Антологія американської поезії/Роберт Фрост
| ◀ Едґар-Лі Мастерс | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Роберт Фрост |
Вечель Ліндсей ▶ |
|
.jpg)
Химерні були і біографія, і літературна кар'єра Роберта (Лі) Фроста. Народився він 1875 року на Заході, в Каліфорнії, але ще дитиною родина привезла його на схід, у Нову Англію, де жили його прадіди, аж вісім поколінь. Скінчивши гімназію в штаті Масачузетс, Фрост почав був учитися в університеті, але не міг ужитись у вищій школі; кинув її й працював якийсь час фізично у млині. Кинув працю й там, знов пішов до університету, вже другого, знову кинув учитись, учителював якийсь час, потім шив черевики, потім редагував тижневу газету — й усе не міг спинитись на якійсь сталій професії, аж нарешті став фармером і пробув ним дванадцять років підряд. Нащадок селян-фармерів, Фрост надто просякнувся їхньою психологією дрібного землевласника й не міг почувати задоволення при жодній иншій праці.
Це відбилося й на його поезії.
Писати він почав ще замолоду й писав аж двадцять років, і двадцять років видавництва відмовлялись друкувати його, і двадцять років його ймення залишалося невідоме в літературному світі.
Треба визнати, що на таку долю Фрост вповні заслужив. Провінціяльний недовчений міщанин, він писав слабенькі вірші, безталанні й неоригінальні — здебільшого наслідування старих англійських класиків. Отже, це й не заслуговувало на увагу ширших кіл читачів. Фрост, як і в житті, метушився в поезії, шукав собі сталого призначення, аж нарешті знайшов його після того, як визначив свою професію в житті.
1912 року Роберт Фрост поїхав до Англії й уперше зустрівся з літературним критичним оточенням. Він ризикнув здати там до видання свою першу збірку «Хлоп'яче бажання», що її надруковано в Лондоні. В книжці не було нічого дуже цінного — бліденька лірика з наслідуванням Бровнінга, але англійських читачів, особливо ж письменників, зацікавило те, що Фрост писав не англійською літературною мовою, лише грубуватим «вуличним» діялектом американської провінції. Це було чимсь незвичайним для англійців. Саме той факт, що американська поезія може мати свою, відмінну від англійської, форму, спинив на собі увагу літературного Лондону. Книжку спіткав певний успіх.
Підбадьорений цим успіхом, Фрост зрозумів, що його місце саме в американській літературі, що народжувалася, і перестав наслідувати англійських поетів, вкладаючи в свою американську форму американський зміст, американську ідеологію. Саме ідеологію дрібного фармерства Нової Англії. Група селянських штатів Нової Англії почувала на собі наступ індустріального Нью-Йорку, може, ще міцніш, ніж середній захід — наступ Чікаґо.
Ті фарми, що на них мирно й з достатком жили діди Фроста, вже не можуть прогодувати його сучасників. Залишились тільки мрії про селянський добробут щасливої Нової Англії, і ці мрії, як і процес їхнього руйнування, втілив у своїх творах Роберт Фрост. В ньому Нова Англія знайшла свого щирого співця, так само, як середній захід має свого Едгара Лі Мастерса.
1914 року вийшла книга Р. Фроста «North of Boston» («На північ від Бостону»), що її Фрост назвав «книга народу»; звичайно, під «народом» він розумів фармерство й містечкове міщанство своєї Нової Англії, і цей «народ» із захопленням прийняв книгу свого співця, зробив автора знаменитим.
Критика американська не шкодує хвалебних епітетів для прославлення співця Нової Англії, особливо за його дві книги:«North of Boston»та «Mountain Interval» (1916 р.). Я знаю, що американська критика прокляла б мене за це, але все-таки насмілююсь залишатись при своїй думці — талант у Фроста дрібненький. В його довжелезних поемах нема ніякої фабули, вірш у нього білий (на верлібр він не відважується) і публіцистичний, образів майже нема, переважають нескінчимі нудні розмови, діалоги. Але зате в його творах бренить щирість і непідроблена туга, коли він устами своїх героїв скаржиться на злиденні врожаї й заробітки, тужить за загубленими фармами. Майже всі його персонажі — нездари, що їм не пощастило в житті, як не щастило довгі роки й самому Фростові, як не щастить його землякам — фармерам та міщанам Нової Англії. Ця щирість заміняє Фростові талант, і за неї його люблять читачі. Люблять навіть його зовсім уже нікчемний та вбогий символізм, що якось мирно уживається в його творах з міщанським натуралізмом.
Йому набрид Ланкастер — отаке дрібне містечко —
Такий великий чоловік. Воно його не часто бачить
Останніми роками, хоч все держить він старе хазяйство
Й дітей своїх з дружиною туди він посилає,
Щоб там улітку здичавіли — трошки здичавіли.
А часом сам до них на день-на два приїде
Й старих там друзів бачить, хоч наблизитись до них не вміє.
Увечері вони його в крамниці зустрічають
Перевантаженого величезним листуванням,
З друкованим листом в руці підчас розмови[1].
Вони його боялись. Хоч навряд він сам того бажав:
Нехай і дуже вчений, але все ж він демократ,
Коли не серцем, то бодай в засадах.
Недавно це, як до Ланкастеру він їхав,
Спізнився його потяг, він ще й другого проґавив,
Й у Вудсвілль-Джонкшоні чекати мав годин з чотири,
По одина̀дцятій вночі. І стомлений занадто,
Щоб думать пересидіти такі тортури,
Подався до отелю він, щоб постіль там знайти.
«Немає місця, — клерк нічний сказав. — «Хіба лиш…»
(Вудсвілль — містечко вереску і метушних вогнів,
Й авто, що трусяться й торохкотять, — і лиш один отель).
«Сказали ви хіба лиш…»
«Так, хіба лиш згодилися б ви
Ще з кимсь кімнату розділити».
«Хто він?»
«Людина».
«Сподіваюсь. Та яка людина?»
«Я його знаю: він не злий. Так, чоловік, як чоловік.
Звичайно, що окремі ліжка будуть».
Нічний клерк глипнув й з викликом зиркнув.
«А хто той чоловік, що спить в конторі на стільці?
Чи це мою можливість він відкинув?»
«Боявся бути обрабованим чи вбитим.
Що ж скажете?»
«Та постіль я повинен мати».
На три поверхи вгору клерк його спровадив
І вниз у коридор вузький, заповнений дверима.
В останню з них, застукавши, він увійшов.
«Лафе, ось чоловік, що хоче розділить з тобою цю кімнату».
«Веди його сюди, я не боюсь його.
Я не такий вже п'яний, щоб не міг догледіти себе».
Нічний клерк постіль збив на фут.
«Це буде вам. Добраніч», — він сказав і вийшов.
«Лаф було ймення, так, здається?»
«Лафаєт, так, так.
Його одразу ви розчули. Ну, а ваше як?»
«Магун.
Доктор Магун».
«А, доктор?»
«Ну, да… вчитель».
«Професор круть-верть, доки перекрутиш?
Чекайте, щось таке було у мене, от якраз забув,
Що першу я спитать на думці мав людину,
Яка щось знає, як таку зустрінуть доведеться.
Пізніше я про це спитаю, тільки нагадайте».
На Лафа доктор тільки глянув — й одвернувся.
Людина? Грубіян. По пояс голий,
Сидів він там весь пойнятий у світлі та блискучий,
І ґудзики крутив десь на прасованій сорочці.
«Тепер я перейду до більшої сорочки.
Так зле я почував себе раніш; не те, щоб зле.
Я аж сьогодні тільки винайшов, у чому справа:
Я був підпертий, ніби дерево в теплиці,
Яке переросло вже дріт від ярличка.
Це все моя потилиця дурацька,
Нівроку, таки я доріс до мірки.
Аж номер вісімнадцять, он як. А який ваш розмір?»
Прокашляв глотку доктор конвульсивно.
«Е… чотирна́дцять, чотирна́дцять».
«Чотирна́дцять? Та невже?
Я ледве пам'ятаю вже, коли я одягав той нумер.
І думаю, що вдома маю десь
Не менш як сотню комірців на нумер чотирнадцять.
Шкода, як пропадуть. Ви б їх дістать повинні.
Вони є ваші, прошу, лиш дозвольте вам післати.
Чого ви стоїте так, на одній нозі?
Здається, вам тепер не краще, ніж тоді, як Кайк вас залишив.
Сідайте чи лягайте, друже; ви нервуєте мене».
Придавлено на це сіпнувся доктор,
Оперся десь на край кровати.
«Не так, із черевиками на білу постіль Кайка!
Так ви не зможете спочити. Дайте, я зниму вам черевики».
«Гей, не чіпайте ви мене, будь ласка, не чіпайте!
Не вкласти вам мене до ліжка, ні, мій чоловіче!»
«Так, так. Робіть тоді, як знаєте сами.
Мій чоловіче, а? Говорите ви справді, як професор.
Коли про те вже мова, хто кого боїться,
Я думаю, що маю більш до страчення, ніж ви,
Як справді щось недобре має статись.
Кому це треба — перетяти вашу чотирнадцятьнумерову глотку?
Давайте вже покажемо своє на доказ
Доброзичливости. Ось тут доларів дев'яносто.
Давайте, як не боїтесь».
«Я не боюсь.
Ось п'ять: це все, що при собі я маю».
«Може потрусити вас?
Куди ви одсуваєтесь? Спокійні будьте.
Ви ліпше покладіть під себе гроші
Та спіть на них, як я завжди це роблю,
Коли я сплю з людьми, яким не вірю».
«Чи ви повірите мені, як я їх покладу отут,
Ось біля ковдри, — що до вас довір'я маю?»
«Хай так і буде, пане чоловіче. Я артельник.
Мої ці дев'яносто — не мої; вам те б і не до гадки.
Я по долару час від часу їх збираю
По всій країні для «Вістей тижневих»,
Видаваних у Бау. Знаєте «Тижневі Вісти»?
«Знав змолоду».
«Тоді ви знаєте й мене.
От ми вже з вами розмовляємо нарешті.
Я теж для них там не яка дрібниця.
Моїм є ділом пізнавать, чого бажають читачі:
Вони за те нам платять, отже це й повинні мати.
Фейрбанкс до мене каже — він редактор, —
«Ви настрої нам публіки відчуйте», — так він каже.
Коли вже все казать, багато він од мене має.
Одна біда, що ми погодитись не можем
В політиці: бо я вермонтський демократ;
Ви знаєте, що це таке, — двофарбний вроді, значить,
А «Вісти» все були республіканські.
Фейрбанкс до мене каже: «Поможи нам цього року»,
Під «нам» він розуміє їхній список. Ні, я кажу,
Не можу цього і не зроблю. Досить ви вже панували,
Вже час усунутись та уступить нам місце.
Платить мені б ви мали не десятку в тиждень,
Якби я мав вам вибрать Білля Тафта.
Та сумніваюсь, чи однаково б я це зробити зміг».
«Ви, ніби, направляєте політику газети?»
«Та, бачите, я близький з кожним, всіх їх знаю.
Я фарми їх так майже добре знаю, як вони сами».
«Ви все роз'їздите? Приємна праця, мабуть?»
«Це є робота, хоч не скажу, щоб розваги не було в ній.
Що я найбільше люблю — це розташування різних фарм.
Я цим свою Джеміму зіпсував страшенно.
Вона тепер у кожну хату завертає, —
Ніби б вона якась там скривлена була, —
Чи маю я там справу, чи не маю.
Вона так думає, що я людина компанійська. Може, й так воно.
Я рідко сходжу з воза, так, хіба поїсти.
Мене приймають люди з кухніх дверей,
Всі, цілою родиною, аж до найменших».
«Та можна думать, що вони не так вас раді бачить,
Як ви їх».
«О, чи не тому, що я бажаю
Від них долара? Я нічого не жадаю,
Чого б вони не мали: я ніколи їм не докучаю.
Я там — отже вони платити можуть, як захочуть.
Я нікуди не йду навмисно: просто так, трапляюсь близько.
Шкода, нема тут кухля, щоби дать вам випить.
Я просто з пляшки п'ю, та це не в вашім стилі.
Чи можу запропонувать?»
«Ні, ні, ні, дякую, не треба».
«Хай буде так. Я вип'ю вже й за вас.
Ну, а тепер я вас лишу на хвильку.
Як я піду, ви, мабуть, скорше відпочнете.
Лягайте, дайте собі сон та спокій.
Але раніш, чекайте, що я вас хотів спитати?
Ті комірці — кому я маю їх адресувати,
Коли б ви не прокинулись, коли я повернусь?»
«От справді, друже, я не можу вам сказати.
Вони б ще, може, вам колись придались».
«Не скорше, як я схудну, а тоді вони вже вийдуть з моди».
«Та справді, я… я маю так багато комірців».
«Не знаю вже, кому б тоді їх дати.
Вони лиш жовкнуть там, де вони є.
Ну, що ж робить, ви ж доктор, як це кажуть.
Я світло погашу. На мене не чекайте:
Я тільки починаю ніч. А ви поспіть.
Я стукну отак-о і вам з-за дверей цвіркну.
Отже ви знатимете, хто прийшов, як я вернусь.
Нічого так я не боюсь, як переляканих людей!
От зовсім вже не хочу, щоб ви стрілили у голову мені.
Та що це, нащо я тягну ту пляшку?
Ну, а тепер засніть собі».
Він двері причинив.
На по̀душку схилився доктор злегка.
Мері у світлі лямповім задумано сиділа за столом,
Чекаючи на Воррена. Коли вона ходу його почула,
Вона побігла навшпиньках до темних східців,
Щоби зустріть його у дверях з новинами
Й остерегти його: «Сілас вже повернувся».
Вона його штовхнула в двері перед себе
Й замкнула за собою їх, та мовила: «Будь ґречний».
Вона взяла покупки з Ворренових рук
Й поклала їх на ґанок. Потім потягла його,
Щоб сів на деревляних сходах біля неї.
«Коли ж до нього ґречним я не був?
Але назад я хлопця не прийму», — він мовив. —
«Я попереджував його підчас останніх косовиць, чи ж ні?
Так, я казав, як він піде тоді, то буде вже кінець.
Що за хосен з нього? Хто б дав ще пристановище йому,
Старому й малоздатному такому?
Вже менше з тим, оскільки він тут помагає,
Та він зникає все якраз тоді, коли найбільш потрібний.
Він, бачите, вважає, що платню маленьку діставать повинен,
Щоб стало на тютюн принаймні,
Тоді йому не треба буде жебрувати, й захисток він буде мати.
Гаразд, я мовив, та платити я не можу
Якоїсь певної платні, хоч би й бажав того.
«Хтось другий зможе». Що ж, хай другий платить.
Я не бороню ліпшого йому шукати,
Коли на те вже йде. Ти можеш бути певна,
Коли таке він починає, значить, хтось його
Вже хоче заманути кешеньковими грішми,
В час косовиці, коли всяка поміч дорога.
На зиму він назад до нас вертає. Досить з мене».
«Ш-ш. Не так голосно — почує він», — сказала Мері.
«Я того й хочу: він повинен — скорше чи пізніше».
«Він зовсім змучений. Заснув десь біля печи.
Як я прийшла від Ровса — тут його застала,
Розкиненого біля дворі клуні, в сні міцнім,
Із виглядом заляканим, нещасним…
Ти не всміхайся, я його пізнати не могла,
Так він змінився; я ж його не виглядала,
Чекай, побачиш сам».
«Де, ти казала, був він?»
«Він не казав. Втягла його я в хату,
Дала йому напитись чаю, покурить
І намагалась змусить розказати про блукання.
Та це не помогло: він лиш хитав все головою».
«Що він казав? Аджеж він щось казав?»
«Так, дещо…»
«Що ж? Признайся, Мері.
Мабуть, казав, що він прийшов, щоб осушить мені луги?»
«Ну, Воррене!»
«Так він казав? Я тільки хочу знати».
«Звичайно, він казав, а що ж йому казати?
Так ти ж не будеш гніватись на бідного старця
За те, що гідність хоче заховати.
Він ще додав, коли вже хочеш знати,
Що думав вичистить горішній вигін теж.
Ти ніби вже й раніш це чув від нього?
Та, Воррене, коли б ти чув, як він
Усе змішав. Разів зо два чи три
Спинялась я, щоб подивитись, —
Такий він був чудний, —
Чи він це не у сні говорить.
Він все звертав на Гарольда Вільсона — пам'ятаєш —
Той хлопець, що у нас косив тому чотири роки,
Що школу покінчив і вчився у коледжі.
Сілас казав, що ти його назад повинен взяти,
Він каже, вдвох вони б прегарну пару утворили
І фарму б цю чистенькою зробили б, наче скло.
Отак він змішував оце із иншими речами.
Він думає, що молодий Вільсон хороший хлопець, мимо того,
Що він запаморочений наукою, ти ж знаєш, як вони
Суперечались цілий липень під пекучим сонцем, —
Сілас на возі, щоб накласти весь ладунок,
А Гарольд долі десь, щоб сіно подавати».
«Так, я старався буть подалі, щоб не чути».
«Ну, от, ці дні ніби Сіласів сон турбують.
А ти б і не подумав; от як довго мучать деякі дрібниці!
Його обурює ота гарольдівська шкільна упевненість юнацька.
І після стількох років він усе шукає
Тих зручних доводів, що міг би він ужити.
Я це подобаю. Я знаю, що за почуття,
Про певні аргументи думати, коли вже їх вживати пізно.
Гарольд асоційований з латинкою у нього.
Він запитав мене, що про гарольдівські я думаю слова,
Що він латинь оту, як скрипку, може вчити,
Бо любить її так — от, справді, аргумент.
Сілас казав, що він не міг примусити повірить хлопця,
Що міг би воду він знайти з оріховим кілком.
Вже це доводить, скільки там добра йому дала та школа.
Він думає, коли б він мав іще можливість
Повчить його, як треба ладувати сіно…»
«Я знаю, це талант Сіласа є єдиний.
Він на належне місце кожний оберемок накладає,
Й зазначує і підраховує, щоб потім здати звіт,
Так що він потім легко знайде кожне й переложить
При виладованні. Сілас це добре робить.
Виймає сіно, як пташині гнізда величезні.
Й ніколи сам на те він сіно не стає,
Яке піднести має, а напружується, щоб підноситись самому».
«Він каже, як би міг він хлопця цього хоч навчити,
Той міг хоч для когось на світі ще придатись:
Бо жаль йому дивитися на хлопця, одурманеного геть книжками.
Бідний Сілас, такий прив'язаний до инших
Й нічого у минулому, на що б він міг із гордістю дивитись,
Й нічого у майбутньому, на що б дивитися з надією він міг,
Так нині, так і завжди — все без змін».
Частина місяця спадала вниз, на захід,
Стягаючи все небо за собою до горбів.
До зморшок одягу її вливалось світло.
Вона побачила — й свій фартух простягла, й поклала руку
На ті ясні, немов арфові, струни ранку,
Покроплені росою, що на сад од стріх спадала, —
Ніби вона нечутно грала ніжність,
Що так його вночі зворушила до неї;
Вона сказала: «Воррене, додому він прийшов, щоб вмерти:
Тобі вже нічого боятися, що він тебе цим разом кине».
«Додому», — той всміхнувся чемно.
«Так, що ж це, як не дім?
Залежить все од того, що вважати домом.
Звичайно, він для нас ніщо, не більше,
Ніж був той пес, що чужаком до нас прибіг
Із лісу, виснажений гоном.
Дім — це є місце, що як маєш ти туди піти,
Тебе пустить повинні».
«Я б назвала це
Чимось, чого ти заслужити не повинен».
Воррен піднявся, крок зробив чи два.
Якогось патичка з землі підняв, приніс,
Зламав його в руці й десь кидав геть уламки.
«Ти думаєш, на нас Сілас той більше права має,
Аніж на свого брата? Миль всього з тринадцять
Й вітри дорожні принесли б його до двері брата.
Сілас сьогодні пішки йшов не менше, безперечно.
Чому він не пішов туди? Та ж брат його багатий,
Не щось тобі — аджеж директор банку».
«Він нам ніколи не казав того».
«Ми знаємо й сами».
«Я думаю, що брат його, звичайно, помогти повинен.
Я цим займусь, коли потреба. Так, він має право
На те, щоб взять його, а, може, і бажання —
Він, може, кращий, ніж це нам здається.
Та май ти жаль і до Сіласа. Якби справді він
Мав чим пишатись у своїй родині або ще
Чекав чогось од свого брата, так хіба ж
Мовчав би він весь час про нього так уперто?»
«Цікаво, що зайшло між ними?»
«Можу розказати.
Сілас є тим, чим є, що нам до того, справді?
Але такого родичі його не можуть знести.
Ніколи не вчинив таких вже злих він вчинків.
Отже, не знає він, чим, власно, є він гірший инших.
Він ні за що не схоче поступитись гідністю своєю
На втіху братові, бо той безвартісніш за нього».
«Не уявляю, щоб Сілас та боляче комусь зробив».
«Ні, та болить у мене серце, як згадаю, як він там лежить
І голову свою на жорсткім стулі геть намулив.
На софу не дозволив він мені його покласти.
Ти б хоч пішов та подивився, що зробити можна.
Для нього постіль я вже там приготувала.
Та ти здивуєшся — отак його зламало.
Його робочі дні скінчилися, я того певна».
«Я б ще не квапився заздалегідь таке казати».
«І я б не квапилась. Сам подивись піди.
Та, Воррене, будь ласка, пам'ятай, як воно є:
Для того він прийшов, щоб висушить луги допомогти тобі.
Він має план. Ти не повинен глузувати з нього.
Він, може, й не казатиме про це, а, може, й буде.
А я посиджу й подивлюсь, чи ця пливуча хмарка
Ударить місяць, чи мине його».
Заділа хмарка місяць.
Тоді їх стало троє у туманній низці:
Вона і срібна хмарка, й місяць.
Повернув Воррен надто скоро, їй здалося,
До неї притуливсь, схопив її за руку та чекав.
Вона спитала: «Воррене…»
«Помер» — все, що він відповів.
Щось є таке, що стіну ту не любить
I посилає пухирі замерзлої землі під неї,
Й перекидає верхні валуни на сонці,
I робить щілини, де б двоє враз пройшли.
А надто — праця тих мисливців.
Прийшов я після них, зробив направу —
На камні камня там вони не залишили,
Щоб крілика із захоронку вигнать геть,
Щоби задоволити верескливих псів.
Ніхто не бачив, звідки ті дірки взялися,
Та ми знайшли їх у ремонтному сезоні.
Я дав сусідові це знати за горою,
Й одного дня зійшлися ми, щоб обійти межу
І знов поставить стіну поміж нас.
Ми все підтримуємо стіну ту, коли йдемо.
До валунів, що впали, та до всіх каміннів
(Одні, як бухонці, а другі — ніби кулі)
Ми маємо вживати чар, щоб дать їм рівновагу.
«Стій, де ти є, аж доки наші спини одвернуться».
Ми важко натрудили наші руки.
Це просто своєрідний спорт на вільному повітрі.
Та часом вже воно стає чимсь поважнішим:
Могли б і не потребувати ми стіни:
У нього сосни все, а в мене яблуневий сад.
«Та ж яблуні мої не перейдуть межі ніколи
И не їстимуть шишок під соснами», — так я кажу до нього.
Він тільки каже: «Добрі загороди сусідів творять добрих».
Злість у мені ключем, і я гадаю,
Чи міг би я у голову його покласти думку:
«Чому вони сусідів добрих творять? Чи не там,
Де є корови? Але тут нема корів.
Нім я ту стіну будуватиму, бажав би знати,
Що саме маю загороджувать чи відгороджувать
Й кого ще я образити цим маю?
Щось є таке, що стіну ту не любить,
Що хоче стіну розвалить». Сказав би «Ельфи»,
Та це ж не ельфи, й я б волів, щоб сам
Він це собі сказав. Я бачу там його,
Як він приносить камінь, схоплений за верх так цупко,
В руці по каменю, немов узброєний дикун із кам'яного віку.
Як він рухається, довкола нього темрява, здається,
Не тільки лісу, тіни від дерев.
Не піде, мабуть, він навсупереч із заповітом батька,
Він це воліє, мабуть, понад все,
І знов він каже: «Добрі загороди сусідів добрих творять».
Гудка̀ пила базікала і тріскотіла на подвір'ї
Й творила порох, кидала поліна дров,
Що пахли так солодко, як тягло десь вітерцем.
А як піднести вгору очі, можна б перерахувати
П'ять пасм гірських, насунених одне на однім
Далеко десь на захід сонця у Вермонті.
Пила ж базікала і тріскотіла, все базікала і тріскотіла,
Як вільно бігла, або мала перетять ладунок.
Й не скоїлось нічого: день скінчився майже.
Я думаю, вони б могли це цілим днем назвати,
Щоби потішить хлопця, й півгодини вже йому подарувати,
Для нього так багато значило б — на півгодини менше працювати!
Його сестра прийшла у фартушку своїм,
Щоби сказать йому «вечеря». З словом цим пила,
Ніби для того, щоб довести, що вже пили знають, що таке вечеря,
На руку хлопцеву стрибнула, так здавалось,
І хлопець мав подати руку. Як би не було,
А жоден не відмовився від зустрічи. Але рука!
Зойк хлопця перший був, немов той сміх крізь плач,
Як він хапнувся й руку скинув вгору,
Напів із викликом, напів благально, щоб життя
Заощадить від згуби. Й все побачив хлопець,
Бо він вже досить був дорослий, щоби знати все,
Виконувати людську працю, хоч іще дитина серцем, —
Він бачив, що пропало все. «Не дай йому відтяти мою руку,
Як доктор прийде! Не давай же, сестро!»
Так. Але все-таки рука вже зникла.
Його у темряву ефіру вкинув доктор.
А він лежав і випинав свої уста диханням.
А потім вартовий при його пульсі геть злякався.
Ніхто не вірив. Прислухалися до серця всі.
Ось ледве — менше — і нічого. А вони, —
Вони ж не мертві, — повернулися до справ своїх.
Він так казав, що він останній є червоношкірий
У Актоні. Й мірошник, кажуть, розсміявся,
Коли вам хочеться той звук назвати сміхом.
Та він нікому більше не давав вже дозволу на сміх.
Бо раптом став такий, немов бажав сказати:
«Кому якеє, діло, як я це беру на себе,
Кому якеє діло — нащо нам тут сперечатися біля стодоли,
Коли це все, що маю я в своїм житті!»
Не можеш ти в минуле повернутися і бачить все, як він.
І надто це історія стара, щоби тепер до неї нам вертати.
Ти мав би сам там бути й все те пережить,
Тоді б на це ти не дивився, як на спір
Про те, хто розпочав це все між расами двома.
Якийсь гортанний виклик подиву він видав,
Червоношкірий той, як порався біля млина
Над величезним жорном, що шугало, бухаючи важко.
Й це викликало у мірошника фізичную бридоту,
Бо від того це вийшло, хто на те не мав би права.
«Ходім-но, Джоне» — він сказав. — «Млинове коло хочеш бачить?»
Він взяв його униз під ті тремтючії бантини
І показав йому крізь люк вузький в підлозі,
Як скаженіла хвилями вода, немов шалена риба,
Чи саламаха то, чи стерлядь, била по воді хвостом.
І раптом трап з кільцем він над червоношкірим скинув,
Грюк аж загальний галас заглушив.
І сам на гору він прийшов і видав отой сміх
І щось сказав людині з борошняним лантухом,
Чого тоді ота людина не дочула.
О, так, він Джонові як слід млинове коло показав.
——————
- ↑ По дрібних американських містечках почта часто міститься в крамниці.