі гадів лютих, смертельних
Хова його мирний ліс.
«Підносьте свої голоси! Горі імам серця!
Радуйтеся, паки реку вам, славте небесного отця!
Бо, як немає краю небесній тверді,
Так безмежний він у милосерді!»
Радійте, бо кожна людина
Тягнеться день за днем
До людських дрібненьких гріхів,
Мов дитина, що грає з вогнем.
Радійте, бо божі святі розрахунки
Для нашого розуму надто великі…
Він надає пажерливість мушві,
А потім дарує її ще шулікам!
Радійте, бо він, утворивши світ.
Наклав йому дике тавро:
Світ той самого себе пожира —
«Й бог бачив це, яко добро…»
Ну, та й даремно перечити нам,
Бо хто ми, щоб бога судить?
Надто таємні ті божі шляхи,
Щоб ми їх могли змінить!
«Сліпеє безвір'я блудить в нощі»,
Нам кажуть і тут, і там,
«Не погребує бог тлумачів» —
Коли ж він з'ясує все сам?
Була неділя,
Одинадцята ранку; люд був у церкві —
Люд творив молитви; бог був близенько при боці —
На скорчених вузеньких вулицях спокійного Лоуренса
З'явився натовп робітників, що маширували сотнями,
Маширували уранці, маширували до кладовища,
Де не вогнисті вже більше під травами
Нечулі й байдужі лежали їхні друзі та сестри.
В руках несли вінки й пов'ялі квіти,
Над головами стяги схилялися й знову здіймались, немов ті орли,
Так, хоч орли скривавлені, власною кров'ю покроплені,
Червоні, та не від слави — червоні від ран і тортурів,
Червоні — неодмінний символ крови цілого світу…
Так вони несли свої прапори, співаючи на кладовищу,
Так вони маширували й співали, мішаючи співи з жалобою,
Так, із квітами, йшли напівмертві, щоб вшанувати мертвих.
В церкві людей охопила тривога,
Коли донісся гомін до них —
Бог міг не вчути слова святого,
Міг молитов не дочути палких!
|
Це вже рабам дозволити годі, |
В синіх мундирах дозорці спокою,
Щоб робітничий натовп прогнать,
Щоби спинити пісні непристойні;
Всіх тих розсіять, що стурбували
Бога їх вигуки голосні,
Вмить хай замовкнуть, щоб долітали
До бога молитви масні!
На переплутані й співучі вулиці маленького Лоуренса
Прибули тупі салдати; а за синіми їх одностроями
Усміхнені й непомітні, ховаючи невидимі смолоскипи,
Їхали червоні орди безумства, змітаючи все перед себе.
Пажерливість і Лють до них приєдналися — терор їхав між них;
Гнів стрілив з своїх пістолів; Шал убивав і скавучав…
По диких скривавлених вулицях тремтячого Лоуренса
Скаженіла безглузда паніка, довгочасна й гірка.
Гнів роздирав і топтав; люди, колись смиренні й мирні,
Билися з ненавистю дикунів у ім'я Закону й Порядку.
А під той ґвалт, як симфонія моря крізь хуртовину
Переплетений з болями й зойками розливався врочистий орган…
Одинадцята ранку; люд був у церкві —
Люд творив молитви — бог був близенько при боці —
Була неділя!
Еге ж, бог нічого не робить цілий день,
Він лиш сидить та сидить у своїм кріслі;
Обличчя у нього таке велике й срібне, як місяць,
А в його волоссях всі зорі повисли.
Він дуже-дуже старий, дуже щасливий та дуже здоровий;
Половина волосся у нього зі злота, друга пурпурова.
Він корони не носить, а тільки великий циліндр
З пір'ям аж на три милі вгору;
В них сотні кольорів, більше яскравих, буйних,
Аніж всі инші небесні кольори.
Він їх прив'язав до циліндра шматиною — чистий тобі оксамит —
А посередині пір'я — великий чудовий американський флаг стримить![4]
——————