Перейти до вмісту

Антологія американської поезії/Чарльз Ерскін Скотт Вуд

Матеріал з Вікіджерел
ЧАРЛЬЗ ЕРСКІН СКОТТ ВУД
(CHARLES ERSKINE SCOTT WOOD)
(Народився року 1852)

З певними сумнівами залічуємо ми Ч. Е. С. Вуда до піонерів пролетарської поезії. Він символіст; з політичних переконань — анархіст. Його найпопулярніша поема — «Поет у пустелі» — нагадує де в чому ніцшевого «Заратустру». І все-таки в ній трапляються такі міцні, революційні фрагменти, що за них ми можемо пробачити авторові багато його хиб, особливо як згадаємо, що це писалося задовго до нашої революції. Нам відомо, крім того, що Вуд значно вплинув на декого з молодих американських пролетарських поетів (на Мікеля Ґольда, наприклад): отже, ми вважали за слушне вмістити в «Антології» розділ (останній) з його згадуваної поеми.

Не можна не спинитись хоч коротко на біографії Вуда. Тепер йому вже сімдесят три роки, а революціонером він став недавно. Аж доки йому минуло сорок, він служив в американськім армії; дослужився до полковника. Брав участь у багатьох кампаніях проти індійців і навіть діставав за це військові нагороди. Але кінець-кінцем він прийшов до свідомости, що боротьба з індійцями — це не «чесна війна», а просто різня беззахисного й нещасного народу. Вуд кинув остогидлу йому армію й став адвокатом. Один час його вважали навіть за одного з найбільших адвокатів на узбережжі Великого океану (він і тепер там живе, в Сан-Франціско). Та сите життя буржуазного адвоката також не задовольняло цю непосидющу натуру. Вже мавши п'ятдесят років, Вуд несподівано став анархістом і почав писати революційні вірші. Відзначився він також обороною робітничих організацій на кількох великих судових процесах.

Оскільки значний був вплив Вуда на деяких молодших поетів, можна судити з того, що М. Ґольд в особистому листі до мене називає Ч. Е. С. Вуда «класиком американської революційної поезії».


З ПОЕМИ «ПОЕТ У ПУСТЕЛІ»
.   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .   .
 
LII

Широкий, як поверхня моря,
Лавами тяжить, прямує, здіймається, —
Бачиш, — тріюмфальний натовп.
Він вдарить з гуркотом на берег
І земля очиститься.
Над морем сірих облич
Звиваються два великих стяги.
На одному написано «Справедливість»,
На другому — «Воля».
Це написано кров'ю.

Вперед приплив хвилюється, здіймається вгору;
Чоловіки з блідими обличчями;
Жінки з розпачливими очима
Й малі діти, що ніколи не сміялися.
Стяги їхніх злиднів
Танцюють, як демони,
I хода їхніх ніг —
Важкий стукіт локомотива
Без хазяїна.
Вони йдуть
Із шахт, заводів і фабрик;
З грузьких закутків міст;
З чорних і небезпечних трущоб землі;
З вузьких, слизьких тунелів темряви;
З галасливих, ненажерних в'язниць індустрії;
З до-біла розпечених пекельних печей;
Від сміхів машин, що мозок од них божеволіє,
Й ненаїсної люти міста.
Їхні стяги звиваються перед світанком
І шмаття їхніх злиднів скаче радісно.
За ними, шкандибаючи, вищерюючись, кривлячись
Плазує мізерний мотлох Цивілізації.
Як листя у підніжжя листопадового лісу,
Вони криють землю і, як шелест листя,
Їхній подих:
«Революція! Революція!»
Вони не йдуть назад до шахт.
Вони не машерують до фабрик.
Вони не йдуть до печей.

Я знаю, вони не повернуть назад.
Більш певно, ніж те, що сторіччя не повертають назад,
Аніж повертають назад ті хвилі,
Що кидають великий корабель на скелі
Й трощать по-дикунському його кістки.
Смерть причаїлась в очах неминучої примари.
Вони приняли виклик
I пнуть вперед, готові вмерти,
Їхні перса голі.
Вони перекували свої кайла в мечі,
Свої пили в ножі.
Їхні очі мов цвяхами прибито.
Вони бажають вмерти.
Смерть їм барабанщик:
Барабанить над невідомими могилами
Всіх гноблених.
Мов лантухи на їхніх спинах,
Згинають їх
Невимовні столітні страждання;
Катування віків обтяжують їх;
Неуявні, нестерпні злидні,
Що їхню кров розлито
Під ногами Гноблення.
Революціє, темний і таємничий Янголе,
Ти лише служниця, що підносить голову побиту;
Жалібниця, що витирає кров з уст мученика
Й дає бунтареві напитись животворної води;
Спасительниця й Захисниця;
Помічниця й Звільнительниця;

Твої руки горять пурпурово.
Твої ноги — міцні ноги скорохода.
Твою голову вінчано терновою короною
І дорогоцінні краплини спадають
На твоє відважне обличчя.
Жахливий Янголе Страшного Сучасного,
Відімкни й звільни бранців.
Темний, мовчазний, повний кохання, жорстокий і безжалісний,
Не лишайся оддалік.
Ти надіє наша,
Наш єдиний визвольнику,
Прийди з громом і блискавицями,
Щоб повітря прояснилося.
Прийди з повінню й хуртовиною,
Щоб земля могла очиститись.
Прийди з агонією й кривавим дощем,
Щоб життя могло відновитися.
Занурись по шию в хмарні бої
I знищи вогнем небесним до щенту
Цей знівечений, нещасний світ,
Щоб инший міг повстати у красі
Й діти народитись у радощах.