Антологія римської поезії/Горацій/Оди ІV, 7

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ГОРАЦІЙ.
Оди ІV, 7.

 

ЗБІГЛИ струмками сніги… Зазеленіли долини,
 Закучерявився ліс.
В но́вім убранні земля, і ріки, що в повінь греміли,
 В ложе вертаються знов.

Грації й нимфи, одкинувши шати й серпанки прозорі,
 Йдуть у веснянім танку…
Все на землі перемінне — так кажуть нам роки текучі
 Й сутінь померклого дня.

Тільки повіє весною, і літо уже на порозі:
 Літо перейде — і глянь:
Осінь розсипала овочі стиглі; за осінню слідом
 Мертва ступає зіма.

Місяця круг защербиться і знову пливе, повновидий —
 Смертним віднови нема.
В темнім житлі, де владика Еней, де Анк і Гостилій
 Будем ми — порох і тінь.


Хто тобі скаже, докинуть чи ні тобі боги всевишні
 Ще один завтрашній день?…
Тож потішай свою душу! не хочеш, то візьме нащадок
 Спадки незбуті твої.

А як умер ти, і Мінос-суддя проказав урочисто
 Праведний присуд тобі,
Вже не воскреснеш, Торквате! безсила побожність і рід твій,
 І красномовство твоє!

Бо від підземної тьми не звільнила свого Іпполіта
 Навіть Діяна сама,
Навіть могутній Тезей не подужав зірвать з Піритоя
 Вічних Аідових пут.