Антологія американської поезії/Роберт Л. Вольф
| ◀ Женев'єва Таґґард | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Роберт Л. Вольф |
Бабетта Дейч ▶ |
|
.jpg)
Походить Роберт Вольф з багатої, уродженої в Америці єврейської родини. Батько його визначний банкір і власник трамваю в Чікаґо; мати — ліберальна громадська діячка, одна з перших суфражисток в Америці.
Роберт Вольф скінчив приватний, типово-буржуазний університет у Клівланді, де виявив великі здібності в економічних науках. Після того він працював деякий час по приватних фірмах і рік викладав економіку в Гарвадському університеті. Підчас війни став соціялістом, переважно, під впливом писань Бернарда Шов, але, не зважаючи на те, пішов під натиском родини охочекомонно на фронт.
Фронт зробив Вольфа комуністом. У партію він вступив 1919 року. Писати белетристику й вірші почав року 1920 і з того часу працює в партійних виданнях разом із своєю дружиною Женев'євою Таґґард. Оскільки нам відомо, досі вийшли з друку дві книги Вольфа: ґунтовна розвідка про економічні взаємини між Сполученими Штатами й Канадою та збірник віршів «After Disillusion» (1923).Оце з біографії Роберта Вольфа. А тепер кілька коротеньких зауважень за його поезію.
Коли я в особистому листі спитав Вольфа, чому американські поети, навіть поступові, навіть комуністи так часто вживають релігійних образів і звертаються до бога, Вольф досить щиро відповів приблизно таке: треба ж, щоб нас хтось читав. Пролетарського масового читача американська поезія ще не має; буржуазія, звичайно, ставиться вороже до поступових поетів. Отже, їхню авдиторію складають переважно ліва дрібнобуржуазна інтелігенція (попутники пролетяріату) й часовий дрібновласницький читач, який хоч і ненавидить капіталізм, але сам весь просякнутий не стільки релігійними забобонами, скільки традиціями.
Цією авдиторією американські поети з лівої, переходової групи дорожать, бояться її втратити й через то намагаються підлагоджуватися під її смак. При цьому їм доводиться йти на компроміс із власними переконаннями, бути нещирими.
Ця нещирість є найбільша хиба всіх поетів переходової групи, в тому числі й Вольфа. В нього вона (нещирість) вражає тим більше, що сам він, як комуніст і освічений економіст, має цілком означений матеріалістичний світогляд (критик Флойд-Делль, знов у особистому листі до мене, навіть обвинувачував Роберта Вольфа в тому, що той більше розуміється на економіці, ніж на поезії).
Але на користь Вольфа треба визнати, що вживає він релігійні, особливо біблійні образи дуже влучно, оригінально пристосовуючи їх до сучасности й гостро критикуючи таким чином американську капіталістичну систему.
З другого боку, ця звичка до релігійних мотивів часом збиває матеріяліста Роберта Вольфа на символізм — також характерна риса для поетів переходити групи, попутників пролетаріяту.Отче небесний, молитву вволи,
Хліб наш насущний днесь нам пошли,
Твориться воля твоя бо весь час
У них на небі й у пеклі в нас.
Ім'я твоє усюди святиться,
Всі бо вважають, що це не дрібниця,
Та доки прийде твоє царство, проте,
Хай буде німим твоє ім'я святе.
Ми довжникам своїм все дарували,
Вони ж іще гірше нас катували.
Отже, надалі, в спокусу, гляди,
Злом невідплаченим нас не введи.
Бо не лілеями ти нас створив
Як Соломона нас не обдарив.
Отже, карай, як ми смієм сягнуть
Тих, що ніколи не сіють, не жнуть.
Може ти справді на морді потвори
Вміє читати блаженство покори,
Але, як ми все молились сумні —
Ти ж мав і нас тоді чути; чи ж ні?
Що ж, як нам нині на суд становитьсь,
Скеруй свою трохи замляву десницю:
Ті, що сами себе йдуть рятувать,
Хай би зискали твою благодать.
Хай тобі слава — і нині, й прісно — амінь:
Нам буде влада — і нині й для всіх поколінь.
Ісав, неголений, обдертий і жагою весь ростятий,
Ховаючи похмурий свій ловецький гнів,
Міркує важко на подвір'ї. Так, він загубив
Дар Першенства, не так благословенний, як проклятий.
Яків з цебрами молока, що встиг прийти зарання
Так радісно із лісу в той далекий вечір,
Проходить біля брата і здвигає плечі —
З усмішкою, чи гірше — з глузуванням.
Коли б він волю вибору мав кожної години,
То і тоді Ісав ламать не став би слова свого,
Хоч і корови, і хліба, й розкішне свіже сіно
Не є вже так безвартісні для нього:
Та Яків — він по праву володітиме тим всім;
Бо Яків, як казав це його батько, був гладким.
Ґоліаф калатав себе в груди й бороду все завивав,
Машкерував малим «я» свій егоїзм,
Писав вільним віршем для «Віника»[1], так я чував,
Через агентів рекламних у всі усюди ліз.
Одно волосате вухо схоплене в лапу волохату,
Насторожене до всяких змін спереду й з тилу…
Ґоліаф потрафив синім щелепи пофарбувати, —
Всі редактори од цього перед ним аж остовпіли.
Гігантськи він ступав, а критики здивовано мовчали,
Ретельні митці бігли додому в переполосі,
Ревізували методи ялозені, наслідували, мавпували,
Ґоліафізмові всюди славу голосять!
Але Давид — юнак, що не скидавсь на мудреця, —
Сидів собі й обтесував малого камінця.
Більше тої любови ніхто не відчув,
Аще хто душі своя за друзі своя поклали.
Син божий жінок тих смуглявих забув,
Що працювали й прали, й шили, і латали.
За гроші ти брала все, що чоловіки давали, щоб загоїть свої болі,
І поцілунком останнім ти вміла рахунки замкнути.
Ніколи в житті не давала і не діставала, крім тої нехитрої долі,
Грошей, ані праці, ні послуги, — ні добробуту.
Він зникне теж, прес, що друкує цей рядок…
Або іржавою почварою припинить рух,
Коли одстукає якихсь п'яти віків жмуток
І вугілля на світ не вийде вже через діру,
Що проточили хробаки. Цей самий світ —
Холодна бараболя з вогнища вже знята, —
Дрібна і мертва кулька — буде безліч літ
Довкола сонця зморщеного й зимного ганяти.
Земля мигтітиме, як місяць, спорожніла
Від люду і звірят, бактерій і птахів…
Так що ж за сенс у всій тій метушні безсилій
Для мертвого сосуда, повного безглуздих слів —
Що з того, що машинки-плазуни, що звикли людьми зватись,
Будуть вставать, лягать, робити, спать і знову прокидатись?
——————
- ↑ Автор має на увазі певний модний мистецький журнал.