Большевицька революція і Українці/Большевизм і західно-українська справа
| ◀ Поговорім раз на розум! | Большевицька революція і Українці Большевизм і західно-українська справа |
„Війна“ УНДО з Українською Радянського Републикою ▶ |
|
|
Отся стаття є відповідю на статтю одного німецького автора H. G., уміщену в 7. ч. берлінської „Osteuropäische Korrespondenz“ з 1926 р.: „Die westukrainische Frage“. Редакція OEKorrespondenz не згодила ся друкувати сеї відповіди, зате помістила відповідь на неї — хоч не оголошеної — тогож німецького автора, який тим разом підписав ся вже повним іменем і назвиском: Hans Eberl, і в ній сей автор, покликуючи ся на брошуру В. Кучабського: „Большевизм і сучасне завдання українського Заходу“, ще раз підчеркув слушність своїх тверджень і виводів, відмовляючи слушности моїм твердженням і виводам. Хоч моя стаття написана для німецьких читачів, мимо того, уважаю, не буде некорисним познакомити з нею в українськім перекладі український загал. Із сеї статті пропускаю деякі уступи, ті, в яких згадую про справи, якими займаю ся у других статтях сеї збірки. |
В 7. ч. „Osteuropäische Korrespondenz“ уміщена зістала стаття під заголовком: „Die westukrainisohe Frage“, написана — як се зазначує Редакція „OEKorrespondenz“ у вступній увазі — „одним добре обзнакомленим зі справою німецьким (reichsdeutschen) приятелем часопису“ H. G. Ся стаття займаєтъ ся проблємою, „яку звичайно означуєть ся поняттям »східна орієнтація«“. В ній стараєть ся автор усталити лінію, по якій повинна бути поведена політика Німеччини супроти Сходу Европи, а властиво „супроти тої політичної могутности, яка по розгромі царської Росії, носить назву »Союз Соціялістичних Радянських Републик«“, а дальше — у звязку з тим — яку ролю в отсій німецькій політиці супроти Радянського Союзу може відіграти „західно-українське питання“.
Ся стаття, через спеціяльне освітлення розбираної німецьким автором проблєми, може справді зробити вражіння — на необзнакомлених з дійсними відносинами на большевицькім Сході Европи — що лінія вказана ним для німецької політики супроти Сходу Европи, є якраз одиноко правильною, і під тим оглядом вимагає для німецького народу нової переорієнтації.
На жаль, я не можу признати авторови слушности його виводам, так щодо його „вияснення про Схід“, як щодо його, випливаючих з того вияснення, практичних вказівок.
Німецький автор виходить із заложення, що „точка опору для німецької політики на Сході Европи — бо про се в своїй цілости розходить ся — лежить на Україні“. Бо „лише те питання є ще отверте, лише там находять ся можливости ділання і шляхи до хочби й як далекої будуччини, яка не є ілюзоричною, чи замраченою, як все те, що опираєть ся на надіях на Москву, без огляду, чи сей центр росийськости є болыиевицький чи який там инший“. Орієнтація Німців на Росію, з центром у Москві, під теперішню хвилю — на большевицький Радянський уряд, вказує „на повне нерозуміння істоти і замислів сеї страшної східної могутности і — тому що бездумна — ледви чи зможе через що инше змінити ся, як лише через розторощуючий наїзд татарщини на Середну Европу“.
Я не уважаю себе управненим давати Німцям науку чи поради, як вони мають укладати свої відносини до большевицького Сходу; я хочу лише одно зробити, і що, думаю, мені як не-Німцеви вільно, — се є, також дати „вияснення про Схід“, тільки — що те вияснення вийде цілком инше, не таке, яке дає німецький автор згаданої, висше статті.
Большевицький Схід представляв могутність, яку всі цивілізовані держави в усіх своїх політичних і господарських комбінаціях мусять брати в рахунок і у відносинах до неї мусять виходити з ясно означеного становища, так на тепер, як і на будуче. Але означити ясно те становище можна лише тоді, коли пізнасть ся, що уявляє собою большевизм і большевицька революція — по своїй істоті, що склало ся в бувшій царській Росії на те, то та большевицька революція могла там вибухнути і вибухнула і у своїм перебігу приняла такі застрашаючі форми. Розходить ся отже передівсім о вияснення сути большевизму і большевицької революції, бо лише тоді можна говорити „про можливости ділання і шляхи, до хочби й як далекої будуччини, яка не є ілюзоричною чи замраченою — на Сході Европи“.
В усій досить значній літературі про большевицьку революцію, а передусім у західно-европейськпх авторів про неї, представляєте ся її як вислід спеціяльної росийської душі, як явище, якого розяснити не можна, бо пояснення його потопає в незглибимій, загадочній психіці росийського народу. Лише дивують ся тому дивови, що той росийський нарід міг піддати себе сам такому цілопаленню, сам своїми руками міг зруйнувати свою могутню державну будову, довести до повної руїни своє господарське життя. При тім, будучи найбільше відсталим у своїм господарськім життю і культурними надбаннями, в порівнанню до народів Західної Европи, пірвав ся, саме він, заводити у себе соціялістичний устрій після найліпше виробленого соціялістичного систему Західної Европи — Марксівського соціялізму Стоїть ся з виваленими очима перед тим росийським сфінксом і з дива і з непонятности його здвигаєть ся раменами.
А прецінь, та большевицька революція перестане бути дивовижєм і стане цілком зрозумілою, коли саме не будеть ся про неї судити після її проминаючих проявів і після форми в якій вона вилила ся, а вглянеть ся в основу, з якої вона вийшла, і зважить ся ті позитивні результати, до яких вона після її першої фази — руїни бувшого, доходить у своїй другій фазі — будови нового.
Через се фалшиве оцінювання, чи просто нерозуміння большевицької революції, випливає фалшиве усталювання західно-европейськими державами їх становища на будуче до большевицького Сходу, то є — до Союзу Соціялістичних Радянських Републик, або, як у тих державах усе ще повтаряєть ся, в наслідок нерозуміння істоти большевицької революції, а через те і нерозуміння назви „Союз Соціялістичних Радянських Републик“ — до „Росії“.
Я тверджу і те твердження зараз доведу, що большевицька революція не має нічого особливо спільного з росийським народом, з його психікою. Навпаки — і мушу се тут зараз зазначити, що всі кляси росийського народу: мужицтво, робітництво, буржуазія і дворянство, а з ними і вся росийська інтеліґенція, що складала ідеольоґії усіх тих кляс і верств, усі вони не лише протестували, але й з цілою рішучістю і завзятістю бороли ся проти большевицької навали, і коли мимо того большевизм переміг, та „росийська душа“, окрівавлена і притовчена, опинила ся або в тюрмах, або на еміґрації.
Щож означає большевицька революція? Хто її доконав?
Слідуючий уступ пропускаю, щоби не повторювати те, про що вже я згадав в попередній статті „Поговорім раз на розум!“, на стор. 41—43. Є се згадка про національний склад запроторених в петербурській тюрмі „Крести“, після першого большевицького зриву, в липні 1917 р., большевицьких провідників, — а відтак національний склад „Ради Народніх Комісарів“, після другого зриву большевицького в листопаді (жовтні ст. ст.) 1917. р. і його перемоги над „Тимчасовим Правительством“ Керенського.
Що се говорить і чому се заперечує? — Чи се каже, що большевицька революція, се твір росийського народу? Власне — се ні. Весь провід в часі большевицького перевороту, а відтак переведення самої большевицької революції після її побіди над „Тимчасовим Правительством“, находили ся в руках людей неросийського походження, і ся революція переводила ся якраз при найяркійшім спротиві всіх росийських суспільних кляс і всіх політичних росийських партій.
Чи се не вистарчає, щоби розвіяти лєґенду, що та большевицька революція, се виплив спеціяльної психіки росийського народу? Чи, навпаки! — не вказує се на те, що се звив саме неросийських, але брутально давлених, поневолених, до розпуки доведених народів бувшої Росії, народів, яким після перших успіхів визвольних на початку росийської революції, в дальшім її ході знова почала загрожувати реакція, поворот до старого, поворот назад до „тюрми народів“— Росії? Вонито, доведені тим до розпуки, кинули ся очайдушним зривом на ту тюрму, щоби її в самих її основах розвалити. І з того тому й вийшло те, що коли всі революцийні росийські партії: соціял-демократична (меншевики), соціялісти-революціонери, демократична з „кадетами“ і „октябристами“ (лібералами) бороли ся лише проти царського режіму за демократично-конституцийний перестрій Росії, то большевики якраз валили ту Росію. І єї розвалили, і то так розвалили, що навіть назва по ній не лишила ся, — на місце Росії повстав „Союз Соціялістичних Радянських Републик“.
Ся визвольна боротьба поневолених народів бувшої Росії, ведена під кличем „самоозначення аж до відділення!“ (від Росії) вилила ся у формі соціялістичної революції, та се стало ся тому, що саме соціялізм ідеольоґічно заповідав найбільшу волю кождій одиниці і кождому народови; а що знова той соціялізм виявив ся в большевизму то є, у большевицькім розумінню методи боротьби за соціялізм, то се знова стало ся тому, що ся метода була найбільше революцийною, давала найбільший підєм у боротьбі за визволення і найбільшу розкіш пімсти. І так царському большевизмови протиставлено соціялістичний большевизм, екстремній національній і політичній реакції — екстремну національну і політичну революцію.
По розгромленню Росії і виметенню з поодиноких національних територій зрусифікованих, відчужених від народних мас, буржуазії і дворянства, — що однак було можливе лише в боротьбі веденій під кличем: диктатура пролєтаріяту! — приступлеио до будови нового суспільно-політичного строю — в національних рамах, з вилученням з кождої національної републики зденаціоналізованої, зрусифікованої буржуазії і дворянства. Се переведено в той спосіб, що, реалізуючи соціялістичний клич єдности пролєтаріяту, створено „Союз Соціялістичних Радянських Републик“, а санкціонуючи визвольний клич большевицький для народів бувшої Росії „Самоозначення аж до відділення!“, покладено на начільнім місци Союзної конституції сфедералізованих національних републик право — на вихід із сеї федерації.
Але, зараз таки, коли саме після руїни, після розгрому Росії прийшло ся будувати нове життя на нових основах, то тутже й виявило ся що є істотне, а що є формальне у тій большевицькій революції. Коли прийшло ся закладати в отсім новім політичнім творі: „Союзі Соціялістичних Радянських Републик“, нові основи для господарського життя — на принципах соціялістичних, ті основи почали западати ся, — річ цілком зрозуміла, бо в такій економічно відсталій країні, як бувша Росія, соціялізм, як господарський систем, мусів виявити ся як ще дуже передвчасним, — хоч в неґативнім значінню, для цілковитого розгромлення Росії — саме найдоцільнійшим. І розпочало ся ліквідування соціялізму. Проголошено „Нову економічну політику“ (НЕП), що значить — розпочала ся повільна відбудова капіталізму, але капіталізму виростаючого вже якраз із незрусифікованих народних низів в поодиноких національних републиках.Рівночасно розпочала ся з нестримною консеквенцією і непохитністю дерусифікація всього публичного життя в радянських републиках, — шкільництво, мистецтво, весь державний адміністрацийний апарат, військо, комунікація — все те націоналізуєть ся, і все публичне життя поодиноких радянських републик приймає поволи своє, питоме національне обличя. Правда, се не йде так легко. Треба не забувати, що за давної „єдиної неділимої Росії“, все публичне життя було зрусифіковане, і вся інтелігенція поневолених народів змушена була — і звикла, через примусову росийську школу і через адміністративний натиск, уживати поза буденною, домовою розмовою, лише росийську мову — в урядах і в публичнім життю, — тою мовою думала, говорила і писала. Щось подібне, як се було у Ірляндців — з англійською мовою.
Тепер прийшло ся се викорінювати — через національну школу для наростаючого покоління і через курси національних мов по урядах, самоврядних і державних, для урядовців. Богато урядовців нарікає, що „на старість“ приходить ся їм учити ся нових урядових — національних мов і володіти ними в урядуванню устно і письменно. А те урядництво в значнім проценті складаєть ся з давних, ще „царських“ урядників, котрі доперва після перемоги большевицької революції скорили ся і віддали себе большевицьким урядам на службу, але в серцях своїх полишили свою давну „росийську“ ідеольоґію. І тепер те все приходить ся викорінювати. Їх жалі находять навіть відгомін у росийських большевиків, головно тих, що стали большевиками також уже після перемоги большевицької революції і в глибинах своєї душі також ще укривають давну русифікаторську „ідеольоґію“. Деякі типічні зразки сеї боротьби збольшевичених Росіян за „поневолену росийську мову“ в поодиноких національних републиках подані в 9. ч. „OEKorrespondenz“ в статті B. K. „Die russische Sprache in der Ukraine“. Але, мушу тут зазначити, що і в тій статті невірно характеризує автор „Союз Соціалістичних Радянських Републик“ як „понад-національну державу“, бо якраз той Союз» є Союзом національних держав, і невірно подає сей автор як причину створення національних републик — бажання большевиків примирити селянство з большевизмом, бо ті національні републики створено значно перед тим, заки прийшли на порядок дневний дискусії над способами примирення селянства з большевизмом.
Щож з того всего виходить? — от що: показуєть ся, що соціялістична форма, в якій вилила ся большевицька революція в своїй першій фазі — неґативній, коли розходило ся о ґрунтовне розгромлення давної Росії, в своїй другій фазі — позитивній, коли на руїнах тої Росії прийшло ся творити нове життя, та соціялістична форма зсуваєть ся і на верх виринає саме незакрите вже єство сеї революції — визволення народів.Се є природний історичний хід усіх народів в добі народжуючого ся у них капіталізму. Сей народжуючий ся капіталізм пробуджує народи до власного державного життя, зєднує розшматовані на дрібні держави частини народу в одні, з'єдинені національні держави, або давні ненаціональні (національно мішані) держави розбиває на єї складові національні частини і з тих складових народних частин творить окремі національні держави. Так було в своїм часі при народжуючім ся капіталізмі в Західній Европі; так було, в міру того, як капіталізм поширював ся дальше, на схід, в Середній Европі; так є тепер, коли капіталізм захопив і Схід Европи — давну Росію. В той національний процес вкидає капіталізм, тепер, коли він сягнув і до Хін — і народи Хін. Потрясення світової війни лише приспішили процес ферменту національного відродження всіх невизволених ще дотепер народів.
Коли те все маєть ся на увазі, то все, що говорить німецький автор статті „Західно-українське питання“, в його „виясненню про Схід“ і про те, як належить віднести ся Німцям до „тої- страшної східної могутности — Радянського Союзу“ — не має жадного політичного сенсу. Бо чого хоче пан H. G.? Він хоче цілковитого перетворення дотеперішньої політики Німеччини супроти „Сходу Евроии“, переміни дотеперішних дружних відносин до „Москви“ у ворожі, і опору тої політики каже перенести до України, а як вихідну базу до сего ужити — Західну Україну, бо „лише на Україні находять ся можливости ділання і шляхи до хочби й як далекої будуччини, яка не є ілюзорична чи замрачена“, — коли з „Москви“ грозить лише „розторощуючий наїзд татарщини на Середну Европу“.
Шкода що на ті свої твердження пан H. G. не дає ніяких доказів. Чому саме з „Москви“ має грозити „розторощуючий наїзд татарщини на Середну Европу“? — Чиж росийський нарід був в „большевицькій татарщині“ двигучою силою? — Коли судити про большевицьку революцію не з пустих, утертих фраз, а після єї істоти, то росийський нарід винен уже найменше в тій революції.
Та й з такою фразою, що большевизм грозить „наїздом татарщини на Середну Европу“, також треба бути більше здержливим. Таж прецінь большевицька революція навіть у її першій фазі — руїнницькій, „соціялістичній“, в часі її найбільшого революцийного розгону, не змогла зі своєю „татарщиною“ розлити ся по Середній Европі, хоч та Середна Европа була тоді така знемочіла і підупала, — ясна річ, бож большевицька революція не має нічого спільного з майбутньою соціялістичною революцією в Середній і Західній Европі — вона могла відбути ся лише на території бувшої Росії!, — то якже можна страшити тим „татарським наїздом“ тепер, коли та большевицька революція війшла вже в фазу мирної відбудови господарського і культурного життя національних союзних републик, і вся загранична дипльоматія Радянського Союзу коло нічого так не заходить ся, як коло навязання мирних взаємин з капіталістичними державами, дорогою торговельних і фінансових договорів, чисто капіталістичного характеру?
Але, таки в однім можна згодити ся з паном H. G., а то, „що одиноко большевизм держить ще в купі сей державний твір (Радянський Союз), що повстав після розгрому царської імперії“. Дійсно, дотеперішні товариші боротьби держать ся ще разом, щоби спільними зусиллями перевести відбудову їх господарського життя і закріпити за їх національними републиками їх молоді ще державности, а з другої сторони, щоби спільним оборонним фронтом відбити можливі повторення „розторощуючого наїзду“ піддержуваної західно-европейськими державами „татарщини“ нових Денікінів, Вранґлів і т. п., що на своїх арматах малиби перевезти назад до „вітчини“ розбиваючу ся на Заході Европи росийську еміграцію з її „московсько-татарською“ душею для відбудови розгромленої большевицькою революцією „тюрми народів“ — Росії.
Зате є цілком можливе, а навіть можна напевно сказати, що з хвилею, як державність поодиноких радянських національних републик усталить ся, а новий наростаючий у них капіталізм і виростаючі з ним нові — національні буржуазії укріплять ся, і, як погроза повороту до минулого змаліє до безсильности, то тоді ті тепер ще сфедералізовані, союзні народи — розійдуть ся. Але чому малаби тоді Німеччина входити в якісь політичні і господарські умови лише з Україною? — чому також і не з „Москвою“ і з иншими державами, що вже повстали і можуть ще повстати на території бувшої Росії? А при тім, яке діло Німеччини мішати ся у цілий сей процес, втикати там свою руку? Таж нема ліпших „контр-революціонерів“ большевизму, як самі большевики, ліпших — бо розумних, що самі, розважно, в природнім, повільнім темпі, постепенно звивають большевизм і дають дозрівати поволи капіталізмови на своїх територіях, без раптовних скоків, що моглоби захитати рівномірність розвитку і спричинити хаос, на який з такою жадобою чекає вся явна, за кордоном, і затаєна в самім Радянськім Союзі — реакція.
Тут одна увага. Мій запит до німецького автора, чому Німеччина після евентуального розпаду „Союзу Соціялістичних Радянських Републик“ не малаб увійти у дружні господарські і політичні взаємини з „Москвою“ а не ограничала ся лише до самої України, — сей запит має значіння лише на деякий протяг часу. Бо як з певністю можна приняти, що в не так уже далекім часі всі держави Західної Европи будуть мусіли для ратування їх, в самих уже основах потрясеного, господарського і фінансового життя, злучити ся в „Союз західно-европейських Держав“, для пляномірного реґульовання цілого західно-европейського господарства, як одної цілости — в сфері продукції товарів і їх збуту, достави і розподілу сирівців і т. п., — так само напевно можна приняти, що і всі східно-европейські держави знайдуть ся перед конечністю задля конкуренцийної оборони супроти тої нової могутньої західно-европейської господарської грози, яка стане перед їх очима наростати, злучити ся в окремий „Союз східно-европейських Держав“ — по східні границі Німеччини і Австрії. А тоді Німеччина не буде вже могла пертрактувати безпосередно з Харковом згл. з Київом, Москвою, Варшавою, Прагою, Будапештом і. т. д. і на відворот Харків згл. Київ, Москва, Варшава, Прага, Будапешт і т. д. не будуть безпосередно пертрактувати з Берліном, Парижем, Льондоном, Римом і т. д. а лише всі того роду справи будуть обсуджувати і їх нормувати Рада Союзу західно-европейських Держав у спільнім порозумінню з Радою Союзу східно-европейських Держав. Се так лише — мимоходом.
Передівсім, неправдою є, будьтоби одна частина західно-української суспільности і саме — старша ґенерація, є „за злукою зі стоючою під Радянським пануванням Україною“ і прямує „відвертаючись від Европи до московської Татарщини“, — а друга і „саме молодша активістична ґенерація змагаєть ся за здобуття самостійної великоукраїнської держави“ і прямує, навпаки — „до Середної Европи“. Зате є правдою, що вся західно-українська суспільність зміряє до створення великоукраїнської (соборної) держави, і розходить ся лише у питанню, як має поставити ся Західна Україна до східної української держави, котра тепер править ся радянським системом. І щодо сего, то значно переважаюча частина, і то не лише зі старшої ґенерації але і з молодшої, є рішучо за відірванням Західної України від Польщі і прилученням її — мимо того, що сама переважно і не є большевицькою — до Радянської України (евентуально з певними автономічними застереженнями), — друга, значно менша частина, але також не лише з поміж молодшої ґенерації, але і зі старшої, а з молодшої власне та „активістична“ ґрупа (яка в дійсности цілком не є активістичною, а лише хотілаби бути активістичною — проти большевизму) є проти злуки Західної України з Радянською Україною і за придержанням її при Польщі, з огляду на радянський режім на Східній Україні. Се є цілком ясно виложене в брошурі ідеольоґа тої „активістичної“ ґрупи молоді Василя Кучабського: „Большевизм і сучасне завдання українського Заходу“. В тій публікації закликує він західно-українську молодь до боротьби з большевизмом і радіє зі „щасливої випадковости“, що Рижський договір, який означив границю між Польщею а Союзом Соціялістичних Радянських Републик, так повів ту граничну лінію, що цілий обшар Західної України (130.000 кв. клм., з 9 міл. населення) прилучив до Польщі, бо ту, на його думку, „українська національно-політична, державницька орґанізація має просто необчислимі можливости перед собою“. А ті можливости є передівсім ті, що ту має отся „активістична“ молодь можність організувати ся для української державности „з мечем в руці“ — мілітарно, „з мечем лицаря і героя“, на те — інакше годі собі се уявити — щоби наступити у свій час під покровом Польщі, як українські лєґіонери, разом, рамя об рамя з польською армією, на Радянську Україну і здавити там большевизм.
На ту-то якраз „активістичну“ ґрупу західноукраїнської молоді звертає особливу увагу німецький автор і радить Німцям спеціяльно сим „активістичним“ рухом тої молоді заінтересувати ся і ужити його для нової політики Німеччини супроти Сходу Европи, то є — до зірвання всяких взаємин з московсько-татарським Сходом“ і з України зробити підставу для її нової східноєвропейської політики.
Та я питаю: чи таке переорієнтування в справі східно-европейської політики є дійсно таке много обіцююче і приманчиве для Німеччини? Таж припустім, що справді польській армії у злуці зі західно-українськими лєґіонерами вдалоби ся здавити большевизм на Радянській Україні, — так тоді лише Польща скріпилаби ся, і то не лише територіяльно, через прилучення до себе ще якоїсь частини території Радянської України, задля „скореґування“, з огляду на „стратеґічні вимоги“, її східних границь, але і господарсько, бо тоді вся решта „визволеної від большевизму“ України, підпалаби під її протекторат, і в першій мірі створилаби з України свій безпосередний, нею контрольований ринок, і вона, а не Німеччина створилаби з України підставу для її всеї дальшої східно-европейської політики. Чи се є таке приманчиве для Німеччини?
На мою думку, першим і головним обовязком західних Українців є готовити ся не до „визволення Радянської України з большевицької неволі“, а до визволення себе з своєї власної, польської неволі. А се має вже далеко иншу вартість для Німців. Бо визволення західних Українців з польської неволі, евентуально й при мілітарній допомозі Радянської України, то є відірвання Західної України від Польщі, а що разом з тим мусілоби піти в парі — визволення білоруської території з тоїж польської неволі, булоби однозначне з розвалом теперішної Польщі, і се є власне момент першорядної ваги для Німеччини, бо се є саме той момент для Німеччини, коли вона буде могла зкореґувати свої східні границі і усунути теперішний неможливий польський Коридор.
Треба лише жалувати, що німецький автор статті: „Die westukrainische Frage“, дійшов на підставі фалшивих інформацій до таких фалшивих висновків, не лише в його „поясненнях про Схід Европи“ і про істоту большевизму і большевицької революції, але й в його головній темі — про „західно-українське питання“.