Большевицька революція і Українці/На розстайній дорозі
| ◀ Вступна увага | Большевицька революція і Українці На розстайній дорозі |
Поговорім раз на розум! ▶ |
|
Берлін, 28. червня 1925.
Попав мені до рук проєкт програми нової „Української Національної Партії“, що має оснувати ся на місце українських партій галицьких: Трудової (обох ґруп) і партії Народньої Роботи. Хоч акція за злукою обох сих партій і створення з них нової партії, на основі нової програми, мене як не-члена котроїсь з тих партій безпосередно не дотикає, то помимо того, по прочитанню сього проєкту, уважаю, що не буде зайвим передати Вам, як найвизначнійшому представникови за границею одної з обєднюючих ся ґруп, деякі мої думки й уваги до сього проєкту. Ті уваги відносять ся, розумієть ся, лише до теоретичної частини проєкту програми, до загальних тез, що покладені в основу нової програми, в яких автори проєкту викладають ідеольоґію нової партії. Постанови, що мають нормувати практичне переведення у життя сеї ідеольоґії, уважаю за чисто внутрішню справу обєднюючих ся партій, і я, як не-член тих партій, уважаю за відповідне, до тої частини проєкту програми, здержати ся — аж до офіціяльного оголошення тих постанов — з висловлюванням Вам тут моїх думок.
Коли Ви, Пане Президенте, будете уважати за корисне передати ті уваги управі Вашої партії, то я не маю нічо проти сього, а навіть буду з сього радий.
До § 2 :
В § 2. проєкту сказано:
„Правильно поставлена й поширена ідеольоґія („українського націоналізму“, якого пропаґатором має бути нова „Українська Національна Партія“) поглибить свідомість відрубности української нації, затіснить політичну і духову єдність поміж поодинокими її частинами та вкаже найбільш доцільні шляхи для осягнення повноти її всебічного національного розвитку.“
Так придивім ся о скілько „правильно“ поставлена ідеольоґія отсего українського націоналізму, виложеного в проєкті програми сеї партії.
Найбільше доцільним шляхом для осягнення повноти всебічного національного розвитку української нації уважають автори проєкту — створення української держави. „Через державу, нація, свідома своєї індивідуальности, здійснює своє історичне призначення“.
Так от зараз і насуваєть ся питання: якеж є „історичне призначення“ української нації? На жаль, автори проєкту про се „історичне призначення“ нічого докладнійше не кажуть. І от се те й перше, чим характеризуєть ся цілий проєкт програми — пуста фразеольоґія. Бо се „історичне призначення“ нічим иншим і не є, як пустою фразою.
Ніяка нація не має якогось свого „історичного призначення“. Нація може чогось бажати, до чогось змагати, передівсім, як основне, чисто біольоґічне — бажати жити і розвивати ся. Розвивати ся, значить — красше жити фізично й духово. Се однак цілком не означає „історичне призначення“ нації. Колиби виводити з історії призначення українського народу, то його історичне призначення булоби хіба — упадок, вічна неволя. А прецінь, в супереч його історичному упадкови й поневоленню — того його „історичного призначення“, він зриваєть ся тепер до нового — вільного життя, цілком відмінного від його історичного минулого, в якім виявляло ся його „історичне призначення“.
Дальше:
Автори проєкту твердять: Завданням українського націоналізму і його ідеольоґії є:
„На основі національної і культурної окремішности української нації відтворювати її національно-культурний тип.“
Чи се знова не є вже пуста тавтольоґія? Чи не ліпше, вірнійше булоби сказати: „на основі етнічної окремішности українського народу вироблювати своєрідний (питомий йому, характеризуючий його) національно-культурний тип?“
Дальше:
Завданням українського націоналізму і його ідеольоґії є також:„означити ролю, яку українська нація має сповнити на межі двох культур (східної і західної) і двох відмінних світоглядів (большевизм і націоналізм).“
Отсі оба твердження чи тези є знова просто нонсенсами. Перша з них: „означити ролю української нації на межі двох культур — східної і західної“, се бездумне запозичення зі скарбниці польської фразеольоґії фрази: „польське посередництво між сходом і заходом“ — чванливе пустомельство, яке не має ніякого змісту. Бо якаж роля, яке посередництво Польщі чи України можливе між Заходом і Сходом, і хто на Заході чи Сході такого посередництва потребує? Всю новочасну техніку, цивілізацію і культуру Заходу — Захід передає прецінь безпосередно і при допомозі красших засобів Сходови, зглядно — Схід безпосередно й догіднійше, без посередництва Польщі чи України, переймає їх від Заходу, з першого, незакаламученого жерела, — при посередництві представників фірм промислових і торговельних Заходу, і шкіл висшого типу на Заході й такихже шкіл, з такимиже методами навчання, заснованих на Сході. Для здобуття й поширення на Заході знання відносин і потреб Сходу і для здобуття й поширення на Сході знання відносин і потреб Заходу, ніхто ні на Заході, ні на Сході не учить ся і не буде учити ся української чи польської мови — коли ходить про теоретичне обзнайомлення в тих справах з книжок — наукових творів і оповідаючої літератури, — ані не їздить і не буде їздити до Польщі чи України, щоби там практично й наочно перестудіювати життя Заходу. Одиноке можливе посередництво Польщі чи України між; Заходом і Сходом є хіба лише в комунікації — в залізницях, але до сього не потреба ані як-раз Польщі й польської держави, ані як-раз України й української держави, бо залізниці проводять ся з одного кінця Заходу на сам кінець Сходу і ставлять ся телєґрафічні й телєфонічні стовпи без огляду на те, які народи живуть і які держави істнують на цілім тім земельнім просторі від Заходу до Сходу. Але й під тим оглядом істнування української чи польської держави цілком не влекшує догідности комунікації між Заходом і Сходом, як також і істнування цілого ряду инших держав західно- і середно-европейських, — навпаки, та маса державних граничних барієр і ріжноманітність залізничих перевозових тариф лише зменшує догідність комунікації між Заходом і Сходом — в противенстві до території прим. З'єдинених Держав півн. Америки (території більшої за цілу Европу), де не істнують державні граничні барієри в розумінню европейських і де залізнича перевозова тарифа є одностайна.
Українська нація, як і польська, не може відогравати ніякої посередничої ролі між Заходом і Сходом, а лише може й повинна мати господарські і культурні взаємини зі Заходом, але лише з огляду на себе саму, а не на Схід, і так само взаємини зі Сходом — з центральною і північною Азією (Туркестаном і Сибіром) — також не з огляду на Захід, а з огляду на себе саму, для збуту свого промислового виробництва, для кольонізації і для добування сирих товарів — бавовни, овочів, тканини і ріжних металюрґічних сирівців.
Дальше:
Що се значить і яку ідеольоґічну вартість має таке завдання українського націоналізму, як „означити ролю, яку має сповнити українська нація на межі двох світоглядів — большевизму і націоналізму?“
Що се значить?
Передівсім сформуловання отсього завдання свідчить про те, що автори проєкту не розуміють, що значить „суспільно-політичний світогляд“, коли під те поняття підтягають большевизм і націоналізм. Дальше, не розуміють, що значить „большевизм“ і „націоналізм“, коли оба поняття одно одному протиставляють.
Большевизм не є ніяким суспільно-політичним світоглядом, а лише системою тактичних засобів у змаганнях до зреалізовання спеціяльного суспільно-політичного світогляду — соціялізму. А націоналізм є теорією згл. тезою, яка приймає націю як основу культурного розвитку новочасної суспільности й „добро“ нації ставить як найвисшу ціль змагань кождого члена нації. Але те „добро“ нації не є привязане до якогось спеціяльного суспільно-політичного світогляду й певного суспільного ладу нації. Те „добро“ нації можна ріжно розуміти, і ріжні суспільні кляси те „добро“ нації ріжно розуміють, і при тім, одні змагають ся за те „добро“ без ворожнечі до инших націй і в злуці з иншими націями, а другі в змаганнях за те „добро“ доходять аж до національної ексклюзивности й до поконування й поневолювання других націй. Але таке чи инше відношення націоналізму до инших націй не є звязане з якоюсь означеною суспільною клясою нації, — національною ексклюзивністю можуть визначати ся так само буржуазні як і пролєтарські партії, прим. народово-демократична партія польська й польська партія соціялістична у відношенню до українського народу західно-українських земель, або росийські „кадети“ і росийські большевики до українського народу східно-українських земель. Якже-ж у виду сього можна протиставляти націоналізм большевизмови?
Або знова таке четверте завдання українського націоналізму і його ідеольоіґії: „на основі історичних змагань української нації і ґеоґрафічного положення її території означити її історичну місію“. Чи не є се вже просто смішною хімерою? — „Означити історичну місію“ — що се значить? Чи український нарід має сповнити серед инших народів якусь спеціяльну місію? — Яку? І взагалі, чи призначено якому народови — і то вже наперед — та і — ким? — сповнити якусь історичну місію? — А українському народови? — Що дали йому на протязі тисячиліття його „історичні змагання“ і ґеоґрафічне положення його території? — Чи не повний упадок — з висоти минулої суверенности? — і цілковите поневолення і обездушення? — І той український нарід, окритий найбільшою ганьбою зпоміж усіх народів світу — бо ні один нарід у світі, навіть найменші, одно- і двоміліонові, а не 40 міліоновий, як український, отже один з найчисленнійших, не дав собі так цілковито обезобразити своє національне обличя, — і той український нарід має сповняти між иншими народами якусь спеціяльну „історичну місію“? Яку? Хіба відстрашаючу, щоби показати иншим народам, як низько може впасти нарід через свою — нікчемність…
Чи не ліпше замість тої ординарної меґальоманії сказати просто, що український нарід, опираючи ся (між иншим) на світлі моменти своєї минувшини (які все таки були) в боротьбі за своє істнування, й використовуючи свою цінну задля природного богатства територію і її корисне географічне положення, бажає і хоче видобути із себе найбільші зусилля для свого відродження, щоб як инші народи — вільно жити і розвивати ся? Чиж се не правдивійше й не зрозумілійше і чи менше ефектовне, як безглуздна, крайне несмачна фраза про якусь „історичну місію“?
(Тут мала увага — мимоходом: чи не характеристичне для тої „історичної місії“ є те, що маячать про неї одиниці зпоміж того 7-міліонового українського населення в Польщі, що ледви змогло здобути ся на один-однісінький мізерний щоденник „Діло“ і з нього освідомлюєть ся про своє життя і життя инших народів світу? Се є унікат на цілий цивілізований світ — 1 мізерний дневник на 7 міліонів населення, на 7-міліонову частину 40-міліонового народу… І той нарід хоче сповняти „історичну місію“! — Се так лише — мимоходом.)
До § 3:
Справлення історичної невірности
Автори проєкту програми „Української Національної Партії“ заявляють:
„Українська політична думка відкидає концепцію абсолютної монархії й диктатури одної кляси, як концепцію незгідну з історичним розвитком української нації, ні соціальними навиками української маси.“
Се є історична неправда.
Передівсім треба означити, кого розумієть ся тут, яку клясу, під „українською нацією“? Коли брати українську масу — селянство, то воно зі своїми „соціяльними навиками“ цілком добре годило ся з росийським абсолютистичним режімом, ліпше ніж росийська маса, котра має за собою Пугачівщину й цілий ряд инших бунтів. А коли брати козацтво, то після невдалої спроби під Полтавою, одної його частини, вибити ся зпід московської кормиги, в такій повноті погодило ся з абсолютистичним режімом царським, що стало на Україні — аж до найновійших часів — його найбільшою підпорою, і цілком годило ся з політичною диктатурою своєї кляси на Україні. З другої сторони, мужицька кляса бунтувала ся проти економічного визиску, зразу польської шляхти, відтак українського козацтва, і стояла в ті моменти за політичною диктатурою своєю — мужицької кляси. Отже, пощо так твердо проголошувати, що „абсолютистична монархія і диктатура одної кляси“ не годять ся з історичним розвитком української нації і зі соціяльними навиками українських мас? — а рівночасно в §4, при уступі „Орґанізація селянства“, яке „має стати свідомим двигуном української національної політики“ — висувати клич: „Земля і влада!“, то є, проголошувати — мужицьку диктатуру!
До §§ 4 і 7:
Що се має значити і що се за умове salto mortale жадати в § 4:
„безупинної й безглядної боротьби на ґрунті непримиримости з чужими окупантами“ (Польщі і Росії), і в тій боротьбі „спирати ся на такі внутрішні і зовнішні сили, які не понижують визвольної енерґії одної з її частин“, при чім „українські маси мусять зрозуміти, що їх економічне і культурне поневолення й соціяльне каліцтво є прямим наслідком їх політичного поневолення“, а в §7 твердити, що є „можливе і вказане політичне й економічне узгіднення інтересів західно-українських земель з корінними землями етноґрафічної Польщі“!
Що се має означати? — Припускаю, що якась мефістофелівська рука всунула потайки перед авторами сього проєкту наведену тезу, щоби за одним махом здискредитувати всю ту будову проєкту, построєну на таких пустих але високопарних фразах.
До §8:
Чому питання: „Котра з сих земель (наддніпрянщина чи наддністрянщина) стане першим завязком української державности“ є „в даний момент неактуальне“? Тому „що істнує більша правдоподібність здійснення української державности після злуки західних і східних українських земель“? А щож на те є теперішня Радянська Українська Република? Чи вона „в даний момент“ не є навіть „першим завязком української державности“? Щож вона в на думку авторів проєкту під оглядом державности? — Тут нагадуєть ся мені відомий виклик одного з визначних українських політиків: „або українська держава — соціялістична, або жадна українська держава“! Тепер чуємо те саме, лиш у відворотнім зіставленню: ліпше ніяка українська держава, як колиби мала бути соціялістична!
На вступі до сього розділу автори проєкту дають дефініції соціялізму, комунізму й большевизму. Сі дефініції такі:
„Соціялізм — основою своєю кладе спільність економічних інтересів інтернаціональних по суті кляс і дорогою еволюції стремить до понад-національної держави.
Комунізм — це суспільний фермент, яки й на цих самих ідеольоґічних основах, що соціялізм, революцийними засобами і шляхом диктатури одної суспільної кляси стремить до насильної реалізації такоїж понад-національної держави.
Большевизм — це ориґінальний світ, по суті не тотожний з комунізмом, як анґльо-саксонізм, чи американізм не тотожний з націоналізмом. Большевизм, це своєрідна комбінація соціял-революційної тактики, соціялістичного світогляду і московської національно-державної культури.“Я прочитав сі дефініції й мені насуваєть ся цілий ряд питань. Та я обмежу ся тут лише до двох.
Перше питання: Чому саме пролєтаріят „по суті“ — інтернаціональна кляса? А якою є „по суті“ — буржуазія?
Друге питання: Де, в яких підручниках соціялістичних чи комуністичних найшли автори проєкту подані ними дефініції „соціялізму“ і „комунізму“? Таких дефініцій я не стрічав ніде. І де — в яких підручниках соціялістичних чи комуністичних протиставлений є соціялізм комунізмови? Я такого протиставлення чи хочби розріжнення не найшов також ніде. Щоправда були спроби — навіть по стороні буржуазних теоретиків економістів, не лише соціялістичних — підшукати чи є яка, а як є, то яка — ріжниця між поняттями соціялізму і комунізму, та тих ріжниць не найдено, і стверджено, що „соціялізм“ і „комунізм“ се тотожні поняття. Тепер бачу, що ріжниці є — в уяві авторів проєкту і задокументовані в їх елябораті.
А мимо того — таки є ріжниці, але цілком в чім иншім. А от: всі соціялістичні партії II. Інтернаціоналу опирають свою програмову боротьбу за соціялізм на тезах, виложених Марксом і Енґельсом, не в „Соціялістичнім Маніфесті“ а в „Комуністичнім Маніфесті“ — і мимо того називають себе „соціялістичними“, — а всі соціялістичні партії згуртовані в III. Інтернаціоналі, які також опирають свою програмову боротьбу за соціялізм на тезах виложених Марксом і Енґельсом, називають себе, для відріжнення від соціялістичних партій II. Інтернаціоналу — „комуністичними“, але рівночасно комуністична партія яка має всю владу в Союзі радянських Републик, назвала той Союз не Союзом комуністичних Републик, а Союзом соціалістичних Републик.
Отже — як? чи є ріжниці, чи нема ріжниць між соціялізмом а комунізмом? — Нема, а є лише ріжниці між двома ґрупами соціялістичних партій щодо методів боротьби за соціялізм, і для відріжнення — задля тих метод боротьби — називає себе одна \рупа „соціялістичною“, а друга „комуністичною“. Цілком непотрібне — у виду сього — протиставлення обом тим ґрупам ще третьої ґрупи: „большевизм“. „Большевизм“ чи большевицька партія се така сама комуністична партія, як усі инші соціялістичні згл. комуністичні партії III. Інтернаціоналу, з тою ріжницею, що комуністична партія на території бувшої Росії — перед тим большевицька, у відріжненню від меншовицької соціялістичної партії II. Інтернаціоналу — має вже у своїх руках владу, в Союзі Радянських Соціялістичних Републик, а комуністичні партії инших європейських держав тої влади не мають, і щойно за ту владу змагають ся — тою самою методою, якою добували владу в бувшій Росії „росийські“ комуністи.
Дальше:
Невірно сказано в проєкті програми, що „одною з розгонових сил“ большевизму згл. комуністичної партії Союзу Радянських Соціалістичних Републик „на шляху до заведення комуністичного всесвітного ладу“, „має бути московський національний імперіялізм“.
Передівсім іще раз мала увага: комуністи Союзу Радянських Соціялістичних Републик називають той майбутній всесвітний лад, який мають завести, не „комуністичним“ а „соціялістичним“, і свій Радянський Союз назвали, як се я вже висше зазначив, не Союзом комуністичних Републик а соціялістичних. А щодо большевицького „московського національного імперіялізму“, то, поминувши те, що при Союзній верховній владі, як і при самій большевицькій революції, почавши від 1917 р., були і є не лише самі „Москалі“, але і Жиди, Поляки, Українці, Лотиші, Грузини й инші, то цілком фалшивою є думка авторів проєкту програми „Української Національної Партії“, що „московський національний імперіялізм має бути“, то зн. є узнаний як засіб до майбутнього всесвітного соціялістичного ладу. Се є цілком невірне. Большевизм ніколи не признавав „московського національного імперіялізму“ як оден із своїх тактичних засобів. Але, се також правда, значна частина „московських“ большевиків, але ще в більшій мірі зросийщені українські большевики, зросийщені українські Жиди-большевики, зросийщені білоруські большевики, зросийщені білоруські Жиди-большевики і т. д. в реалізованню большевицької програми руководили ся, більше або менше свідомо, не „Москвою“ їм накиненим, і не задля большевизму а мимо большевизму, своїм таки, „з душі“, власним „московським національним імперіялізмом“. Се їм тим лекше було можливе, що саме національні буржуазні круги українські, білоруські й инші, і пролєтарські соціялістичні, виступаючи проти большевиків і псуючи їм їх соціялістичні експерименти, голосили, що роблять се в імя українських, білоруських і т. д. національних інтересів. Тут нема чого скидати вину за невдачі визвольних змагань української інтеліґенції — соціялістичної й буржуазної, на „московський національний імперіялізм“ большевиків. Винним усіх невдач тої жмінки інтеліґенції, себто „української нації“, є в першій мірі якраз — сам український нарід, його — нікчемність, яка була виною невдач визвольних змагань української інтеліґенції і в часах перед революцією, в часах росийського царського режіму. Безперечно, натиск московського національного імперіялізму на Україну був дуже важкий, та все таки, не московський національний імперіялізм сам, чито через московську буржуазію чи московське дворянство і московський царський режім, розпалахтали національне обличя українського народу, а московський національний імперіялізм самих-же Українців. В чиїх-же руках була вся політична адміністрація на Україні, вся жандармерія, армія, шкільництво — державні інституції, що так безпощадно доптали українство на Україні? А в центрі росийської царської влади, в петербурських міністерствах внутрішніх справ, війни і инш., чи не займали там найвпливовійші місця — відносно найбільше поруч з прибалтийськими Німцями — Українці? — більше чим родовиті „Москалі“! Саме наддніпрянські Зиблікевичі, Яворські, Черкавські, Білинські, Дідушицькі й инші, дусили в „імя московського національного імперіялізму“ українське життя на Україні, — так само, як такіж галицькі Зиблікевичі, Яворські, Черкавські, Білинські, Дідушицькі дусили в Галичині українське життя в імя польського національного імперіялізму „od morza do morza“. Так пощо-ж заслонювати свою нікчемність московським національним імперіялізмом, коли якраз ся нікчемність була причиною запановання на Україні московського національного імперіялізму!
Як слушним є принцип боротьби проти кождого чужинецького окупанта якої-небудь частини української території, так неслушно є бачити росийського окупанта саме — в „московських“ большевиках. Гін окупацийний росийського народу не виявив ся якраз щойно тепер — в „росийськім“ большевизмі, а проявляв ся вже від 3 століть, коли Україна… добровільно злучила ся з Москвою і — змосковщила ся… І тому боротьбу проти росийськоі окупації повинно вести ся не лише як боротьбу проти росийської окупації — самої по собі, отже проти окупацийного гону „московської“ нації взагалі, без огляду на те, чи ту націю під політично-державним оглядом репрезентує росийське дворянство чи росийська буржуазія чи росийський пролєтаріят — февдальна Росія, буржуазна Росія чи соціялістична Росія, але, і то в першій мірі — проти рабського гону самого українського народу, без огляду на те, чи як представниками його ставлять себе — зросийщене українське дворянство, зросийщена українська буржуазія чи зросийщений український пролєтаріат або анаціональне українське селянство. Бачити росийського окупанта лише в „росийськім“ большевизмі і зводити боротьбу з росийським окупантом до боротьби саме з „росийським“ большевизмом, а не бачити рабського гону українського народу загалом, значить, завзивати до боротьби не проти росийського окупанта і українського національного хамства, а до боротьби — лише проти большевиків, до боротьби з росийською окупацією лише тому, що вона є большевицька, а не прим, буржуазна, „кадетська“ — росийсько-„українська“.
Ся вузька і сліпа завзятість авторів проєкту до большевиків іде так далеко, що навіть українізацію всього публичного державного життя України, переводжену українськими большевиками і українською большевицькою державною владою, уважають за нічо инше, як лише за „засіб до притягнення українських мас, перш усього українського селянства, до державного будівництва С. С. С. Р.“. Та коли воно так є, то, чи можна спитати? — пощо українська большевицька влада переводить українізацію усіх висших державно-адміністрацийних установ, а не ограничує її лише до найнизших установ, з якими одними лише мають до діла українські селянські маси? Чому українізація не ограничаєть ся до початкових і низших шкіл по селах, але обіймає і середне шкільництво й висше й Академію Наук і мистецтво? Автори проєкту твердять, що українізація всіх державних установ на Радянській Україні „не має метою політичне скріплення української нації“. А щож се значить, що всі закони на Україні ухвалюють ся й оголошують ся Всеукраїнським Зїздом радянських депутатів в імени Української Радянської Републики, а у всіх школах, почавши від найнизших, учать молодь про те, що вона вчить ся у школах української републики і живе в українській републиці? Чи таке виховування молодого наростаючого українського покоління в атмосфері української державности і проводження українізації в усіх адміністрацийно-державних установах не скріпляє політично української нації? Автори проєкту не кажуть просто „ні“, — вони кажуть лише, що „українізація не має метою політичне скріплення української нації“, а лише є „засобом до притягнення українських мас, перш усього українського селянства, до державного будівництва С. С. C. Р.“. Та, чи автори проєкту думають, що большевики є так наївні, що припускають, що коли відберуть від куркуля землю і дадуть йому за се український універзитет, то вже притягнуть його тим до державного будівництва С. С. С. Р.?
Не розумію тої сліпої завзятости авторів проєкту проти всего, що носить на собі знамя большевизму, й то навіть большевизму в його теперішній розвоєвій фазі. Бо коли соціялістичні партії в державах Західної Европи ведуть боротьбу проти большевизму згл. комунізму, то се є природне, бо комунізм в їх розумінню — на мою думку, до певної міри слушнім — ще дискредитує соціялізм і підриває, ослаблює серед пролєтаріяту світу його цілу дотеперішню мозольну орґанізацийну будову й підготовну роботу (матеріяльну й духову) до удару — в слушний, зрілий час, в капіталізм. Але чому саме українські націоналісти так ненавидять той большевизм? — Сього, коли стараю ся увійти в їх психіку — ніяк не можу зрозуміти.
Бо хто є ті українські націоналісти? Се — з малим виїмком — уся українська інтеліґенція, яка, хоч щодо своїх матеріяльних відносин підходить до пролєтарської кляси, мимо того психічно овіяна буржуазною ідеольоґією, і те, що створив капіталізм — в його матеріяльних основах, технічній і виробницькій, і в його ідеольоґії — правній, етичній і духовій — є те, що вони розуміють під словом „культура“. Одно лише їх болить, що та капіталістична культура є всюди, лише не в українській нації. І вони всею силою своєї любови до українського народу хотять і змагають ся ту культуру серед українського народу насадити і її розвинути, і при тім — відтискаючи на ній своєрідности української психіки — витворювати з неї своєрідний український національно-культурний тип. Але-ж саме большевизм дає їм до того найбільше можливости. Бо хто-ж спинював на Україні розвиток українського (в національнім значінню) капіталізму і розвиток української культури? Ті, що були подвижниками капіталізму на Україні, в чиїх руках був промисл і торговля й безмежні земельні лятифундії — „Москалі“, Жиди, Поляки, згл. змосковщена або спольщена українська буржуазія і дворянство — нащадки українського козацтва, і змосковщена, але уроджена на Україні, жидівська буржуазія. І довго требаби ждати й багато води мусілоби переплисти Дніпром у море, поки та, під національно-культурним оглядом неукраїнська і ворожа українству, буржуазія, сталаби національно українською. А большевики за одним махом розторощили ту, під національним оглядом чужу Україні, буржуазію… А відтак, коли упорали ся з сим першим своїм завданням — що однак можливе було лише під кличем „диктатура пролєтаріяту!“ — приступили до свого другого завдання : відбудови країни… по руїні, — і проголосили „Нову економічну політику“ — НЕП.Що се значить? От що: тою „Новою економічною політикою“ отвирають большевики поволи ворота — новому капіталізмови, але вже виростаючому саме — з низин народу, які не мають нічого спільного, ні безпосередно ні посередно, з давним передреволюцийним режімом і з його представниками — росийською („московською“, польською, українсько-змосковщеною, жидівсько-змосковщеною і т. д.) буржуазією і дворянством і зі всіма тодішними державними інституціями, пристосованими до вимог і потреб того дворянства і буржуазії. І от — отвираєть ся широке поле українським націоналістам. „Нова економічна політика“ большевиків дає можність виростати на Україні новому капіталізмови, але вже дійсно українському, і його культурі — за чим так банують українські націоналісти. Лише закасатиб рукави і приступати до роботи. А вони вередують і голосять:
„Ідучи на компроміс з большевизмом, український націоналізм мусівби (в останній консеквенції) відмовити українській нації історично-творчої ролі — заперечити себе самого.“ (§ 8.)
І знова насуваєть ся питання: чому ті українські націоналісти такі завзяті на большевизм? — І тяжко мені на се відповісти, і толкую собі ту завзятість хіба тим, що вони приймають большевизм як щось постійне, в собі вже закінчене, а не бачать, що як ціла росийська революція, так і одна з її фаз — большевизм, переходить безустанно зміни, бачать в большевизмі все ще його першу, зривну стадію, що так злякала цілий світ капіталістичний, а не бачать, що в своїм розвитку большевизм в 1921 р. був инший як в 1917 р., а в 1925 р. инший як 1921 р., инший буде 1927 р., а ще инший 1929 р. і т. д. При тім роблять ту похибку, яку впрочім роблять усі критики большевизму, що не бачать, що большевизмови прийшло ся перевести два завдання, і саме завдання — суперечні одно одному, з чого й повстали ті страшні конфлікти, якими визначаєть ся росийська революція в її большевицькій стадії: одно завдання те, що большевики мусіли захопити революцийну владу, бо вона почала вже перевалювати ся на сторону реакції, коли соціялістичні партії своєю методою боротьби не могли дати їй відповідного відпору, значить — грозило поворотом до давного, а друге — що захопивши в свої руки владу, мусіли, хочби проти свого власного розуміння — силою льоґіки факту захоплення у свої руки влади, взяти ся за соціялістичний експерімент, експерімент у країні, яка не то що не дозріла була до соціялістичного устрою, а находила ся щойно в стадії дозрівання капіталізму. І з того й вийшли ті большевицькі страхіття й повна господарська руїна.
Очевидно, експерімент соціялістичний большевиків мусів не удати ся, але перше завдання, яке припало на долю большевизмови в росийській революції — не допустити до повороту минулому в Росії, розторощити всі сили реакції — се їм удало ся, — ліпше, як се могло було удати ся соціалістичним партіям — соціялдемократам і соціялістам-революціонерам і їх спільникови — демократичній буржуазії. Що в росийській революції мусіло прийти до большевизму, то мусіло прийти тому, бо до революції панував в Росії большевизм царський, і тому в хвилі зриву — крайнє праве напруження мусіло перевалити ся на крайнє ліве напруження, — се звичайний фізичний маятниковий рух. Булоби до революції те праве напруження слабше, то і в часі революції ліве напруження булоби слабше, і росийська революція моглаби була доконати ся в лагіднійших формах. А так прийшло на Сході Европи до Великої французької Революції. Бо такою є росийська революція — не соціялістична а капіталістична.
Росийська революція наближаєть ся поволи до свого закінчення, то є — в своїм коловім розгоні наближаєть ся до тої точки, з котрої вийшла, до того господарського, суспільного й політичного строю, задля якого вибухла — до демократично-буржуазного строю. І коли хочеть ся означити своє становище до большевизму, то треба все мати те перед очима. І тому кождому, кому залежить на тім, щоби та еволюція — бо в ту фазу свого розвитку переступив уже большевизм — отже, щоби та еволюція відбула ся нормально, без нових потрясень, перерв або й поворотів, кождому, а в першій мірі буржуазній демократії, отже росийській в Росії, а українській на Україні і т. д. повинно на тім залежати — поруч з большевиками приступити до господарської відбудови росийської, української, білоруської і т. д. републик. Але без жадних задних цілей, то зн. не підготовлювати потайки політичного наступу або викликувати потайки із заграниці мілітарного наїзду на большевиків. Се може лише самій демократії вийти на шкоду — без огляду по чиїй стороні булаби перемога. Перемоглиби большевики, відперлиби вони наступ проти них, тоді наступити мусілаби знова реакція у крайнє ліво — давний політичний терор, перемоглиби вороги большевизму, наступити мусілаби права реакція — правий політичний терор (як на Мадярщині), а демократія — демократія вийшлаби знова з нічим — з порожними руками.
Я порадивби українським націоналістам перевірити ще раз свою ідеольоґію. Бо колиби на основі отсеї ідеольоґічної саламахи, з якою мені прийшло ся тут розправляти, малоби переводити ся „політичне виховання української нації і її молодого покоління“, як се ставлять собі за завдання українські націоналісти (§3), то тоді — тоді прийшлоби ся лише пожалувати той український нарід і його молоде покоління. Прийміть, Пане Президенте, запевнення мого великого до Вас поважання —
Юліян Бачинський