Антологія римської поезії/Горацій/Сатири ІІ, 6

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ГОРАЦІЙ.
Сатири ІІ, 6.




Тільки і мрії було,—щоби клаптих малесенький поля,
Дім, огород і криниця з веселим струмком біля дому,
А на узгіррю, над домом, лісок... Та боги милосердні
Більше і краще послали, і ліпшого я не жадаю,
Тільки, Меркурію, ти закріпи мій маєток за мною.
Я бо не збільшив його ні крутійством, ні здирством безбожним,
Я і не зменшу його марнотратством та власним недбальством;
Я ні хвилини не думав, щоб той або инший куточок
До володіння свого приорати і вирівнять межі;
Жадних скарбів не збірав, не мріяв: „От горщика з сріблом
Випадком в полі знайти-б і, приязнь Геракла здобувши,
Стати як власник он той, що у наймах колись побивався.“
Я задоволений з того, що маю; я прошу одного:
„Боже! пошли, щоб худоба моя (аби тільки не розум!)
Сита була і гладка і ласкою щасна твоєю.“



Наче в твердині якій, я на хуторі в горах укрився.
Що ж тут знайти для сатир і для пішої музи моєї?
Не дошкуляють тут нас ані Австер, ні те честолюбство,
Ані пропасниці люті, ні смерти осінній ужинок.

Боже досвітніх годин, ти, що Янусом зватись волієш!
З тебе веліли безсмертні всі справи й труди починати,
З тебе щоденна моя починається пісня в столиці.
Вдосвіта ти коло ліжка: „Вставай! ти-ж, здається, за когось
Маєш ручитись в суді, поспішай, щоб тобі не спізнитись.“
І чи то там Аквилон розлютився, чи то в сніговиці
День найкоротший світає поволі, а треба вставати,
Бігти, розштовхувать натовп, трудитись ліктями й плечима,
Щоби, добувшись до суду, „виразно“ зложити заяву.
Тут і на мене гукають прохожі: „Чи ти божевільний,
Чи в невідкладній потребі спішиш, — на людей не зважаєш?
А чи ти думкою вже в Меценатових світлих хоромах?“
Меду солодші для мене слова ті... Та тільки зійду я
На Есквилин, як одразу ж, мов хвилі, і в боки заб’ються,
І полетять через голову тисячі справ. — „Пострівай лиш,
Росцій просив тебе бути у претора... завтра, о другій“.—
„Скріби на збори тебе закликають... є справи важливі;
Квінте, гляди ж, не забудь і не спізнюйся“! — „Любий!



Ти ублагай Мецената, нехай лиш печатку поставить!“
Скажеш: „Гаразд, я попробую“. Ні! він настоює молить.
Сьомий минає вже рік з того часу, як ти, Меценате,
Вперше мене зачислив до свого найтіснішого кола: -
Подорожуючи, став запрошати до власної реди,
Щоби було з ким в путі перекинутись словом незначним,
„Котра година“? спитати, чи „хто з гладіяторів кращий?“
Або згадати, що „ранком годиться тепліш одягатись.“
І хоча речі такі ти довірити всякому можеш,
Я відтоді і до нині, що-дня. що-години, то більше
З заздрощів клятих не маю спокою. На Марсовім полі
Грав ти зо мною в м'яча: „Щасливий!“ зітхають навколо.
Пройде по ринку якась поголоска, аж жах розбірає,
Всяк, хто не стрінеться, зразу-ж до мене, питається: „Друже!
Ти в тім вельможному колі, як свій, і ти знаєш напевно,
Що там чувати продаків?“—„Не знаю“.—„Ах, завжди ладен ти
З нас глузувати“.—„Та хай мене бог покарає,—не знаю“.
Стрінеться другий: „Не чув ти, де має нарізати Цезарь
Землю своїм ветеранам, в Італії, а чи де инде?“



Я присягаюсь, не вірять; ззираються мов би на диво:
Он вам, погляньте, зразок, як уміють ховать таємниці.

Так і марнується день. А що-вечора в серці молитва:
Хуторе мій, та коли-ж я вернуся до тебе, коли-ж я
В давніх рукописах, сні і яснім безтурботнім дозвіллі
Той пожаданий знайду одпочинок од гамору й руху?
Як і коли родичів Пітагора—боби я побачу
І біля них на столі огородинку, салом прилиту?
Ночі блаженні, вечері богів, коли давнім звичаєм
Я й мої гості їмо перед ларом, а челядь проворна
Тим, що зосталось, живиться. П’ємо, та немає ніяких
Правил у нас божевільних, і кожний п'є по охоті.
Цей почувається в силі,—міцніше вино вибірає,
Той попиває легеньке. Помалу зринає розмова,

Та не про те, що там діється в нас, по сусідніх

[господах,

І не про те, як танцює Лепор. Обмірковуєм завждим

Речі поважні, що всіх нас обходять і завжди на мислі:
В чому покладено щастя, в чеснотах душі чи маєткум

Що нас принаджує в дружбі: правдива любов, чи

[виго́ди.

Що є найвищим добром і де грані доброго й злого.


Цервій, мій добрий сусіда, при кожній щасливій

[нагоді

Нас научає байками. Як стануть Ареллія славить

За нещисленні скарби, він подумає й так починає:
„Раз мишенятко сільське, повідають, приймало міського
Від ненастанних трівог земля одпочине стражденна.

}}




Й щиро його, по-хазяйськи, в убогій норі частувало.
Завжди ощадне, скупе, воно порішило цим разом
Справити бучний бенкет і для гостя свого дорогого
Не пожаліло ні зернят вівса, ні запасів гороху,
Витягло навіть кишмиш і шматочок надгризений сала,
Ріжноманітністю страв догодити бажаючи гостю,
Що, гордовитий, ледви доторкався тих ласощів

Вже як співать про ліси, лай той спів буде консула

[сільських.

Гість гидував, а господарь, на свіжій прилігши
Вже як співать про ліси, лай той спів буде консула

[полові,

Ввічливо сам споживав лиш кукіль лихий та голодний.

Зрештою гість не втримався: „Скажи, що тебе

Вже як співать про ліси, лай той спів буде консула

[спокушає,

Брате мій, жити отут на узліссі, в ярах та по горах?

Чи ти волієш звірів лісових, ніж міське товариство?
Слухай, ходімо зо мною: наш вік, само знаєш,

Вже як співать про ліси, лай той спів буде консула}

[короткий,

І нічому земнородному не врятуватись од смерти.

Тож хоч живімо, як слід: поки нашого віку,

Вже як співать про ліси, лай той спів буде консула

[втішаймось

Скороминушим життям; пам'ятаймо, що далі—могила“.

Ці красномовні слова прийшлись до вподоби

Вже як співать про ліси, лай той спів буде консула

[сільському,—

Помандрувало за гостем у світ той принадний. Чималу

Путь перейшли вони, поки захоплені, раді, спинились
Перед міською стіною. Вже ночі тьмяна колесниця
Стала як раз на середині неба, коли мишенята
Розташувались в заможному домі, де килими пишні
Пурпуром ясним горіли по ложах слонової кости.




Сила недоїдків там од вечері лишилось по мисках,
Що оддалік визирали з кошів так ласкаво і смачно.
Посадовивши сільське мишеня на червленім покрові,
Ніби той раб підперезаний, заметушився господарь.
Страви без краю почав подавати і, зовсім як слуги,
Навіть прилизував їх крадькома, несучи до їдальні.
Тішиться наше село, що дізналося щастя такого;

Весело й чемно сидить, мов на справжнім бенкеті,—

[як раптом

Скрип: одчинилися двері, і миші летять на підлогу.

Жах їх несвітський пройняв: забігали скрізь по покою
І... як умерли нараз: на дворі обізвались вівчарки.

Ледве прийшовши до тямки, сільське мишенятко

[сказало:

„Ні, не для мене цей дім і життя... Прощавай! Я волію

Жити в безпечній норі і злиденним живитись горохом“.