Антологія американської поезії/Ральф Чаплін
| ◀ Карл Сендбурґ | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Ральф Чаплін |
Клод Маккей ▶ |
|
.jpg)
Небагато пролетарських поетів має Америку. І нема чого дивуватися. Диктатор-капітал не хоче терпіти, щоб його раби насмілювались творити свою власну культуру, власне мистецтво. Розлючено видирають агенти капіталу з пролетарських лав найвидатніших, найздібніших представників-піонерів пролетарського мистецтва. Коли з'явився в Америці пролетарський поет Джо Гілл, агенти капіталу знайшли нагоду вбити його. Коли його місце співця робітничих мас посів Ральф Чаплін, імперіялістичні наймити запроторили його на двадцять літ до тюрми, до він ще й тепер відбуває свій вирок.
Ральфа Чапліна разом із цілою групою членів організації Індустріяльних Робітників Світу ув'язнили за те, що вони виступали проти імперіялістичної війни. Офіціяльне обвинувачення згучало так: «за конспірацію й змови з метою шкодити веденню війни».
Але, як каже біограф і критик Чапліна професор-марксист Скотт-Нірінґ, у Чапліна була більша провина перед капіталістичним ладом: він був борцем за нову пролетарську культуру. Цієї одвертої, в масах провадженої боротьби проти буржуазного обдуру за власну класову культуру, цього капітал боявся більше, ніж мітичних змов і конспірацій. Пісні Чапліна були небезпечніші для капіталістичної Америки, ніж бомби анархистів. Через те до Ральфа Чапліна буржуазний суд поставився більш суворо й жорстоко, ніж до багатьох инших «змовців» та «конспіраторів».
Але й на цей раз капіталістичним катам не пощастило замкнути уста пролетарському співцеві. І в тюрмі Чаплін не припинив своїх пісень, своїх гарячих закликів до пролетаріяту. Вже за час ув'язнення його книжка „Ґрати й Тіні“ видержала три видання в Сполучених Штатах, а, крім того, її передруковано в Англії.
Як поет, Ральф Чаплін вживає стару техніку, строго додержує метру й рими. Поезія його має майже завжди й майже виключно агітаційний зміст. Наш читач знайшов би в тій поезії небагато нового для себе. Але треба ж мати на увазі, що Америка переживає тепер тільки період нагромадження й організації сил пролетаріяту, тільки готується до свого Жовтня. В таких умовах агітація з допомогою мистецтва набирає особливо великого значіння для робітничого руху; агітація, заклики, гасла — це перше безпосереднє призначення американської пролетарської поезії, і Ральф Чаплін уміло й активно це призначення виконує.
Тим активніше виконує він його й тим успішніше, що в своїх агітаційних творах він уміє залишатись митцем, дає чимало художніх образів, малює психологію полонених, тимчасово відірваних від боротьби, але повних революційного запалу й бадьорости борців-пролетарів.
Але ми застережуємо, що не хочемо перебільшувати якостей Ральфа Чапліна як поета: він не є першорядний поет. Та на молодій ниві американської пролетарської поезії він є один із найвитриваліших, ідеологічно твердих співців.
За це його любить і цінить пролетаріят.Знову вітер шугає похмуро з сумної землі,
Клич старий бойовий гукає
Біля мура високого дерево гнеться смутне, виступає,
І гіллям пошматованим, ніби рукою в імлі,
Небо хапає.
Сірі башти із темряви вип'яли шерег горбів,
А під ними у ґратах міцних
Моркотливії вікна суворо чатують свій древній гріх,
Але вітер скажений їх сіпає і витискає з зубів
Бойовий спів.
О, той виклик жахливий, що з ним він на ґрати летить
І в ключі та в колодки вдаря,
Він зіллявся з грізними кличами минулих століть,
І прокльони царям позабутим він гнівно вихрить
За туманні моря.
Одного тільки вітру зі всіх старовинних богів
Чоловік не скував у неволю.
Дикий вітре, ти брат мого гніву гіркого і болю,
Як і ти, я у серці свойому сховав і укрив
Гурагану сваволю.
Вітер зняв всі страшні підземелля колишніх в'язниць,
Вітер знає сучасні потвори,
І, як вигукне час, він розвіє нікчемний їх порох
І, співаючи, кине всім тюрмам свій присуд грізний
У веселії зорі.
О вояче мій вітре, що все очищаєш, міцніший, ніж смерть,
Всіх мудріший в сваволі своїй,
О, змети всі ці мури похмурі та геть їх розкидай, розсій,
Роздери їх і викорчуй подихом дико-могутнім ущерть,
Вій, вітре, вій!
Суворі білі мури меркнуть у його очах
У рямцях ґрат і смертним жахом затуманені.
І вибухають піною червоною бліді уста,
Тріпочуть наймлоснішими зідханнями…
Який він тихий! А тюремні тіні облягли
Його шляхетну голову й дикунські плечі;
Загорнений у жах смертельний тиші-мли,
Вдивляється в чужого неба порожнечу.
Ш-ш! Може, з Заходу коханого до нього долітає
Тремтячий шепіт Щасних Прерій Полювання —
Загубленого любого дикунства, що не знає ґрат?
Ось усміхнувся та на грудях схудлі руки він стискає,
Ніби щоб геть розвіяти хрипке галасування
Сірчастих міст, що в зорях мерехтять.
Над тими, що сконали, не треба сумувати,
Бо з праху прах і буде.
Усіх приймає в лоно земля спокійна мати —
Вмирать всі мусять люди;
Не треба сумувати над бранцями-бойцями,
Що не могли скоритись,
Й за це в трунах залізних закуті ланцюгами,
В тюрмі живцем зариті;
Сумуйте над тупою, байдужою юрбою,
Що в остраху покірно вже звикла все приймати,
Що бачить болі світу і кривду над собою —
Й не сміє промовляти!
Вони кажуть, що ми бунтарі, що ми підіймаєм масово
Робітництво всіх націй на бунт, на повстання запекле,
І що ми ні за що не бажали миритися з Пеклом
І звергали його кожним рухом своїм, кожним словом.
І тремтіли вони перед нами, і боялись на нас позирнути,
Хоч ми сміливо йшли проти них; та в залізні печери вони
Нас замкнули живцем, поховали, що вже із труни
Нас ніхто, поневолених люттю, не міг би почути.
Так, ми є ті безумці, що все не бажають схиляти голів
Перед кривдою й задовольнятися лиш балачками.
Хоч тепер ви за теє вогнем і залізом пробуєте нас,
І тюрмою, й хрестом, і кайданами, але надійде ще час,
Що сини ваші будуть синів своїх нашими звать іменами,
А іменнями тих, що ви їм поклоняєтесь
нині, — гукатимуть псів.
——————