Антологія американської поезії/Мікель Ґольд

◀ Клод Маккей

Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Мікель Ґольд

Чарльз Ерскін Скотт Вуд ▶

Харків: Державне видавництво України, 1928

МІКЕЛЬ ҐОЛД (MICHAEL GOLD)

Мікель Ґольд — це псевдонім. Як справжнє ім'я цього поета-комуніста, я не знаю. Чував тільки від його приятелів, що таке прізвище (Gold — злото) поет прибрав саме тому, що він син злидаря з Іст-Сайду^[1] й ніколи не має цента в кешені. Живе в Нью-Йорку, працює в робітничому пресовому бюрі (Federal Press): нещодавно їздив до СРСР, звідки приїхав ще більш захопленим і відданим комуністом. А колись, замолоду, кажуть, грішив анархізмом.

Поет Ґольд талановитий. Досить прочитати його «Химерний похорон у Браддоку», з цими багатими алітераціями, майстерними описами, міцними образами, щоб це відчути. Отже чи ніяк не погоджуємося з тими критиками, що вважають його за претенсійного й нещирого. Навпаки, саме щирість, що нею просякнено кожний рядок молодого поета, — це його найцінніша ознака. З однаковим захопленням оспівує він катування в'язня в американській тюрмі й робітниче свято. Не вдаються йому лише ті вірші, де він пробує вживати зовсім невластивих йому метра й рими. Отже ми й не перекладали таких його віршів.

Ґольд не видав ще жодної збірки. Першого вірша, що ми переклали, ми знайшли в журналі «The Liberator», а решту ласкаво прислав нам у рукописах автор.

Крім віршів, Мікель Ґольд написав кілька оповідань, п'єс і навіть оперету «Остання Революція».

ХИМЕРНИЙ ПОХОРОН У БРАДДОКУ

Слухай жалібні барабани химерного похорону.
Слухай повість про химерний американський похорон
У місті Браддоку, в Пенсільванії,
Де сталеварні живуть, як бридкі дракони,

вижираючи людину, землю й небо, —

Весна. Заблукала весна, перелякана дитина

в країні крицевих почвар,

I Ян Клепак, величезний усмішкуватий чех, по

дорозі на роботу о шостій рано

Бачить пучки яскравої трави на горбку проти

річки й сливові дерева, повиті диким білим цвітом.

Й коли він, напівголий, заллятий потом,

пудлінґує, — біс біля сірчастого озера —

Сливове дерево змякшує його серце,

Зеленотравні спогади набігають і змякшують його серце,
І він забуває бути твердим, мов криця, він

пам'ятає тільки перса

Своєї дружини, дрібний сміх своєї дитини, і як

люди співають, коли вони п'яні й щасливі,

Він пам'ятає корови й вівці, й веселих селян,

і лани сонячної Чехії.

Слухай жалібні барабани химерного похорону.

Слухай повість про химерний американський похорон.
Прокинься! прокинься! Ян Клепак, печі ричать, мов тигри,
Багаття кидається під стелю, як скажені жовті

тигри по своїй клітці.

Прокинься! вже десята година й наступна купа

скаженої летючої криці має влитись до твого тігеля.
Прокинься! прокинься! бо порепана підважня

тріщить в одному з цих пекельних казанів.

Прокинься! прокинься ж! бо тепер підважня

трісла й криця ремствує й біжить по підлозі,

мов божевільний, що втік,

Прокинься! О, сон скінчився й криця проковтнула

тебе назавжди, Ян Клепак!

Слухай жалібну барабани химерного похорону.

Слухай повість про химерний американський похорон.
Три тонни криці держать у своїм серці кістки,

м'ясо, м'язи, нерви, мозок і серце Яна Клепака,

Вони держать спогади про зелену травицю й вівці,

сливові дерева, дитячий сміх і сонячні чеські села.

I директори сталеварні дарують величезну труну

з криці й останки людини вдові Яна Клепака,

Й на величезній платформі його везуть тепер

до величезної ями на цвинтарі,

Й вдова Яна Клепака й два друзі їдуть на возі

за купою криці, що держить Яна Клепака,

Й вони ридають за стінками возу й поминають

м'яку людину, забиту твердою крицею.

Слухай жалібні барабани химерного похорону.

Слухай повість про химерний американський похорон.
Ось троє мисленників мислять химерні думки на цвинтарі.
«О, я нап'юся й буду вічно п'яний, я ніколи не

одружуся з жінкою й не буду батьком веселій дитині,

Я забуду все, я буду нічим віднині,

Життя — брудний жарт, як похорон Яна!»
Один з друзів міркує на солодко-пахучому цвинтарі,
Коли важниця спускає три тонни криці, що

держать Яна Клепака.

Слухай барабани химерного американського похорону!

«Я пратиму шмаття, я митиму підлоги, я буду

потаскухою за полтиник, але мої діти ніколи

не працюватимуть на сталеварні!» —

Жінка Яна Клепака міркує, як землю насипається

над величезною труною криці,

У весняному сонцесяйві, у м'якому квітневому повітрі.

Слухай барабани химерного американського похорону!

«Я зроблю себе твердим як криця, твердішим,
Я прийду колись і зроблю кулі з Янового тіла

і влучатиму ними в серце тирана!» —

Другий з друзів міркує, слухач.

Той, що слухав жалібні барабани химерного похорону,
Що слухав повість химерного американського похорону,
Й повернув лютий, мов пекельний казан, де зламано підважнею.
Слухай жалібні барабани химерного похорону.
Слухай повість про химерний американський похорон.

THIRD DEGREE^[2]

П'ять дужих детективів є у камері з в'язнем
І, на бога, вони певні, що примусять його говорить!
Вони пхаються одне перед одним наосліп, як

скажені, спрагнені бугаї, напаковані в товаровий вагон,

Вони прагнуть, не вистачає їм місця в темній

камері, їхні важкі піджаки їх обтяжують, білі

комірці підпирають їх,

Вони лютують і потіють, і кленуть, доки їхні

гумові нагаї підносяться й спадають,

П'ять дужих детективів у камері з в'язнем.

Вони палко крутили руки в'язня назад, доки

кістки його тріскали.

Вони калатали його бліді скроні гумовими

нагаями й товкли його під четверте ребро.

Вони ходили по його спині й били його уста,

доки ті стали скривавленою масою.

Вони попідбивали начорно його очі й розчавили йому носа,

Ці п'ять детективів у камері з в'язнем,
І, на бога, вони напевно примусять його говорити.
Місяць, як біла невинність, заблукав — і зникає,

знаючи, що він тут непотрібний.

Автокеб перебіг вулицею нагорі з п'яною

дівкою, що регоче до свого мужчини.

І дозорець бренить своїми ключами в коридорі,

й газовий ріжок посвистує, самотньо й тихцем,

І в'язні у в'язниці натягують свої коци й снять,

що вони знову дома.

Коли п'ять дужих детективів змагаються в камері з в'язнем,

Кажучи йому, що, на бога, він повинен говорити.
О, олив'яні нагаї тягаються з в'язнем, щоб

говорив, і тверді чоботи й юди-кулаки.

І його загнане серце кричить, що він мусить говорить.

І його скривавлене тіло плаче, як немовля,

загризене щуром, —

 Говори!

 І його кров стогне: «Твоя жінка тебе

дочекається, якщо ти говоритимеш».

 І його мозок вибухає агонією й зойками —

говори, говори!

І весь світ голосить мільйонами диких голосів

у його вухах, о, Исусе, чоловіче, говори!

Та в'язень не говоритиме.

Мирна ніч у місті.
Чоловіки й жінки сновигають гарячими літніми вулицями,
Полісмени байдикують на кожному розі під

високими ліхтарями й мрійливо погойдують дубинками.

Пан-отці обмірковують проповіді по своїх

кабінетах, і мер міста п'є лимонаду на даху-садку.

Судді читають поезії голосно своїм жінкам після

турботливого дня в суді.

Коханці туляться одне до одного в тьмяних

кіно й тремтять, як їхні тіла торкаються.

Матері кладуть своїх немовлят спати, а батько

курить свою гарбузяну люльку,

Є мільйони домів, таких тихих, що годинники

заповнюють їх так-тіканням,

І є п'ять дужих детективів у камері з в'язнем,

І вони знають, на бога, вони напевно можуть

примусити його говорити.

Гумові нагаї злітають і надають, залізні обцаси

впиваються в обличчя в'язня.

Детективи здирають свої білі комірці й ричать

голосно, як коханці в екстазі.

В'язень на мить заплющує очі й бачить мільйони

зір, що метушаться у всесвіті болю.

Він кусає вуста до крови, щоб вони не могли говорить,

Він святкує скривавленими вустами, що капіталістичний світ, ненависний йому, ніколи не примусить його говорить,

Що п'ять дужих детективів, що в камері з ним, ніколи, ніколи не примусять його говорить.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ЧЛЕНА ІРС^[3]

 

Инші втомились, инші втратили надію й замкнули свої уста або завели дрібні гаражі й бакалейні крамнички, знайшли затоки мирні;

Инші запродалися, стали «порядними» лідерами профспілок або політиканами чи наглядачами,

Але Великий Джо не замикав уст і не став «порядним».

Він тримався міцно; ворог гвоздив його до сотні хрестів, його кидали в сотні в'язниць,

Пробуравили його тіло й душу кулеметним вогнем їхньої брехні, биття та кар,

Його помірковані друзі вважали, що Джо марнував своє життя, його дружина впала в розпуку, його діти американізувалися й покинули його,

Але Великий Джо Конноллі не міг кинути робітничого руху,

Нитки народження все прив'язували його до матери.

Вони пробували раз зробити його наглядачем, та він відмовився.

І раз дурний повітовий прокурор намагався купити Джо, та Джо сміявся з нього в тюрмі.

І раз вони намагалися звязати його через жінку, та він сміявся з жінки.

І раз вони намагалися лінчувать^[4] його, вони підсмикнули його вгору й кинули вділ, та не зробили його лягавим, —

Нитки народження все вязали його до матери.

Він сам не знав, чому він був вірним, або чому він скорше сконав би, ніж кинув би робітничий рух.

І мудреці сперечалися з ним і намагались збагнути його жагу, та він її не вмів пояснити їм.

Він не вмів пояснити їм, що мати дала йому порід на бурхливому морі злиднів,

Де міцні люди ридали, знаючи гірку долю, що чигає на дитину,

Та вірність його матери сяяла, як маяк на скелі,

Й вона виховала його для людства, незважаючи на чорні ночі й розбуркані хвилі злиднів,

І нитки народження все в'язали його до матери.

В найтемніших трущобах міста вона виховала його,

Сонце гасло там, і лихо жило в кожній кімнаті,

Й хазяї та власники чатували тюрму: не було втечі.

Та ледве освітлені газом клоаки тремтіли від вогняних співів його матери,

«Злидарі не повинні вмірати! Злидарі мають жити й бути відважними!»

Так нитки народження завжди в'язали його до матери.

Її спина була зігнута й скручена багатьма тягарами, її руки порепані тисячами праць,

Вона була дрібна, слабка, ласкава, але часом люта й жахна, немов ягуар.

Вона шила, прибирала, варила, вона ніколи не спочивала.

Вона прала на людей, вона крала дрова й вугілля з депа залізниці узимку.

Як її чоловіка вбило, вона не впала в розпуку, лиш продовжувала боротьбу,

І Великий Джо любив її й не забув по її смерти.

Роки минали, тюремні вироки, розрухи, страйки, поразки, шпики, бійки, тридцять п'ять років трагедії та надій у робітничому русі,

А нитки народження все в'язали його до його матери.

Великий Джо Конноллі має нині п'ятдесят років.

І вже тридцять п'ять років, як він вступив до робітничого руху.

І робітники принесли підкову-гірлянду з криваво-червоних троянд до залі профспілки,

Й вони подарували її Джо, що червонів за своїми великими сивими вусами, мов школяр,

І вони стискали його руку, штовхали його й обнімали, як великі брати-ведмеді, виявляючи свою незграбну любов до нього,

Гарні дівчата цілували його, й великі, мляві, ласкаві матері в намітках всміхалися, коли хапали його руку.

Діти злазили на його коліна й хапали також його руки, малпуючи,

І хтось виголосив незграбну промову, збудовану з чудесних слів, як із цегли.

І Джо відповів рвучкими словами, як лаг-лінь, кинутий у річку Мейн.

І робітники слухали з слізьми в очах, раді, що він буде відданий до смерти,

І раді, що нитки народження все в'яжуть його до його матери.

——————

1. Східня дільниця Нью-Йорку, заселена бідаками.
2. «Третій ступінь допиту» — катування арештованих, що вживається по американських «демократичних» тюрмах.
3. Скорочене — союз індустріальних робітників світу.
4. Судити «судом Лінча» — вчинити самосуд.