Антологія римської поезії/Вергілій/Еклога I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ВЕРГІЛІЙ.
I еклога.

 
Мелібей:

ТИТИРЕ, ти в холодку опочив-єсь під буком гіллястим
І на сопілці сільській награєш мелодійної пісні.
Ми-ж полишили наш дім, наші ниви; од рідного краю
Геть утікаєм… Нам тяжко… А ти — в холодку, на дозвіллі
Будиш в діброві луну солодким ім'ям Амарілли.

Титир:

О, Мелібею! мій бог послав мені втіху цю й радість.
Завжди для мене лишиться він богом; олтарь його завжди
Буде окроплено кров'ю ягнятка з моєї кошари:
З ласки його бо на пашу корів я й ягнят виганяю,
З ласки його награю, що захочу, на тихій сопілці.

Мелібей:

Так! Я не заздрю тобі… Я дивуюсь… Бо ж буря лютує
Нині на наших ланах. І сам я, старий та безсилий,

Кіз своїх далі жену… А ця? поглянь бо на неї:
Двох на горбі козенят у ліщині вона породила,
Так і лишила їх мертвими там, на камінні непліднім.
Часто це лихо мені — о моя сліпота та нерозум! —
Громом розбиті дуби на путі на моїй віщували;
Часто це горе гірке вороння накликало зловісне…
Але хто-ж бог твій і де він, скажи мені, Титире друже?

Титир:

В Римі Мій спас і заступник… ти знаєш, простець незвичайний,
Місто те дивне, гадав я, подібне до наших містечок,
Де на базарах ми сир продавали і наші ягниці;
Думав я: пес, хоч і більший, у всьому подібний щенятам.
Нині я знаю, що Рим над містами підноситься всіми,
Як над кущами повзкої лози кипарис величавий.

Мелібей:

Що-ж так манило тебе до того величнього міста?

Титир:

Воля, мій друже! Хоч пізно, як волос на старість посивів,
Взнав я принади її, — осяяла вік мій ледачий;
Зглянулась доля на мене, хоч довго прийшлось її ждати.

Перш Галатеїн невільник, я нині служу Амаріллі…
От як була Галатея, то — щиро тобі признаюся:
Вільної хвилі не мав я, не мав заробітку ніколи…
Хоч на олтарь і складав я нелічені жертви безсмертним,
Хоч працював я, як міг, і сир свій видавлював туго,
З грішми ніколи моя не верталась до дому правиця.

Мелібей:

От коли я зрозумів, чому так Амарілла зітхала,
Щиро молилась богам, для кого виноград зберігала:
Титир покинув свій дім — а по ньому тут сосни журились
І говіркі джерела, і широкі зелені діброви.

Титир:

Що-ж мені діять було? Чи-ж я міг зоставатися в призрі?
Чи-ж я не міг попросити у бога спокою та пільги?..
О, Мелібею! я бачив там мужа, що йому на шану
Пишні що місяця жертви по храмах приносяться наших;
І на благання своє ласкаву почув я одповідь:
Все, що твоє, при тобі! Вертайсь до худоби безпечно!

Мелібей:

О, ти щасливий, мій друже! Майно і твій хутір з тобою.
Досить тобі на життя… Твоє поле оброблене добре…

Не заболочений луг: ні комиш, ні рогіз не росте там.
Не на чужому ти пастимеш вівці, і пошесть ворожа
Од незнайомих сусід на ягнята твої не перейде.
Так! ти щасливий, мій друже! Ти дома, лежиш в холодочку
Біля священих джерел, на березі рідної річки.
Тут тобі тин-живопліт, де гіблейські трудівниці бжоли
Взяток важенний беруть на буйнім верболозовім цвіті,
Вколо літають, бренять, до солодкого сну запрошають;
Тут, по-під скелю йдучи, садівничий наспівує пісні;
Тут про кохання твоє голуби тобі стиха туркочуть
І з верховіття кленка озивається горлиця ніжна…

Титир:

Так, мені добре… І перше олень піде пастись в повітря,
Море раніше всі викине риби на піски безвідні,
Парти із жизних долин приблукають раніше до Рейну,
А напівдикий германець Євфратові питиме води, —
Аніж у серці моїм захитається образ владики.

Мелібей:

Лихо судилося нам; ми йдемо на безвіддя Лібійські,
Другі мандрують до скитів, а треті — на берег Оакси;
Навіть на північ, за море ідуть до Британського краю…
Чи й доведеться коли повернутися знов до отчизни,

Щоби з слізьми на очах, по роках сумного вигнання,
Глянуть на землю свою, на ту стріху убогої хати.
Жовнір захожий мої родючі виснажить ниви,
Варвар тут жатиме хліб… От до чого усобиця люта
Нас, громадян, довела!… Чи для того ходив я за полем,
Чи за-для того я груші щепив і викохував лози?…
Кози, щасливі колись, годі плакатись, — далі рушаймо!
Вже не лежати мені по-між рястом у темній печері,
Вже не дивитись на вас, по далекій розсипаних скелі,
Пісні уже не співати, і певно, що скоро без мене
Вам доведеться гіркий верболіз та конюшину скубти.

Титир:

Ні, ти не підеш нікуди і ніч перебудеш зо мною;
Ложем нам буде трава, а вечерю ми маєм роскішну:
Добре оддавлений сир, і каштани, і яблука спілі.
Глянь бо: ген-ген над хатами димок уже в'ється вечірній
І од гірських верховин по долинах послалися тіни.