Большевицька революція і Українці/Національна українсько-росийська проблєма в КПбУ
| ◀ „Війна“ УНДО з Українською Радянського Републикою | Большевицька революція і Українці Національна українсько-росийська проблєма в КПбУ |
Десятиліття большевицької революції ▶ |
|
Вже від довшого часу тягнеть ся внутрі КП6У боротьба двох течій в питанню проведення національної політики на Україні, а саме — про форму і розміри українізації усього публично-державного і культурного життя на Україні. Проти офіціяльної національної політики, яку веде ЦК КПбУ, стоять дві крайні лінії двох національних ґруп в КПбУ — української і росийської, які обі, хоч змагають ся одна з другою, рівночасно накидують ся на офіціяльну лінію національної політики КП6У, а саме ЦК КПбУ, закидуючи йому, з одної сторони — росийської: штучність, неприродність, насильність в українізації, а з другої — української: нещирість, формальність. Останними часами ті змагання обох поборюючих себе ґруп довели до певного рода крізи в лоні ЦК КПбУ, крізи, яка спонукала ЦК відкликати ся до Виконавчого Комітету Комуністичного Інтернаціоналу (Виконкому Комінтерну) з представленням справи і обороною свого становища в національній політиці на Україні. Безпосередним товчком до сього був виступ члена ЦК КПбУ Шумського на останному плєнумі ЦК проти національної політики ЦК і такийже солідаризуючий виступ на тімже плєнумі члена ЦК КП3У (Західної України, що під Польщею) Максимовича. При тім сей конфлікт заострив ся ще й тим, що зі Шумським і Максимовичем зсолідаризувала ся більшість ЦК КПЗУ, яка відкинула запропоновану ЦК КПбУ резолюцію що осуджувала „націоналістичні ухили“ Шумського.
Становище ЦК КПбУ супроти обох тих крайних ліній в питанню проводження національної політики на Україні, виявлене в його Заяві до Виконкому Комінтерна, є, в головних рисах, таке:
Відкликуючись на Лєніна, який ще на передодні світової війни означив українське питання як одно з найважливіших національних питань для партії і революції, вказує ЦК, що КП6У у всій своїй роботі „виходила з основної засади лєнінської національної політики, що тільки під кермою пролєтаріяту, в процесі соціяльної революції, що скидає владу пануючих кляс, можна здійснити правильне вирішення національного питання і справжнє визволення пригноблених націй“. Ся основна тактика большевицька „найшла собі блискуче ствердження у всій історії революції на Україні, де українська державність, що розкріпачила трудящі маси українського народу від вікового національного гніту, створила ся не руками націоналістичної дрібної буржуазії, а руками пролєтаріяту, що притягає на свій бік широкі трудящі маси. Труднощі вирішення національного питання та переведення правильної національної політики на Україні ускладняли ся тим, що відносна більшість пролєтаріяту не була українською по своїй мові, і се підтримувало в середині КПбУ помилки в бік недооцінки національного питання на Україні, — але се партія переборювала.“
Поконавши контр-революцію, яка йшла двома фронтами: поміщицько-буржуазним єдино-неділимської російської контр-революції (денікінщина) і дрібно-буржуазним української контр-революції (петлюрівщина), підтримуваним в 1919—1920 рр. польськими поміщиками і буржуазією на чолі з Пілсудським, добила ся КПбУ „зміцнення Радянської України, як державного організму, широкого втягнення трудящих мас всіх національностей в державне і господарське будівництво і наближення державного апарату до цих мас, велитенського розвитку української культури, пригнобленої і придушеної за царату (школа, преса, література), зміцнення звязку партії з українськими робітниками і селянськими масами, висунення величезних кадрів українських робітників на керовничу державну, господарську і партийну роботу і значних досягнень в галузі опановання партією всього українського культурного будівництва.“
Але за останні 2—3 роки помічаєть ся на Україні, на ґрунті розвитку НЕПу, отже, зросту капіталістичних елєментів в українськім господарстві, як у місті так і на селі, певне відродження антирадянської активности буржуазії, розгромленої або придушеної в роки громадянської війни. З тим відродженням помічаєть ся й рівнобіжний зріст національного шовінізму, який перекидаєть ся в певній мірі й на селянство і навіть і на робітників і викликує загострення національних взаємин „розмальовуючи контрреволюцийні реставраторські бажання у ріжні шовіністичні барви (росийську, українську, жидівську, антисемітизм і т. п.)“.
Передівсім треба сконстатувати зріст росийського шовінізму і то не лише серед російського міщанства на Україні, але й серед робітників і членів партії КПбУ, помічаєть ся „певний натиск на ґрупи робітників та на членів партії — росийської націоналістичної великодержавної стихії, що намагаєть ся зберігти на Радянскій Україні за росийською культурою той упривілійований стан, що ним вона користувала ся за часів царату. Такий натиск обєктивно підтримуєть ся окремими виступами в середині партії, що йдуть в розрив з національною політикою партії, і прямо допомагають шовіністичному росийському міщанству.“
Росийський націоналістичний ухил у партії виявляєть ся в ігноруванню та недооцінці ваги національного питання на Україні і часто прикриваєть ся інтернаціоналістичними фразами, що показуєть ся: 1) у зменшуванню значіння України, як частини СРСР; в бажанню вияснити створення СРСР як фактичну ліквідацію національних републик; 2) у проповіді невтрального відношення партії до розвитку української культури і трактованню її як відсталої, селянської — в протилежність росийській „пролєтарській“; 3) у спробах за всяку ціну зберегти перевагу росийської мови у внутрішнім, державнім, громадськім і культурнім життю України; 4) у формальнім відношенню до переведення українізації, що часто визначаєть ся лише на словах; 5) некритичнім повторюванню шовіністичних великодержавних поглядів про т. зв. штучність українізації по містах, незрозумілу для народа „галіцийську мову“ і т. д. та в культивуванню сих поглядів серед партії; 6) в бажанню не переводити політики українізації по містах серед пролєтаріяту, обмежуючи її тільки селом; 7) у незвичайно тенденцийнім перебільшуванню окремих недоладностей при переведенню українізації, та в спробах представляти ті недоладности як цілу політичну систему для обмежування прав національних меншостей (росийської, жидівської).
Сей росийський націоналістичний ухил обєктивно доводить до ослаблення партії; до підриву її звязку з трудящими масами; він затаює у собі загрозу розриву між робітничою клясою та селянством; підогріває український націоналістичний ухил і утруднює засвоєння національної політики тими членами партії, що ще не засвоїли її. Але партія „успішно перемагала до сього часу цей ухил і надалі провадитиме з ним нещадну боротьбу, даючи тверду одсіч всім спробам зірвати національну політику, що її провадить партія, — чимби такі спроби не прикривали ся“.
ЦК займається відтак у своїй Заяві до Виконкому Комінтерну — українським націоналістичним ухилом.
Поруч зросту росийського шовінізму помічаєть ся безумовний зріст українського шовінізму. „До революції ми майже не мали по містах української буржуазії і міської інтелігенції. Тепер вона з кождим роком стає чимраз більше помітною силою, поповнюючись коштом виходців із села, зміцнюючи свої позиції в економіці та державнім апараті і намагаючись підпорядкувати своєму впливови певну частину радянських службовців, робітників і членів партії. Ця буржуазія і, насамперед інтеліґенція, тепер особливо енергійно формує свої кадри, намагаючись опанувати всім культурним процесом і скерувати його в буржуазне річище.“ На Україні формуєть ся ідеольоґія буржуазної реставрації, під геґемонією української міської буржуазії, яка, хоч не виступає ще з ясно сформулованою програмою, все таки вже тепер виразно виявляє стремління скерувати господарське життя України на шлях капіталістичного розвитку, тримати курс на звязок з буржуазією Европи, протиставляючи інтереси України інтересам инших Радянських Републик. Ся ідеольоґія культивуєть ся серед деяких кол українських літератів, серед вищої академічної інтеліґенції та радянських і кооперативних спеців, що безумовно перебувають в духовім звязку з такимиж верствами буржуазії Західної України.
Ся ідеольоґія починає продирати ся і до партийних, комуністичних кол України, чого відблеском є саме — український націоналістичний ухил внутрі КП6У. Сей ухил виявляєть ся, на думку ЦК, у тім: 1) в недооцінці та неповному розумінню ролі робітничої кляси та комуністичної партії в розвязці національного питання на Україні; 2) в суто бюрократичному, націоналістичному підході до темпу і форм приєднання неукраїнської частини робітничої кляси на Україні до української культури, в розумінні — форсування сього темпу, що на практиці виявляєть ся у вимогах примусово українізувати росийських і инших робітників; 3) у повному недовірю до сил та здатности КПбУ провадити національну політику на Україні; у занепадництві та „пораженчестві“ в настроях відносно перспектив соціялістичного будівництва партією; 4) в систематичнім намаганню підірвати довіря до основних партийних кадрів, з окрема, до росийських товаришів, і, особливо, до тих, що прибувають на Україну з инших Союзних републик; 5) у цілком неправдивій уяві про КПбУ, як про носительницю росийського шовінізму, що ніби пригноблює комуністів-Українців; 6) в лютім цькуванню тих українських товаришів, що правильно провадять партийну лінію, та що їх кваліфікують як зрадників, ренегатів, „презренних малоросов“ і т. д.; 7) у певній підтримці проповідей на орієнтацію української культури на капіталістичну Европу — як противагу Москві.
От в тім виявляєть ся, на думку ЦК, отсей „український націоналістичний ухил“ в КПбУ.
ЦК займаєть ся дальше у своїй Заяві деякими виступами Шумського і його ґрупи (Максимович, Хвильовий і ин.), що мають підтвердити український національний шовінізм в КПбУ, як його сформуловано у висше наведених 7-и точках „українського націоналістичного ухилу“. Ті уступи пропускаю, як неважні, неважні тому, що вони якраз не підтверджують наведених 7 точок „українського націоналістичного ухилу“, і обмежую ся до наведення лише тих 7-ох точок, бо їх саме уважаю важними, важними через те, що вони, хоч і не підтверджені полемікою з Шумським і тов., вказують на те, що ЦК розуміє під „українським націоналістичним ухилом“, згл., що мусілоби заістнувати в КПбУ, щоби можна було говорити про український націоналістичний ухил. Отже проти того українського націоналістичного ухилу в лавах партії — заявляє ЦК — партія мусить бороти ся, бо він є якраз відблеском тої національної боротьби, яка „точить ся в середині дрібної буржуазії (росийської, української, жидівської) і веде за собою зміцнення націоналізму всіх кольорів і відтінків, а, продираючись до робітничої кляси і до партії, веде до безпосереднього підриву та розкладу партії, а це значить, і до підриву пролєтарської диктатури. Вона обєктивно допомагає формулованню ідеольоґії тих сил, що організують ся в країні проти диктатури пролєтаріяту.“
Ся небезпека українського націоналістичного ухилу є тим більша, що „тепер у всьому капіталістичному світі провадить ся скажена аґітація проти СРСР — »проти Москви«. Робить ся все можливе, щоби прищепити робітничим масам капіталістичних країн переконання, що в СРСР нема ніякого соціялізму, що большевики дальше провадять імперіялістичну зовнішну політику царату, що в середині країни вони за приміром царату гноблять неросийські національности, що вся большевицька національна політика — порожна фраза і омана, що, як большевицька Москва »покорила« Україну і Грузію, »так сьогодні вона готуєть ся покорити Хіни«“. І сей український ухилизм, що „намагаєть ся“ дискредитувати КПбУ і її національну політику, „по суті ллє воду на млин націонал-шовіністів всього світу і всього Радянського Союзу і допомагає їм сіяти недовіря до ВКП і Комінтерну і до лєнінських гасел вирішення національного питання серед гноблених національностей всього світу“…
Свою заяву кінчить ЦК запевненням, що КПбУ „зуміє перемогти всі труднощі, які стоять перед нею і зуміє і надалі провадити правильну лєнінську політику, даючи рішучу і тверду одсіч всім ухилам“.Ось так представляє ЦК національну українсько-росийську боротьбу внутрі КПбУ і своє становище супроти неї. Та тут вдаряє одно: Коли зіставити усі 7 точок росийського націоналістичного ухилу зі 7-ома точками українського націоналістичного ухилу, то не можна не завважати, що куди більше небезпечним для КПбУ і гальмуючим правильне переведення ленінської національної політики на Україні представляєть ся не український а — росийський націоналістичний ухил, — а мимо того вістря відпору ЦК-ту звернене передівсім не в росийський націоналістичний ухил, а в український; вдаряє дальше те, що хоч український націоналістичний ухил менше небезпечний для КПбУ і для успішного переведення ленінської національної політики на Україні як росийський націоналістичний ухил, то ЦК уважає за потрібне публично напятнувати перед загалом комуністичного світа не провідників росийського націоналістичного ухилу, а провідників українського націоналістичного ухилу (Шумського, Максимовича, Хвильового і більшість ЦК КПЗУ), чим ставить їх перед комуністами як прокажених, яких треба оминати, зате промовчує імена провідників росийського націоналістичного ухилу і дає їм — як непрокаженим перед загалом — можність дальше вести свою пропаґанду, яка, як сам ЦК стверджує „підогріває український націоналістичний ухил і утрудняє засвоєння національної політики партії тими членами партії, що ще не засвоїли її“, і „прямо допомагає шовіністичному росийському міщанству“. А вкінці: чому ЦК, котрий кілька разів зазначує, що ся націоналістична ґрупа Шумського і тов. се „манесенька ґрупа“, „мізерна частина“, яка „не зустрінула абсолютно ніякого відгуку в партийних колах України“, чому сей ЦК бє нараз у великий дзвін, натрівогу, і іде з обвинуваченням її аж до Комуністичного Інтернаціоналу! Чи ЦК уважає, що та нині манесенька ґрупа стане завтра — великою? — і боїть ся сього? Алеж вона, колиби стала великою, більше відповідалаби процентовому відношенню росийського і українського населення на Радянській Україні і більше приєдналаби для загальної політики КПбУ, господарської і суспільної, довіря і пошани в українського — 85%-вого населення України! Чи ЦК не бажає собі сього?