Антологія американської поезії/Уот Уітмен
| ◀ Предтечі сучасної американської поезії | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Уот Уітмен |
Едвін Маркгам ▶ |
|
.jpg)
Ми не маємо наміру в цьому коротенькому начерку всебічно оцінити Уота Уітмена, як поета. На це в нас не стало б місця, та й потреби цього ми в даному випадку не маємо. Задавшись метою скласти антологію нової сучасної американської поезії, ми вміщуємо в книжку поета минулого віку, Уітмена, лиш як предтечу сучасної поезії. Отже, мета цього начерку — виявити вплив Уітмена на сучасну американську поезію.
А вплив той був надзвичайно міцний і, головне, масовий. Можна без перебільшення сказати, що вся американська поезія демократичного ренесансу носить на собі печать уітменізму. Вся — хіба за винятком невеликої групи наймолодшої генерації (це цікаво, що ренесанс в американській поезії, що почався якихся 14–15 років тому, вже встиг поділитись на генерації). Досить того, що сами поети визнають на собі той вплив, а хто ж не знає, що не легко добитись від поета такого визнання.Макс Істман, публіцист, критик і поет, у своєму досить обширнім огляді — «Американські ідеали поезії» (власне, це вступ до його збірки віршів «Кольори Життя») говорить, що найбільше вплинули на сучасну американську поезію й визначили її нинішні форми й ідеологію два такі протилежні таланти, як Едґар Аллан По і Уот Уітмен.
«Поезія, що має за свій об'єкт життя демократичну дійсність, скорше має маніфестувати той надзвичайний наплив і перевагу матеріалу над структурою, що ним Уітмен причарував світ. В Америці, у всякому разі, свобода й гостра одвертість міцного мистецтва асоційована з традиціями, що він заснував»…
Чим, власне, пояснюється такий вплив Уітмена на нинішню американську поезію, після стількох років невизнавання його американським суспільством? Бо ж загальновідомий є факт, що Уітмен був аж до останнього десятиріччя більш популярний в Европі, зокрема в Росії, ніж на своїй батьківщині. Може, найбільш оригінальна є відповідь на це питання, що її дає відомий критик-напівмарксист Флойд-Делль:
«…Він бачив майбутнє, що наступало, як армія з прапорами, щоб звільнити пригнічене й безнадійне місто Людини. Він знав, що воля йде й що це зобов'язує нас бути готовими до неї. Він передбачав руйнування старовинних пут і проповідував злиття разом брата з братом у героїчнім, мужнім коханні… Він заволодів фактично мріями, що їх пророки вісімнадцятого віку плекали перед ним — тільки з тією ріжницею, що він віддавався радше емоціональним, ніж інтелектуальним заходам людства до створення нового суспільства… Він справді знов відкрив розкішні утопічні мрії вісімнадцятого віку».
Це оригінальне порівняння Уота Уітмена з утопістами XVIII сторіччя хоч і не є вповні вірним, але все ж має свою певну рацію. Уітмен для сучасних поетів з'явився саме могутнім утопістом-пророком, що поставив перед ними великий ідеал:
І як пізніші апологети наукового соціалізму черпали свої перші стимули до обґрунтування наукового соціалізму від попередників-утопістів, так само її поети демократичного ренесансу, навіть піонери пролетарської поезії, повинні були виховуватись на Уітмені. І тому, що Уітмен перший висунув гасло демократизму (а сумом за цим утраченим скарбом просякнено мало чи не всю сучасну американську поезію), і тому, що Уітмен взагалі був перший американський поет. До нього вся поезія Америки являла собою наслідування поезії англійської (за незначними винятками). Уітмен дав американській поезії новий, американський, зміст і нову, невластиву тодішній Европі, форму.
Але більшість сучасних американських поетів лише формально прийняла спадщину Уітмена, не розуміючи дійсного єства його пророцтв. Уітмен був співцем сучасного йому світу не тому, що виправдував його хиби, а тому, що, як пише вже цитований нами Флойд-Делль, «він бачив у дуже бридкім сучаснім матеріали, з яких має бути створено майбутнє».
Це джерело Уітменівського оптимізму досить карикатурно відбилося на сучасних американських поетах-«демократах». Не вміючи з Уітменівською космічністю приймати все, що існує, не вміючи в надто бридкім сучаснім капіталістичної Америки знаходити матеріалу, з якого має бути збудоване майбутнє, вони все-таки, слідом за Уітменом, намагаються виявляти американський патріотизм. Отже не диво, що той їхній патріотизм звучить фальшиво.
Вселенськість та аполітичність Уітмена вони сприймають, як виправдання їхньої власної байдужости до класової боротьби, в той час як сам Уітмен давав цілком ясні причини своєї відокремлености від класової боротьби:
«Робітниче питання не підносилося тоді (в часі громадянської війни) так, як тепер — мабуть, це причина, чому я не охопив його. Воно стає життьовим питанням — колись стане життьовим питанням; тоді хтось має остерігатись, особливо істоти з великим достатком, видертим із поту й крови бідних. Це так, все воно так. Та поки-що я не збираюся належати до жодної партії».
Так сказав Уітмен у розмові з Г. Траубелем. Робітниче питання давно вже стало життьовим питанням, але нинішні спадкоємці Уітмена в більшості своїй все-таки продовжують оспівувати демократію, як абстракцію. Вони не вміють знаходити в сучаснім того матеріалу, що з нього буде створене (або, скорше, який створить) майбутнє — вони не добачають пролетаріату та його класової боротьби.
Але, мимо тих прогалин, сучасна американська поезія своїм буйним розквітом виконала заклик Уітмена:
Поети прийдешнього, промовці, співці, музики прийдешнього!
|
|
Прокиньтеся! бо ви повинні виправдать мене.
Сучасні поети Америки виправдали Уітмена. Його мотиви, його форми, його ідеологія (хоч і не вповні відчута сучасними поетами), панують в американській поезії. І коли Уітмен у свій час на запитання, що він думає про Едґара По, відповів: «Багато є кімнат у будинку поезії», то ми можемо з певністю сказати:
Незалежно від того, хто зайняв окремі кімнати в будинку американської поезії, весь той будинок є спадщина Уітмена.Нечисленні переклади з Уітмена, що їх ми тут даємо, зроблено з єдиного повного видання його творів, що вийшло за редакцією його літературних спадкоємців — Р. М. Бока, Т. Б. Гарнеда й Г. Л. Траубеля в 1919 році в Гарден-Сіті (штат Нью-Йорк).
О Капітане ! Мій Капітане! Наш корабель переміг всі негоди,
Скінчено подорож нашу жахливу, ми досягли нагороди,
Порт ось вже тут, дзвони гудуть, люд весь довкола святкує,
Очі всі стежать кіль наш тривкий, судно відважне і люте;
Та, о серце! Серце! Серце!
О червоні краплини нестерті,
Де на палубі мій Капітан лежить,
Що впав холодний і мертвий.
О Капітане! Мій капітане! Повстань і слухай ті дзвони,
Повстань — для тебе стяг майорить, для тебе сурма вібрує,
Для тебе квітки й гірлянди й стрічки, для тебе на березі натовп,
Тебе вони кличуть, схвильовані маси, до тебе обличчями палко;
Єсть, Капітане! Любий батьку!
Ця рука над тобою розпістерта!
Це якась мара, що на палубі
Ти впав холодний і мертвий.
Уста бліді й безмовні. Капітан мій не відповідає,
Мій батько не чує моєї руки, ні бажань ані пульсу не має,
Корабель на котвиці, певний, тривкий, свій шлях скінчив і замкнув;
Був жахливим шлях, — корабель звитяг своєї мети осягнув.
Береги, буяйте, дзвони, дзвеніть!
Та я, жалобою роздертий,
По палубі хожу, де мій капітан
Впав холодний і мертвий.
(Уривок)
Людське тіло на аукціоні —
(Бо перед війною я часто ходив до невільничого ринку й стежив за торгом)
Я помагав акціонерові, — недбайло майже не знав свого діла.
Джентльмени дивляться на це видовище,
Хоч як не набивати ціну, вона не може бути досить високою за це,
Бо за це, ради цього, квінтилійонами ліг готувалася земна куля, ще без єдиної звірини й поля,
За це повстанчі кола щиро й постійно кружляли.
В цій голові всевражливий мозок,
В ній і під нею — творіння героїв.
Збадай ці члени, червоні, чорні чи білі, вони чарують у сухожиллях і нервах,
Їх варт було б облупити, щоб ви їх могли побачити.
Витончені почуття, світлосяйні очі, рвучкі, меткі,
Шматки грудних м'язів, гнучкі хребти й шиї, плоть не в'яла, добре-розмірені руки й ноги,
І чудеса ще в середині.
В середині кружляє кров,
Та сама стара кров! та сама червоно-стрімка кров!
Там здіймається й тріпоче серце, там всі пристрасті, бажання, досягнення, надхнення
(Чи ви думаєте, що їх нема, бо їх не виявлено по салонах та лекційних залах?).
Це не тільки одна людина, це батько тих, що мають бути батьками в їхню чергу.
В ньому зародок залюднених держав і багатих республік,
З нього безліч безсмертних життів з безліччю втілень і розваг.
Як ти знаєш, хто має вийти з паростка, од його паростка через сторіччя?
Бийте! бийте! барабани! — сурміть! сурми! сурміть!
Крізь вікна, крізь двері — вдирайтесь, як люта ватага,
У церкву врочисту й збори розкидайте геть,
У школу, де учень вивчає.
Молодому спокою не дайте — хай з нареченою щастя не має;
Хай і мирний селянин не знає миру, як поле оре або збіжжя збирає,
Так скажено голосіть і стукотіть ви, барабани, так пронизливо ви, сурми, сурміть.
Бийте, бийте, барабани! Сурміть, сурми, сурміть!
Понад рух міст, понад торохкотіння коліс по вулицях;
Постелі готові для сонних вночі по хатах? не спати їм в тих постелях,
Не лихварить удень лихварям — геть гендлярів та спекуляторів — невже вони не вгамуються?
Балакуни балакатимуть? співець намагатиметься співати?
Адвокат у суді з'явиться, щоб захищать свою справу перед суддею?
Тоді гуркотіть хутчіш, важче, барабани — ви, сурми, дикіше сурміть!
Бийте, бийте, барабани! Сурміть, сурми, сурміть!
Не потурайте — не спиняйтесь на скарги,
Не вважайте на кволих, не вважайте на плаксіїв та молитовних,
Не дбайте за старого, що благає юнака,
Хай не чутно буде голосу дитини ані прохань матери,
Хай навіть мари струснуть мерців, що лежать в них, чекаючи гробу,
Так міцно ви калатайте, о барабани жахливі — так голосно ви, сурми, сурміть!
Вітайте нам, всі країни, землі, кожна за своє,
Вітайте нам, країни сосни й дубу,
Вітайте, країни цитрини й смоковниці,
Вітайте, країни золота,
Вітайте, країни пшениці й маїсу, вітайте, виноградні,
Вітайте, країни цукру й рижу,
Вітайте, бавовняні країни, вітайте ті, де біла бараболя й солодка бараболя[1],
Вітайте, гори, рівнини, ліси, прерії,
Вітайте, багаті береги річок, плоскогір'я, розщілини,
Вітайте, незміряні трав'яні країни, вітайте, пасовиська, ґрунти овочевих садів, льону, меду, коноплі,
Вітайте так само, як инші, більш твердолиці, землі,
Землі багаті, як землі золота чи пшениці, чи овочеві землі,
Землі шахт, землі мужніх і суворих руд,
Землі вугілля, міди, олива, лудива, цинку,
Землі заліза — землі, де створено сокиру.
Самого себе я співаю, просту, окрему особу,
Що тепер вимовляє слово Демократія, слово Масове,
Фізіологію зверху донизу,
Не обличчя саме, як не мозок самий, варті
Музи.
Я кажу, закінчена Форма далеко цінніш,
Я Женственість Мужности рівну співаю.
Життя безмежне в жазі, клекотінні і владі,
Веселе для вільної дії згідно законів найвищих
Я Сучасну Людних співаю.
Як я мислив у тиші,
Перебираючи мої поеми, міркував над ними повільно,
Привид постав перед мене з недовірливим зором,
Жахливой красою, віком і міццю,
Генів поетів усіх країв,
Як до мене звернув, мов полум'я, очі,
Перстом вказавши багато безсмертних пісень
І голосом грізним: Що ти співаєш? — він мовив:
Чи ти не знаєш, одна лиш є тема для завжди достойних бардів,
І тема ця — Війна, боїв фортуна.
Вправних бойців творіння.
Хай буде так, — тоді я відповів. —
Я також, гордовита Тінь, оспівую війну, найдовшу й найвеличнішу од всіх.
З мінливою фортуною вона в моїй ведеться книзі, із наступом і відступом і льотом, хисткою й нелегкою перемогою
(Тепер, я думаю, вже повною, чи майже повною, нарешті), що охопила світ.
На смерть і на життя, на Тіло та на вічну Душу,
Дивись, і я також приходжу, співаючи пісні боїв,
І понад всіх я провідник бойців відважних.
В тісних кораблях на морі,
Що синь безмежну розгортають по боках
Зі скавчанням вітрів і музикою хвиль, великих, можновладних хвиль,
Або в якомусь салютному байдаці, що у танку морському виринає,
І, радісні, упевнені вітрила білі простягнувши,
Перетинає він етерне серце променю та піни — вдень, або під силою зор уночі, —
Моряки молоді й старі, може, випадком мене, спогад про землю, читатимуть,
До кінця, нарешті.
Тут наші думи, мандрівників думи,
Тут не земля, сама тверда земля ввижається, — може, скажуть вони тоді, —
Тут небо аркою, ми почуваємо хвилювання палуби під нашими ногами,
Ми відчуваємо пульсацію тривку, одлив і приплив нескінчимого руху,
Звуки невидимої містерії непізнаного, величезного надхнення рідиною насичених часток,
Пахощі, млосне скрипіння канатів, меланхолійний ритм,
Безмежний краєвид, обрій далекий і тьмяний — все є тут.
І це океану поема.
Ти — не тільки спогад про землю,
Ти також, як самотній байдак, розсікаєш повітря, не знаю — куди скерована, але певности повна,
В товаристві з кожним кораблем — пливи й ти.
Несись поперед їх, обвита моєю любов'ю (дорогі моряки, для вас я перевив нею кожний листок);
Поспішай, моя книго! Надимай свої білі вітрила, мій маленький байдаче, через можновладні хвилі,
Лунай, пливи, лети понад безмежну синяву від мене до кожного моря!
Ця пісня — морякам та всім їхнім кораблям.
Я був, що ви питали за чимсь, щоб відчути цього неспокою Нового Світу
Та щоб виявить Америку, її атлетичну Демократію.
Ось чому я посилаю вам мої поеми, що в них ви знайдете, чого бажали.
Ти, хто минуле славиш,
Хто розвідав поверхню, зовнішність рас, життя, що само показало себе,
Хто трактував людину, як витвір політиків, державних мужів, правителів і жерців, —
Я, мешканець Алеґанії, трактуючи її такою, яка вона є в своїх власних законах,
Стискаючи пульс життя, що лиш часом себе виявляло (вища гордість людини в собі),
Співець Особи, накреслюючи те, що лиш має бути, —
Я проєктую історію майбутнього.
До тебе, стара справо.
Ти, незрівняна, жагуча, добра справо,
Ти, сувора, безжалісна, солодка ідеє,
Невмируща для рас, країв, віків.
Після війни незнаної, сумної, великої війни за тебе
(Я думаю, всі війни всіх часів провадились, провадитимуться за тебе),
Ця пісня для тебе, повітряний марш тобі.
(Війна, о, бойці, не тільки сама по собі,
Далеко, далеко більше такого, що в чеканні мовчазно стояло позаду, тепер проголошується у цій книзі).
Ти, орбіто багатьох орбіт,
Ти, кипучий початку! ти, зародку, що схований, добре зберігся! ти, центре!
Довкола ідеї твоєї кружляла війна,
З усім її гнівом та грою палкою причин
(З усіма великими наслідками, що прийдуть за тричі тисячу літ),
Ці речитативи для тебе, — моя книга й війна — це одно,
Її духом просякнені Я і моє; як спір, що висить на тобі,
Як колесо на осях своїх, ця книга мимоволі обертається
Довкола ідеї твоєї.
Для нього я співаю,
Я підбурюю сучасне на минуле
(Немов столітнє дерево, відтяте від коріння, — сучасне на минуле),
Часом і просторінню я розширюю його, розплавлюю закони вічні,
Щоб цим зробить його законом для нього самого.
Коли я читав книгу, славетний життєпис,
Хіба тут є (я мовив) те, що автор зве життям людини?
І коли я умру, так хтось писатиме й про моє життя?
(Коли хто щось дійсно знає з мого життя,
Чому ж я навіть сам, здається, часто, знаю мало або нічого про дійсне моє життя,
Я шукаю для власного вжитку, щоб тут накреслить).
На початку моєї праці перший крок вдовольнив мене так міцно, —
Простий факт розуміння, ці форми, владність руху,
Найменша комашка або тварина, почування, зір, любов, —
Перший крок, я кажу, встрашив і вдовольнив мене так міцно,
Я ледве посувався й ледве бажав посуватись далі,
Але волів стати й повільно оспівувати це весь час в екстазі.
Як вони пеклувались землею (виринаючи в інтервалах),
Які дорогі й величні вони для землі,
Як вони прив'язують до себе так само, як до ишних — що за парадокс являє їх вік,
Як народ відгукається їм, тепер їх не знаючи,
Як щось невблаганне в їхній долі весь час,
І як та сама невмолима ціна повинна все оплачувать те саме велике набуття.
До Штатів, чи якого-небудь з них, або якого небудь міста по тих Штатах, —
Противтеся багато, піддавайтеся мало,
Хто одразу неодмовно слухняний, того одразу й цілком поневолено,
Раз цілком поневолені, — жодна нація, край чи місто на цій землі вже ніколи не вертають волі.
Ми почали мандрівку по Штатах
(Пак через світ, як кличуть ці пісні,
Пливучи звідсіля до кожної землі, до всіх морів).
Ми добровільні учні всього, учителі всього й коханці всього.
Ми стежили, як доби року себе розтрачували й минали.
Й казали, чому б кожному чоловікові й кожній жінці не робить так, як доби, й не роздавать себе так само?
Ми на хвильку спинялись в кожному місті й містечку,
Ми пройшли Канаду, Північний Схід, широку долину Місісіпі й Південні Штати,
Ми радились потроху з кожним зі Штатів,
Ми чинили суд над собою й запрошували чоловіків та жінок слухати,
Ми казали собі: вважай, не бійся, будь щирим, обнародуй тіло й душу,
Будь хвилину й проходь, будь щедрим, повстриманим, цнотливим, вабливим,
I те, що ти роздаєш, може, тоді повернеться так само, як вертають доби року,
Й зможе бути таким, як вони.
Ось, бери цей дар,
Я приготував його для якогось героя, промовця або генерала,
Для того, хто повинен послужити добрій старій справі, великій ідеї, поступові, визволенню раси,
Якомусь сміливому супротивникові деспотів, якомусь відважному бунтареві;
Але я бачу, що те, що я приготував, належить тобі так само, як иншим.
Мене непохитного, що вільно стоїть у Природі,
Пана всього, чи пані всього, певного в центрі непевних речей,
Захопленого, як вони, пасивного, мовчазного, вразливого, як вони,
Що визнав свою працю, злидні, славу, гріхи за менш важливі, ніж я вважав,
Мене біля Мексиканського моря, або в Мангатті, або в Тенессі, або далеко на північ, або в середині краю,
Людину річок, або лісову, або сільську, з цих Штатів, чи з берегів, чи озер Канади,
Мене усюди, де життя моє жило, — о, щоб бути самоврівноваженим для випадковостей,
Щоби поборювати ніч, хуртовини, голод, глузування, нещастя, опір, як це роблять дерева й звірята.
Я чую, як Америка співає, різні співи я чую.
Ремесники, кожний співає свою так, як належиться, радісно й міцно;
Стельмах співає свою так, як міряє дошки чи бруси;
Каменяр співає свою так, як стає до праці чи кидає працю;
Човнар співає про те, що звязане з ним і з човном; палубний співає на палубі пароплаву;
Швець співає так, як сидить на своєму ослоні; шаповал співає так, як стоїть;
Дроворуба спів, орача на шляху його вранці, чи в полудень, чи як сонце сідає;
Солодкий спів матерії або молодої дружини на роботі, або дівчини, коли шиє чи пере, —
Кожний оспівує те, що торкається його чи її й нікого більше,
Вдень — що належить до дня, вночі — гурт юнаків потужно, дружньо,
В повний голос співають свої міцні, мелодичні пісні.
Яке місто обложено й намагається скинуть облогу?
Ось я послав до того міста полководця меткого, відважного, безсмертного
І з ним кінноту й піхоту й гарматні парки,
Й гарматників найбільш смертельних з тих, що коли-небудь палили з гармат.
Хоч все одного я оспівую
(Одного, та ще створеного з протиріч), — я присвячую Нації,
Я залишаю в ній бунт (О таємне право повстання! О ненажерний, неминучий вогню!).
Не зачиняйте своїх дверей од мене, пишні книгозбірні,
Бо, те, чого бракувало по всіх ваших переповнених полицях — тепер найбільш потрібне, — я приношу,
Книгу, що вийшла з війни на поверхню, я створив.
Слова моєї книги — ніщо, мета її — все,
Окремішну книгу, не звязану з рештою, інтелектом ще не відчуту,
Але ви недомовлено-схованим тремтітимете до кожної сторінки.
Поети прийдешнього! промовці, співці, музики прийдешнього!
Не нині виправдувати мене й відповідати, для чого я є.
Але ви, нове плем'я, саморідне, атлетичне, цнотливе, більш величне, ніж знані досі,
Прокиньтеся! бо ви повинні виправдать мене.
Я сам лиш написав одно чи два слова — вказівки для майбутнього.
Я лиш проголосив момент для колеса й поквапився назад у темряву.
Я є людина, що, тиняючись без впину, звернула випадковий зір на все й тоді одвернула своє обличчя,
Залишаючи вам довести й закінчити це.
Сподіваючись головних діянь од вас.
Чужинцю, як, минаючи, зустрінеш мене й забажаєш промовлять до мене, чому б тобі не промовлять до мене?
Й чому б мені не промовлять до тебе?
Ти, читачу, тремтиш життям і гордістю й любов'ю так само, як і я
Тому для тебе ці співи.
——————
- ↑ В Америці є солодка бараболя, жовто-зеленового кольору всередині.