Арніко

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Червона корчма. Оповідання (1942
Святослав Ольшенко-Вільха
Арніко
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Краків: Українське видавництво, 1942.
АРНІКО


Сиділи під старим, цегляним муром якогось саду. Великі каштани з-поза муру заслонювали жарке сонце і латастими тінями плигали по землі та їх тілах.

Арніко дрімав. Положив свій довгий лоб між лаби і часами відкривав поволі одно, далі друге око… Ліниво обкидав зором вулицю, постать та обличчя свого пана, що мовчки їв обід із синьої пушки, і, заспокоєний, далі заплющував очі…

Сонячні зайчики скакали по його вогкому носі, вистрибували на чорні кучері шиї і знову сплигували наділ.

Сетер Арніко спав…

Несподівано виріс перед ним, немов із-під землі — „вис” — (він так прозвав собі „гицля”-живолупа) з довгим дрючком, що кінчився тугою петлею. Поволі, мов кіт до горобця, підкрадався „вис” до нього. Арніко бачив виразнісінько його довгу постать, що аж пригнулася вся до землі… Та цього не треба було помічати… Його конче треба було вивести в поле і підпустити до себе близенько, а потім з-під самісінького носа втекти…

Ось він чимраз ближче й ближче підходить… Арніко вже навіть чує той, млісний, що аж пригнітає і бурлить кров, запах його одежі. Ще тільки кілька кроків залишається йому до Арніка…

Кров починає стукати живіше. Він міцніше прищулюється до землі і набирає пружистости до скоку. Ще хвилина одна, момент… Арніко стрибає…

Вулиця пуста, як раніше. Його пан в помащеній вапном одежі сидить далі на тому самому місці… Все так, як давніше. Тільки тепер сміється він так дошкульно, що Арнікові аж соромно й неприємно…

— Щось снилося тобі, Арніко? — Ех, ти старий вайлуго! Ходи-но тут, ходи! На обід!

Він знає тепер, що „виса” не було, а тільки так воно йому верзлося… Підходить до свого пана і несміливо ласиться. Хоче доконче полизати його обличчя та вуста… Стрибає на нього, але він, ніжно обороняючись, відсовує його…

— Досить, досить, ти злодюго! А-во, дивіться, до самої губи лізе! Ну, — та чи ти сказився, чи що?.. Дурнуватий пес!

Це ще більше заохочує Арніка, і він таки вистрибує на плечі та лиже своїм гарячим язиком панове обличчя. Хвіст коливається так швидко, що собаці аж соромно.

— Ну, ну! На, обід! — Зливає решту своюї їжі в миску. Арніко поволі, не поспішаючи, встромлює свою чорну морду і починає хлептати…

Обід дуже смачний. Кава, в яку кришить пан хліба, краща, о! далеко краща від мясних юшок…

Швидко не стає на мисці ні сліду з обіду. Тепер Арніко, широко облизуючись, сідає біля свого пана.

Мартин курить грубу папіроску, розложившись втомлено на куцому клаптику трави. Заплющив очі і спокійно говорить:

— Ти, Арніко, не чіпай ніяких котів. Вже вчора мав я порядну авантуру за того кота тієї старої відьми. Ти йому може й нічого не зробив, але я випив порядно за це!

Арніко розуміє кожніське слово. Знає, що річ іде про того облізлого, сивого „коцура” сусідки. Ну, але що ж він тому винен, що змалку чує таку ненависть до котів?..

Мартин змовкає. Сонце гріє так сильно, аж на сон збирається. Листя каштанів шелестить якусь колискову мельодію. Тільки час-до-часу Арніко клацає зубами: обганяється від мух.

Здалека, десь із міста, долітає шум вулиці, праці…

Аж ось виривається десь із боку протяжний рев. Йому відгукуються з усіх сторін міста подібні зойкоти… Це фабрики гудуть „першу”…

Мартин важко підводиться. Арніко зривається, вертиться коло нього та побріхує.

Так, ти вважай, Арніко! Я йду, а ти нікуди не літай, бо гицель їздить туди аж двічі денно. Не чіпай ніяких котів, бо я не хочу мати сварки. Іди от — положися на подвірі і чекай…

Арніко слухає уважно. Підстрибнув, лизнув декілька разів пана, як той схилявся по миску, і задоволено біжить поперед нього.

Починалася робота. Сходилися з усіх сторін мулярі і мляво брались за діло. От, ішов напроти них той грубий „Гриньо”, що завжди дразнив Арніка.

Викривив тепер якось так глупо обличчя і зробив із долоні дулю. Арніко вдав, що не бачить.

Мартин мовчки пішов до своєї будови. Тепер уже не було чого тут сидіти.

Арніко, підобгавши під себе хвоста, швидко побіг горі вулицею. На самому розі тієї вулиці був старий город. Крізь діру в паркані проліз у середину.

Арніко знав, де найти собі товаришів. У цьому саді був собака. Щодня прибігав він туди, щоб бавитися з ним.

Назустріч йому надбіг Лєдо, малий, бронзовий ямник. Виталися щиро. Лєдо вискочив Арнікові на шию і довго, довго обнюхував товариша. Шептав йому до вуха якісь приємні речі, бо Арніко весело махав хвостом і любязно цілував Лєда. Цей куртуазійно запрошував Арніка у глиб саду, підбігаючи що хвилини вперед… Побігли підтюпцем — оба веселі, молоді, наче малі хлопчаки. Задержувались, перекидалися по траві, гаркали і гонили щосили поміж деревами.

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

— Гей! Ну, хто в Бога вірує! Рятуй! Припадок! Смерть! Рятуйте! — ревів на руштуванні віспуватий Петро. Його збіліле сіре обличчя та дико вилуплені очі застигли, і жахливий рев булькотів у горлі.

Миттю прибіг на подвіря старий „кізляр” Степан.

— Що таке? — задихано спитав Петра.

А цей, високо на руштуванні другого поверха, не відповівши нічого, ревів своє:

— Припадок! Смерть! Рятуйте!

Щойно тепер побачив Степан цей припадок. На подвірі під руштуванням лежав хтось. Підбіг швидко до нього. Лежав звинений в манісінький клубок, лицем до землі. А з глибини землі, чи з цього замащеного клубка вапном, йшло хрипке:

— А-а-а! У-уй!

Збіглися інші. Швидко по всій будові грянуло:

— Нещастя на подвірі!

Кожний кидав роботу і збігав униз. Ніхто не знав з ким це трапилося, як і чому. Довкола нещасного зійшлась уся „будова”. Степан і два помічники „з бетону” підіймали поволі жертву. З-поза Степанових плечей показалось синьобліде обличчя і великі, чорні кільця довкола заплющених очей.

— То Мартин! Мартин! — пішло глухо по товпі.

— Звідки впав? Як то було?

З руштування звисала зломана дошка, мов довгий пас брудного лахміття.

Мартин, важко дихаючи, стогнав. Прибіг інженер і майстер.

— То той, прошу пана, що з тим чорним псом приходив на будову, Мартин Гараник — пояснив віспуватий Петро.

— Я з ним робив на лівій стороні, на другому поверсі. О, тут — і показував на руштування.

— Саме принесли цеглу та вапно. Мартин схилявся по цеглу і тоді… Сам не знаю, як воно сталося. Щойно на землі побачив я його… Чув я тільки тріск дошки і крик… От і все… Страшне! А добрий був хлоп, спокійний. Завсіди водився з тим своїм псом, Арніком, чи як його там!

Мартин стогнав. Робітники стояли безрадні. Тільки Степан кропив Мартинове обличчя водою. Всі ждали на поготівля…

— Кри-и-и-жі! — А-ах! Бо-ли-ить! — стогнав Мартин.

Було тихо аж моторошно.

Нагло всі оглянулись. Крізь браму гнав щосили з жалібним скавулінням Арніко. Ніхто не знав, звідки він узявся, бо раніше не було його видно. Миттю розступилися. Сетер допав до Степана. Швидко обнюхуючи „кізляра” і двох помічників, найшов того, за ким шукав.

Ніжно, наче мати дитину, почав лизати Мартинове обличчя. Скавулів тихо-тихісінько, протяжно й жалібно. Лизав запалі очі в синіх повіках, ніс, уста, вуха. Злизував каплі поту, що рясно виступили на чолі Мартина.

— Арніко! Мі-й ма-лий псин-ка! — шептав постогнуючи Мартин. Відкрив зболілі очі…

Грубий Гриньо, що не злюблював чомусь Арніка, зафоркав голосно носом:

— Собака, а розуміє, як чоловік! Відчуває терпіння й біль! — сказав тихо свому сусідові.

— Не можу дивитися! — і відійшов геть набік… А його очі вперше від кількох літ були чомусь такі вогкі…

Приїхало поготівля. На подвіря вбіг швидко лікар. Привитався з інженером і підійшов до Мартина. Цей знову був непритомний. Оглянув нашвидку його ноги й руки. Були цілі. Щойно тепер оглянув решту тіла. Обмацував голову, груди, плечі. Доторкаючись крижей натрапив на щось…

— Бо-о-лить! А-а-й!

— Хребовий стовп надрушений, крижі зломані! Смертельно потовкся! Зараз до лічниці! Конечна операція! — ствердив.

— Я дам йому на злагіднення болю застрик — звернувся до інженера.

Коли встромлював шпильку в плечі Мартина, погляд його впав на Арніка. Сетер сидів біля Мартина і сумно дивився на нього й лікаря.

— То його собака — пояснив інженер. — Ходив з ним завжди до праці! Мудра звірина, наче людина! Возьміть його з ним до лічниці. Ніхто ним і так не заопікується.

— Та можна б, але сам ще не знаю, чи возьму! — докинув лікар.

Поготівля принесло ноші. Мартина обережно положили. Лікар прощався з інженером. Поволі виходили. Робітники похнюплено йшли за ношами. Сетер біг біля Мартина.

Перед каменицею стояло авто поготівля. Арніко стрибнув туди за ношами до середини.

— Марш! Пішов вон! — крикнув один із служби і копнув Арніка. Собака заскавулів і дико кинувся до нього.

— Лишіть його; нехай їде з нами! — перепинив лікар.

Машина загуркотіла, поготівля швидко покотилося вулицею. Люди розступалися, дивлячись із острахом за автом з червоно-синім хрестом.

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

— Зараз перенести хворого на операційну салю! — наказав головний лікар.

Служба лічниці у білих хвартухах ухопила ноші і понесла недужого до будинку. З авта вискочив Арніко і побіг за ними.

На коридорах вешталися нервово лікарі та помічники. Замикалися десь глухо двері. Арніко йшов біля свого пана. Похнюплений, із підібганим хвостом ступав поволі, дивлячись щохвилини на Мартина. Біля великих дверей задержались. Нечутно відкрилися двері, і Арніко побачив велику салю, заставлену довгими білими столами.

— Поволі, поволі! — гукнув один із прислуги.

Ноші несли дуже низько та полегеньки. Арніко хотів іти разом…

— Арніко, ти зачекай на мене тут, я зараз вернуся — тихесенько промовив Мартин і сумно подивився на нього.

Собака легко завертів хвостом. Зрозумів, що треба чекати перед дверима, бо пан вернеться незабаром…

Двері закрилися. Арніко положився біля них і слухав, уважно слухав, що діялося за ними. Та товсті двері не пропустили ні звука. Коридорами спішились „ті білі люди”, що тхнули чимось таким поганим, що Арнікові аж у носі крутило…

Його пан лежав довго… З кімнати вийшли лікарі… Розмовляли щось швидко, нервово. Ні словечка не розумів, про що вони говорили. Що хвилини перехиляв лоб, щоб почути щось з-поза тих дверей, куди його пан пішов…

— Чий це собака тут? — почув несподівано біля себе. Оглянувся. Перед ним стояв старий у лискучих окулярах чоловік… Крізь скла дивилися на Арніка добрячі, сірі очі… Підвівся і, легенько скрадаючись, підійшов до нього. Пан погладив його чорні кучері.

— То, пане професоре, собака того, що поломив хребет. Казав йому тут чекати на себе, і він жде, — не знає, що пан його пішов туди, звідкіля ніхто ще не вернувся!.. — промовив лікар, що приймав Мартина до лічниці. Він саме тепер надійшов і чув професорів запит.

Арніко дивився на них. Не розумів, що вони говорили, одначе вичував, що це про нього.

— Ну й що тепер з ним зробити? — заклопотався лікар.

— Нехай залишиться тут — мяко почав професор.

— Дати йому мату тут, нехай лежить! Прошу сказати, щоб дали йому їсти. Віднині я ним опікуюся!

Молодий лікар легко посміхнувся.

— Собака, молодий приятелю — почав знову професор — так, як людина. Знає свій обовязок супроти свого пана. Ні, ні! Та де там людина! Коли-б ми могли розуміти їх так, як вони нас, то певне зовсім змінились би наші відносини. Напевно непотрібно було б усяких товариств охорони звірят — вірте мені…

Підійшов до Арніка і ніжно гладив його лоб. Собака вдивлявся йому в очі, жалісно й тужно…

— Чому ти не вмієш говорити? — спитав, наче себе, професор.

Арніко тихо-тихісінько скавулів…

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

Всі звикли до цього чорного сетера, що цілими днями й ночами лежав під дверима операційної салі… Служба обходилась із ним приязно, бо знала, що це „професорів мізинчик”.

Минали роки. Арніко постарівся. Чорні кучері посріблилися сивиною… Та він і надалі вичікував під дверима на свого пана, що пішов туди і приобіцяв вернутися…

Змінялися лікарі, люди йшли кудись, і не вертались більше…

Тільки Арніко далі ждав на свого пана…

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

Старенький, сивий, наче святий Микола, професор сидів із двома молодими асистентами у саді перед лічницею.

— …Той собака здох — кінчає своє оповідання професор. — Десять літ прожив він у нас, у лічниці. Я особисто звертався до директора кладовища за дозволом похоронити цього сетера в гробі його пана. Не згодився… От і поховали ми його тут, під цим дубом…

— Людям здається, що вони справді багацько знають… А вони майже нічого не розуміють… Не розуміють навіть своїх вірних приятелів — собак… Так, так, мої панове, він згинув на свому становищі, як вояк, що розуміє вірність та обовязок!



Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Польщі.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Польщі і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Польщі
  • Термін дії авторських прав на цей твір у Польщі закінчився до 1 січня 2015 року, оскільки авторське право у Польщі закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1944 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 75 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.