|
ГОРАЦІЙ.
Оди ІV, 7.
ЗБІГЛИ струмками сніги… Зазеленіли долини,
Закучерявився ліс.
В но́вім убранні земля, і ріки, що в повінь греміли,
В ложе вертаються знов.
Грації й нимфи, одкинувши шати й серпанки прозорі,
Йдуть у веснянім танку…
Все на землі перемінне — так кажуть нам роки текучі
Й сутінь померклого дня.
Тільки повіє весною, і літо уже на порозі:
Літо перейде — і глянь:
Осінь розсипала овочі стиглі; за осінню слідом
Мертва ступає зіма.
Місяця круг защербиться і знову пливе, повновидий —
Смертним віднови нема.
В темнім житлі, де владика Еней, де Анк і Гостилій
Будем ми — порох і тінь.
Хто тобі скаже, докинуть чи ні тобі боги всевишні
Ще один завтрашній день?…
Тож потішай свою душу! не хочеш, то візьме нащадок
Спадки незбуті твої.
А як умер ти, і Мінос-суддя проказав урочисто
Праведний присуд тобі,
Вже не воскреснеш, Торквате! безсила побожність і рід твій,
І красномовство твоє!
Бо від підземної тьми не звільнила свого Іпполіта
Навіть Діяна сама,
Навіть могутній Тезей не подужав зірвать з Піритоя
Вічних Аідових пут.
|
• 
• 
• 
