Большевицька революція і Українці/Поговорім раз на розум!
| ◀ На розстайній дорозі | Большевицька революція і Українці Поговорім раз на розум! |
Большевизм і західно-українська справа ▶ |
|
З приводу книжки В. Кучабського: Большевизм і сучасне завдання українського Заходу. Львів 1925.
Знова приходить ся мені розвести розмову з нашими націоналістами. Привід до сього дає мені книжка В. Кучабського: „Большевизм і сучасне завдання українського Заходу“. Я не можу пройти мимо неї мовчки. Не тому, щоби я хотів вказати на її добрі сторони — їх нема, а тому, щоби вказати на її злі сторони, а їх — ціла книжка.
Я не потребую займати ся тут всіми питаннями, які Кучабський порушує у своїй книжці. Деякими з них мав я вже нагоду займати ся в моїм листі до през. дра В. Петрушевича, з приводу проєкту нової програми обєднання галицьких партій: Трудової (обох ґруп) і партії Народньої Роботи. А книжка Кучабського, як бачу, є якраз теоретичним обґрунтованням виложених у згаданім проєкті програми тез українського націоналізму. Тому я займу ся тут лише деякими, зате основними твердженнями сього українського націоналізму.Провідною думкою книжки Кучабського є заклик до боротьби з большевизмом в імя українського націоналізму. І саме для умотивовання сього заклику Кучабський займаєть ся викладом про суть українського націоналізму і про суть большевизму і про їх взаїмну цілковиту непримиримість. Се істотний зміст книжки.
Починає свій виклад Кучабський розслідом „принципових поглядів большевизму про державність взагалі і про суверенність національних держав з окрема“. В основу сього розсліду бере книжку Н. Лєніна: „Государство и революция. Учение марксизма о государстве и задачи пролетариата в революции“. Переповідає коротко теорію про державу, як її розуміють большевики, про державу взагалі і спеціяльно про державу буржуазну, про клясову боротьбу пролєтаріяту з буржуазією, про захоплення пролєтаріятом державної влади, то є — про „диктатуру пролєтаріяту“, про знищення буржуазної держави пролєтаріятом, про знесення кляс і клясових ріжниць і заведення соціялістичного ладу. Та цікаве, — все те переповідає Кучабський як теорію саме большевицьку, не згадуючи ні словом про те, що ся теорія — то теорія наукового соціялізму взагалі, теорія зясована Марксом і Енґельсом і принята в основу суспільно-політичного світогляду всіх соціялістичних партій, як II. так і III. Інтернаціоналу, — теорія, переповідувана ріжними соціялістичними авторами, на ріжних мовах (також і на українській мові, ще перед ЗО роками), коли ще і словом ніхто не згадував про большевизм. Також і тезу, що соціялістичний устрій в якійсь країні не зможе закріпити ся і вдержати ся, коли пролєтаріят не запанує в усіх країнах — инакше здавлять його сусідуючі буржуазні держави, і через те пролєтаріят мусить змагати до „всесвітної соціяльної революції“, — також і сю тезу представляє Кучабський як тезу спеціяльно большевицьку, а не тезу наукового соціялізму, тезу всіх соціялістичних партій, яку поставив науковий соціялізм, коли про большевизм ще ніхто нічого не чув.
І насуваєть ся питання: чому Кучабський так се зробив? Чи може помилив ся? — Се виключене, бо вже з самої книжки Леніна, яка є вихідною базою всіх його дальших наступів на большевизм, міг, ба — мусів про все те довідати ся. Чомуж він се зробив? — Мушу приняти, що він свідомо сю справу так однобічно, фалшиво представив, і то тому, що знає, що колиби представив сю теорію як теорію соціялізму взагалі, то тим якраз ступилоби ся вістрє, яким він хоче вцілити в большевизм, і задуманий, відстрашаючий ефект — пусто розвіявби ся. Бо вже нічим відстрашаючим, чимсь горендальним у цілім нинішнім цивілізованім світі не суть тези соціялістичні, а таким якраз, чимсь горендальним, хоче представити сі „большевицькі“ тези Кучабський, — вониж набули вже горожанське право на рівні з усіми иншими, відмінними тезами про державу, суспільність, класову боротьбу і т. и. І цілий цивілізований світ на стільки здемократизував ся і капіталізм, у своїм розвитку, на стільки наблизив ся до соціялізму, що вже в самих буржуазних державах входять до управи тих держав і соціялісти, які цілком не менше національно свідомі від буржуазії і які цілком не менше дорожать їхніми національними, буржуазними державами — в добі капіталізму, — хоч на істоту держави взагалі, а на буржуазну державу й на соціялістичне „бездержаве“ з окрема, дивлять ся так як Лєнін і большевики. А вся вихідна основа Кучабського є саме: відкликуючи ся до національного почування української суспільности і її змагань за українську державність і висуваючи їй перед очи „большевицьке“ (не соціялістичне!) „бездержіавє“, що торощить усі національні держави і заводить на їх місце „понаднаціональну державу диктатури пролєтаріяту“ — пірвати її до боротьби з большевизмом, бо — „большевизм і націоналізм, — себто національне державництво, — се два цілком суперечні і непримиримі світогляди“. (Стор. 10.)
Чи така метода в поборюванню большевизму — через фалшиве представлювання справи, побє большевизм? — Я думаю, що ні.
Се перша, основна хиба книжки Кучабського.
Щоби доказати, що „большевизм і націоналізм, — себто національне державництво, — се два цілком суперечні і непримиримі світогляди“, вдаєть ся Кучабський в метафізичні міркування про істоту нації: про національний характер і національний ґеній,
„який почерез усі історичні внутрішні й зовнішні хуртовини народу веде його шляхом його призначення, і на всі його кляси і на всю їхню боротьбу, на всю його творчість і на всю його руїну кладе одну свою печать“ (стор. 14).
При тім Кучабський розріжняє „націю“ від „етноґрафічної маси“, і саме: ріжниця між нацією і етноґрафічною масою лежить у тім, що у нації є творчий ґеній, а в етноґрафічній масі — його (творчого ґенія) немає. Для большевизму ріжниці рівня і вартости народів є ріжницями лише скількости, бо щодо якости, щодо суті — всі народи є рівні. Для націоналізму зате, народи не є рівні,
„націоналізм стоїть на ґрунті національного аристократизму“ і „призначенням нації є збудувати своєрідний національний світ, який у даний історичний період запанувавби па більших або менших даних ґеоґрафічних просторах і своїми впливами сягнув близше або дальше поза етноґрафічні межі тої нації на оточуючий світ инших націй, етнічних мас і етноґрафічних матеріялів“ (стор. 16).
У большевизмі
„суть національної справи зводить ся властиво до консервативної привички вживати залюбки свою мову, або їсти місцеві національні страви чи по своєрідному одягати ся, тощо“, —
А для націоналізму
„найціннійшим не є ані мова, ані пісня, ані одяги, ані звичаї, ані своєрідні форми суспільного, економічного й політичного співжиття народу, — лише є той один грунт, із якого всі ці своєрідности виростають: вільна творчість нації у всіх ділянках її життя“ (стор. 14).
І тому
„для націоналізму є справою цілком природною й очевидною, що творчий ґеній нації має право на експанзію поза етноґрафічні межі тої нації, — всеодно, чи буде це експанзія політичного імперіялізму нації, чи культурна експанзія, чи нарешті яканебудь іще инша експанзія, в якої центрі є власне ,Я' нації“ (стор. 16).
„Тому націоналізм є противником усяких плебісцитів при вирішуванню спорів поміж етнічними ґрупами“ супроти здобувців, які „своїм мечем написали на безфоремному етноґрафічному хаосі відзеркалення вищого порядку світа, свій творчий закон“ (стор. 17).
Очевидно, що „поміж таким національним аристократизмом“ — на мою думку, він подобає більше на національний канібалізм — „і еґалітарним большевизмом не має й не може бути спільної мови“. Цілком слушно.
Ось так довів Кучабський свою тезу, що „большевизм і націоналізм — себто національне державництво, — се два цілком суперечні й непримиримі світогляди“. Довівши се, переходить до дальшої критики большевизму, вже в цілій його повноті, і то зі становища саме отого українського національного аристократизму.
„фундаментом і стовпами практичної політики большевизму неминуче і в природі річи мусять бути обман і провокація“, сам їх виправдує: „аджеж большевизм узяв ся за таке велитенське завдання і чисельна перевага його ворогів є така безмірна, що справді вони не можуть рахувати ся зі способами, яких уживають, инакше, як лиш, щоби вони були доцільні“ (стор. 24).
Я зупиню ся тому тут лише при деяких важнійших твердженнях Кучабського, які мають більше засадничу вагу.
Ось прим. гасло: „самоопределение вплоть до отделения“. Се є також „провокацією і облудою“,
„бо вся суть большевизму якраз у заперечуванню суверенности націй і ціле його завдання якраз у тому, щоби вмішуватися у внутрішні справи національних держав і щоб большевицькою пропагандою, орґанізацією й переворотом нищити їх “ (стор. 32).
Та, тут насуваєть ся питання, — як думає Кучабський: чи суть большевицького заперечування суверенности націй, національних держав, лежить у тім, що ті держави є національні, чи у тім, що вони не є большевицькі? Чи думає Кучабський, що колиб Німеччина чи Франція стали нині большевицькими, то вони тим самим стратилиби свою суверенність? — і сталиб чим? — покірним, наївним німецьким чи француським ягнятем супроти суворого, безжалісного московського вовка? — Чи входячи в союз з „Москвою“ пересталиби впорядковувати на нових господарських основах своє господарське життя і розвивати свою національну культуру? — бо все те малоби прийти з „Москви“? — Чи Кучабський справді такий з ґрунту наївний, чи лише так наївно розуміє національну суверенність і большевизм? А чи — з другої сторони — „національна суверенність“ буржуазних держав справді така вже цілком суверенна і кожда національна держава управляєть ся внутрі й назовні — як лиш їй захочеть ся? Чи вони не підлягають уже тепер висшій суверенности — сплітови невблагимих світових господарських взаємин, який робить так залежними всі буржуазні держави одну від другої, що чи нині чи завтра вони будуть мусіли зливати ся у „З’єдинені Держави“ такого чи иншого континенту?
А дальше: щож є тепер сама „московська“ нація? Чи, коли вона збольшевичила ся, то перестала вже бути нацією й повернула до етноґрафічної маси, так, як се чекає всі инші нації, коли вони збольшевичать ся? Чи може вона одинока остане суверенною на цілий збольшевичений світ, для якої після теорії „національного аристократизму“ є „справою цілком природною і очевидною, що її творчий ґеній нації має право на експанзію поза її етноґрафічні межі, — всеодно, чи буде се експанзія політичного імперіялізму, чи культурна експанзія, чи яка небудь инша експанзія“? — Коли так, коли вона в імя національного аристократизму має на се право, то нічого так кидати ся на неї національному аристократови Кучабському. А коли так не є, коли московська нація, збольшевичившись, зійшла на етноґрафічну масу, то тоді — тоді хіба не лишаєть ся українському національному аристократизмови нічого иншого, як лише — завоювати отсю етноґрафічну московську масу…
Перейдім тепер до Радянської України й до її відношення до Союзу Радянських Соціялістичних Републик. Що каже нам про се Кучабський?
Змагання українського народу до своєї державности, як вони виявили ся в заходах київської Центральної Ради, в Гетьманській Державі, й накінець в Українській Народній Републиці, до вдержання й закріплення української держави не довели. Не тому, що український нарід фізично у сих змаганнях знеміг ся і що не стало зброї.
„На Україні було стільки військового знаряддя, що цілі нові міліонові армії можнаб було узброїти з них фізичною силою. І узброїв ся всякий, хто хотів, і від тої фізичної сили вся Україна спалахнула, але — в згарищах згасла. Бо не було тої вищої ідеї, того вищого закону, того духа, що давби суть і зміст і ціль припадком знайденому сталевому мечеві. Не було тільки тієї нації української, що чужинецьких здобувців відбилаб“ (стор. 18).
Тепер, що правда, і Росії нема, а є „Союз Радянських Соціялістичних Републик“ з центром, який лежить в „Московщині“. Але сей Союз
„живе такою думкою й таким інтересом, такою творчістю, якими зясовують їх державні мужі Москвини“ (стор. 37).
Правда, сей Союз складаєть ся з поодиноких републик, між иншими і — української, правда й се, що шкільництво й державну адміністрацію в тих републиках націоналізуєть ся, і що вся та „українізація, якутизація, узбекізація, туркменізація, башкірізація і всяка инша бурятомонґолізація“ переводить ся в тих републиках і автономних областях нераз навіть проти волі деяких частин „українізованих“, „якутизованих“ і т. д. мас, та все те — є лише обман і плянова провокація. Чомуж так? — Тому, бо творить ся се на те, щоби
„роблючи зайвою всяку боротьбу за національні ціли, не дати їм скристалізувати ся в нації — бо лиш в боротьбі творяться нації“, і „затримуючи їх тим на рівні лиш культурних націй, не дати їм скристалізувати ся в політичні нації“, а се на те, щоби „викликати в них переконання, що вся Росія, — а не в даному випадку сама лиш напр. Україна, Грузія, чи Білорусь, — є їхньою державною власністю і їхньою ширшою й справжньою вітчиною“ (стор. 64).
Читаю се, і — починаю почувати себе якось ніяково. Якжеж-то? — Коли все шкільництво на Україні — не лише початкове, але й середне та висше, українізуєть ся, чим кладеть ся основу повному культурному розвиткови українського народу, тим більше, що те шкільництво отверте в першій мірі не для молоді давних зрусифікованих, упривілєйованих кляс міщанської і дворянства, а для молоді саме не-зрусифікованих українських низів, не-зрусифікованої української маси; коли українізація всего висшого шкільництва на Україні дає основу для розвитку всебічної культури, яка обіймає не лише дослід над устною народньою й письменною українською літературою, але дослід у всіх галузях людського знання, а в тім і дослід над господарським життям на Україні й над його вимогами й дослід над політичним життям України й над політичними вимогами України; коли відтак те знання передаєть ся масі народу — тими, що вийшли з сеї маси, — якжеж-то? — то тим малоби ся вбивати політичну думку в українськім народі і спинювати перетворення його в націю, малоби не допускати до творення його політичних ідеалів, а коли сі ідеали є, малоби доводити до затрачення їх? Я до сього часу був свято переконаний, що у кождім народі зі зростом його культури росла і його політична думка, а з упадком культури й упадала його політична думка. А тут Кучабський навчає мене нараз цілком чогось иншого.
А дальше: в чім є той пляновий провокаторський обман большевицький, коли українізуєть ся й державні адміністрацийні установи української републики, і то не лише низші, що мають безпосередно до діла з масами, але й висші, з якими маси безпосередно, коли вже не нічо то дуже малощо мають до діла, і усуваєть ся із тих висших установ усіх, хто упоєний своїм росийським національним аристократизмом не хоче піддати ся українізації? А усуваєть ся не якихсь „безпартийних“, а самих „московських“ або „змосковщених“ большевиків, чейже найпевнійших довіреників „кремелського центру большевицького“, і відсилаєть ся їх до Москви. В чімже тут та большевицька провокація? — Я думаю, що коли українська радянська влада всю державну адміністрацію українізує, і тим зєднує з нею українське населення й навчає його відносити ся до неї як до своєї адміністрації, виробляє в ньому розуміння, що він сам собою управляє, своїми людьми, а не чужинці ним правлять, бо закони і розпорядки виходять в імени Української Радянської Соціялістичної Републики, а не „Московської“, то тим власне виховує його на горожан не „московської“, а української державности — хочби й соціялістичної, і навчає його уважати Україну як його справжню вітчину, а не „Московщину“. А тут знова Кучабський навчає щось иншого.
Що се є? — Чому до таких дивних заключень приходить Кучабський? — Я уважаю, що доходить він до тих своїх заключень тому, що виходить з цілком невірного, фалшивого погляду на істоту большевизму й большевицької революції.
Так приходимо тепер до основного питання: що таке є большевизм і большевицька революція?
Кучабський каже:
„Большевизм є національно-московським, себто згідно з московською національною психікою, коментуванням Марксового інтернаціоналізму. Як такий він є ориґінальним, твором і в своїй теорії і практиці — московського духа“ (стор. 88).
Чи воно так дійсно є? Кучабський на своє твердження не дає ніяких доказів, лише, поклавши його a priori в основу своїх виводів, конструює — всупереч всякому льоґічному думанню — якийсь большевицький світ, якого в дійсности не було й нема, і змалювавши собі такого чорта на стіні, валить у нього мечем, що аж тинк облітає.
Я буду держати ся дійсних подій і буду судити большевизм не після зверхних, проминаючих проявів большевицької революції, а вийду від основ, з яких саме вийшла большевицька революція, на яких вона росла, кріпшала, поки покотившись лявіною й не розторощила все, що їй по дорозі стояло. І докажу, що большевицька революція не має нічого особливо спільного з „московською“ національною психікою, з психікою „московського“ народу.
Передівсім пригадую, що всі „московські“ партії, які саме могли виявляти психіку, „душу“ маси „московського“ народу: „московське“ мужицтво, „московський“ пролєтаріят (процентово невеличка частинка „московського“ народу), міщанство а вкінці і дворянство, і вся „московська“ т. зв. інтеліґенція, що складала ідеольоґії кождій з тих кляс і верств, всі вони з найбільшою рішучістю не лише протестували, але й бороли ся проти большевицької навали, а коли мимо того та большевицька „апокаліптична бестія“ перемогла, вся „душа московська“ окрівавлена опинилась або в тюрмах, або на еміґрації, де ще дотепер товчеть ся.
А тепер нагадаю події, які вже позитивно схарактеризують, що се є той большевизм і большевицька революція.
Після невдалого першого замаху большевицького в Петербурзі на „Тимчасове Правительство“ (15.—17. липня 1917 р.) почалась завзята нагінка за большевиками: виловлювано їх одного по другім і запроторювано в „Крестах“, — і за липень та серпень посаджено там не мало, бо аж 103 большевицьких провідників і агітаторів. Пригадую, що в „Тимчасовім Правительстві“ засідав у той час і представник „Ради робітничих і салдатських депутатів“ соціяліст Церетеллі і ще другий соціяліст Чернов.
В Крестах займали запроторені одно ціле крило. Маючи там можність сходин, цілими днями відбували наради, раз-у-раз порозуміваючись потайки з товаришами, що були ще на волі, яких рука Керенського не могла досягнути. А по національности складала ся та громада так: около 75 — Українців, до 20 — Жидів (між ними Троцкій і Каменев), 2 Лотишів, 1 прибалтийський Німець, і всего — 6 Русских.
За тюрмою, на волі, большевицька аґітація велась дальше, почав підготовляти ся другий большевицький наступ на „Тимчасове Правительство“. „Тимчасове Правительство“ почало тратити певність, стало хитати ся, вкінці було приневолене на яких два тижні перед Жовтневим переворотом (25. жовтня стар. стилю — 7. листопада нов. стилю) випустити з Крестів майже всіх запроторених там большевицьких провідників.
Коли большевики перемогли і створили свій Уряд — „Раду Народніх Комісарів“, яка саме мала здійснювати большевицькі принципи, найголовнійші чинности, якими мало бути се доконане, зложено в руки: провід у „Надзвичайній Комісії („Чека“) в руки — Поляка, Дзєжиньского; комісаріят закордонних справ а відтак війни в руки — Жида, Троцького; комісаріят народньої освіти в руки — Українця, Луначарського (б. члена української студентської громади в Київі; автора цінної розвідки про Шевченка: Великий народний поет — виданої 1912 р. у Львові); провід III.Інтернаціоналу в руки — Жида, Зіновєва. Всіх їх обєднував і проводив їм Лєнін, вправді Русскій, але татарського походження, отже людина не московської психіки. Належалоби припускати, що принайменше керма комуністичної (большевицької) партії Радянського Союзу буде зложена у руки Русского, але і то ні, керма нею лежить у руках Грузина — Сталіна (Джугашвілі), був. комісара для справ національностей після листопадової („жовтневої“) перемоги в 1917 р.
Так от, чи ті два факти не є характеристичні для большевицького зриву? — І на що вказують вони? — Додаймо до того ще й те, що одиноку військову опору сьому большевицькому переворотови дали матрози Кронштадської залоги, яка майже без виїмку складала ся тоді — з Українців. Щож се говорить? І на що се вказує? Певно на одно ні — щоби сей большевицький зрив був духовим твором „московського“ народу, виявом його психіки. Зате каже нам розуміти большевицький зрив, як спазматичний крик болю обиджених і зогиджених народів Росії, рев визволюючих ся з „тюрми народів“ Росії рабів і їх пімста над нею.Правда, цілі віки душена Росією національна свідомість поневолених нею народів і наслідком того їх ослаблене національне почуття, не змогли дати яркійшого національного відтиску їх визвольному зривови, — пригадую, що в той час в самім серці України, в Київі, Центральна Рада не жадала й не змагалась не то за українську державу, але навіть і за федерацію й догадалась була ледви до територіяльної автономії в межах Росії. І тому жажда волі тих поневолених народів виявила ся в одушевленню за соціялізм, в котрім усі, кожда одиниця і кождий нарід мали стати вільними, і виявила ся у формі большевицькій, у большевицькім розумінню методи боротьби за соціялізм, бо ся метода була найбільш революцийною, давала найбільший підєм в боротьбі за визволення й найбільшу розкіш пімсти. І коли всі революцийні „московські“ партії — соціял-демократи, соціялісти-революціонери й демократи разом з „кадетами“ і „октябристами“ бороли ся лише проти царського режіму за демократично-конституцийний перестрій Росії, то вони (большевики) кляли і валили — саму Росію. І розвалили її, і то так розвалили, що навіть назва по ній не лишила ся. Відтак, реалізуючи соціялістичний клич єдности пролєтаріяту, створили „Союз Радянських Соціялістичних Републик“, а санкціонуючи визвольний клич для народів бувшої Росії „самоопределение вплоть до отделения!“ поклали на першім місці Союзної конституції сфедералізованих національних републик право — на вихід із сеї федерації Правда, се право має, принаймні наразі, лише теоретичне значіння, але мимо того, те право покладене на першім місці конституції радянського Союзу вказує на всяку иншу, лише не на „московську“ психіку, вказує також і на те, що те право се один із головних, підставових принципів большевицької революції, вказує на кінець і на основу, звідки вона „пошла єсть“.
А знова тепер, коли змагання за соціалістичний перестрій господарського життя в Союзних радянських републиках не принесли сподіваних результатів і господарська радянська політика завертає поволи назад до капіталістичної системи — одна національна політика проводить ся безупинно й непохитно аж до найдальших консеквенцій, так далеко, що Кучабського аж пасія бере, і він, не розуміючи всього того, що се є, підшукує з легкою душею в тім усім — обман і провокацію. Та, колиби Кучабський, замість, щоби бачити „одиноким інтересом і цілю большевицької держави — всесвітну соціяльну революцію“, а у всім иншім, що вона переводить, лише „обман і провокацію,“ спокійно і трохи глибше вглянув в істоту большевицького зриву і, здавивши в собі на хвилю обурення за всякі дикі вчинки політичного й національного характеру „в імя большевизму“ нікчемної голоти, що в кождій революції підносить голову й оживає, пристає до неї і тягнеть ся за нею — се вже така доля кождої революції — уважнійше та sine ira et studio став розмотувати спліт усіх тих роспучливих подій і змагань, якими повна большевицька революція, і придивляв ся уважнійше, що в тих змаганнях не вдало ся а що вдало ся, тоді він не насміхавби ся так із тої „українізації, якутизації“ і т. д. і трохи серіознійше віднісби ся до неї. І тоді напевно відчувби в тім большевицькім страховищі той самий біль, який і йому стиснув серце і впхав йому в руку перо. Але тоді й не бувби написав,на большевицький крик розпуки — такий бездумний пасквіль. Тоді і схарактеризувавби большевизм і большевицьку революцію не як „національно-московське, себто згідне з московською національною психікою, коментування Марксового інтернаціоналізму“, а як визвольну боротьбу поневолених Росією народів, після спеціяльного (большевицького) розуміння Марксового інтернаціоналізму.
Найбільш болючим для Кучабського, здаєть ся, є те, що — на його думку — большевицька революція станула впоперек змаганням українського народу за осягнення своєї держави, — не допустила до створення сеї держави й до закріплення суверенности українського народу. А до того ще і те, що большевики, окуповавши Україну, намагають ся дорогою „психічного обмосковлення“ українського народу, скувати її назад духово з Росією.
Я вже висше висловив коротко мою думку про те, чи дійсно большевицька революція і большевицький режім в Українській Радянській Републиці загрожують „психічним обмосковленням“ українському народови і чи сковують його духово з Росією. Я ще й дальше поверну до того, та тепер здержу ся ще на хвильку при питанню долі самої держави — теперішної капіталістичної доби, держави буржуазії, про яку, як мені здаєть ся, і мріє Кучабський для українського народу.
Помилкою Кучабського є те, що він уважає державу як якийсь абсолют, як щось найвисше, стале, незмінне, вічне й остаточною цілею, до якої кождий нарід має змагати. Міжтим справа з державою взагалі, а з буржуазною державою з окрема, так не маєть ся.
Остаточною цілею кождого народу є не держава, а його можливо найкращий, свобідний культурний розвиток. Держава, се лише наймогутнійший засіб до сього, і саме як таким засобом всі народи так дорожать нею — коли вони вже зорганізовані в своїх національних державах, а народи недержавні, але національно освідомлені, змагають найбільшими зусиллями й пожертвою до своєї державної зорґанізованости. Тим стають вони незалежними і, як господар на своїм хазяйстві, нормують своє життя по своїй волі — своє господарське життя; як основу свого існування, у свій хосен, приспособляючи тим найбільші можливости свому фізичному й духовому розвиткови — своїй культурі.
Приходить однак хвиля, і саме в найвисшій стадії капіталістичного розвитку — останній перед соціялістичним перестроєм, що нормування продукцийними силами а вслід за тим і використовування їх виходить уже поза межі сили поодиноких держав, — вимоги господарського життя і його дальшого розвитку у кождій з держав так сплітають ся і стають залежними від вимог і інтересів инших держав, що нормування ними — в хосен кождої держави з окрема і всіх їх разом, можливе лише під спільною, союзною кермою — усіх інтересованих держав. І зближаєть ся конечність — злуки тих держав. Очевидно, тоді дотеперішня суверенність поодиноких держав підпадає сильному заломленню, але се дієть ся якраз в хосен поодиноких, тих-же народів-націй. Без сього ціла господарська могутність тих держав розвалилаби ся і своїми звалищами прикрилаб і їх нації.
Саме до тої стадії капіталістичного розвитку продукцийних сил доходить уся теперішня Західна Европа, і тому щораз настирливійше й більш очевидною стає конечність злуки західно-европейських держав в Злучені (не конче відразу — З'єдинені) Держави Західної Европи.
Так є на Заході Европи і так стоїть тепер справа зі суверенністю західно-европейських народів. А на Сході Европи?
На Сході Европи продукцийні сили ще не дійшли до тої стадії розвитку що на Заході Европи, і кожда країна мусить іще сама ними кермувати і контролювати їх своїми власними державними установами, і з найбільшою запопадливістю оберігати їх перед натиском західно-европейського капіталу та перед взаїмним натиском самихже держав Східної Европи. І саме в тих державах їх можливо найбільша суверенність стає конечною вимогою. Та, коли на Заході Европи прийде до злуки західно-європейських держав, то й ті східно-европейські держави будуть мусіли злучити ся на зразок Західної Европи у Злучені Держави Східної Европи (по східні границі: Німеччини й Австрії), щоби могти устояти ся перед новою західно-европейською господарською могутністю
Як бачимо, то поняття суверенности народу і його державна незалежність є зглядне — нічо устійнене, незмінне, а обусловлюване вимогами господарського життя народів, які й визначують обсяг і міру тої суверенности народів і їх державної незалежности.
Повернім тепер знова до України. Які перспективи у тім новім Союзі східно-европейських Держав висувають ся для України, яке можливе становище й відношення її до того Союзу?
Як конечною є, і то в не так уже далекій будучности, злука в одно господарське тіло західно-европейських держав, а за тим і злука в одно відиорне господарче тіло східно-європейських держав, так конечне є, щоб у тій східно-европейській злуці Україна, яка до тої злуки мусітиме приступити, приступила до неї як вповні самостійний і власновільний член. Чи вона до того часу зможе такою стати? — До сього треба дозріти. Та, чи Україна й український нарід має при сучасних господарських і політичних умовинах можливість дозріти до сього? Я уважаю, що має, і саме — в теперішній Радянській Українській Републиці.
Усі дотеперішні змагання українського народу до політичної незалежности — за весь час росийської революції — розбивали ся не лише о недостачу розуміння у його загалу конечности політично самостійного, незалежного життя, але щогірше, о недостачу ясного усвідомлення у нього про його окремішність як народу. І тому заходи, хоч і як геройські і шляхотні маленької частини освідомлених національно Українців, за незалежність України, саботували самі українські маси і її освічена, але зрусифікована верхня частина.
Через те, лише при виїмково корисних зовнішнополітичних умовинах, чи в часі світової війни, чи після неї, при безпосередній підмозі одної з воюючих сторін, у світовій війні — чи центральних держав, чи антантських — можливо було вдержувати, хоч і штучно, українську державу, мимо саботовання її українською масою і проти волі її верхніх зрусифікованих буржуазних і дворянських кругів.
Так було за час Гетьманщини. З погромом центральних держав українська держава впала. І коли вона не запропастила ся цілком, то лише завдяки тому, що в той час не було вже й Росії, що не було вже в той час ні в Росії ні на Україні „московської національної психіки“, яка до того часу улетіла вже була і з Росії і з України разом з „московською“ буржуазією і дворянством і з „обмосковленою“ українською буржуазією і дворянством — за границю, на еміґрацію. А большевицька революція принесла иншу „психіку“.
Нема що винувати тепер свідомі національні українські круги, що вони, змагаючи ся дальше за незалежність України, обороняли її перед большевицьким наїздом із півночі, звідки все йшла недоля України, і не порозуміли ся з большевиками, хоч як вони були — правда, що й не знали сего — одні одним близькі. Нема що обвинувачувати тепер і большевиків, що большевицька революція звернула ся проти визвольних змагань тих кругів, коли вони не пішли разом, у парі з нею, — навпаки, заявили ся проти неї. Тут ходило о щось більше, тут йшла боротьба — за новий світ, що мав принести щастя всім.
Того щастя большевицька революція не принесла. Коли по руїні прийшло ся класти нові основи для господарського життя — для нової суспільности, вони не вдержували ся, западали ся, — соціялізм показав ся ще далеко передвчасним. Але большевицька революція мусіла перейти свою льоґіку і перебігаючи свій круг повертає поволи назад до того, ізза чого вибухла, а з нею — і ціла росийська революція: до визволення народів бувшої Росії — як вислід большевицької революції, і до демократично-буржуазного строю національних републик — як вислід загальної росийської революції.
Всесвітня соціялістична революція також не прийшла, і вона також іще передвчасна для західно-европейського капіталізму. Для III. Інтернаціоналу ще не вибила година й він поволи повертає на позиції, які перед світовою війною займав — II. Інтернаціонал. А II. Інтернаціонал поволи підступає у верх і займає позиції, які ще недавно займали виключно круги посідаючих, пануючих кляс. Йому і припадає на долю підготовити ґрунт для соціялістичного перестрою держав. Щойно тоді вибє година для III. Інтернаціоналу.
Неможливість довести до всесвітньої соціялістичної революції й неможливість закласти підвалини під соціялістичний устрій в Союзі Радянських Републик, приневолив і Союзну заграничну дипльоматію завернути від погроз цілому капіталістичному світови до мирних, нормальних полагод політичних взаємин Союзу з капіталістичними державами. А коли як і конфлікти трафляють ся, то звужують ся вже до конфліктів лише з поодинокими державами, та й то вже не на тлі заходів для соціялістичного перевороту, а за менш-більш вигідні господарські і фінансові вигоди, чисто капіталістичного характеру.
Союз Радянських Соціялістичних Републик, а з ним і Українська Радянська Соціялістична Република, переступає поволи назад до капіталістичної системи господарського життя — відновлює буржуазну суспільність. Так тепер виступає перед українським загалом питання — питання кардинальної ваги: чи зможе український нарід охопити ціле нове господарське життя на Україні і чи зможе ним кермувати? — Бо коли в Союзі Радянських Соціалістичних Републик, отже й на Україні, відживе капіталістична господарка, тоді й поверне до „Росії“ й на Україну вся росийська і зросийщена буржуазія і з нею „московська національна психіка“. То чи зможе до того часу українська нація і в господарськім життю і в державно-адміністрацийнім і культурними надбаннями так себе укріпити, щоби змогла відперти новий натиск „Москви“? Значну можливість до сього дають їй теперішні рами конституції Української Радянської Републики. Коли вона її ще більше поширить і усамостійнить, тим ті можливости будуть ще більші. Тут вже залежить усе від самої української нації і від уряду Української Радянської Републики. Тут і виявить ся міра життєздатности українського народу. Коли він здужає опанувати ціле господарське життя України й весь державно-адміністрацийний апарат, тоді — у хвилі, коли прийдеть ся творити Союз Злучених Держав Східної Европи, він вступить до нього як рівний, власновільний член, — инакше лишить ся надальше тим, чим щойно недавно був — рабом Москви.Кінцевий розділ книжки Кучабського має заголовок: „Сучасне завдання нашого Заходу“, себто займаєть ся завданням, яке з уваги на нівеляцийну національну політику большевизму супроти українського народу в Українській Радянській Републиці припадає на долю тому українському відламови, що опинив ся на захід від Рижської лінії, то є — під Польщею. У тім розділі переповідаєть ся ще раз коротко всі головні думки, виложені в попередних розділах, і зводить ся їх до остаточних висновків і заключень. А ті висновки і заключення такі:
Коли большевизм убив в українськім народі через „психічне обмосковлення“ „здібність створити у всіх ділянках його життя свій окремішний національний світ“, що є передумовою для „творчого подвигу здобуття і збудування своєї держави“, то
„щасливою випадковістю рижська лінія відділила принаймні частину недержавного українського народу з його надзвичайно ще кволим почуттям національної індивідуальности від безпосередно нівелюючого впливу большевизму“ (стор. 119). І тут, під Польщею „наш Захід набирає сьогодні надзвичайної вартости для всього українського народу“. Правда, і тут, на Заході України, картина українського національно-політичного життя, се „картина смерти і розкладу, національно-державницька думка сьогодні і там не має під собою ніякого ґрунту моральних сил“, бо „на цілім національнім життю покладений відпечаток всесильної брехні, під якою криєть ся моральна пустка“ (стор. 109—110).
З другої сторони, з боку Польщі йде польонізацийний наступ, а у відношенню до національно-політичної думки і змагань Заходу — терор. Та всетаки те все не є таке страшне, як на Великій Україні — під большевицьким терором.
„Польонізація не всилі знищити українську націю, вона може лиш внести корективи (чи на ліпше? — бо лише се розумієть ся під словом „коректива“) в українсько-польське етноґрафічне межування. Але ,українізуючий' большевизм нищить само почуття індивідуальности української нації, заміщуючи його почуттям інтернаціональної солідарности“ — звертаю увагу на те дивовижє: почуття інтернаціональної солідарности заперечує почуття національної індивідуальности, інтернаціоналізм є однозначний з антинаціоналізмом! — „польонізацийний наступ може при відповідному національно-політичному проводі суспільности лише скріпити почуття української національної індивідуальности, а що до терору, то в порівнянню до поліцийних умов большевицької Росії, українська національно-політична, державницька, леґальна і всяка инша, організація має на нашому Заході просто необчислимі можливости перед собою“ (стор. 121).
Отже супроти всего того, яке сучасне завдання українського Заходу?
Завдання се таке: Коли державницьких передумов у нашім народі ще й сьогодні не має, то завданням Заходу є ті передумови створити. А тою передумовою є:
„Кристалізування почуття національної індивідуальности, т. зн. змагання Українців проти займанця і в їхньому приватному і публичному житті не во імя матеріяльних користей, чи соціальних гасел і не во імя бунтарського гайдамацтва, лиш во імя чести й гідности української нації. І є ним приучування тієї гордої і свідомої, своєї поваги суспільности до трівкого, обчисленого не на зовнішний ефект, опертого на справжніх власних силах, спільного, зорґанізо- ваного будівництва. Черговим завданням є плекання аристократизму нашого національного почування, для якого не всі шляхи є добрі, а лиш ті, які скріплюють суспільнотворчі, орґанізацийні здібности населення і які на всю національну боротьбу кладуть відпечаток не сліпого, гістеричного бунту, лиш етично високого лицарського подвигу“ (стор. 120). Бо лише „мечем і тільки мечем здобудемо свою державність, але мечем лицаря і героя, а не ножакою скритовбивця й погромщика“ (стор. 107).
В сій праці український Захід у Польщі має „просто необчислимі можливости перед собою“, а якщо він „у боротьбі проти свого займанця при рівночасному неґативному відношенню до Росії зуміє скристалізувати в себе психічний стан нації, то розшматування України ще принесе своє жниво“.
Не думаю входити в дискусію над тими хорими думками. Я навів їх тут — лише для повноти виложених у книжці Кучабського засад українського національного аристократизму.
Уважаю, що книжка Кучабського не знайде читачів, — вона появила ся не вчас. Появила ся запізно і — завчасно. Вона могла була найти слухняних читачів, колиби була появила ся перед якими пятьма роками, коли большевицький розгром ще шалів, а Пілсудскі з Петлюрою йшли на Київ. Але вона появила ся і заскоро. Ще не вернула з еміґрації до Росії й на Україну „московська“ і „обмосковлена“ буржуазія і „московські“ й „обмосковлені“ соціялісти — росийська демократія, а з нею „московська національна психіка“ , і ще не розпочав ся канібалістичний танець „московського“ й українського національних аристократизмів. Але він прийде. Тоді книжка Кучабського знайде своїх читачів. Але він буде мусів її цілком переробити й передівсім вичеркнути слово — большевизм, а на його місце поставити — московська демократія.