Антологія римської поезії/Горацій/Оди ІV, 7

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ГОРАЦІЙ.
Оди ІV, 7.


Збігли струмками сніги... Зазеленіли долини,

Закучерявився ліс.

В новім убранні земля, і ріки, що в повінь греміли,

В ложе вертаються знов.


Грації й нимфи, одкинувши шати й серпанки прозорі,

Йдуть у веснянім танку...

Все на землі перемінне — так кажуть нам роки текучі

Й сутінь померклого дня.


Тільки повіє весною, і літо уже на порозі:

Літо перейде — і глянь:

Осінь розсипала овочі стиглі; за осінню слідом

Мертва ступає зіма.


Місяця круг защербиться і знову пливе, повновидий —

Смертним віднови нема.

В темнім житлі, де владика Еней, де Анк і Гостилій

Будем ми — порох і тінь.




Хто тобі скаже, докинуть чи ні тобі боги всевишні

Ще один завтрашній день?...

Тож потішай свою душу! не хочеш, то візьме нащадок

Спадки незбуті твої.


А як умер ти, і Мінос-суддя проказав урочисто

Праведний присуд тобі,

Вже не воскреснеш, ТоркватеІ безсила побожність і рід твій,

І красномовство твоє!


Бо від підземної тьми не звільнила свого Іпполіта

Навіть Діяна сама,

Навіть могутній Тезей не подужав зірвать з Піритоя

Вічних Дідових пут.


Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Антологія_римської_поезії/Горацій/Оди_ІV,_7&oldid=55260