Антологія римської поезії/Кажуть, Орфею, що ти звірів зачаровував співом

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ПРОПЕРЦІЙ
Елегія III, 2



Кажуть, Орфею, що ти звірів зачаровував співом
 І зупиняв течію диких тракійських струмків;
Скелі з гірських верховин, порушені струнами ліри,
 Йшли у долину до Теб — на підмурівок до стін;
Навіть на голос твоїх, Поліфеме, пісень — Галатея
 Гнала з блакитних глибин коней до Етни морських,—
Тож не здивуймо і ми, що, надиханий Вакхом і Фебом,
 Натовпи ніжних дівчат спів зачаровує мій.
Вбога оселя моя; там не знайдеш колон Тенарійських,
 Ні сволоків костяних, ні золочених склепінь;
Сад мій, малий та звичайний, не рівня гаям Феакійським:
 Штучних нема там печер, ні водограїв дзвінких,—
Музи проте не тікають од мене, читач мій зо мною,
 І Калліопі самій хори мої до душі.
Щастя, дівчино, твоє, що прославлена ти в моїй книзі,
 Кожна бо пісня моя пам’ятник вроді твоїй!
Бо-ж пірамиди царів, шо до зір досягають високих,
 Зевса Елейського храм — наслідування небес —
І незрівняна краса намогильного дому Мавзола
 Мають зазнать на собі смерти суворий закон.


Дощ та з’їдливий огонь підточать їх славу всесвітню;
 Роки ударять на них — порохом стануть вони,
Але не згине во-вік та слава, що геній придбає,
 Подвигів духа во-вік сяє нетлінна краса.