Антологія американської поезії/Юніс Тітженс
| ◀ Катерина Пек | Антологія американської поезії пер.: І. Ю. Кулик Юніс Тітженс |
Піонери пролетарської поезії ▶ |
|
Про Юніс (тоб-то Евніку) Тітженс я знаю лише, що вона дуже молода, живе в Нью-Йорку й видала вже три книжки віршів. Останню — «Profiles from Home» («Рідні профілі», 1925) — мені на жадання авторове ласкаво прислало видавництво, що видало її. Решту книжок мені не пощастило бачити.
Коли Тітженс справді дуже молода, то можна пророкувати їй не аби-яке майбутнє. Бо вірші її талановиті й помічається в них великий хист поетеси до спостережень. Свою Америку, її культуру, її життя Тітженс знає добре, як знає й ціну американській прославленій «свободі».
Тітженс потрафила не тільки дати образ «бізнесмена» в дусі вергарнівського «Банкіра», але показала цього ж бізнесмена й політикана з відворотного боку, як безсилі іграшки того ладу, що ним вони намагаються керувати.
Тітженс відбиває на собі вплив Уїтмена, але не безпосередній. На ній цей вплив відбився через призму Джемса Оппенгайма.
Отже, Тітженс є представниця тієї течії в молодій генерації американської поезії, що обрала шлях творців демократичного ренесансу.
На жаль, до передання нашої Антології до друку ми не встигли зібрати належних біографічних даних про Юніс Тітженс, як також дістати її портрет.Це гордість міста.
Завтра буде нова гордість, новий трубний глас.
Та на сьогодні ми задоволені.
Це наш власний, вкорінений крицевим корінням
у ґрунт нашої країни, вистрибнув з наших
власних мрій, нікому не підвладний.
Його струнка білість, як береза в місячному
сяйві, це нова форма на землі, одяг для
нової потреби.
Він зорі несе більш певно, ніж Атлас їх ніс.
Брили Карнаку — його старші брати, й шпилі
катедр — його рідня.
Фалічна мудрість древніх живе в ньому.
І все-таки це наш власний і нічий більше.
Як ми молоді й дужі, так він молодий, так
він дужий.
На його білій щоглі майбутнє стоїть, б'ючи
білими крильми, гукаючи клич надії.
Завтра ми матимемо нову гордість.
Та на сьогодні ми задоволені.
Сьогодні ховають політикана.
В затемненій кімнаті горять чотири свічки, й
вдова у чорнім крепі ридає невтішно.
Вона огрядна й матроннста, її широке обличчя
замазане слізьми.
«Він був добрим чоловіком для мене й добрим
татом своїм хлопцям» — вона каже знов і
знов.
Політикан був прислужник Таммані[1], цієї
химерної мішанини цноти й безчестя,
людяности й лукавства.
Він був заплутаний, як китаєць, і простий, як
дитина.
Ірландець.
З причин, відомих лиш йому, — може, того, що
він був співвласником одного з них, — він
здіймав багато гармідеру, нападаючи на ігорні
притони.
Та один його син збився з пуття, кинув жінку
й дитину, зник десь із очей.
Батько горював потайки.
Одної ночи сповістив його телефон, що його
син гамблює в певному місці.
Батько пішов,
Нема сина.
Але, як він збирався йти додому, на притон
напав політичний противник, що
телефонував йому. Хитро його накрили.
Він намагався витлумачитись. Вони вбили його
пісенькою: «Де мій блудний хлопець цеї
ночи?»[2].
Його тіло не вмерло 'дразу. Він дістав службу.
Його жінка прийняла харчівників.
Та здоров'я його все псувалося.
Три дні тому його вразив удар. Тупий поліцай
прийняв його за п'яного й замкнув, щоби
проспався.
Другого ранку він сконав.
«Він був добрим чоловіком для мене й добрим
татом своїм хлопцям» — ридає вдова в
затемненій кімнаті над чотирма свічками.
Та чудовий вінок прислали його вороги.
Вони також ґречні.
Він стоїть під вікном своєї резиденції в
Сентраль-парку й верещить та реве, як
розлючений глухонімий.
Йому п'ятдесят років; у нього затвердіння артерій,
І він щойно бачив свою метресу з другим
чоловіком.
Двадцять років він був двигуном вулиці.
Велетенські підприємства пройшли через його
руки — залізниці в тропічних нетрях,
нафтові шиби в Персії, ліси й фабрики й банки.
Може, прекрасного цвіту чесноти часом і
бракувало, та схемам завжди щастило. Сам
президент підтримував його.
Двадцять років він був зразковим чоловіком,
бездоганним у почтивості й ґречності.
Його жінка й діти боготворили його.
Двадцять років він утримував метресу; вона
була русява, з вогником.
Вона має модну квартирку на цій вулиці, й
авто — копія його жінчиного.
Вона дуже тиха й витончена.
Двадцять років він давав собі раду.
Тепер у нього затвердіння артерій. Він ледве
рухає ногами. Його мова, його розум зникає.
Його метреса вже не молода. Вона повинна
заздалегідь улаштуватись.
Так він стоїть біля вікна й верещить та реве,
як глухонімий.
Він лютує й сіпає фіранки.
Кінець прийде хутко.
Вона стоїть там, де нас світ зустрічає, й
підносить смолоскип свободи.
Школярі в Чехії мріють про неї, селяни в
північних фіордах вдивляються в західнє сонце
за нею.
Рибалки в яскинях Капрі, дроворуби в
Шварцвальді — це її коханці.
Вона їхня, їхніх думок. Вона їхня надія на нас.
А ми?
Вона є жест, що нам дано, роля, що ми її маємо
грати.
Із Франції вона прибула, з країни жестів.
Чужа вона формою й чужа почуттями.
З-зовні вона прибула.
Вона не з-проміж нас.
Краще, ніж знаємо ми свободу,
Краще ми знаємо твердий шлях, що ним вона
веде, яружний шлях піонера.
Краще, ніж її, ми бачимо заблукані мандрівні
вогні, вабливий фантом, що ним вона є.
Наші очі туманяться од шукань; наші вуха — як
вода. Наші власні серця сивіють од
служіння їй.
І ми не знаходимо її.
На наших берегах стоїть жест, роля, що ми її
маємо грати, останній аутпост старого світу.
Діти в Чехії мріють про неї, й селяни північних
фіордів дивляться в західне сонце за нею.
Рибалки в яскинях Капрі, дроворуби в
Шварцвальді — це її коханки.
Ще не бачили ми свободи, ані відчули, ані
знайшли її.
Вечір — і замкнено завод, що пожирає їхнє життя.
Вони сидять на сходах «ночлежки» втомлені й
кволі:
Нічого робити й ні про що думати.
Мимо плентається віз із конякою.
«Скажи, чи їхала ти на такому коли?»
«Ніколи. А ти?»
«Хлопець з бакалейної підвіз мене раз».
«Яке це почуття?»
«О, щось трясло, але так незвичайно. Й мляво також».
«Еге».
Тиша, тоді:
«Думаю, що скоро вже не буде таких більше».
«Сподіваюсь, що так».
Я бажала б відшукати космічного директора сцени!
Я хочу поскаржитись, що цей чоловік — прощитався.
Він найближчий свояк першерону, гігантський,
надзвичайний. Його обличчя широке, як
місяць.
Його дотепи колодяться, мов конячі ноги.
З нього був би добрий коваль або чесний гамарник.
А він упевнений, що він артист.
Я повинна закликати увагу до картин цього
чоловіка.
Чи не бачив хто директора!
Ця людина, як компас, звертається завжди в
одному напрямку.
Бізнес — його шкала, й комерція — його
магнетичний бігун.
Ніякі шторми й збочення не можуть надовго його
турбувати.
Досить лиш руху — й корабель держави звертається
за його вказівками, а доля нації — за його
чином.
Навряд чи сонце більш певне, ніж він.
Кольоровий струмінь життя тече попри нього,
та він того не відчуває.
Людство хвилюється біля нього, кохає й бореться,
прагне й конає. Він того не бачить, хіба лиш
те, що можна вжити для реклами.
Сонцем побілені острови пригод і каменисті
береги небезпеки кличуть його. Він не чує їх.
Тур в гольф[4], щоб почувать себе вигідно,
година чи дві в клубі — це його Одісея.
Він економічний чинник, отже, що йому до
мистецтва життя.
Він компас, а компас…
Є дивовижний інструмент.
——————